Література

1.Ботвина Н.В. Офіційно – діловий та науковий стилі української мови/ Н.В.Ботвина .- К.: Артек,1999.

2.Волкотруб Г.Й. Практична стилістика сучасної української мови/Г.Й.Волкотруб .- К.: ТОВ “ЛДЛ”, 1998.

3.Головащук С. Українське літературне слововживання/С.Головащук. – К.: Освіта, 1995.

4. Дзюба І. Починаймо з поваги до себе (Сучасна мовна ситуація в Україні)/І.Дзюба . –К.: 2002.- 57с.

3.Зубков М.Г. Мова ділових паперів/М.Г.Зубков .- Х.: Фоліо, 2001.

4.Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика/М.І.Пентилюк .- К.: Либідь, 1992.

5.Шевчук С.В. Українське ділове мовлення/С.В.Шевчук.- К.:Літера,2000.

Методичні поради до теми

Для з’ясування того, яке місце посідає професійне спілкування в мовній системі, слід знати, чим різняться такі поняття, як "мова" і "мовлення", коли і як виникла мова і як вона розвивається і функціонує, яким чином співвідносяться поняття "національна мова", "державна мова", "офіційна мова" та як функціонує національна мова в межах різних стилів і різних форм (усної і писемної).

1. Національна мова – це мова певного народу в усіх її виявах: літературна мова, діалекти, територіальні і соціальні жаргони, просторіччя.

Правовий статус української мови сьогодні визначає Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року. У статті 10 Конституції записано: “Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається Законом”.

Термін “державна мова” виник у добу утворення національних держав. За загальноприйнятим визначенням, державна мова – це офіційно проголошена законодавчою владою мова сфери офіційного спілкування, мова спілкування держави з її громадянами і навпаки (мова всіх гілок державної влади – законодавчої, виконавчої, судової, засобів масової інформації, освіти, культури, науки, документації і т. д.).

На позначення мови, що виконує роль державної, уживають також терміни “офіційна мова”, “національна мова” або просто “мова певної держави”.

Загалом у зарубіжному законодавстві переважає термін “офіційна мова”, в останні роки цей термін часто використовується і в Україні, тому слід чіткіше окреслити його зміст.

В юридичному аспекті поняття “офіційна мова” близьке до поняття “державна мова”. Відмінність між ними полягає в тому, що для статусу державної мови обов’язковим є його офіційне законодавче закріплення, відповідне нормативне оформлення, у той час як статус офіційної мови не передбачає обов’язкового проголошення законодавчою владою.

Яка ж мова в країні може бути проголошена державною?

За загальноприйнятою світовою практикою, є такі критерії затвердження мови у функції державної:

1)мова корінної нації;

2)мова найчисленнішої нації.

За першим критерієм статус державної в Україні може бути наданий українській мові та кримсько – татарській (у Криму); за другим – лише українській. Таким чином, затвердження в Україні у функції державної української мови цілком відповідає загальновизнаним світовим стандартам.

2. Літературна мова – це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Вона є однією з форм національної мови. Це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує усі сфери суспільної діяльності: державні установи, пресу, художню літературу, науку, освіту, культуру, побут.

Українська літературна мова як вища форма національної мови характеризується наявністю усталених норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Унормованість – одна з головних ознак української літературної мови. Крім унормованості, основними ознаками літературної мови є: багатий лексичний фонд, розгалужена система стилів, багатофункціональність, наявність усної і писемної форм.

3.Мовна норма – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства.

Мовні норми характеризуються:

- системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);

- історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);

- соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами суспільства);

- стабільністю (не можуть часто змінюватися).

Із поняттям “мовна норма” пов’язане поняття “культура мови”.

Культура мови – це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм. Якщо норма існує на рівні “ правильно – неправильно”, то культура мови – на рівні “краще, точніше, доречніше”. Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки, загальної культури людини.

Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення.

Мовознавці розрізняють такі мовні норми: орфоепічні, орфографічні, графічні, стилістичні, лексичні, граматичні, пунктуаційні, акцентологічні.

Орфоепічні (норми правильної вимови), наприклад:

- тверда вимова шиплячих: чай, чому і т.д.

- літера щ передає звуки шч: вищий, що (а не шо );

- дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, лід;

- літера ґ передає звук ґ: обґрунтування, ґатунок, ґрунт;

- голосний о ніколи не наближається до а: дорога, потреби, молоко;

Акцентуаційні (норми правильного наголошування), наприклад: ненависть, середина, чотирнадцять, мабуть, завжди, випадок.

Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і под.), наприклад:

- вживання закінчень кличного відмінка: пане професоре, Андрію Петровичу, Ольго Василівно;

- вживання паралельних закінчень іменників у давальному відмінку: декану і деканові, директору і директорові; при цьому, називаючи осіб, слід віддавати перевагу закінченням –ові, - еві, наприклад: панові Ткаченку, ректорові, але заводу, інституту, факультету. У випадку, коли кілька іменників – назв осіб підряд стоять у давальному відмінку, закінчення потрібно чергувати: деканові факультету Шевчуку Миколі Івановичу.

- вживання іменників чол. роду на позначення жінок за професією або родом занять: професор Тарасова, заслужений учитель України Карпова(слова лікарка, викладачка, завідувачка і под. використовуються лише в розмовно – побутовому стилі, але аспірантка, артистка, журналістка, авторка і в професійному мовленні);

- форми ступенів порівняння прикметників та прислівників:дорожчий, найдорожчий,(а не більш дорожчий, самий дорогий); швидше, найшвидше, якнайшвидше (а не саме швидше, більш швидше);

Лексичні (норми правильного слововживання), наприклад:

Правильно Неправильно

зіставляти співставляти

наступний слідуючий

протягом на протязі

захід міроприємство

витяг із протоколу виписка з протоколу

брати участь приймати участь

Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників), наприклад:

Правильно Неправильно

згідно з наказом згідно наказу

відповідно до інструкції у відповідності з інструкц.

робота за сумісництвом робота по сумісництву

комісія з питань комісія по питаннях

на замовлення по замовленню

за наявності при наявності

Стилістичні (норми правильного відбору мовних засобів залежно від ситуації),наприклад:

Правильно Неправильно

сувенір пам’ятний сувенір

автобіографія моя автобіографія

імунітет захисний імунітет

глухий кут глухий тупик

Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі);

Орфографічні (норми написання слів);

Пунктуаційні(норми вживання розділових знаків).

Останні три типи мовних норм (графічні, орфографічні, пунктуаційні) називаються правописними

.

1. Мовний стиль – це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання. За образним висловом Джонатана Світа, “стиль – це потрібні слова на потрібному місці”. Так, наприклад, слово говорити –нейтральне і може використовуватися в будь – якій ситуації, ректи – застаріле й урочисте, балакати – розмовне, мовити- піднесено – урочисте, гомоніти – розмовно – голубливе, просторікувати – зневажливе, патякати – просторічно – зневажливе.

Кожний мовний стиль має:

1. сферу поширення і вживання (коло мовців, які ним послуговуються);

2. призначення (виконує функції засобу спілкування, повідомлення, впливу і т. п.);

3. форму і спосіб викладу (діалог, монолог, полілог);

4. характерні мовні засоби (слова, вирази, типи речень, граматичні форми і т.ін.);

У сучасній українській літературній мові виділяють такі стилі:

1. розмовний, який має два різновиди:

а) розмовно –побутовий;

б) розмовно –офіційний;

2. книжні стилі ( науковий, офіційно – діловий, публіцистичний, художній).

Деякі науковці виділяють також епістолярний стиль (стиль приватного листування) і конфесійний ( стиль релігії і церкви: релігійних відправ, молитов, проповідей, церковних книг).

Очевидно, що стилями професійного спілкування є розмовно – офіційний різновид розмовного стилю, офіційно – діловий і науковий.

5. Офіційно - діловий стиль – це стиль, який задовольняє потреби суспільства в документальному оформленні різних актів державного, економічного життя , ділових стосунків між державами, організаціями, а також між членами суспільства в офіційній сфері їх спілкування. Він реалізується у трьох різновидах (під стилях): законодавчому, дипломатичному, адміністративно – канцелярському.

Законодавчий використовується в законодавчій сфері, обслуговує офіційно – ділові стосунки між державою і її громадянами; реалізується в текстах Конституції, законів, указів, статутів, постанов.

Дипломатичний використовується у сфері міждержавних офіційно –ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури; реалізується в текстах конвенцій (міжнародних угод), комюніке (повідомлень), нот (звернень), меморандумів (дипломатичних листів), договорів.

Юридичний використовується в юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж); реалізується в текстах заяв, ділових записок, службових листів, протоколів.

Адміністративно – канцелярський використовується в професійно – виробничій сфері, у діловодстві; реалізується в текстах ділових паперів.

Особливості офіційно – ділового стилю : високий ступінь стандартизації мовних засобів; виразна логізація викладу; відсутність емоційності та образності; лексика здебільшого нейтральна; застосовується своя термінологія; використовуються специфічні синтаксичні конструкції, зокрема кліше; стандартизація, стереотипність граматичних засобів.