5. Типологія комунікації за різними критеріями

Єдиної типології комунікації не існує, оскільки вчені класифікують її за різними критеріями: тип кодо­вої системи, форма реалізації засобів мовного коду, адре­сність, тип медіума, спосіб інтерактивності, кількість учасників, рівень офіційності, свобода вибору партнера, рівень організованості, кількість контактів, тривалість, функціональне призначення, сфера комунікації.

За типом кодової системи: вербальна і невербальна комунікація.

Вррбальна комунікація здійснюється за допомогою знаків природної мови (звуків, морфем, слів, словоспо­лучень тощо). Мова як знакова система є оптимальним засобом вираження людського мислення і спілкування. Вербальна (мовна) комунікація поширюється на всі сфери людської діяльності, оскільки саме вербальні компоненти комунікативного акту є основними носіями значень (смислів) повідомлень.

Однак природна мова – це не єдина знакова систе­ма, що використовується в людській комунікації. Іс­нують ще мова програмування, світлова сигналізація,

регулювання дорожнього руху. Більш того, у чистому вигляді існування вербальної комунікації практично неможливе. Людське мовлення зазвичай супроводжу­ють несловесні (невербальні) знаки.

Невербальна комунікація – обмін інформацією за допомогою невербальних кодів: зовнішність та її офор­млення, міміка, погляди, жести, рухи тіла, звукове оформлення мовлення, оточення, матеріальні предме­ти, що мають символічні значення, тощо.

Специфікою невербальної комунікації є те, що вона здійснюється за допомогою всіх органів чуття, кожний з яких утворює свій канал комунікації. З огляду на полісенсорну природу виокремлюють різні види невер­бальних повідомлень (акустичні, оптичні, тактильнокінесичні та ін.), які тісно взаємодіють і можуть допов­нювати або суперечити один одному.

До основних невербальних кодів людської комуніка­ції належать:

• парамова: просодика (тембр, висота і гучність го­лосу, артикуляція, ритм, темп, інтонація, манера мо­влення) та екстралінгвістика (паузи, кашель, зітхан­ня, сміх, плач);

• кінесика (жести, міміка, контакт очима, рух тіла, постава, хода);

• проксеміка (використання простору, зокрема від­стань між комунікантами, їх просторове розміщення, вплив території);

• графеміка (почерк, шрифти, інтервали, текстові виділення, розділові знаки тощо);

• зовнішній вигляд (тип і виміри тіла та обличчя, одяг, зачіска, прикраси, косметика, предмети особисто­го вжитку);

• такесика, або гаптика (дотик, зокрема потиску­вання рук, поцілунки, погладжування, обійми);

• сенсорика (запахи тіла та косметики, аромати кухні, поєднання кольорів, звуків);

• хронеміка (використання часу, зокрема час очіку­вання початку спілкування, тривалість спілкування, час вагання).

Дослідники стверджують, що у спілкуванні на невер­бальні сигнали припадає 60–80% інформації. Не­вербальні повідомлення здатні передавати різноманітні відомості про:

• особистість комуніканта (його темперамент, емо­ційний стан під час комунікації, особистісні якості, ко­мунікативну компетентність, соціальний статус, куль­туру, до якої він належить);

• стосунки між комунікантами;

• ставлення комунікантів до самої комунікативної події.

Невербальні повідомлення можуть доповнювати, дуб­лювати, заміщати вербальні повідомлення або супере­чити їм, а також регулювати комунікативну поведінку співрозмовника. На відміну від вербальних повідо­млень їм властиві багатозначність, ситуативність, син­тетичність і спонтанність.

За формою реалізації засобів мовного коду: усна, писемна та друкована комунікація.

Усна комунікація здійснюється за допомогою коду акустичного (звукового) мовлення. Така комунікація спонукає до швидкого обміну інформацією, забезпечує негайний зворотний зв'язок, передає всі нюанси мо­вленнєвих взаємодій. Комуніканти можуть отримувати додаткові значення (смисли) завдяки невербальним сиг­налам, що зазвичай супроводжують усні вербальні пові­домлення. Усна комунікація дає змогу спостерігати, контролювати та впливати на комунікативну поведінку адресата, перефразовувати, додавати або скорочувати повідомлення. Крім того, усна комунікація допомагає швидко встановити добрі міжособистісні стосунки, що сприяє успішному інформаційному обміну.

Водночас усна комунікація вразлива до різноманіт­них перешкод (фізичних, фізіологічних, психологічних, семантичних), залежить від не завжди точної та надій­ної пам'яті людей. Слухачі часто забувають багато з того, що вони почули, можуть пропустити важливі деталі або додати своє бачення проблеми. Чим довший у просторі та часі маршрут від адресанта до адресата повідомлення, тим більша ймовірність перекручення змісту сказаного.

Писемна комунікація реалізується за допомогою гра­фічного коду, тобто одиниць графічної системи певної мови (букв, ієрогліфів, розділових знаків тощо). Вона зазвичай підготовлена, нормована, більш формалізова­на. Оскільки письмові повідомлення декілька разів реда­гують, у них незначна кількість помилок. Писемна кому­нікація здебільшого не потребує негайного зворотного зв'язку, може бути розірваною в часі й просторі. її осо­бливість –тривалість. Вона полегшує сприйняття пові­домлень (особливо складних і довгих), оскільки адресат може перечитати їх у зручний для себе час.

Друкована комунікація відбувається за допомогою спеціальних технічних засобів поліграфії. Вона харак­теризується уніфікаційними особливостями, є осно­вою мовленнєвої норми та культури мовлення. У ви­гляді книг і різноманітних документів друкована кому­нікація може зберігатися тривалий час, що забезпечує стабільність самої мови, мовних контактів народів. Дру­ковану комунікацію виокремив чеський мовознавець Йозеф Вахек (1909—1996), однак не всі науковці поді­ляють його точку зору.

За адресованістю: персональна та надперсо­нальна комунікація.

Персональна (аксіальна (лат. ахіs – вісь)) комуні­кація адресована конкретній людині (наприклад, приві­тання з днем народження, особистий лист). Надперсо­нальна (ретіальна (лат. rete – мережа) комунікація адресована абстрактному адресату (наприклад, теленовини, реклама, комікс).

За типом медіума: безпосередня та опосередко­вана комунікація.

Безпосередня комунікація відбувається без будь-якого посередника з використанням вербальних і невербальних засобів у межах візуального, тактильного та інших типів сприйняття співрозмовника, тобто «облич­чям до обличчя». Безпосередня комунікація є контакт­ною, адресат перебуває у комунікативному просторі ад­ресанта (наприклад, розмова віч-на-віч, доповідь на се­мінарі).

Опосередкована комунікація здійснюється через по­середника. Посередниками можуть бути фізична особа (секретар, перекладач тощо) і різноманітні технічні за­соби (листи, записки, друкована продукція, телефон, радіо, відео, комп'ютерні мережі локального та гло­бального характеру тощо).

За способом інтерактивності: монолог, діа­лог, полілог.

Монолог (грец. monos – один і logos – слово, вчен­ня) – форма мовлення адресанта, що відтворюється внаслідок його активної мовленнєвої діяльності, розрахованої переважно на пасивне і опосередковане сприй­няття мовлення адресатом (аудиторією).

Монолог має свого адресата і може бути персональ­ним чи надперсональним, однак не потребує безпосе­реднього зворотного зв'язку. Будь-який монолог має ознаки діалогічності, адже, продукуючи мовлення, текст, адресант діалогізує з уявним гіпотетичним адресатом.

Монолог є розгорнутим видом мовленнєвої діяльно­сті. Він має свою специфіку побудови тексту, прагма-сигналів і типу інтерактивності, які спрямовані на до­сягнення різних цілей (агітаційний виступ, лекція, мо­литва, театральний монолог, щоденникові записи, опові­дання). Монолог може містити великі за обсягом тексти, які складаються з пов'язаних між собою повідомлень, що мають індивідуальну композиційну побудову і відносну смислову завершеність. У багатьох випадках монологіч­ні повідомлення є запланованими, підготовленими та керованими, що передбачає ретельний добір мовних за­собів, їх чітку організацію.

Діалог (грец. dialogos – розмова, бесіда) – форма мовлення та ситуаційно зумовлене спілкування, як пра­вило, двох осіб, комунікативні ролі яких конверсують-ся (обидва комуніканти по черзі виконують і роль адре­санта, і роль адресата). Він передбачає активний і швид­кий обмін інформацією, який характеризується впливом комунікантів один на одного та негайним сприйняттям повідомлень (наприклад, інтерв'ю, теле­фонна розмова). Висловлювання учасників діалогу на­зивають репліками, або комунікативними (інтерак­тивними) кроками (ходами).

Діалогічне мовлення є зазвичай ситуативним, спон­танним. Репліки у діалозі поєднані смисловою залежні­стю, тому правильно зрозуміти зміст повідомлень мо­жливо лише в межах усього діалогу або взаємопов'яза­них пар реплік. Залежно від змісту реплік, позицій його учасників діалог може розгортатися лінійно або вибудо­вуватися за контрарним (лат. contrarius – протилеж­ний) принципом як дискусійний діалог, у якому стика­ються різні, іноді різко протилежні позиції (суперечка, полеміка, судовий розгляд та ін.).

Діалог вважають первинним стосовно інших форм спілкування. Його витоки в уснорозмовній сфері, якій притаманний принцип економії засобів мовного коду.

Отже, в діалозі досить помітними є елементи розмовного стилю, зокрема лаконічність, незавершеність реплік, еліп­тичні конструкції, звертання, запитання, вигуки, вжи­вання розмовної лексики. Значну роль в усному діалозі ві­діграють паравербальні засоби комунікації (фонація, же­сти, міміка, рухи тіла, погляд, дотик, відстань тощо).

Оскільки діалог рідко буває підготовленим, вірогі­дність невдалого добору слів, різного типу помилок і по­рушення літературної норми дуже висока.

Полілог (грец. polis – численний і 1оgos – слово, вчення) – форма мовленнєвого спілкування між трьома і більше особами з приблизно однаковою комунікативною активністю. Як і діалог, він характеризується зміною комунікативних ролей (мовець – слухач). Полілог зазвичай не розпадається на декілька діалогів. Такі ознаки, як єди­на тема розмови, ситуативна пов'язаність, спонтанність, нелінійність, набувають розвитку саме в полілозі (сімейна розмова за обідом, робітнича нарада, семінар). Зміст його реплік має більшу амплітуду відхилення та коливання, ніж у діалозі. У полілозі помітно зростає рольова функція кожного учасника. Хоча не завжди всі комуніканти ма­ють змогу і бажання брати однакову участь у спілкуванні, вони можуть впливати на розвиток полілогу своїми мо­вленнєвими і немовленнєвими діями.

За кількістю учасників: інтраперсональна, міжособистісна, у малих групах, публічна, організацій­на, масова.

Інтраперсональна {лат. іпtra – усередині і реrsona – особа) (внутрішня) комунікація – комунікація за участю однієї людини. Вона постає як «внутрішній діалог», коли одна людина розмовляє сама із собою (об­говорює певну проблему, шукає рішення, ставить пи­тання і відповідає на них). Зворотним зв'язком у такому випадку може бути факт спростування або коригування змісту власного повідомлення.

Міжособистісна (інтерперсональна (лат. іпter – між і реrsoпа – особа), діадична (грец. duas – два)) ко­мунікація здійснюється між двома особами. Вона є пе­реважно спонтанною, неформальною. Обидва комуні­канти виконують роль адресанта і адресата. Зворотним зв'язком є відповідь кожного учасника. Міжособистісна комунікація може відбуватися в присутності інших осіб, які не беруть участі в комунікативному процесі (наприклад, розмова в метро, ресторані).

Комунікація в малих групах відбувається в групах із 3–12 осіб, при цьому прямий та зворотний зв'язок мо­жливий між усіма учасниками (групова дискусія, пере­говори та ін.). Однак ступені участі та задоволення у ма­лих групах нижчі за міжособистісну комунікацію. Ко­ординувати мовленнєві взаємодії у групах важче.

Публічна комунікація передбачає комунікацію за участю 20–30 і більше осіб (до 100), що відбувається зазвичай у громадських місцях і є доволі формальною, характеризується чіткою організацією та ретельним плануванням. Мовець є джерелом інформації, аудито­рія обирає пасивнішу позицію (наприклад, зустріч полі­тичного лідера з виборцями, презентація нового про­дукту компанії).

Організаційна комунікація – комунікація між осо­бами (від 100 до 1000), які належать до певної організа­ції. Це може бути обмін інформацією між окремими членами та групами певної мережі, які виконують різні функції (наприклад, річний звіт керівника компанії пе­ред підлеглими).

Масова комунікація передбачає передавання інфор­мації між джерелом та великою аудиторією (як прави­ло, від 1000 осіб і більше) за допомогою певних техніч­них засобів (друкарських, електронних та ін.). Аудито­рія є гетерогенною, анонімною. Можливості зворотного зв'язку обмежені. Як правило, масову комунікацію за­безпечують спеціальні організації (видавництва, аген­ції, редакції, студії).

За соціальними чинниками: особистісно зо­рієнтована та соціально зорієнтована комунікація.

Особистісно зорієнтована комунікація скерована на налагодження особистісних стосунків, передусім ду­ховних, товариських (наприклад, розмова друзів, ли­стування з коханою людиною тощо). Комуніканти на­магаються задовольнити особисті потреби та інтереси.

Соціально зорієнтована комунікація – це спілкуван­ня людей як представників певних груп (вікових, про­фесійних, статусних тощо). Визначальним чинником мовленнєвої поведінки комунікантів є їх групова ознака або рольова позиція (викладач – студент, керівник – підлеглий, консультант – клієнт). Під час соціально зорієнтованої комунікації виявляється обслуговувальний характер мовлення, її спрямованість на організацію

спільної діяльності людей, що передбачає більш сувору регламентацію мовленнєвої поведінки комунікантів.

За напрямом потоку інформації: горизон­тальна і вертикальна комунікація.

Горизонтальна комунікація відбувається між комунікантами рівного статусу або рангу (наприклад, розмо­ва секретарів, нарада керівників підприємств).

Вертикальна комунікація здійснюється між комунікантами різного статусу або рангу. Вертикальна ко­мунікація може бути низхідною чи висхідною. Низхід­на комунікація передбачає передавання повідомлень від вищої інстанції нижчій (зокрема, розпорядження, наказ). Висхідна комунікація спрямована на передаван­ня повідомлень від нижчої інстанції вищій (наприклад, звіт, пояснювальна записка, заява про звільнення).

За рівнем офіційності: офіційна та неофіційна комунікація.

Офіційна комунікація відбувається у формальних комунікативних ситуаціях, що передбачає суворе до­тримання встановлених норм і правил (переговори, ді­лові зустрічі, контракти, заяви).

Неофіційна комунікація є неформальною, нерегламентованою. Вона відбувається за невимушеного спілку­вання і не потребує дотримання статусних норм, правил (листування друзів, телефонна розмова приятелів тощо).

За свободою вибору партнера: ініціативна і вимушена комунікація.

Ініціативна комунікація дає змогу вибирати своїх партнерів по комунікації, уникати спілкування з не­приємними людьми. У вимушену комунікацію людина вступає незалежно від своїх бажань (наприклад, розмо­ва з інспектором ДАІ, телефонна розмова з клієнтом, пояснювальна записка).

За рівнем організованості: стихійна та орга­нізована комунікація.

Стихійна комунікація є раптовою, несподіваною. Це випадковий обмін інформацією між людьми (розмова па­сажирів автобуса, випадкова зустріч ділових партнерів у ресторані та ін.). Організована комунікація планомірна, узгоджена та впорядкована (наприклад, наукова допо­відь, виробнича нарада, рекламне оголошення, інтерв'ю).

За кількістю контактів: одноразова, постійна та періодична комунікація.

Одноразова комунікація здійснюється лише один раз, передбачає один-єдиний контакт з адресатом (на­приклад, розмова з перехожим на вулиці).

Постійна комунікація розрахована на тривалий термін, що передбачає численні контакти і взаємодії ко­мунікантів. Така комунікація переважає у колективах, сім'ях (наприклад, спілкування батьків із дітьми).

Періодична комунікація здійснюється час від часу або через певні проміжки часу (річний звіт, зустрічі з лі­карем, лекції тощо).

За тривалістю: короткотривала та довготривала комунікація.

Короткотривала комунікація передбачає швидке передавання інформації та обмін нею, в т. ч. розірвання мовленнєвого контакту (наприклад, військовий наказ, виклик швидкої допомоги).

Тривала комунікація – тривалий у часі комуніка­тивний процес (наприклад, захист докторської дисерта­ції, судовий процес, телефонна розмова подруг).

За функціональним призначенням: інфор­мативна, афективно-оцінна, рекреативна, переконувальна та ритуальна комунікація.

Інформативна комунікація спрямована на переда­вання об'єктивної інформації про навколишній світ ко­мунікантів. Інформаційні повідомлення мають бути правдивими, несуперечливими та неупередженими (на­приклад, інструкція, рецепт).

Афективно-оцінна (лат. affect – почуття) комуні­кація ґрунтується на вираженні почуттів, оцінок, емо­цій адресанта щодо адресата. Повідомлення можуть бути необ'єктивними і мати позитивну або негативну спрямованість (освідчення в коханні, співчуття, осуд). Комуніканти можуть посилити або послабити оцінку і вираження почуттів, що є неможливим за інформатив­ної комунікації. Крім того, афективно-оцінній комуніка­ції властива емпатія, що передбачає чутливість до емо­ційних потреб адресата, вміння зрозуміти вербальні й не-вербальні прояви його почуттів і розділити ці почуття.

Рекреативна (лат. recreo – відновлюю) комуніка­ція охоплює різноманітні форми розважального спіл­кування, що дає змогу комунікантам розслабитися й відпочити. У таких випадках можливим є створення

уявних ситуацій і передавання інформації про них (на­приклад, анекдоти, різного типу конкурси).

Перекопувальна комунікація спрямована на стиму­лювання якоїсь дії. Учасники комунікації впливають один на одного, намагаючись змінити думку або поведін­ку співрозмовника (прохання, порада, реклама та ін.). Така комунікація містить елемент маніпуляції поведін­кою інших людей.

Ритуальна {лат. ritualis – обрядовий) комунікація полягає у дотриманні норм і звичаїв соціально-куль­турної поведінки. Повідомлення пов'язані з певними ритуалами (привітання вчителя на початку уроку, військова присяга, інавгурація президента, диплома­тичний прийом).

За сферою комунікації: побутова, ділова, по­літична, релігійна, наукова, педагогічна тощо комуні­кація.

Побутова комунікація полягає у підтриманні кон­такту і розв'язанні повсякденних проблем. Відбуваєть­ся вона, як правило, між добре знайомими людьми. її мета й характер визначаються особистісними стосунка­ми людей (мати – дитина, чоловік – дружина, сусід – сусід тощо). Комуніканти діють з урахуванням власних потреб та інтересів і можуть порушувати різні теми, при цьому досягнення конкретного результату в процесі спілкування необов'язкове. Побутова комунікація пере­важно міжособистісна, неформальна та спонтанна. їй вла­стиві сильна ситуативна залежність, порушення логіки та структурної оформленості висловлювань, нечітка вимова, наявність розмовної лексики, широке використання невербальних засобів, суб'єктивність, емоційність (напри­клад, задушевна розмова між матір'ю та дочкою, супереч­ка між братом і сестрою, сварка між сусідами).

Ділова комунікація є специфічною формою кон­тактів та взаємодії людей у процесі їхньої трудової діяльності. Вона належить до формального спілкуван­ня, регламентується за формою та змістом і зумовлена соціальними функціями людини (керівник – підле­глий, виробник – постачальник, співробітник фірми – клієнт).

У діловій комунікації беруть участь особи, наділені певними повноваженнями від своїх організацій, які по­винні виконувати їхні замовлення та захищати їхні ін­тереси. Ділова комунікація зобов'язує приймати рішення та діяти; вона завжди спрямована на розв'язання конкретних завдань, досягнення визначеної мети (ре­кламація, оперативка, переговори з діловими партнера­ми, співбесіда під час прийому на роботу).

Політична комунікація зумовлена наявністю великої кількості партій і політичних організацій, течій та груп, що потребує вміння орієнтуватися в політичному комуні­кативному просторі. Метою політичної комунікації є здо­буття та утримання влади, а її основними учасниками – політики й виборці (наприклад, пропагандистська листів­ка, зустріч із виборцями, публічна промова, голосування, парламентські дебати). Така комунікація зазвичай спря­мована на майбутній контекст (розкриває, якими люди будуть), а також на визнання правомірності лише однієї сторони (свої ідеї найкращі, всі інші – брехня). Важли­вою особливістю політичної комунікації є намагання по­літиків завуалювати свої цілі, використовуючи номіналізацію (абстрактні віддієслівні іменники), метафоризацію, еліпсис (пропуск слів), специфічну інтонацію та інші при­йоми впливу на свідомість електорату й опонентів. Полі­тичній комунікації властиві видовищність, певні іміджі, форми прояву мовленнєвої агресії.

Релігійна комунікація має на меті залучити до віри в межах певної конфесії. Сутність її полягає у відвертому утвердженні цінностей: визнання Бога, розуміння гріха та доброчесності, врятування душі, відчуття дива, до­тримання обрядів. Означені цінності можуть бути вира­жені прямо, у формі іносказання та притчі, а також в оповіданні, логіка сюжету якого є чинником переконан­ня. Учасниками релігійної комунікації є не лише свя­щеннослужителі та парафіяни, а й Бог, до якого зверне­ні молитви, псалми, сповіді тощо. Центральне місце в релігійній комунікації належить проповіді, яку розгля­дають як місток між Біблією та людиною. Проповідь передбачає звернення до ситуації і слів Божих, а також перенесення цієї ситуації на сьогоднішнє життя людини.

Наукова комунікація пов'язана з процесом отри­мання нових знань про предмети та явища. її учасника­ми є науковці, які здійснюють дослідження, та широка публіка, що виявляє інтерес до наукових відкриттів і розробок. Вона характеризується рівністю учасників, оскільки жоден із науковців не має монополії на істину, а безмежність пізнання змушує критично ставитися до чужих і своїх досліджень. Під час комунікації науковці можуть набувати різних статусно-рольових характери­стик: науковець-дослідник, науковець-експерт, науковець-популяризатор, оскільки вони мають не лише здо­бути та оцінити нові знання, а й повідомити про них громадськість (наприклад, наукова стаття, монографія, дисертація, доповідь, рецензія, анотація).

Тематика наукової комунікації охоплює широке коло питань. її специфіка полягає у використанні спеціальної мови, притаманної певній науці. Наукові повідомлення часто насичені термінологією, абревіатурами, формула­ми, діаграмами, схемами тощо, що робить їх недоступни­ми для розуміння непідготовленою аудиторією. Склад­ність інформації, що передається, зумовлює не дуже швидкий темп продукування і сприйняття повідомлень. Важливими ознаками наукової комунікації також є точність і логічність викладу, доведення істинності чи помилковості певних положень, значна абстрагованість предмета, цитати й посилання на першоджерела, певні дискурсивні формули, кліше.

Педагогічна комунікація забезпечує соціалізацію нових членів суспільства, тобто становлення особисто­сті в процесі засвоєння знань, цінностей і норм суспіль­ства. Основними учасниками педагогічної комунікації є вчителі та учні (урок, лекція, семінар, іспит та ін.), а та­кож батьки й діти (наприклад, виховна бесіда батька із сином). Стосунки між комунікантами можуть бути більше або менше формалізованими чи близькими за­лежно від певної культури.

Важлива роль у педагогічній комунікації належить учителю, який здійснює мовленнєвий вплив на учнів, фор­мує їхній світогляд. Мовлення вчителя зазвичай характе­ризується впевненістю, категоричністю, вмінням виділи­ти комунікативно значущу інформацію, здатністю викла­сти інформацію в достатньому обсязі. Його основними стратегіями є пояснення, оцінювання, контролювання, сприяння та організація. При цьому необхідно враховува­ти комунікативні потреби учнів (що їх хвилює, цікавить). За культурними чинниками: монокультур­на та міжкультурна комунікація.

Монокультурна комунікація передбачає спілкуван­ня представників однієї національно-лінгвокультурної спільноти, які мають єдину когнітивну базу (наприклад, збори українських студентів). Таку комунікацію непросто уявити в сучасному суспільстві, що стає мультикультурним.

Міжкультурна комунікація – це спілкування представників різних національно-лінгвокультурних спільнот, носіїв різних ментально-лінгвальних ком­плексів (міжнародна наукова конференція, зустріч глав країн – членів ЄС та ін.). Міжкультурна комунікація як процес безпосередньої взаємодії культур здійснюєть­ся в межах різних (частково або повністю) національ­них стереотипів мислення, що суттєво впливає на вза­єморозуміння комунікантів.

20