1. Злочинна поведінка та її відображення в кримінальному законі

Своєрідність індивідуальної злочинної поведінки полягає в тому, що поряд з факторами зовнішнього середовища, а саме причинами і умовами, його зумовлюють і внутрішні чинники, зокрема форма вини, мотиви і цілі. Фактори зовнішнього середовища стають мотивами поведінки людини, лише пройшовши через свідомість особистості. Для більш чіткого встановлення і розуміння психологічного змісту необхідно розкрити внутрішні механізми, які привели в дію конкретну особистість. Так, при проведенні оперативно-розшукової діяльності, досудовому розслідуванні та судовому провадженні оперативний працівник, слідчий або суд постійно стикаються з цими питаннями і зобов'язані встановити, яка була форма вини, мотиви і цілі вчинення конкретного кримінального правопорушення (злочину).

Вина, мотив і мета завжди входять до структури злочинного діяння (дії чи бездіяльності) особи. Під структурою злочинної поведінки розуміється внутрішня (психологічна) будова цих форм злочинної поведінки та взаємозв'язок їх складових частин. Це положення необхідно особливо підкреслити, так як вина, мотив і мета досить часто розглядаються самостійно, в якості самостійних явищ, поза структурою злочинної поведінки, елементами якої вони є. Так , наприклад , одними авторами вони розглядаються тільки з точки зору їх вираження в нормі закону, іншими - лише як ознаки особистості підозрюваного (обвинуваченого).

Нагадаємо, що обов’язковим елементом складу будь-якого злочину є суб’єктивна сторона злочину.

Суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи (свідомість та емоційно-вольова сфери), що відображує ставлення її свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків. Зміст суб’єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов’язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину неоднакові.

Вина особи – це основна, обов’язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб’єктивної сторони і значною мірою й зміст. Відсутність вини виключає суб’єктивну сторону і тим самим склад злочину.

В багатьох злочинах суб’єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними ознаками. Вони мають значення обов’язкових ознак лише в тих випадках, коли названі в диспозиції закону як обов’язкові ознаки конкретного злочину. Особливості деяких складів злочинів визначають необхідність з’ясування емоцій, які відчуває особа при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Вони різняться за своїм характером, змістом, часом виникнення. Більшість із них перебувають за межами суб’єктивної сторони злочину, тому що зовсім не впливають на формування її ознак (каяття у вчиненому, страх покарання та ін.) або вплив їх настільки малий, що не має істотного значення при формуванні у свідомості особи мотиву вчинення злочину (співчуття, жалість і т. ін.). Однак деяким із них закон надає значення ознаки суб’єктивної сторони. Так, відповідно до статей 116 і 123 КК стан сильного душевного хвилювання виконує істотну роль у формуванні мотиву вчинення таких злочинів і входить до змісту суб’єктивної сторони.

Встановлення всіх ознак суб’єктивної сторони – це завершалний етап у констатації складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності.

Згідно зі ст. 23 КК вина – це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК У, та її наслідків, виражене у формі умислу(ст. 24) або необережності (ст. 25).

Умисел і необережність мають свої види. Умисел може бути прямим і непрямим, а необережність існує у виді злочинної самовпевненості та злочинної недбалості.

Умисел – найбільш поширена форма вини. За дослідженнями питома вага умисних злочинів досягає 90-92% від загальної кількості вчинених злочинних діянь.

Отже, Закон розрізняє два види умислу прямий і непрямий

Прямий умисел – це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності) передбачена його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).

Непрямний умисел – це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачаю його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 КК).

Мотив - це внутрішнє спонукання, рушійна сила вчинку людини, що визначає його зміст і допомагає більш глибоко розкрити психічне ставлення особи до вчиненого.

Мета - це уявлення про бажаний результат, якого прагне особа, що визначає спрямованість діяння. Мотив і мета як психічні ознаки характерні для будь-якої свідомої вольової поведінки людини. В їх основі лежать потреби, інтереси людини. Однак, коли йдеться про мотив і мету злочину, їх зміст визначається саме антисоціальною спрямованістю.

Мотив злочину - це спонукання до вчинення злочину, а мета - уявлення про його суспільна небезпечний наслідок, про ту шкоду, яка настане для охоронюваних кримінальним законом відносин і яка є для нього бажаною. З огляду на це мотив дозволяє визначити, чому особа вчиняє злочин, а мета - заради чого, до якого результату спрямована її суспільно небезпечна діяльність. Звідси очевидно, що, по-перше, про мотиви і мету злочину можна говорити лише у разі вчинення умисних злочинів. При цьому мета може бути тільки в злочинах, вчинюваних з прямим умислом, тому що вона є свідченням бажання певного наслідку. По-друге, суб'єктивна сторона містить у собі не всі мотиви і мету, а тільки ті з них, що визначають суспільну небезпечність, антисоціальну спрямованість діяння, впливають на ступінь його тяжкості або ступінь суспільної небезпечності особи винного.

Надаючи характеристику психологічним ознакам особистості, слід зазначити про їх визначальне становище як структурних елементів злочинної поведінки. Подібний підхід дозволяє аналізувати їх як елементи діяльності особи, з'ясувати місце вини, мотиву і мети в структурі різних форм злочинної поведінки та визначити їх функції в період підготовки (мотивації) та при вчиненні злочину.

Психологічна сутність злочинної поведінки полягає в активному прагненні особи домогтися здійснення поставленої мети. Це знаходить своє вираження в свідомо мотивованих діях, спрямованих на досягнення певної мети, незалежно від того, збігається вона чи не збігається з суспільно небезпечними наслідками, що настали. Таким чином, психіка завжди включена в злочинну діяльність. Як правило, вона виступає як центральна сполучна ланка окремих дій конкретної особи. Через неї досягається єдність у регуляції цих дій і поведінки в цілому.

Будучи за своїм змістом антигромадською, злочинну поведінка з точки зору її будови відповідає усім ознакам вольової діяльності в її загально психологічному значенні . З суб'єктивної сторони вона характеризується волею, вмотивованістю і цілеспрямованістю, а з об'єктивною - фізичними діями або утриманням від них. Якщо у скоєному злочині воля особи не знайшла свого вираження в силу внутрішніх причин (розлад свідомості, психічна хвороба тощо), то особа не підлягає кримінальній відповідальності. Якщо ж у злочині воля особи не знайшла свого вираження в силу зовнішніх причин (погроза, примус, насильство і т. п.), то це є обставинами, що пом'якшують кримінальну відповідальність (п.6 ч.1 ст.66 КК України).

Врахування вольового характеру злочинної поведінки знаходить свій вияв у кримінальному законодавстві. Так, законодавче поняття злочину безпосередньо виходить з вольового характеру злочинної поведінки «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину».

Це положення підкреслюється і в теорії кримінального права. Таким чином , коли мова йде про психологію правопорушення, це означає, що мова йде тільки про один вид людської поведінки, а саме про вольову поведінку. Тим часом поряд з вольовою поведінкою людині властиві й інші види дій, на яких хоча б коротко слід зупинитися.