5. Значення мікроелементів для живлення рослин

При вирощуванні високих і сталих урожаїв сільськогосподар­ських культур поряд з макроелементами (N, P, K, Ca, Mg, S) важливе значення в живленні рослин встановлене ще для чо­тирнадцяти. Найбільше значення мають шість елементів — В, Мn, Cu, Zn, Co, Mo. У зв'язку з тим що вміст їх у рослинах і грунтах досить малий (0,01—0,001 % на суху речовину), вони називаються мікроелементами, а добрива, що їх містять,— мікродобривами. Більшість мікроелементів необхідні для нормального росту і роз­витку рослин, оскільки вони виконують важливі фізіологічні функ­ції. Так, мікроелементи входять до складу ферментів, вітамінів, гормонів та інших біологічно активних речовин і відіграють знач­ну роль у процесах синтезу білків, вуглеводів, жирів, вітамінів. При оптимальному забезпеченні рослин мікроелементами приско­рюється їх розвиток, підвищується стійкість проти хвороб і шкід­ників, знижується дія зовнішніх несприятливих факторів — засу­хи, низьких і високих температур повітря та грунту. Все це сприяє вирощуванню високих повноцінних урожаїв сільськогосподарських культур, що підтверджується працями наукових закладів і прак­тикою передових господарств (див.табл. 2).

Ефективність застосування мікродобрив під основні сільськогосподарські культури

(за А. Н. Арістарховим та ін., 1988)

Таблиця 2

Культура	Приріст урожаю від внесення мікроелементів, ц/га
	В	Мо	Zn	Cu	Co	Mn
Цукрові буряки	32,1	22,7	32,3	13,9	29,6	27,6
Льон: солома	3,6	1,3	6,4	0,9	2,7	2,6
насіння	1,0	1,0	0,9	0,9	0,9	1,1
Пшениця, ячмінь (зерно)	1,4	2,0	2,5	3,7	2,7	1,9
Картопля	20,1	20,2	23,8	12,7	17,9	27,7
Кормові боби	3,0	3,7	3,9	3,6	3,3	2,3
Горох	2,8	2,7	3,0	3,0	2,7	—
Багаторічні трави (зелена маса	26,4	46,0	17,9	32,0	33,9	22,0
Конюшина (насіння)	0,5	0,5	__	0,4	—	—
Вика (зелена маса)	37,3	8,6	—	31,0	—	—
Кукурудза: зерно	—	1,3	5,2	—	—	2,8
зелена маса	50,7	49,2	43,8	50,1	40,0	38,5
Соя (зерно)	1,3	1,7	1,4	—	—	—
Рис (зерно)	3,2	—	4,2	4,8	—	3,2

Нестача необхідних мікроелементів зумовлює порушення об­міну речовин і призводить до захворювань рослин та тварин. Вод­ночас мікроелементи як важкі метали у концентраціях, що пере­вищують потреби в них, можуть спричиняти порушення біологіч­них циклів і викликати пригнічення, а іноді й загибель рослин. Особливо токсичні для живих організмів високі концентрації РЬ, Cd, Co, Cu, Zn, Ni.

Головним джерелом мікроелементів для рослин є грунт. Їх доступність визначається наявністю рухомих форм, які для міді, цин­ку, молібдену і кобальту становлять 10-15% валового вмісту, для бору — 2-4%. Порівняно з макроелементами вміст мікро­елементів у грунтах невисокий. Так, середній вміст рухомого бо­ру в грунтах України коливається в межах 0,1-2 мг/кг, моліб­дену— 0,03-0,6, цинку—0,2-2, марганцю—25-190 мг/кг грун­ту. Тому не всі грунти можуть повністю задовольнити потреби рослин у мікроелементах. Основною причиною дефіциту мікро­елементів є насамперед їх слабка доступність рослинам. За да­ними агрохімічних досліджень, більшість грунтів Полісся добре забезпечені марганцем і задовільно міддю, проте вони мало міс­тять бору, молібдену, цинку. Грунти Лісостепу багаті на марга­нець, достатньо забезпечені міддю, задовільно молібденом, слаб­ко бором і цинком.

У зв'язку з інтенсифікацією землеробства потреба у застосу­ванні мікродобрив набуває все більшого значення, що пов'язано з багатьма причинами:

1) у результаті вилучення з поля значної кількості продукції грунт поступово збіднюється на мікроелемен­ти;

2) підвищення врожайності сільськогосподарських культур та поліпшення якості продукції вимагає більшої потреби рослин у мікроелементах. Крім того, внесення високих норм макродобрив часто зміщує рівновагу ґрунтового розчину і знижує засвоюваність мікроелементів;

3) збільшення використання висококонцентрованих добрив, що майже не містять мікроелементів.

Поповнення грунту мікроелементами лише частково відбува­ється в результаті внесення органічних добрив, наприклад 1 т су­хої речовини підстилкового напівперепрілого гною містить, г: марганцю —201, міді—16, бору — 20, кобальту—1, цинку — 96, молібдену—2. За даними-агрохімічної служби України, застосу­вання мікродобрив потребує більшість орних земель. Внесення мікродобрив у необхідних кількостях є додатковим резервом під­вищення врожайності та поліпшення якості сільськогосподарської продукції.

Бор. Достатня забезпеченість рослин бором підвищує інтенсивність фотосинтезу, поліпшує вуглеводний та білковий обміни, активує діяльність ферментів, позитивно впливає на процеси поділу клі­тин. Високочутливі до нестачі бору кукурудза, соняшник, цукрові буряки, бавовник, багаторічні трави, капуста, помідори, плодові культури; середньочутливі — горох, соя, морква, салат; малочут­ливі— жито, пшениця, ячмінь, овес, рис, картопля. На бідних за вмістом бору грунтах застосування борних добрив підвищує вро­жайність сільськогосподарських культур на 10-20%. Крім того, продукція збагачується на цукор, крохмаль, вітаміни, знижуєть­ся захворювання рослин.

Сільськогосподарські культури засвоюють бор у значних кіль­костях — від 30 до 300 г/га. У рослинах бор із старих органів у молоді не переміщується, тому ознаки борного голодування у них насамперед виявляються у посвітлінні листків біля черешків, закручуванні верхніх молодих листків, відмиранні точок росту, деформації й опаданні квіток. Старі листки грубішають і твер­дішають. У різних культур борне голодування виявляється неод­наково. Наприклад, у цукрових буряків молоді листки буріють, точки росту відмирають і загнивають. Ця хвороба називається гниль сердечка. У картоплі верхівки стебел відмирають або за­кручуються і тому її кущі здаються густими. Нестача бору у льо­ну посилює розвиток бактеріозу. Люцерна, конюшина, овочеві культури та кормові коренеплоди різко знижують насінну про­дуктивність. Особливо чутливі до нестачі бору рослини з родини хрестоцвітих. Так, у цвітної капусти відбувається побуріння го­ловок або вони зовсім не розвиваються, стебло стає порожнистим. При незначній нестачі бору рослини довго цвітуть, погано зав'язується насіння, знижується врожай. Водночас надлишок бо­ру в грунті викликає у рослин токсикоз, старі листки по краях скручуються, відмирають і опадають, черешки стають рожевими іноді червоніють. Рослини в'януть, квітки формуються дрібними і блідими.

Бор у грунті знаходиться в органічній (10-25 %) та мінераль­ній (75- 90%) формах. У ґрунтовому розчині він перебуває у формі борної кислоти Н₃ВО₃. Розчинність бору залежить від ре­акції середовища і підвищується при його підкисленні. У грунтах України вміст рухомого бору зменшується з півдня на північ та із сходу на захід. Грунти легкого гранулометричного складу ха­рактеризуються низьким вмістом бору.

Найвища ефективність борних добрив спостерігається на грун­тах, де його вміст становить менш як 1 мг/кг, на бідних гумусом (<2%), легкого гранулометричного складу, нейтральних і слабколужних. Забезпеченість рослин бором залежить від погодних умов. У посушливі роки його доступність для рослин зменшуєть­ся, а в районах з достатнім зволоженням та на зрошуваних зем­лях бор інтенсивно вимивається, особливо з кислих грунтів. Де­фіцит його також виникає на перевапнованих грунтах, під час застосування значних норм азотних і калійних добрив.

Як борні добрива можуть використовуватися хімічно чисті сполуки (борна кислота Н₃ВО₃ і бура Na₂B₄O₇·10Н₂О), сирі бо­ратові руди (борацити і гідроборацити), відходи хімічної про­мисловості, а також борвмісні односторонні та комплексні доб­рива. Крім того, бор міститься в місцевих добривах, наприклад, в 1 кг деревного попелу — 200-700 мг, в 1 кг сухої речовини гною та торфу — близько 40 мг. Невелика кількість бору (4-8 мг/кг) міститься в сирих калійних солях.

Борна кислота Н₃ВО₃ — це дрібнокристалічний порошок білого кольору, що містить 17,1-17,3% бору. Використовується для об­робки насіння (200-500 г/т) у вигляді 0,05—0,1%-го розчину та для некореневого підживлення рослин (400-600 г/ra), а також як борний компонент комплексних добрив. Наприклад, амофос з бором містить 12% азоту, 52% фосфору, 0,45% бору.

Боровмісний суперфосфат. Суперфосфат гранульований містить 0,2%, подвійний — 0,4% бору. Добриво повинно бути забарвлене в голубий колір. Рекомендується вносити під час передпосівного обробітку грунту або в рядки під час сівби. Застосовують його насамперед під чутливі до наявності бору культури.

Бормагнієве добриво містить 2,3 % бору і 14 % магнію. По­рошок білого або сірого кольору, негІгроскопічний. Добувають при виробництві борної кислоти. Бор у добриві міститься у водорозчинній формі, тому його використовують для обробки насіння (10-20 кг/т), некореневого підживлення (20-25 кг/га), а також для передпосівного внесення (20-50 кг/га). Бормагнієве добри­во доцільно застосовувати на грунтах легкого гранулометричного складу, де особливо ефективно виявляється дія магнію.

Борнодоталітове добриво містить 1,5-2,0% бору. Це негігроскопічний порошок світло-сірого кольору. Добувають його в результаті розкладання сірчаною кислотою природних боратів — датолітових руд, в яких бор знаходиться в нерозчинній формі. При цьому використовується така сама апаратура, як і при ви­робництві суперфосфату. Борнодатолітове добриво застосовують аналогічно іншим водорозчинним сполукам бору.

Боровмісний порошок — механічна суміш технічного тальку і борної кислоти (14—16%). Застосовується для передпосівної обробки насіння, г/кг: капусти — 1; огірків, багаторічних трав, баш­танних культур — 2; льону, конопель, помідорів — 3; цукрових бу­ряків — 5.

Бор рекомендується вносити в грунт під різні культури у та­ких дозах, кг/га: льон — 0,5; плодово-ягідні культури — 0,75; під насінники багаторічних трав, коренеплоди, овочеві культури — 1,0-1,5.

Марганець. Марганець у рослинах переважно активує дію різних фермен­тів (або входить до їх складу), що мають важливе значення в окисно-відновних процесах, фотосинтезі, диханні тощо. Поряд з кальцієм він забезпечує вибіркове засвоєння іонів з навколиш­нього середовища, знижує транспірацію, підвищує здатність рос­линних тканин утримувати воду, прискорює загальний розвиток рослин, позитивно впливає на їх плодоношення. Під впливом мар­ганцю посилюється синтез вітаміну С, каротину, глутаміну, під­вищується вміст цукру в коренеплодах цукрових буряків та в по­мідорах, а також вміст крохмалю в бульбах картоплі тощо. Мар­ганець бере участь в окисленні аміаку та у відновленні нітратів, тому чим вищий рівень азотного живлення, тим важливіша роль марганцю для розвитку рослин.

Різні сільськогосподарські культури з урожаєм виносять від 100 (ячмінь) до 600 г/га (цукрові буряки) марганцю. Основна його кількість локалізується в листках, особливо в хлоропластах, У рослинах марганець, як і залізо, малорухомий. Тому його не­стача насамперед виявляється на молодих листках і за ознаками подібна до хлорозу — листки покриваються жовто-зеленими пля­мами з бурими і білими ділянками, затримується їх ріст. У тка­нинах рослин при цьому підвищується концентрація головних елементів живлення і порушується оптимальне співвідношення між ними. Нестачу марганцю в грунті особливо гостро відчува­ють зернові колосові, кукурудза, зернобобові, цукрові буряки. Вод­ночас при надлишковому марганцевому живленні молоді листки набувають жовто-білого забарвлення, старі — стають плямистими і швидко відмирають. Коренева система розвивається погано внаслідок затримки росту клітин.

Незважаючи на значний вміст марганцю в грунтах (від 100 до 4000 мг/кг), більша його частина знаходиться у вигляді важ­корозчинних сполук. Рослини засвоюють з грунту лише двова­лентний марганець. Тому ступінь забезпеченості та рівень засво­єння марганцю рослинами тісно пов'язані з реакцією ґрунтового розчину. У нейтральних і слабколужних грунтах він знаходиться у малодоступних для рослин три- і чотиривалентних сполуках.

Кислі грунти багатші на вміст рухомого двовалентного марган­цю, а на сильнокислих — можлива навіть його токсична дія. Так, у яблуні це може виявлятися у вигляді некрозу кори, у картоп­лі — крихкості стебел.

Марганцеві добрива найефективніші на чорноземах звичайних, сіроземах, карбонатних і вилугуваних та солонцюватих і кашта­нових грунтах, а також на кислих грунтах після вапнування при використанні їх під овес, пшеницю, кукурудзу, соняшник, кар­топлю, коренеплоди, люцерну, плодово-ягідні та овочеві культу­ри. Особливо ефективне застосування марганцевих добрив тоді, коли вміст рухомого марганцю в грунті становить менш як 50-60 мг/кг грунту.

Як марганцеві добрива використовують переважно відходи промисловості, сульфат марганцю і марганізовані мінеральні доб­рива.

Марганцеві шлами — це розсипчасті порошки темного кольо­ру, що містять не менш як 9% марганцю. Шлами — це відходи збагачувальних фабрик марганцевої промисловості, де марганець знаходиться у важкорозчинних сполуках і при внесенні в грунт поступово перетворюється на засвоювані рослинами форми. Мар­ганцеві шлами вносять під час основного або передпосівного об­робітку грунту.

Сульфат марганцю MnSO₄ — дрібнокристалічна суха сіль бі­лого або світло-сірого кольору, добре розчинна у воді, негігроскопічна, містить 32,5 % марганцю. Добувають з природних ок­сидів марганцю або з бідних марганцевих руд. Використовують в овочівництві закритого грунту, для передпосівної обробки на­сіння і для некореневого підживлення.

Марганізований суперфосфат містить 1,5-2% марганцю. Ре­комендується вносити під час передпосівного обробітку грунту або в рядки під час сівби.

Марганець досить інтенсивно поглинається колоїдами грунту, тому норма його внесення не повинна перевищувати 2,5 кг/га. Добрі результати дає обпудрювання насіння цукрових буряків, кукурудзи, пшениці сумішшю суперфосфату і марганцю із роз­рахунку 0,5-1 кг MnSO₄ і 3-4 кг тальку на 1 т зерна. При де­фіциті марганцю найефективніше багаторазово обприскувати польові культури 0,05-0,1%-ним розчином MnSO₄ із розрахунку 300-500 л/га.

Мідь. Мідь разом з марганцем входить до складу ферментів, що ві­діграють важливу роль в окисно-відновних процесах. Вона поліп­шує інтенсивність фотосинтезу, сприяє утворенню хлорофілу, позитивно впливає на вуглеводний та азотний обміни, підвищує стійкість рослин проти грибних і бактеріальних захворювань. Під її впливом збільшується вміст білка в зерні, цукру — в корене­плодах, жиру — в зерні олійних культур, крохмалю — в бульбах картоплі, цукру та аскорбінової кислоти в плодах і ягодах.

Потреба рослин у міді невелика. З урожаєм сільськогосподар­ських культур її виноситься від 10 до 300 г/га. При оптимальному забезпеченні рослин міддю її вміст становить від 5-20 мг/кг {при нестачі — знижується до 1-2, а при надлишку збільшуєть­ся до 40-50 мг/кг сухої речовини). Найбільш характерно не­стача міді виявляється в зернових культур. Так, у результаті роз­кладання хлорофілу кінчики молодих листків біліють І закручу­ються, краї їх стають жовтими. Цю хворобу інколи називають „білою чумою” злаків. Характерним при мідному голодуванні є в'янення рослин, затримування їхнього росту, зменшення кількості генеративних органів (волоті, колосків, головок тощо). Дво­сім'ядольні культури втрачають листки на верхівках стебел. Найчутливіші до нестачі міді овес, ячмінь, пшениця; досить чутли­ві — просо, соняшник, горох, буряки, овочеві культури, льон, ко­ноплі, лучні, бобові та злакові трави; менш чутливі — жито, ку­курудза, гречка, картопля. Застосування мідних добрив на грун­тах, бідних на мідь, дає змогу підвищувати врожайність зерно­вих культур на 2-3 ц/га.

Від надлишку міді листки між жилками набувають жовтого кольору, потім буріють і відмирають. Коренева система розвива­ється з утворенням великої кількості бічних корінців коричневого кольору, внаслідок чого затримується ріст рослин. Надлишок міді у грунті викликає нестачу живлення рослин залізом.

Валовий вміст міді в грунтах коливається від 1,5 до 100 мг/кг і більше. Кількість рухомої міді також знаходиться в досить ши­роких межах — від 0,05 до 10 мг/кг грунту. НайбІдніші на вміст міді малогумусні піщані та осушені болотні і торфові грунти, де вона перебуває у важкодоступній для рослин органічній формі, низький вміст міді і в дерново-підзолистих грунтах легкого гра­нулометричного складу. Найбільше міді міститься в червонозе­мах та жовтоземах.

Рослини відчувають нестачу міді тоді, коли вміст її рухомих форм становить менш як 5 мг/кг грунту. Реакція ґрунтового роз­чину не має значного впливу на засвоєння міді рослинами; біль­шою мірою воно пов'язане з вологістю грунту. Симптоми нестачі міді виявляються насамперед на сухих грунтах.

Як мідні добрива використовують піритні недогарки, мідний купорос, іноді шлаки з низьким вмістом міді.

Піритні недогарки — промислові відходи сірчанокислотного та мідноплавильного виробництв. Це важкий розсипчастий порошок темного кольору, що містить не менш як 0,25% міді і незначну кількість цинку, молібдену, кобальту тощо, у воді не розчиняєть­ся, негігроскопічний. Мідь, у піритних недогарках знаходиться у формі оксидів, сульфатів і сульфідів. Лише сульфатна і частково сульфідна мідь водорозчинні і доступні для засвоєння рослинами, У зв'язку з тим що добриво містить велику кількість баласту, во­но має лише місцеве значення, перевезення його на значні від­стані економічно невигідне. Піритні недогарки вносять під час основного обробітку грунту з розрахунку 3-8 ц/га один раз на 4-5 років.

Сульфат міді (мідний купорос) CuSO₄-5H₂O містить 23-24% міді. Це кристалічна сіль, голубувато-синього кольору, добре роз­чинна у воді. Найчастіше мідний купорос використовують для передпосівної обробки насіння і некореневого підживлення рос­лин (на 1 га посівів використовують 100-300 г сульфату міді, розчиненого в 300-500 л води). Для обпудрювання насіння бе­руть 0,5-1 кг препарату на 1 т насіння.

Амофос з добавкою міді містить 9-12% азоту, 41-44% до­ступного фосфору і 0,3-0,5% міді. Добриво забарвлене в голу­бий колір. Насамперед його слід застосовувати на збіднених на мідь грунтах під більш чутливі до неї культури.

Мідьвмісний порошок — це тонкоподрібнена суміш сульфату міді (14-16% сульфату міді або 5-6% міді) і технічного таль­ку. Застосовується для передпосівного обпудрювання насіння, г/кг: капусти—100; зернових і зернобобових культур — 150; ба­гаторічних трав, огірків і баштанних культур — 200; льону, ко­нопель, помідорів — 300.

Мідно-калійне добриво містить 56-58% калію і 1% міді. На-самперед його використовують на осушених торф'яно-болотних грунтах.

Мідні добрива діють протягом 4-5 років, проте на осушених торф'яниках їх доцільно вносити щорічно. При застосуванні мід­них добрив треба бути обережним у зв'язку з високою токсичніс­тю міді. На грунтах з високим вмістом органічних речовин дози міді не повинні перевищувати 2—3 кг/га, а на бідних піщаних грунтах—1,5 кг/га. Піритні недогарки вносять під час зябле­вого обробітку грунту, а мідний купорос — і навесні під час куль­тивації. На бідних на рухому мідь грунтах внесення високих норм добрив, особливо азотних, знижує продуктивність сільськогоспо­дарських культур, посилює схильність зернових культур до ви­лягання. Мідні добрива бажано вносити також на луках і па­совищах.

Цинк. Цинк у рослинах активує дію ферментів І входить до складу ферментативних систем, що беруть участь у диханні, синтезі біл­ків і ауксинів, підвищує тепло-, посухо- та холодостійкість рос­лин, відіграє важливу роль у регулюванні процесів росту. Винос цинку з урожаєм польових культур коливається від 50 до 2 кг/га. Найчутливіші до нестачі цинку плодові та цитрусові культу­ри, виноград, кукурудза, хміль, соя, льон, помідори, сорго, бобові; менш чутливі — буряки, соняшник, цибуля, картопля, капуста, ягідники; майже нечутливі — овес, жито, пшениця, ячмінь, морк­ва. Особливо велике значення має цинк для розвитку рису, що пов'язано із специфікою вирощування цієї культури.

При нестачі цинку в грунті сформовані листки рослин набу­вають жовто-зеленого забарвлення, вкриваються плямами і від­мирають; молоді листки дрібні, з хвилястими краями, асиметрич­ні; на деревах погано закладаються плодові бруньки, на верхів­ках гілок утворюються пагони з укороченими міжвузлями та дріб­ними листочками — так звана розеточність. Плоди стають дріб­ними, спотвореними, знижується врожайність, сік набуває водя­нистого та „дерев'янистого” смаку.

Надлишок цинку у живленні рослин буває досить рідко. Ріст рослин при цьому послаблюється, молоді пагони відмирають, листки вкриваються іржаво-бурими плямами. Високий вміст цинку в грунті знижує засвоюваність міді рослинами.

Валовий вміст цинку в грунтах становить 25-100 мг/кг. Ру­хомість цинку та його надходження в рослини залежить від рН грунту, вмісту і рухомості сполук інших елементів, інтенсивності мікробіологічних процесів. Вміст рухомого цинку в грунтах Ук­раїни становить 0,2—2мг/кг грунту.

Кислі дерново-підзолисті грунти характеризуються досить ви­соким вмістом цинку і майже не потребують застосування цин­кових добрив. Найчастіше нестача цинку для рослин виявляєть­ся на слабколужних або близьких до нейтральних грунтах, де вміст рухомих форм цього елемента в зв'язку з осадженням його у вигляді карбонатів досить незначний.

Як цинкові добрива використовують сульфат цинку, цинкові полімікродобрива (ПМУ-7), цинковмісні відходи мідно-плавиль­них заводів.

Сульфат цинку ZnSO₄·5H₂O — сірувато-білий кристалічний порошок, розчинний у воді, містить близько 22% засвоюваного рослинами цинку. Застосовують для передпосівної обробки на­сіння і некореневого підживлення рослин. На 1 т насіння вико­ристовують 60-80 л 0,05-0,1%-го розчину солі, для обпудрю­вання— 0,5-1 кг препарату.

Цинкове полімікродобриво (ПМУ-7) — відходи хімічних заводів у вигляді тонкорозмеленого порошку темно-сірого кольору, що містить 25% цинку, в тому числі 2-5% У водорозчинній фор­мі, а також Mo, Mn, Cu, Fe та інші мікроелементи. Використо­вують для передпосівної обробки насіння (4-5 кг/т) та внесен­ня в грунт (на 1 га 3-5 кг цинку).

Цинквмісний порошок — це механічна суміш тонкоподрібнено­го сульфату цинку (8-10%) і технічного тальку. Застосовують для передпосівної обробки насіння, г/кг: капусти—1; кукурудзи, бобових, баштанних культур — 2; цукрових буряків — 5.

Амофос з цинком містить 12% азоту, 52% фосфору і 0,4% цинку.

Застосування цинкових добрив ефективне лише при вмісті ру­хомого цинку в грунті менш як 0,2-0,3 мг/кг. Якщо в грунті міс­титься 0,4—1,5 мг/кг цинку, рекомендується проводити лише пе­редпосівну обробку насіння і некореневе підживлення. Ефектив­ність цинкових добрив залежить також від чергування культур у сівозміні. Так, кукурудза, попередником якої були цукрові буря­ки, особливо чутлива до внесення цинкових добрив. Дія цинку досить ефективна при внесенні його на фоні фосфорних добрив.

Враховуючи можливість нагромадження цинку в грунті, треба бути обережним і здійснювати суворий контроль за використан­ням цинкових добрив, щоб запобігти його токсичній дії, а також негативній взаємодії з іншими поживними речовинами. Доза вне­сення цинку не повинна перевищувати 3-5 кг/га.

Кобальт. Кобальт позитивно впливає на проходження багатьох фізіо­логічних процесів, що відбуваються в рослинах. Він є складовою частиною вітаміну В₁₂ (кобаламіну), сприяє фіксації молекуляр­ного азоту бобовими культурами. У рослинах кобальту міститься від 0,01 до 0,6 мг/кг сухої речовини. Кобальт підвищує актив­ність ферментів, сприяє нормальному обміну речовин у рослинах, збільшує вміст хлорофілу, аскорбінової кислоти і білка. Найбіль­ше його концентрується в генеративних органах, а також у буль­бочках бобових культур.

Застосування кобальтових добрив на дерново-підзолистих грун­тах підвищує врожайність озимої пшениці на 2-3 ц/га, капус­ти — на 40-50, картоплі — на 5-20 ц/га.

Зовнішні ознаки нестачі кобальту в рослинах подібні до азот­ного голодування. Нестача кобальту в кормах викликає знижен­ня вмісту гемоглобіну в крові тварин, захворювання на сухоти, втрату апетиту.

Загальний вміст кобальту в грунтах коливається від 1 до 25 мг/кг, а в розчинних сполуках — від 0,1 до 7 мг/кг грунту. Кобальтові добрива слід застосовувати, якщо вміст рухомого ко­бальту менш як 2,3 мг/кг грунту. Це забезпечує одержання пов­ноцінних продуктів харчування для людей і кормів для тварин. Кобальтові добрива треба застосовувати насамперед на луках і пасовищах, на чорноземах вилугуваних, дерново-підзолистих, сі­рих лісових нейтральних і лужних грунтах, а також на грунтах після вапнування. Особливо відчувають нестачу кобальту бобові культури. Застосовувати кобальтові добрива рекомендується під посіви люцерни, конюшини, гороху, сої, цукрових буряків, коно­пель, ячменю, озимого жита. При цьому в грунт можна вносити 100-300 г/га кобальту. Для обробки насіння використовують со­лі кобальту і витрачають 20-30 л/т 0,5 %-го розчину, а для нeкореневого підживлення рослин — 300-400 л/га 0,05-0,1%-го розчину.

Як кобальтові добрива використовують сульфат та хлорид ко­бальту, а також промислові відходи, що містять цей елемент.

Сульфат кобальту СоSО₄·7Н₂О— кристалічна сіль червоного кольору, добре розчинна у воді, містить 21% кобальту.

Хлорид кобальту СоСl₄·Н₂О — кристалічна сіль червоного або темно-рожевого кольору, містить 2,7% кобальту.

Молібден. Молібден є незамінним металокомпонентом багатьох фермен­тів. Він бере участь у вуглеводному, азотному і фосфорному об­мінах, синтезі вітамінів і хлорофілу, підвищує інтенсивність фотосинтезу, входить до складу ферменту нітроредуктази, за участю якого у рослинах відбувається відновлення нітратів до аміаку. Важлива роль належить молібдену у процесах фіксації азоту з атмосфери бульбочковими і вільноживучими бактеріями.

Потреба рослин у молібдені значно менша, ніж у борі, цинку, міді, марганці. З середнім урожаєм зернових культур вони ви­носять до 6 г/га молібдену, а бобових — до 10 г/га. Найчутливіші до нестачі цього елемента бобові культури, деякі рослини з ро­дини хрестоцвітих (цвітна і білоголова капуста, салат, шпинат, редиска, гірчиця), цитрусові і цукрові буряки. Позитивно реагу­ють на наявність молібдену пшениця, овес, кукурудза, льон, по­мідори, картопля, гречка. Під його впливом значно підвищується якість продукції; збільшується вміст білка в зерні та сіні бобових трав, вітамінів і цукрів в овочах тощо.

Зовнішні ознаки помірної нестачі молібдену в рослинах подіб­ні до азотного голодування. При значному дефіциті молібдену появляються яскраво-жовто-зелені або блідо-оранжеві плями між жилками старих листків, переважно з верхнього боку. При цьому молоді листки скручуються у вигляді ложечки, а точки росту відмирають. Послаблюється ріст рослин, затримується цвітіння. Так, у помідорів квітки появляються майже сидячими на стеблі і передчасно опадають; у цвітної капусти суцвіття розділяється на неоднакові групи приквітників, у гороху на коренях не утво­рюються бульбочки, а бактерії не можуть фіксувати азот. У ба­гатьох рослин симптоми нестачі молібдену спостерігаються знач­но раніше, наприклад у капусти, редиски, гірчиці, помідорів, цук­рових буряків та інших культур нестача молібдену виявляється уже на сім'ядолях, а через кілька днів або тижнів і на інших органах.

Водночас надлишок молібдену не знижує продуктивність рос­лин, проте нагромаджується в продуктах, що викликає ендеміч­ну подагру у людей і токсикоз у тварин. Найкращими акумуля­торами молібдену є бобові культури. При надто високому вмісті молібдену в грунті рослини повільно ростуть, а листки набува­ють червоно-жовтого забарвлення, вкриваються плямами з бурим відтінком.

Основним джерелом живлення рослин молібденом є грунт, де його валовий вміст коливається від 0,2 до 5 мг/кг грунту. Грунти Полісся і Лесостепу України малозабезпечені рухомими формами молібдену (0,14 мг/кг грунтгу), грунти Степу, передгірських і гір­ських районів Карпат середньозабезпечені (0,23 мг/кг), грунти Закарпаття найбільш забезпечені (0,58 мг/кг).

Молібденові добрива насамперед треба застосовувати на дер-ново-підзолистих і лісових грунтах, чорноземах вилугуваних та опідзолених. Нестача молібдену, як правило, виявляється на кис­лих грунтах. Вапнування цих грунтів підвищує рухомість моліб­дену та доступність його рослинам, знижує або повністю усуває потребу в застосуванні молібденових добрив. Молібденові добри­ва треба вносити лише на грунтах, де вміст рухомих форм мо­лібдену не перевищує 0,2 мг/кг. Як молібденові добрива вико­ристовують його солі та різні відходи промисловості.

Молібдат амонію (NH₄)₆Мо₇О₂₄•4Н₂О — дрібнокристалічна сіль білого кольору, добре розчинна у воді, містить близько 50% мо­лібдену.

Молібденвмісний порошок — механічна суміш тонкоподрібне­ного молібдату амонію (40-45 %) і технічного тальку.

Молібденізований суперфосфат (простий містить 0,15% мо­лібдену, подвійний — 0,2%) одержують змішуванням суперфос­фату, з добавками, що містять молібден, перед грануляцією.

Відходи електролампової промисловості — це порошок, що міс­тить 5-8 % молібдену.

Перші два добрива використовують для передпосівної оброб­ки насіння обпудрюванням або обприскуванням розчином (50-75 г молібдену для обробки норми насіння на 1 га). Для некореневого підживлення витрачають 100-300 г/га молібдату амо­нію, розчиненого в 200-400 л води. Молібденізований суперфос­фат доцільно вносити під час передпосівного обробітку грунту, в рядки під час сівби, а також поверхнево на посівах багаторіч­них бобових трав, луках і пасовищах. Норми молібденових доб­рив не повинні перевищувати 1 кг/га молібдену.

Залізо. Залізо є функціонально-складовою частиною ферментативних систем рослин. Особливо важлива його роль в окислювальному й енергетичному обмінах, в утворенні хлорофілу. Рослини потре­бують заліза в досить обмежених кількостях. З урожаєм культур виноситься від 0,6 до 9 кг/га цього елемента. Надлишок заліза викликає відмирання листків без зміни їх темно-зеленого забарв­лення. Крім того, пригнічується ріст рослин, вони утворюють ма­ло квіток, в'януть, верхівки пагонів відмирають.

Характерною ознакою нестачі заліза у живленні рослин є захворювання молодих листків хлорозом. Вони набувають жовто-білого забарвлення, старі листки стають світло-зеленими. Рос­лини відстають у рості, квітки формуються дрібні. Найчастіше дефіцит заліза виявляється у кукурудзи, сорго, бобових, плодо­вих та овочевих культурах. Валовий вміст заліза (Fe₂O₃) в грун­тах коливається від 1 до 11%. Важкі за гранулометричним скла­дом грунти містять його більше. Найчастіше нестача заліза для рослин спостерігається на карбонатних або перевапнованих грунтах.

Як залізні добрива використовують залізний купорос та хелати заліза.

Залізний купорос FeSO₄·7H₂O містить 47-53% сульфату за­ліза. Це кристалічна речовина сірого кольору, часто з білим, іно­ді жовтим або бурим нальотом. Добриво добре розчиняється у воді.

Хелати заліза — сполуки органічних речовин із залізом, що не поглинаються грунтом і легко засвоюються рослинами. У сіль­ському господарстві застосовують комплекс заліза з діетилентри-амінпентаоцтовою (Fe-ДТПО) і поліетиленполіамінполіоцтовою (Fe-ПППО) кислотами. Це розчини темно-коричневого кольору густиною 1—1,3 г/см³. У препараті Fe-ДТПО антихлорозину міс­титься не менш як 10%, а в Fe-ПППО — не менш як 7 % заліз­ного комплексу.

Аналогічні комплексонати цинку, міді, марганцю, а також кальцію і магнію та інших елементів можна використати як доб­рива. Лігандами в них переважно є тетраоцтова, етилендіаміни (о-гідроксифеноцтова), гідроксилетилендіамін тетраоцтова і пентаоцтова кислоти, солі глюконової і глюкокептонової кислот. Добрива у вигляді хелатів вносять у грунт, а також використо­вують для некореневого підживлення та вирощування овочів гідропонним способом. Вони розчинні у воді, що полегшує їх за­стосування, не руйнуються мікроорганізмами грунту і тому довго зберігаються в ґрунтовому розчині. Крім того, введення комплек-сонатів у грунт дає змогу мобілізувати мікроелементи, що зна­ходяться в ньому в недоступних для рослин формах. Проте ши­роке їх застосування обмежене внаслідок нестійкої хімічної струк­тури та значної вартості.

Залізні добрива використовують переважно для некоренево­го підживлення, оскільки в грунті мінеральні форми заліза швид­ко зв'язуються у малодоступні для рослин сполуки. На лужних грунтах хелати заліза утворюють стійкі, але розчинні і засвою­вані рослинами сполуки, проте широке внесення хелатів у грунт обмежується високою їх вартістю. Тому залізні добрива вико­ристовують для некореневого підживлення — 0,5-1%-ний розчин залізного купоросу або 0,15-0,5%-ний розчин залізного комплек­су. Розчини виготовляють у залізних, пластмасових або скляних місткостях, при цьому вони не повинні контактувати з мідними,. цинковими або латунними деталями. Некореневе підживлення рослин з ознаками хлорозу проводять 2-3 рази в ранкові або вечірні години.

Повернутися до плану