0 Малороссии, ее народности, языке и даже независимости", що положення основного програмного документа кирило-мефодіївців — "Закону Божого" викладепі "в революционном коммунистическом духе".

На сучаспому етані незалежного розвитку української державності заключне положеппя кирило-мефодіївського "Закону Божого" (себто "Книг битія України..." М. Костомарова) звучить як пророцтво, що збулося: "І встане Україна з своєї могили, знову озовсться до всіх братів своїх слов'ян, і ночують крик її, і встане Слов'япщипа, і не позосталеться ні царя, пі царевича, пі царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, пі сіятсльства, ні превосходительства, пі папа, пі боярина, ні кріпака, пі холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, пі у хоруган, ні у сербів, пі у болгар. І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в Союзі слов'янськім". Михайло Грушевський в "Очерке истории украинского народа" так оцінив історичне значення Кирило-Мсфодіївського товариства: "...Здесь мы впервые видим попытки теоретического формирования украинской идеи в политической и общественной сфере в духе прогресса и свободы".

Пропаганду своїх ідей колишні учасники Кирило-Мсфодіївського товариства відновили наприкінці 50-х — на початку 60-х років у Санкт-Петербурзі нісля відбуття десятирічного заслання. Звичайно, здійснювали вони її тепер обережніше й поміркованіше, та все ж досить виразно, безкомпромісно. Тоді в Петербурзі знаходилися найважливіші організації загальноукраїнського національного руху, як от: гурток однодумців і послідовників Т. Шевченка, українська друкарня Пантелеймона Куліша, редакція першого українознавчого журналу "Основа", матеріали якого публікувалися російською та українською мовами і який фактично став трибуною пропаганди української національної самосвідомості.

Головним питанням, яке найбільше дискутувалося на сторінках "Основи", було національне. У полеміці з російською, польською, німецькою, єврейською реакційно-шовіністичною пресою "Основа" обстоювала програму всебічного розвитку національної культури, вимагала створення в Україні широкої мережі шкіл, запровадження в них навчання корінного населення рідною мовою, вказувала на першорядне значення систематичного видання цією мовою науково-популярної літератури.

8)Культура як умова відродження нації в українській естетичній традиції кінця XIX — початку XX ст.

Українська культура кінця XIX — початку XX ст. розвивалася в складних історичних та соціальних умовах. Цей період насичений важливими подіями. Гострі політичні баталії у російському суспільстві, невдала російсько-японська війна, революція 1905—1907 pp. втягли українське громадянство у вир загальноросійського визвольного руху. Питання перебудови Російської імперії витіснили українські інтереси на другий план. Сплюндровані були й надії на маніфест 17 жовтня 1905 р., на вільний розвиток українського політичного і культурного життя в умовах конституційного ладу в Росії.

У Галичині, Буковині, на Закарпатті початок XX ст. був позначений зростанням визвольних тенденцій, посиленням суспільного руху. Національна і політична свідомість вийшла з вузьких кіл інтелігенції й поширилася на інші верстви населення, прилучаючи їх до боротьби за свої економічні й культурні інтереси в складних умовах міжетнічної ворожнечі, штучно розпалюваної серед різних народів клаптикової Австро-Угорської монархії.

Заборони українського слова 1863, 1876 та 1881 років виявились не єдиними болючими ранами на тілі української культури: царський уряд не полишав спроб знищити її й на межі XIX—XX ст. Указ 1892 р. посилював цензурні перешкоди на шляху видання українською мовою. У 1894 р. забороняють ввезення українських книжок з-за кордону. Через рік покладено край друкові навіть українських дитячих читанок. За десять років, з 1895 по 1904 р., в Києві до цензури було віддано 230 рукописів, проте з цензури вийшло тільки 80. У 1899 р. на Київському археологічному з'їзді урядом дозволено було читати реферати на всіх слов'янських мовах, крім української, що примусило галицьких вчених повернутись додому. Те ж саме було й 1903 p., коли на святі відкриття пам'ятника І.П. Котляревському в Полтаві не дозволили виступів рідною мовою письменника. Українські вистави у театрах йшли лише за умови одночасної постановки російської п'єси.

Визвольний рух початку XX ст. сприяв черговому розгляду питання про українську мову в російських урядових колах. Однак результатом була постанова в вересні 1905 p.: скасування заборони українського слова визнати "несвоєчасним".

І все ж культура залишалась тією сферою, в рамках якої відбувався розвиток національної самосвідомості. Ця ідея вистраждана усім національним досвідом, що мала можливості виявити себе у політичному житті, стала серцевиною теорії українства Микити Шаповалова (М. Сріблянського). Він сформулював вимогу кваліфікованої культури як умови життєздатності нації. Українство може існувати як нація, об'єднана культурою. Погляди М. Шаповалова були узагальненням досвіду цілого покоління українських мислителів на межі XIX—XX ст., яке реалізувало свої національні домагання на ниві культуротворення.

Прогресивні педагогічні діячі (X. Алчевська, Б. Грінченко, С. Васильченко та ін.) всупереч політиці властей обстоюють право на навчання дітей у школах рідною мовою, створюють україномовні підручники. Б. Грінченко підготував для початкової школи "Українську граматику" та "Рідне слово", Є. Тимченко — "Українську граматику". Відомий графік Г. Нарбут розпочав втілення великого задуму — національної за духом "Української абетки", в композиціях якої відчувається стихія фольклору та історичного минулого.

У кількох університетах, зокрема Львівському та Чернівецькому, було відкрито українські кафедри, які займались вивченням мови, літератури й історії України.

Культурно-просвітницьку роботу серед населення проводили Харківське та Київське товариства письменності, Одеське слов'янське товариство, львівська "Просвіта", чернівецька "Руська бесіда". В 1881 р. у Львові "Руське педагогічне товариство" організувало українське приватне шкільництво, що давало змогу молоді виховуватись у національному дусі.

Починаючи від 1905 р. створюється мережа "Просвіт" на Наддніпрянщині, які ширили національну культуру, друкуючи книжки українською мовою. "Українські клуби" влаштовували концерти, театральні вистави, читання книжок. Активно працювали студентські громади.

Іншою формою поширення національного духу були багатолюдні маніфестації (як ювілей М. Лисенка у Києві, похорон Б. Грінченка, Л. Українки, протест проти заборони святкування 100-річчя народження Т. Шевченка тощо).

Єдиний орган української думки на східній Україні — журнал "Киевская старина" (до 1907 р. виходив російською мовою) вмістив на своїх шпальтах численні праці з різних ділянок історії, археології, етнографії, літератури.

У Львові 1892 р. виникло Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), завданням якого була організація систематичних досліджень в галузі українознавства (діє й сьогодні за кордоном). Довкола нього згуртувались найвидатніші українські вчені (І. Франко, етнограф В. Гнатюк, географ С. Рудницький та ін.). Членами НТШ були обрані М. Планк та А. Ейнштейн. З головуванням М. Грушевського (1897—1913) пов'язана енергійна праця над єднанням наукових сил, зібранням фондів, створенням бібліотеки.

У 1890-ті — 1910-ті pp. вийшли у світ такі праці, як "Історія запорізьких козаків" Д. Яворницького, "Історія українського народу" О. Єфименко, "Історія України-Руси" М. Грушевського.

Тенденція до національного самовизначення позначилась на дослідженнях з фольклористики й етнографії. Організація фольклорних експедицій і широка публікація їх матеріалів дихала пафосом національного творення в усіх його розмаїтих виявах. За безпосередньою участю І. Франка та В. Гнатюка видано 46 томів "Етнографічного збірника" і 22 томи "Матеріалів до українсько-руської етнології". Новий підхід до народної пісні як самобутнього явища відобразився у збірках Ф. Колесси "Галицько-руські народні пісні з мелодіями" (1902), Лесі Українки та К. Квітки "Мелодії українських народних дум" (1910, 1913).

Фольклорна хвиля, яка сприймалась поколінням зламу століть запорукою національного відродження, увібрала в себе всі напрямки художньої творчості. Популярними стали обробки народних пісень, в яких композитори зберігали лише фольклорний словесний текст, музику ж складали відповідно сучасному їм настрою (славетні "Щедрик" та "Дударик" С. Леонтовича, "Колискова" В. Барвінського та О. Кошиця, "Гагілка" С. Людкевича).

У літературі зв'язок з фольклором простежується на всіх рівнях — од відтворення особливостей народного світобачення, побудови творів за канонами народного мелосу до фольклорної символіки. М. Коцюбинський (1864—1913) у повісті "Тіні забутих предків", спираючись на народні вірування гуцулів, створив окремий світ з мавками, "чугайстром", "мольфаром", "щезником". У молодій поезії формується оригінальний стиль на основі сплаву фольклорної образності та ритмомелодики тогочасних європейських поетів (цикл "На позиченій скрипці" Б. Лепкого, вірші В. Пачовського зі збірки "Розсипані перли", П. Карманського зі збірки "Ой, люлі, смутку").

Осягнення художньої структури українського народного живопису надало національного забарвлення творчості М. Жука, В. Кричевського, М. Бойчука. Геометричний розпис подільських хат, астральні знаки писанок, магічні коди візерунків плахти, світобудовчі композиції хат, посуду, скринь, печей, народних картин — загалом, вся життєва сила селянського мистецтва своєрідно озвалася в експресивних композиціях українських художників-авангардистів К. Малевича, B. Єрмілова, Д. Бурлюка, О. Богомазова.

Майстри модерну в архітектурі теж надихались українським народним будівництвом, ужитковим мистецтвом. У будинку полтавського губернаторського земства (арх. В. Кричевський) з його високим дахом, двома вежами творчо трансформовано художню структуру дерев'яної цивільної архітектури України XVII—XVIII ст. Характерним є малюнок віконних та дверних прорізів, звужених у горішній частині. Черепична покрівля, керамічні кахлі й декоративні розписи свідчать про уроки народного будівництва.

Національна ідея впливала не лише на характер формотворчості у культурі на зламі XIX—XX ст., а й, передусім, — на змістовне навантаження художніх творів. Вони несуть до загалу болісні роздуми про долю Батьківщини (алегоричний "сонний валет" — Україна у вірші П. Карманського "Кривавий плач України несеться", мотиви туги за державністю у поемі В. Пачовського "Сон української ночі"), пристрасні заклики до соціального оновлення та возз'єднання українства (кантата К. Стеценка "Єднаймося" на вірш І. Франка) активну проповідь бунтарської нескореності народу (кантата — симфонія C. Людкевича "Кавказ" за однойменною поемою Т. Шевченка), обстоюють право і обов'язок жінки на участь у вирішенні долі своєї нації (страждання українки Оксани з історичної драми Лесі Українки "Бояриня"). Персонажі художніх творів — звитяжці минулого — немовби промовляють до нащадків із закликом боротьби за волю. Втіленням людської незламності виступають романтичні постаті народних героїв (кантата М. Лисенка "Іван Підкова", картини О. Новаківського "Довбуш — володар гір", "Ярослав Осмомисл", картина О. Мурашка "Похорон кошового").

Поширенню ідеї національного відродження серед широких громадянських кіл сприяв розвій українського театру. Сценічне мистецтво продовжувало розвиватись на міцних традиціях корифеїв національного театру. М. Кропивницький, М. Старицький, М. Заньковецька, Г. Борисоглібська активно виступали як автори і режисери. Українські театри і далі не мали державного статуту, існуючи на засадах приватних антреприз, артистичних товариств, аматорських гуртків, були мандрівними, гастролюючими трупами несталого складу. Це було певною перешкодою на шляху розвитку театрального мистецтва, але водночас у тодішніх політичних умовах мало важливе просвітницьке значення: український театр залишався майже єдиним інститутом, що пропагував національну свідомість та культуру. Тільки у ньому можна було публічно почути українську мову. Тим більше, що переважали у репертуарі оригінальні українські п'єси — драми, комедії, водевілі, народні оперети. Ставилися також твори російських і зарубіжних авторів у вільних перекладах на українську мову.

Поряд з мандрівними трупами М. Кропивницького, П. Саксаганського й І. Карпенка-Карого, Д. Гайдамаки, О. Суходольського, Л. Сабіна у Києві існував і перший стаціонарний український театр М. Садовського (1906—1920). На його сцені вперше в Україні були поставлені оперні вистави. Театральна стилістика колективу відзначалась ансамблевістю, коли автор почув себе органічною частиною спектаклю.

На західноукраїнських землях продовжував діяти театр "Руська бесіда", режисером до якого був запрошений з Наддніпрянщини М. Садовський, а потім — Й. Стадник. На сцені цього театру розквітли обдарування В. Юрчака, К. Рубчакова, А. Ніжанківського, Є. Коханенка.

Видатні митці цього часу розуміли штучну відчуженість українства від загального потоку європейської культури як перешкоду на шляху понівеченої культури до її розвою. Тому природним було прагнення тогочасної інтелігенції залучити українську культуру у всесвітній духовний потік. Створюючи свою драматургію, Леся Українка (1871—1913) охоплює майже увесь ландшафт світової культури від Старого Заповіту і пізньої античності до американської передреволюції та революції французької, тим самим підключаючи національне до всесвітнього. Доля минулого стає для авторки "Вавилонського полону", "На руїнах", "Йоганни, жінки Хусової" моделлю "руїн" і "полонів" української історії, "переодягненням" української дійсності.

Цей період був також часом ознайомлення світової громадськості з кращими надбаннями української культури. Всесвітнє визнання здобуває співачка Соломія Крушельницька (1873—1952), яка виступала на сценах найвидатніших театрів Європи, гастролювала по країнах Латинської Америки, "найпрекрасніша і найгарніша Батерфляй", за висловом Дж. Пуччіні. Композитор, визначний диригент О. Кошиць (1876—1944) виступив одним з організаторів Української Республіканської капели, концертна подорож якої по країнах Західної Європи та Америки користувалася великим успіхом.

9)На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, на базі видатних досягнень митців "Молодої України" та художніх шукань "молодомузівців" і "хатян" в Україні після 1917 року з´явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками. Почасти таке розмаїття мистецького життя було пов´язане і з проблемою "вростання" інтелігенції в нове життя. Поряд з письменниками і художниками старшого покоління, які продовжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.

Звичайно, для митців, які не емігрували після розгрому Центральної Ради й Української держави, не лишалося вибору щодо оцінки жовтневих подій і проголошеної радянської влади на Україні. Нова влада виявилась одразу неприхильною до плюралізму у ставленні до нових цінностей. Однак перше десятиліття післяреволюційної доби відкривало шлях новаціям суто мистецького призначення. І вони не примусили на себе очікувати.

Напевне, найсуперечливішим стало питання про ставлення до класичної спадщини. Це було цілком у руслі європейського авангарду, який, принципово заперечуючи наслідувальність, традиційність у художній творчості, відстоював безупинне оновлювання художніх принципів та засобів. Але для післяреволюційної України ця проблема мала ще два додаткових важливих нюанси. По-перше, наслідувальність означала вірність принципам української демократичної традиції в літературі, її зверненості до народу. Для певної групи митців, отже, іншого вибору не існувало. Степан Васильченко занотовував у записнику 1923 року: "По суті, ще не опановані форми Чехова, Короленка, Стефаника. Тепер тільки дочитуються". По-друге, з´являється нова генерація молодих літераторів, які закохані у світову культуру, які сповідують орієнтацію України на Європу ("психологічну Європу", як мотивувалося в офіційній пресі) — отже, теж шанують традиційне. Слід зазначити, що в період легальної "українізації" України всі ці уявлення про шляхи культури знаходили відгук не лише в колах нової національної еліти, а й у гуртках літературних початківців з робітників і селян, і в колах державних діячів (таких, як наркоми О. Шумський, а потім М. Скрипник та ін.). Останні — як справжні патріоти (за що свого часу й були піддані переслідуванням) — теж бажали, щоб віками утискувана і зведена до рангу "мужицької", "німої", "дрібнобуржуазної" тощо — українська культура випросталася і набула належного їй місця серед інших.

У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Так, продовжували виходити дуже шановані в часи Центральної Ради та Директорії видання — "Літературно-критичний альманах" (до 1918 р.) і журнал "Музагет" (єдиний номер його вийшов 1919 p.), які присвячувалися наймодернішим творам. Деякий час виходили в Україні "Русь", "Родная земля", "Объединение" й інші видання, засновані літераторами й журналістами, які "емігрували" з охоплених революцією Москви та Петрограда і знайшли тимчасовий притулок у Києві, Харкові, Одесі, вони пропагували великодержавницькі й навіть монархічні ідеї. Водночас існує й багато видань, присвячених новій революційній літературі — журнали "Мистецтво" (1919—1920), "Шляхи мистецтва" (1921—1923), збірники та альманахи "Червоний вінок" (1919), "Гроно" (1920), "Жовтень" (1921), "Вир революції" (1921), "Буяння" (1921) тощо. Всі ці видання були, по суті, головною трибуною, де письменники могли реалізувати своє прагнення творити нову літературу рідною мовою.

Різні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок — своєрідних "громад", які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Так, одним з перших виник "Плуг" — спілка селянських письменників. Вона нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій і проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу й українську мову. Вона, звичайно, допомогла багатьом початкуючим літераторам із народу. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників "Гарт". Статути обох організацій заявляли, що ставлять собі за мету об´єднати розпорошені селянські та пролетарські художні сили.

Активними членами "Плугу" були С. Пилипенко (голова), Д. Бедзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін. До "Гарту" належали В. Еллан-Блакитний (голова), І. Дніпровський, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Свої твори ці письменники публікували в новозаснованих журналі "Плуг" (у 1925—1927 pp. виходив під назвою "Плужан"), альманахах "Плуг" і "Гарт" тощо. І плужани, й гартівці докладали багато зусиль до утворення своїх філій у різних містах республіки — в Одесі, Дніпропетровську, Харкові — і навіть за її межами. У Донбасі об´єднання пролетарських письменників називалося "Забой".

Маючи незаперечні заслуги перед культурою, ці організації не були позбавлені й певних вад. "Плуг", наприклад, плодив надмірний "масовізм" — залучення до письменницького об´єднання малообдарованих людей, заохочував мимоволі графоманів. У неоднорідному за складом "Гарті" поступово виявлялося прагнення до "монополізму" в літературі. 1925 рік став для цих організацій останнім. Життя йшло вперед, назрівала потреба шукати нових форм об´єднання літературних сил. Тим більше, що на чільне місце в літературі виходили високі професіонали літературної справи, які належали до значно менш масових тогочасних угрупувань — футуристи (які 1927 р. прибрали назву "Нова генерація"), неокласики, група "Ланка" (пізніше "Марс" — "Майстерня революційного слова"). Літератори — вихідці з окупованих Польщею західноукраїнських земель (Д. Загул, А, Турчинська, В. Бобинський, М. Кігура та ін.) утворюють групу "Західна Україна" (1926). Письменники-конструктивісти створюють групу "Авангард". На руїнах "Гарту" виникають такі різні організації, як ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927), органом якої став журнал "Гарт", та ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926), що видавала періодично свої альманахи-зшитки (до 1928). Молоді письменники-комсомольці об´єднуються в організацію "Молодняк" (1927) з однойменним журналом.

Які конкретні літературні авторитети і які естетичні програми стояли за цими назвами? Адже кожна з них декларувала свої творчі устремління і власні позиції в літературному та загальнокультурному житті.

Деякі з названих течій і груп зародилися ще в 10-ті роки і після 1917 р., в умовах соціальної і національної розкутості перших років радянської влади, значно активізувалися. Так, український символізм, яскраво виявлений у раннього П. Тичини, а також у Євгена Плужника та ін., виникнувши ще до жовтня 1917, повністю сформувався протягом 1917—1919 pp., мав свою групу ("Біла студія") і мистецькі трибуни (вже згадувані "Літературно-критичний альманах", журнал "Музагет"), чільних представників — Д. Загул, Я. Савченко, В. Ярошенко, О. Слісаренко, В. Кобилянський, згодом частина з них (Д. Загул, В. Кобилянський) відійшли до революційно-романтичної течії, інші стали футуристами (О. Слісаренко). Щодо символізму, який виявився недовгим захопленням українських митців, поет В. Бобинський писав 1922 p.: "Ніхто із творців символізму в українській ліриці не залишився йому вірний... його представники, опанувавши його, пішли шукати нових цінностей у скарбниці нашої багатої та звучної мови".

Довгочаснішим виявилося життя українського футуризму, що згодом став називати себе "українським лівим фронтом". "Лівизна" чи навіть "ультралівизна" футуристів йшла від захопленості урбанізованим світом — світом нової техніки, великих швидкостей, динамізму життя. Відомо, що крайні представники футуризму проголошували смерть минулому мистецтву, як віджилому і не вартому уваги. Скептицизм щодо надбань культури минулого виявляє в своїх віршах і теоретичних деклараціях талановитий поет М. Семенко, а критик В. Коряк у ранніх статтях твердить, що нова література — це "цілковите зірвання тяглости з усім попереднім, знищення всіх традицій". Тому футуристи виявилися відкритими красі динамічної, жорсткої, позбавленої традицій, нової соціальної реальності. І невипадково їх твори часто були сповнені революційною романтикою. Як хвала революційній бурі сприймалися поезофільми та ревфут-поеми "Тов. Сонце", "Весна", "Степ" (1919) М. Семенка. У різних модифікаціях футуризм проіснував понад десятиріччя. Ліва група з лідером В. Поліщуком, починаючи зі збірника "Гроно", проповідувала "спіритуалізм — динамізм" як творчий метод, а пізніше в очолюваному цим поетом "Авангарді" обстоювала конструктивістські принципи творчості.

Співзвучні пафосові цих поетів були бунтарські, епатуючі заяви львівських молодих парафутуристів, що заснували 1927 р. інтелектуальний блок Молодої Всеукраїнської Генерації, або "ІНТЕБМОВСЕГІЇ". Вони свідомо торували шлях розвиткові тих видів культури, яким бракувало європейського рівня поступу, спираючись на спадщину українських і польських неоромантиків, поезію Артюра Рембо, символізм Павла Тичини.

Група неокласиків включала визначних майстрів слова — М. Зерова, М. Драй-Хмару, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта. Перші ознаки формування цієї групи (навколо журналу "Книгар") відносяться до 1918 р. Ідеологом неокласиків вважають Миколу Зерова, хоча група не була організаційно оформленою і навіть жартувала щодо себе:

За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями. Класична тенденція ловити вічно суттєве відповідала складові розуму й таланту всіх поетів-неокласиків: М. Зерова (збірка "Калина"), М. Рильського (збірка "На білих островах"), М. Йогансена (збірка "Революція"). Ці поети були видатними популяризаторами цінностей світового (передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами. Вони свідомо відмітали від української культури інерцію простацтва, схиляння до бурлеску і копирсання в побутово-етнографічному матеріалі, сентиментальність, розчуленість. Пропонована українській культурі програма була такою: "засвоєння величного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів, вияснення нашої української традиції та переоцінка нашого літературного надбання; мистецька вибагливість". Звичайно, захист "позачасових" класичних традицій сприймався як аполітизм, який пізніше дав привід для їх політичних переслідувань. До великих шанувальників вибагливого поетичного слова і європейського коріння в українській культурі, треба віднести й визначного поета Євгена Маланюка, який був змушений (як старшина армії УНР) емігрувати. Збірки його тонких поезій ("Стилет і стилос", "Гербарій", "Земна Мадонна") до 90-х років на Україні не друкувалися, так само, як і його наукові розвідки в галузі історії нашої культури.

Революційно-романтичну тему знаходимо у багатьох поетів, яким імпонувала буремність доби, її розмах, можливості, які, здавалося, відкривала революція перед людиною, а також драматизм, трагічність людської екзистенції. Тому й писалися В. Сосюрою такі поеми, як "Червона зима", "Навколо", вірші "Удари молота і серця" В. Еллана-Блакитного, поема "В космічному оркестрі" П. Тичини, "Офіра" В. Чумака та ін. До цієї течії мимоволі приставали й ті поети, яким з часом треба було доводити свою лояльність радянському ладові, що поступово витісняло всі інші тенденції. До неоромантиків відносили й Миколу Бажана, й "поета моря", прозаїка Юрія Яновського.

У Західній Україні досить відомими у цей час є поети Богдан-Ігор Антонич ("Привітання життя"), О. Ольжич ("Ріньє"), Святослав Гординський ("Барви і лінії", "Буруни", переспів "Слова о полку Ігоревім"), Наталя Лівицька-Холодна ("Вогонь і попіл"), О. Турянський (поема в прозі "Поза межами болю") та інші. Ці поети так само, як і "молодомузівці", лишаючись занепокоєними суто українськими суспільними проблемами, одночасно відкриті всім естетичним новаціям свого часу. Вони гуртувались навколо таких журналів і газет, як "Літературно-науковий вісник", "Дзвони", "Поступ", "Ми", "Наша культура", "Діло" (із літературним додатком "Назустріч"). Для широких верств українців призначалися популярні книжки таких видавництв, як "Червона калина", "Хортиця", "Добра книжка", "Дешева книжка" та ін.

Вірними темі України, тонкими знавцями народних тилів української ментальності залишалися письменники старшого покоління, які вже мали на той час визнання: В. Стефаник, Марко Черемшина, О. Маковей, Т. Бордуляк, О. Кобилянська, А. Крушельницький, М. Яцків. Серед народу, розірваного на частини, позбавленого державності, дуже популярними є історичні романи і повісті, якими багата українська література цієї доби; романи й повісті "Іду на вас", "Ідоли падуть", "Сумерк" Ю. Опільського, "Шоломи в сонці" К. Гриневичевої.

Чимало західноукраїнських митців у цей час із надією дивилися на Схід, ще не знаючи про страшні реалії радянського життя — терор проти власного народу не набрав ще сили й розголосу. Такі письменники, як С. Тудор, П. Козланюк, Я. Галан, О. Гаврилюк, М. Сопілка та ін., що утворили 1928 р. літературну організацію "Горно", тримали зв´язок з Міжнародним об´єднанням революційних письменників (центр якого працював у Москві) і систематично друкувалися в радянській періодиці.

Українські радянські прозаїки вели свої творчі шукання теж у різних напрямках. Пишеться "велика" проза — соціально-побутові повісті та романи, історичні, історико-революційні, "виробничі", пригодницькі, науково-фантастичні тощо.

Нові теми, нові ситуації, нові герої бачилися різними художниками по-різному, як і належить розвинутій культурі. Ми маємо в ці часи намагання реалістично-образного осмислення нової дійсності у А. Головка ("Бур´ян"), П. Панча ("Голубі ешелони"), І. Ле ("Роман міжгір´я"), Ю. Яновського ("Майстер корабля"). Їм певною мірою протистояла "експериментальна" (і в жанровому, і в стильовому розумінні) проза М. Йогансена ("Подорож ученого доктора Леонарда..."), Г. Шкурупія ("Двері в день"), Д. Бузька ("Голяндія").

Великий вплив на тогочасну молоду прозу мав письменник Микола Хвильовий. По-перше, як неофіційний ідеолог ВАПЛІТЕ — письменницької організації, що об´єднала найкращі літературні сили другої половини 20-х років. Маючи підтримку таких однодумців, як О. Досвітній та М. Яловий, М. Хвильовий виступав проти засилля в літературі примітиву, кидає гасло "Геть від Москви", маючи на увазі необхідність культурної переорієнтації на "психологічну Європу". Еволюція багатьох художників цього часу відбиває суперечливість шляху діячів українського культурного ренесансу, коли від віри у світлі ідеали революції вони прийшли до скепсису щодо їх здійснення, від сміливого художнього експериментаторства до заангажованого "соціалістичного реалізму" або — як це трапилося і з Хвильовим — від надмірної політизації суто художніх явищ у власних деклараціях — до перетворення себе на жертву офіційної "придворної" критики, а після — і політичних гонінь. Майбутній "західник" М. Хвильовий починав з того, що із щирим пролетарським романтичним пафосом — разом з поетами В. Сосюрою і М. Йогансеном 1921 року виголошував: "Однаково одгетькуючи всіляких неокласиків, що годують пролетаріат заяложеними формами з минулих століть і життєтворчих футуристичних безмайбутників, що видають голу руйнацію за творчість, та всілякі формалістичні школи і течії (імажинізм, комфутуризм тощо) оголошуємо еру творчої пролетарської поезії..." А один з його останніх творів — роман "Вальдшнепи" — судили теж не за естетичні вади (це було б надто дивно для одного з кращих радянських письменників, шанованого майстра "психологічної прози"), а за хибну з політичного погляду авторську позицію. Так само, як засудили майже водночас з ним (на Соловки) іншого представника такої важливої для української культури лінії інтелектуальної, філософсько-психологічної прози (особливо активно культивованої в бароковій літературі XVII—XVIII ст.) Валер´яна Підмогильного (романи "Місто", "Невеличка драма", збірки оповідань і повістей).

Кампанія гонінь на кращі сили української культури була мимоволі зініційована літературною дискусією (1925—1928), в якій запальні літератори гаряче і відверто відстоювали своє художнє і мистецьке кредо. У 1926 році в резолюції пленуму ЦК КП(б)У "Про підсумки українізації", а у 1927 р. — і Політбюро — "Політика партії в справі української художньої культури" — вже чітко окреслено межі, за які художникові виходити не можна: творення радянської літератури можливе лише на основі зв´язку її з соціалістичним будівництвом. Це ще не процеси 30-х років, але перші кроки до них зроблено...

Під кінець двадцятих років значні досягнення мають театр і кіно. На екранах з´являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка — "Звенигород", "Арсенал", "Земля". В Україні твориться і новий театр. Найбільша і найтрагічніша постать в історії українського театру — Лесь Курбас. Реформатор театру розірвав рамки певного провінціалізму, що був властивий українській сцені на початок XX століття, бо цензура не дозволяла ні постановок світової класики, ні нової драми, і вивів українське театральне мистецтво на широку світову арену. Згадаємо лише один факт: макети мистецького об´єднання "Березіль" — дітища Л. Курбаса — одержали золоту медаль на світовій театральній виставці 1925 р. в Парижі.

Ще працюючи у студії при театрі М. Садовського, Курбас спрямував свої зусилля у бік "естетичного театру" — від шаблонів акторського виконання, від гри "нутром". З цієї студії швидко виріс "Молодий театр" (1916), який виголосив у своєму "маніфесті" про "поворот до Європи", характерний на той час для всієї української духовної орієнтації, про розрив з традицією побутового театру, з пануючим в театрі етнографічним реалізмом, який паралізує творчість і насаджує шаблон; новий актор не буде імітатором, в ньому інтелект сполучатиметься з високою акторською технікою й досконалим фізичним тренажем. Новий театр мав відповідати стилеві часу, якого слід шукати у символізмі й класицизмі, а також у філософському інтуїтивізмі, як його розумів філософ Анрі Бергсон: чистому розумові самому діяти не під силу, тим більше в царині мистецького осягнення світу. Курбасівці прагнули утворити "рефлексологічний театр" — театр негайного впливу.

Першою програмною режисерською роботою Л. Курбаса стала вистава "Цар Едіп". Вона була не лише театрально-революційною, а й полемічною відносно двох бачених режисером європейських постановок десятих років. Не величність непохитної і вольової постаті, схожої на пораненого приреченого звіра, а сумніви та передчуття Едіпа, обтяженого родовим злочином, приваблюють режисера. Головним на сцені було відчуття хаосу і темряви, що насуваються, і тема пошуку сил у собі, щоб їм протистояти. Курбас повернув хорові справді давньогрецьку роль: хор ніби акцентував ті чи інші порухи душі Едіпа, був відлунням переживань персонажів, акомпанементом сценічної дії; рухливість хору, експресивність його пластики створювали могутню трагедійну напругу, відбивали сучасний неспокійний світ.

Іншою експериментальною виставою того ж 1918 р. був "Вертеп" — абсолютно самобутня з національного боку вистава. Спектакль тримався того варіанту вертепу XVIII ст., де лялька Запорожця переважала всіх своїм розміром і була найактивнішою (це був свого роду протест проти остаточного розгрому Запорізької Січі Катериною II). Оскільки тепер вистава припала на час існування українського уряду, то сприймалася як відгук на сучасність. Цей вертеп був реформований: з двох боків біля чотирикутної будови ("скрині") посередині сцени були крилоси із школярських лавок, де розміщувалася бурсацька капела, яка під час дії реагувала співами на те, що бачила.

З ряду інших експериментальних вистав дуже цікава постановка "Гайдамаків" за Т. Шевченком. Особливої уваги тут заслуговує знову хор, який складали дівчата у стилізованому під старовинні свитки легкому полотняному одязі, у скромних віночках на розпущеному волоссі. Хор був голосом народу, гомоном юрби, авторським голосом ("десять слів поета"). Він ставав думкою і виразником почуттів героїв, промовцем їх внутрішніх монологів, декорацією або живими стінами, що відокремлювали інтер´єри корчми чи оселі титаря. Дівчата були стрункими тополями при дорозі, житом, що тихо погойдувалося на лану. У кінці, оповівши глядачам текст "Посіяли гайдамаки в Україні жито", вони органічно переходили до пісні, похитуючись у її такт, немов хвилі, що пробігають житом.

Масові сцени часом підносяться до алегорії. Пантоміму було передано через світло-промені прожекторів, які на мить вихоплювали з темряви сутичку поміж селянами-гайдамаками і конфедератами. Спалахи червоного світла зображали пожежі, зелене світло супроводжувало ліричні сцени, синє — тривожну атмосферу таємничих зібрань. Загалом, світло було активним чинником вистави.

Хоча змістом вистави стали криваві події Коліївщини, театр уник натуралістичного зображення жорстоких катувань, страхіть і тортур — глядачі лише чули збуджені голоси мучеників або спостерігали їх через міміку членів хору.

"Гайдамаки" були показані вперше у березні 1920 р. на сцені Київського оперного театру. Вистава мала нечуваний успіх. Вона важлива й тим, що в ній Курбас закріпив ряд нових режисерських положень.

Геніальний український реформатор театру мріяв про організацію єдиної всеукраїнської театральної академії. Передбачав відкриття різних студій в ній: танцю, пантоміми, фізичної культури, декламації, музеїв — театральних, музичних інструментів, давньої української книги, живопису, різьбярства; школи нових драматургів; інституту української режисури, бібліотеки світової драматургії. Це його ідея — створення театру, оновленого революцією через студійність. Частково Курбас почав її здійснювати як керівник драматичного факультету Музично-драматичного інституту ім. Лисенка. З ідеї академії оформилося мистецьке об´єднання "Березіль". Режисер продовжує пошуки асоціативності сценічних дій (як у виставі "Газ", де вибух газу передано миттєвою композицією з людських тіл, що нагадувала піраміду, поруч з якою розкидані окремі людські фігури), опрацьовує ритмопластичні рухи, алегорії (сірі постаті — думки божевільного Джіммі із спектаклю "Джіммі Гіггінс", які то кружляють з тягучою монотонністю, то гарячково метушаться).

Новий український репертуар в театрі "Березіль" пов´язаний з драматургією Миколи Куліша. Переломною, справді епохальною стала вистава "Народний Малахій". Тут багато яскравої театральності, бутафорії. Драматургічне трактування теми України та її культури, яке запропонував Куліш у "Народному Малахії", було близьке Курбасові. Він бачив головну небезпеку для молодої української культури в традиціях філістерської самозаспокоєності та провінційної некультурності. Курбас з великою силою зобразив убогий світ міщанства, похмуре дно великого міста, холодний бюрократизм державних урядовців, монотонність стандартизації життя.

Наступною п´єсою Куліша стала комедія "Мина Мазайло" — про впертий захист українським міщанином свого зрусифікованого обличчя. Великий розголос мала й прем´єра п´єси І. Микитенка "Диктатура" (1930). Але на видатного режисера вже насувалися хмари. Почалися атаки на "Березіль", які завершилися вимогами від Курбаса зректися його колишніх "помилок", переглянути своє минуле, засудити діяльність ВАПЛІТЕ, Хвильового та Скрипника. Курбас відмовився. Закінчив своє життя геніальний режисер у таборі на Соловках.

Література і театр 10—20-х років прагнули бути духовною трибуною народу, увібрати складні перипетії українського життя, допомогти їх осмисленню, освоюючи і творячи нові засоби художнього впливу, нову мистецьку техніку.