6. Зростання феодального сепаратизму.

Фактичне перетворення подарованих ленних володінь, у спадкові, послабило залежність турецьких феодалів від центральної влади султана. Поступово місцеві еміри і паші стали визнавати владу султана лише номінально. Правителі Балканських провінцій перетворилися на самостійних князьків. Деякі з них навіть карбували свою монету. В Аравії, Іраку, Сирії, Палестині, Північній Африці султана визнавали верховним правителем, але посилка податків і солдатів у розпорядження османського уряду з цих областей була припинена. Власне турецька територія - Анатолія (Мала Азія) перебували під владою кількох знатних родин. Центральне уряд міг приймати серйозні рішення, лише заручившись підтримкою великих місцевих феодалів.

7. Занепад культури.

Глибока криза феодальних відносин торкнувся всі сторони життя Османської імперії. Головна і вирішальна причина занепаду крилася в особливостях її соціально-економічного розвитку. Воно визначалося глибоким конфліктом між продуктивними силами і феодальними виробничими відносинами, оковують їх розвиток. Це визначило економічний і культурний занепад країни.

Глибокий соціально-економічна криза згубно позначилася на розвитку національної культури. Наука, література, мистецтво прийшли в занепад. Ще більш стала непереборною пропасти між чужої народу культурою панівних класів і трудящими масами. При султанському дворі, у палацах феодалів крайній релігійний мусульманський фанатизм поєднувався з наслідуванням західноєвропейським королівським дворам. Йшов від мусульманського духовенства заборону відтворювати живі істоти, перешкоджав розвитку образотворчого мистецтва. Перші турецькі друкарні, створені у XVIII столітті, друкували головним чином богословські трактати. У книгах та офіційних документах вживався незрозумілий турецькому народу мову, що складався майже повністю з арабських і перських слів. Освіта і школа знаходилася в руках духовенства. Грамотних людей було дуже мало. У цих важких умовах народні маси Туреччини зберігали і розвивали свою національну культуру переважно у формі фольклору та інших видів народної творчості.

Проте війни не зупинили реформаторських задумів -приватні перетворення в армії тривали у весь час його царювання. Він дбав також про підняття рівня освіти в народі; при ньому ( 1831) стала виходити французькою мовою перша в Османській імперії газета, що мала офіційний характер ("Moniteur ottoman"). З кінці 1831 року почала виходити перша офіційна газета турецькою мовою " Таква-і століття ".

Подібно Петру Великому, можливо, навіть свідомо наслідуючи йому, Махмуд прагнув ввести європейські звичаї у народі, він сам носив європейський костюм і заохочував до того своїх чиновників, забороняв носіння тюрбана, влаштовував свята в Константинополі і в інших містах з феєрверками, з європейською музикою і взагалі за європейським зразком. До найважливіших реформ цивільного ладу, задуманих ним, він не дожив, вони були вже справою його спадкоємця. Але й те небагато що, що він зробив, йшло врозріз з релігійними почуттями мусульманського населення. Він став карбувати монету зі своїм зображенням, що прямо заборонено в Корані (звістки про те, ніби і попередні султани знімали з себе портрети, підлягає великому сумніву).

Протягом всього його царювання в різних частинах держави, особливо в Константинополі, безупинно відбувалися бунти мусульман, викликані релігійними почуттями; уряд розправлявся з ними вкрай жорстоко: іноді в кілька днів в Босфор впадало по 4000 трупів. При цьому Махмуд не соромився піддавати страти навіть улемів і дервішів, які взагалі були його запеклими ворогами.

У царювання Махмуда було особливо багато пожеж в Константинополі, частиною відбувалися від підпалів; народ пояснював їх Божим покаранням за гріхи султана.

Все більш помітні позиції в господарстві займала промисловість, що народжувалася, для її потреб створювалася розвинута інфраструктура. Всі ці загалом позитивні для країни зміни, включаючи і те, що наслідком їх було економічне вторгнення в країну іноземного капіталу, супроводилися зростанням національної самосвідомості, особливо в середовищі освічених інтелектуалів. В 1865 р. виникло таємне товариство «нових османів», що ставило свою за мету створити в країні режим конституційної монархії. На початку 70-х років в Стамбулі почала видаватися газета «Ібрет» («Повчання»), що відображала їх ідеї. І хоча газета незабаром була закрита, позиції прихильників конституції, на чолі яких став видний сановник імперії Мидхат-паша, до середини 70-х років помітно посилилися. Масові виступи в травні 1876 р. послужили сигналом для початку рішучих дій: султан Абдул-Азіз був позбавлений влади, а новий султан Абдул-Хамід II погодився на конституцію, яка була офіційно прийнята в грудні 1876 р. Конституція проголошувала основні права і свободи громадян імперії, створила двопалатний парламент і дещо обмежила прерогативи султана. Але вибраний парламент виявився слухняним волі монарха, а великий візир Мидхат-паша був в лютому 1877 р. висланий з країни. Султан, не дивлячись на всі конституційні обмеження його влади, явно ставав господарем положення. І для цього були вагомі причини. Річ у тому, що зміни і перетворення 40—60-х років, тобто всі танзіматські реформи і тісно пов'язані з ними зміни в економіці країни, були результатом проникнення в імперію іноземного капіталу, принесли деякі вигоди лише міським верствам населення, які і підтримували нові реформи, включаючи конституцію. Варто нагадати, що це було у той час значною мірою нетурецьке і навіть немусульманське населення країни. Що ж торкається власне турків, то вони не тільки не мали вигод від нововведень і не могли скористатися їх плодами, але навпроти, відчували себе ущемленими в своєму звичному привілейованому положенні і навіть несли деякі економічні втрати, зокрема у зв'язку із земельною реформою. Розпалювана мусульманським духівництвом незадоволеність з часом ставала все більш відчутною, чим і скористався новий султан, що знайшов в цій незадоволеності могутню опору для протидії конституціоналізму. Поразка в російсько-турецькій війні 1877—1878 рр. лише підлила масла у вогонь: її легко можна було пояснити результатом нововведень, що ослабляли владу правителя. Османська держава в період «зулюму» та «молодотурецької революції» В лютому 1878 р. Абдул-Хамід вчинив державний переворот: парламент був розпущений, а імперія на довгі роки була перетворена на вельми похмуру деспотію (в Туреччині роки правління Абдул-Хаміда стали іменувати терміном «зулюм» — деспотія, тиранія). Режим зулюму обернувся для імперії вибухом реакції, фактичною відміною всіх завойованих раніше прав і гарантій особи, розгулом беззаконня і свавілля, хабарництва і казнокрадства, доносів і арештів. Преса була або закрита, або поставлена під строгий нагляд цензури. Напіврегулярна кавалерія «хамідіе», що виконувала жандармські функції, наводила страх на населення, особливо в нетурецьких районах імперії, де свавілля і насильство деколи оберталися страшними погромами з десятками тисяч беззахисних жертв, як то відбулося в турецькій Вірменії восени 1894 р.

Правда, реформи і політичне лавірування дозволили султанам при підтримці ряду європейських держав зберегти контроль над Єгиптом і деякими іншими арабськими країнами, але з початку 20-х років XIX ст. почалися повстання на Балканах, в ході яких добилася незалежності Греція, значної автономії – Сербія. Османська імперія танула, як шагренева шкіра. Наступала епоха стала періодом самостійного існування більшості включених в її склад країн. «Танзімат» як шлях трансформації суспільно-державного розвитку Криза імперії, що ставала все більш очевиднішою з XVIII ст., досягла свого апогею на початку XIX ст. Реформи Селіма III і Махмуда II на рубежі XVIII—XIX ст. були відчайдушною спробою покінчити з пережитками середньовічної військово-ленної системи. Дечого вони допомогли добитися, але подальший хід подій і, зокрема, військові успіхи Мухаммеда Алі Египетського, що поставив Порту (цим терміном в Європі позначали султанський уряд і імперію Османа в цілому) на грань військового краху звели результати другого туру реформ практично нанівець. Від повної загибелі імперія була врятована лише в результаті втручання держав, що не бажали цього: неминуче вставало питання про обширний спадок володінь імперії в Європі, болюче питання про протоки, на які претендувала Росія, що категорично не влаштовувало інші країни, перш за все Англію. Вже влітку 1839 р. держави офіційно оголосили, що беруть Порту під своє «колективне піклування», а Лондонська конференція, ультимативно що зажадала від Мухаммеда Алі відмовитися від плодів його перемог, в 1840 р. узаконила це колективне опікування, причому у нового султана Абдул-Меджіда (1839—1861) не було іншого виходу, як прийняти його. Гостра внутрішньополітична і економічна криза, військова поразка, тиск держав, що добивалися все нових поступок і пільг, — все це ставило перед новим султаном і його радниками, самим відомим з яких був Решид-паша, нелегкі задачі, вирішити які можна було тільки за допомогою чергового туру реформ. Були потрібні радикальні перетворення, і саме до них управителі імперії були вимушені вдатися. Черговий тур реформ (1839—1870) отримав найменування Танзімат («реформи», «перетворення»). Опублікований в листопаді 1839 р. Гюльханейський хатт-і-шериф свідчив, що новий султан ставить свою за мету забезпечити всім підданим гарантії безпеки їх життя, честі і майна, відмінити систему відкупів і упорядкувати оподаткування, а також змінити порядок призову на військову службу. Для здійснення цієї програми на початку 40-х років був проведений ряд реформ у сфері адміністрації (створення меджлісів, тобто дорадчих органів з участю немусульман при управителях вілайєтів і санджаков), суду (складання кримінального і комерційного кодексів), освіти (створення системи світських шкіл), а також прийнятий ряд заходів для удосконалення земельних відносин і розвитку економіки. Реформи викликали лютий опір в країні, особливо з боку духівництва, ревних прихильників ісламу. В трансформації традиційної системи відносин вони бачили ще один крок на шляху до європеїзації країни і відповідно до ослаблення свого впливу, що не могло не розцінюватися ними як крах основ.

Але головну свою мету вони бачили в тому, щоб відстояти цілісність імперії в умовах, коли держави прагнули розчленувати її. Саме в розпал революції Австро-Угорщина анексувала Боснію і Герцеговину, а Росія і Англія вели переговори про статус Македонії, що, власне, і послужило приводом для виступів армійських офіцерів в цій провінції. Для досягнення своєї генеральної мети іттихадисти знов висунули на передній план доктрину османізму, причому в її вельми жорсткому трактуванні: нетурецькі землі і населяючі їх народи — це невід'ємна частина Туреччини, весь Осман, всі османи, Відповідно до цієї жорсткої політики були і внутрішньополітичні акти молодотурків: в 1910 р. почалися гоніння на нетурецькі народи під гаслами панісламізму і пантюркізму, що викликало сильний опір і помітно ослабило позиції іттихадистів.

В 1911 р. на базі існуючих раніше опозиційних партій і угрупувань була створена ліберальна асоціація «Хюррієт ве іттиляф» («Свобода і згода»), причому іттиляфісти, пообіцявши нетурецьким народам автономію в рамках імперії, добилися швидких успіхів і влітку 1912 р. прийшли до влади. Проте невдачі в Балканській війні 1912 р. знов привели до влади младотурків, причому на цей раз у формі ще більш жорсткій. В 1914 р. вся повнота влади була узята тріумвіратом з Енвера, Талаата і Джемаля. Саме ці лідери молодотурків керували Туреччиною в роки світової війни, коли імперія воювала на стороні Німеччини. Саме вони відповідальні за страшну різанину вірмен в 1915 р.

Поразка Німеччини в світовій війні, військові невдачі і незадоволеність в країні, нарешті, капітуляція Туреччини в жовтні 1918 р. поклали край владі молодотурків, лідери яких тікали з меж імперії. Султанська імперія агонізувала. Союзники анексували всі її зовнішні володіння (Балкани, арабські землі). Постало питання про те, якій бути післявоєнній Туреччині. В ці важкі дні рішення питання узяв на себе сам турецький народ на чолі з його новими лідерами, що відійшли від гасел молодотурків і що поставили основною задачею тезу про незалежність власне Туреччини