Лекція № 4 (4 год.). Техніка виразного читання й мовлення

1. Дихання.

2. Голос.

3. Дикція.

4. Логічний наголос.

5. Пауза.

Література

1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1990. – 232 с.

2. Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Культура и искусство речи: Современая риторика. – 2-е изд. – Ростов-на-Дону: Изд-во «Фениск», 1999. – 576 с.

3. Загнітко А.П., Домрачева І.Р. Основи мовленнєвої діяльності (навчальний посібник). – Донецьк, Український Культурологічний Центр, 2001. – 56 с.

4. Мацько Л.І., Кравець Л.В. Культура української фахової мови: Навч. посіб. – К.: ВЦ „Академія”, 2007. – 360 с.

5. Мучник Б.С. Основы стилистики и редактирования. Учебное пособие для средней и высшей шклы. – Ростов н/Д: Изд-во «Феникс», 1997. – 480 с.

6. Пентилюк м.І. Культура мови і стилістика: Пробний підруч. Для гімназій гуманіст. Профілю. – к.: Вежа, 1994. – 240 с.

Виразно читати (а значить, виразно говорити) не стільки навчають, як навчаються. Стародавня народна мудрість: „Коня можна привести до водопою, але пити кінь повинен сам”.

Виразним вважається мовлення, яке за допомогою відповідних засобів, прийомів викликає особливий інтерес, посилену увагу співрозмовника до змісту й форми мовлення, формує відповідну інтелектуальну, психологічну чи емоційну реакцію на почуте.

Оволодіння виражальними засобами звукового і художнього мовлення забезпечить його виразність, адже говорити виразно – значить добирати з арсеналу понятійних, емоційно-експресивних і навіть екстралінгвістичних засобів такі, що викликають діяльність уяви, тобто змушують бачити почуте і давати йому оцінку. Звичайно, це неможливо без правильності мовлення – тобто дотримання діючих норм (як і обізнаності з історичними змінами норм під час читання текстів попередніх епох), точності мовлення – тобто відчуття і відбору семантично найбільш точних і стилістично виправданих у даній ситуації мовних засобів, доречності мовлення – тобто його відповідності меті та умовам спілкування. Отже, виразне мовлення – невідʼємна складова культури мовлення.

Готуючись стати вчителем, студент – колишній учень – повинен поглибити елементарні уміння виразно читати, набуті в школі, удосконалити навички, поширивши необхідні з них з художнього тексту на інші стилі літературної мови, на різні форми побутового і професійно-виробничого мовлення з урахуванням різноманітності категорій слухачів (аудиторії) і конкретних суспільних умов спілкування.

Техніка виразного читання — це сукупність методів і прийомів, за допомогою яких досягається передбачуваний змістовий та естетичний вплив виголошуваного тексту. До технічних показників виразного мовлення і виразного читання належать: дихання, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жест і міміка. Лише добре оволодіння кожною складовою техніки виразності мовлення може гарантувати його високу якість. Отже, техніка мовлення (і читання) — це навички, уміння реалізувати мову в конкретній мов­леннєвій ситуації так, щоб вона справляла на слухача евристичне (інте­лектуальне) й емоційно-естетичне, спонукаюче враження.

Дихання.

Дихання — один з головних життєдіяльних актів людського організ­му. Але дихання є й основою виголошуваного мовлення: звучання, «голос» мовлення починається з вдихання повітря у легені. Правильне дихання забезпечує чистоту, красу, різноманітність відтінків людського голосу. Диханням теж можна керувати: навмисне дихання (ненавмисне — акт суто фізіологічний) здійснюється з метою видозмін у процесі говоріння, яких потребує текст за змістовими, естетичними та іншими настановами.

У процесі дихання активну участь беруть: носоглотка, бронхи, леге­ні, грудна клітка, діафрагма. Щоб їх робота була правильною, вони по­винні бути фізично здоровими, розвиненими. Отже, не варто пропону­вати промовляти для аудиторії людині, котра в даний момент погано себе почуває (це насамперед стосується учителя, лектора, учня, який повинен виконати завдання з виразного читання).

Звичайно, дихання формується з часом, зі зростанням людини, адже якість його (глибина, тривалість, довжина паузи тощо) залежить і від віку мовця. Дихання має два основних акти: вдих і видих, якість яких теж відповідно забарвлює звукове мовлення, а пауза між ними є показ­ником характеру дихання — ненавмисне: вдих — видих — пауза; навмис­не: вдих — пауза — видих.

Кращим — найповнішим і правильним — вважається змішаний тип дихання: реберно-діафрагмовий, коли в процесі дихання рухаються і ребра, і діафрагма. Переконатися в цьому можна так: покладемо праву руку на діафрагму, а ліву — на лівий бік грудної клітки; набравши повіт­ря через ніс, злегка затримавши його, промовимо фразу (видихуючи повітря під час промовляння її через рот) — ми повинні відчути рух ребер і діафрагми.

Умови правильного дихання такі:

1. Вдихати повітря через ніс треба вільно, безшумно.

2. Починати говорити можна тоді, коли в легені взято незначний над­лишок повітря, необхідного для виголошення структурно-логічної части­ни тексту: це позбавить від «позачергового» вдиху, який порушує плавність і ритм мовлення, спричинює уривчастість, поверховість дихання.

3. Не допускати, щоб повітря було витрачене повністю (тобто не допускати повного звільнення легенів від повітря) — це призведе до аритмії, фальцетів та ін. Витрачати повітря економно й рівномірно.

4. Необхідно скористатися кожною природною зупинкою в мовленні для дозбирування запасу повітря у легені (дозбирування повітря під час природних зупинок здійснюється так званим нижнім диханням: руха­ється діафрагма, а верхня частина грудної клітки і ребра підняті й нерухомі). Поповнювати запас треба своєчасно і непомітно.

5. Пам'ятати, що від глибини вдиху залежить сила видиху, отже — сила звучання голосу.

6. Вдихати і видихати слід безшумно, непомітно для слухача, адже якісний звук утворюється спокійним струменем повітря, що виходить під час рівномірного вдиху і видиху (тут не йдеться про афективне мовлення).

Таким чином, умови, за яких дихання під час мовлення буде правильним, можуть бути реалізовані систематичним тренуванням. Окрім тре­нування, необхідно дотримуватися й деяких гігієнічних правил:

• не треба читати вголос чи промовляти у непровітреному, душно­му, з надто сухим повітрям приміщенні;

• пам'ятаймо, що дихання залежить і від розміру приміщення, його акустики, а сила звуку залежить від якості дихання, яка зумовлена актив­ною роботою реберних, діафрагмових і голосових м'язів;

• оскільки надлишок повітря утруднює утворення звука, не можна набирати в легені надто багато повітря;

• поза повинна бути вільною (рівно сидіти, краще — стояти, грудна клітка вільна, голова піднята);

• не можна надмірно підсилювати голос, тобто напружувати голо­сові зв'язки, бо це вимагатиме напруження і від дихального апарата, що призведе до розладу всього апарата мовлення;

• не варто без належної паузи переходити від афективного до врівно­важеного мовлення — у стані афекту дихання не може бути правильним.

Голос.

Голос, пояснює тлумачний словник української мови, — це «сукуп­ність різних щодо висоти, сили і тембру звуків, які видає людина за допомогою голосового апарата». Голос — це дієвий компонент звукового мовлення. Вдихаючи і видихаючи повітря у процесі говоріння, людина змушує голосові зв'яз­ки змикатися і розмикатися. Внаслідок цього з'являється голос. Таким чином, він стимулюється інтелектом мовця, його емоціями (бажанням говорити), волею. Голос є результатом складної фізіологічної і психічної діяльності людського організму. Голос — це надзвичайно тонкий, поліфункціональний інструмент: він змушує чути не лише вухо, а й очі — голосом можна відтворити будь-яку картину, створити образ, передати емоції. Тобто голос — вираз­ник не лише розуму (змісту), а й серця (емоційності) тексту.

Сам голос — слабкий. Щоб голос зазвучав, його необхідно посилити. Це здійснюється резонаторами (посилювачами): грудною кліткою, під­небінням, зубами, носовою порожниною, кістками обличчя, лобними па­зухами. Ротову порожнину і ніс називають верхніми резонаторами, а дихальне горло, бронхи, легені — нижніми, грудними резонаторами. Зву­чання голосу, його сила залежить від будови резонаторів, від того, в якому вони фізичному стані, а також від того, чи правильно спрямову­ються звуки голосу в резонатори. Від цього ж залежать і тембр голосу, тобто його якість, яка відрізняє даного мовця від будь-кого іншого. Тембр залежить не від основної тональності голосу, а від додаткових, супровід­них тонів, т.зв. обертонів, які зумовлюються будовою гортані, ротової і носової порожнини мовця.

Основні властивості голосу такі: 1) повнозвучність — тобто невимушена, вільна звучність, на противагу крикливості або напруженій звучно­сті; 2) милозвучність — тобто чистота і свіжість тембру (без сторонніх призвуків: хрипіння, сипіння, скованості та ін.), вроджена краса звуків; 3) мелодійність — здатність голосу відхилятися за певними законами вго­ру, вниз, встановлюватися на середньому рівні, знову підвищуватись і падати тощо; 4) злетність — здатність голосу зберігати свою звучність у великому приміщенні, коли мовець не напружується, щоб подолати голо­сом значну відстань; здатність голосу виділятися на фоні інших звуків; 5) гнучкість — здатність легко і швидко змінюватися за висотою, силою, тривалістю звучання і тембром, тобто здатність легко переходити від ви­соких звуків до середніх чи низьких і навпаки; 6) висота (звуковисотність) — це якомога повніше використання мелодійного діапазону голосу, доступне розширення звукових можливостей; 7) об'єм, або діапазон - тобто кількість доступних для відтворення нот (залежить від наявних у голосі відносних нот і тонів); 8) сила — це повноцінність, компактність (не гнучкість!) звуків, яка визначається тим простором, який звук пови­нен заповнити; 9) тривалість — збереження позитивних властивостей голосу в різноманітних формах використання його під час мовлення (темп повільний, середній, швидкий і їх відтінки), тобто здатність людини дов­го, не втомлюючись, говорити повними, чистими звуками.

Головні гігієнічні вимоги до голосу такі:

• не можна напружувати голосові зв'язки чи змушувати їх працю­вати без відпочинку понад критичну для голосу часову межу — голосові зв'язки зношуються, виснажуються;

• кожну зміну голосових властивостей, зокрема зміни регістрів, темпу, сили звучання, треба здійснювати невимушено, без напруження (цим збережемо працездатність органів голосотворення) і непомітно для слухачів, чим можна домогтися переконливості, органічності нашого сприйняття і сприйняття нас слухачем;

• треба дбати про скоординовану роботу органів дихання і резона­торних порожнин, що можливе за умови їх фізичного здоров'я, — від цієї скоординованості залежить краса і сила голосу;

• не варто домагатися видозмін від голос у, який перебуває в стані фізіологічної перебудови (зокрема, у школярів 11-14 років).

Дикція.

Щоб говорити добре, необхідно володіти собою, своїм голосом, мати відпрацьовану дикцію. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення визначальні якісні ознаки. Дикція — це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків мовлення, а орфоепія — це норми мови, які діють у даний час, літературні норми. Отже, дикція має особистісну характеристику, а орфоепія — загальнонародну. Ці поняття взаємозалежні, для обох потрібні і практика, і знання правил.

Систематичні вправи з артикуляції, вироблення стереотипії позицій органів мовлення забезпечать ясність і чистоту вимови, можуть подолати скованість органів мовлення, шепелявість, поспішність чи уповільненість вимовлення, загикування, сюсюкання, гаркавість, гугнявість та ін. Знання ж сучасних орфоепічних норм буде еталоном дикції. Звичайно, і на дикцію, і на орфоепію впливають різні явища: а) особливості діалектного мовлення; б) інтерферентні тенденції білінгвальної практики; в) варіантні явища літературної (точніше, незнання цих варіантів); г) індивідуальні особливості й вади органів мовлення; д) психічний стан мовця, ситуація. У зв’язку з цим необхідно:

• контролювати мовлення щодо темпу, пам'ятаючи, що при нормальному темпі мовлення за хвилину говоримо не більше 70—75 слів, що становить 8-10 речень;

• уникати монотонного мовлення, яке з'являється при «розтягуванні» мовлення;

• не ковтати в словах останніх складів і не допускати інтонаційного згасання останніх слів у реченнях;

• пам'ятати про залежність дикції від дихання і голосу, дбати про правильність дихання і володіння голосом (що можливе лише внаслідок серйозних тренувань);

• не допускати манірничання, «фальшивої інтелігентності» у вимо­ві окремих звуків; залишатись у мовленні самим собою, а не копіювати якусь знаменитість чи власного кумира;

• дбати про фізичне здоров'я артикуляційного мовного апарату.

Отже, дикція, як і голосові властивості, зумовлюється фізіологічни­ми причинами, вольовою скерованістю звука, етикою. А ще — добрим знанням орфоепічних норм, які діють у конкретний час.

Логічний наголос.

Якщо субʼєкт мовлення надає слову особливого смислу, спеціально прагне зосередити увагу слухача/читача на даному слові, то такий наголос називають логічним. Логічна виразність повʼязана зі змістом висловлювання і досягається інтонаційним виділенням тієї частини фрази, яка виражає головну думку. Така виразність мовлення залежить не тільки від розташування основних і побіжних логічних наголосів, а й від сурядного чи підрядного звʼязку ідей, тверджень, від запитань і відповідей (результатів думки).

Розділові знаки, поставлені за законами граматики, не завжди відповідають логіці мовлення (фрази) – логіка нерідко вимагає розділових знаків, з якими граматика не погоджується.

У більшості випадків логічний наголос стоїть на слові, розташованому в кінці речення, хоча з приводу місця логічно наголошеного слова висловлюються й інші думки:

• обовʼязково тільки перше слово в реченні;

• і перше, й останнє слово в реченні надають слову логічного наголосу;

• ні перше, ні останнє слово в реченні не зазнають логічного наглошення.

Лексичні способи передачі логічного наголосу:

• видільні частки (це, чи, саме, як раз), які завжди виділяють наступне слово, рідше – попереднє (чи скажете щось…);

• уточнювальний синонім: при накопиченні синонімів логічний наголос припадає на другий, бо в момент сприйняття першого слухач/читач ще не знає, що за ним буде йти другий;

• підсилювачі прислівникового типу. Це прислівники міри та ступеня дуже, виключно, надто, надзвичайно, трохи, ледве-ледве, недостатньо, допізна, догола, дотла, вволю, впень, вщерть. Вони сигналізують, що наступне слово буде логічно наголошеним: надто поспішав, вщерть заповнено;

• повторення слова (буквальне чи варіативне);

• протиставлення – логічно наглошлується те, що виділено протиславленням (На нас чекала не пара, а трійка коней).

Графічні засоби передачі логічного наголосу:

• шрифти, що виділяють: курсив, напівжирни й шрифт, заглавні буки;

• знак наголосу (акут): коли передається порівняно слабкий логічний наголос (вживання курсиву недоречне) або зміна порядку слів неможлива;

• знак оклику (в дужках). Може мати значення: «зверніть увагу на щось», «задумайтесь», «є помилка при цитуванні», «неправильно вжито розділовий знак» тощо;

• видільне тире – слово, яке стоїть після нього, є логічно наголошеним: «Ненавиджу! І враз вона промовила – не вас!»

Пауза.

Пауза – зупинка голосу, яка членує мовленнєвий потік на окремі частини. Для синтаксичного та змістового членування мовленнєвого потоку значення мають лише ті паузи, які співпадають з межами слова чи речення. У поєднанні з різноманітними інтонаціями вони надають мовленню тонких смислових відтінків. Не випадково К.Станіславський зазначав: «Пауза – найважливіший елемент нашого мовлення й один із гловних його козирів». У побутовому та художньому мовленні паузи служать для інтонаційного відокремлення тематично завершених відрізків: синтаксичних періодів, речень, різноманітних частин складного речення.

Серед пауз перш за все виділяють так звані порожні паузи, які протиставляються значимим паузам. Наприклад, студент не знає матеріалу, тому його мовлення постійно переривається паузами. У людей з нерозвиненим інтелектом також багато пауз, оскільки їм важко будувати своє висловлювання.

З порожньою паузою не варто змішувати паузи хезитації, тобто такі, які повʼязані з процесом обдумування, розмірковування (обдумуються політичні, соціальні, наукові проблеми, коли рішення ще не сформувалося, воно ще потребує знаходження точної й ясної форми викладу). Паузи розмірковування виникають у будь-якому місці висловлювання й відбивають коливання при виборі можливих мовленнєвих засобів. Паузи хезитації доречні й необхідні.

Важливу роль в усному мовленні відіграють інтонаційно-синтаксичні паузи, які відбивають синтаксичну природу речень. Вони відповідають знакам пунктуації в писемному мовленні. Інтонаційно-синтаксичною паузою в потоці мовлення відокремлюють однорідні члени речення, вставні конструкції, звертання, репліки мовця при діалозі, відокремлюватися одна частина опису (кінцівка) від іншої (початок нового опису). У силу того, що при членуванні мовлення на значні частини зміна основного тону підтримується значною паузою, то її ще називають тональною.

Паузи, які відокремлюють один мовленнєвий такт від іншого, називаються інтонаційно-логічними. Від їхнього розташування у значній мірі залежить зміна смислу висловлювання: Сундук-то // просто відкривався - Сундук-то просто // відкривався.

Значні можливості має так звана експресивна пауза. Вона робиться перед словом або групою слів, яким треба надати особливої сили, виділити їх за смислом. Тривалість такої паузи залежить (вона ніяким знаком на письмі не позначається) від того, якої саме значеннєвої сили і сили звучання хочемо надати слову чи словам.

Логічні паузи не завжди позначаються розділовими знаками. Вони виникають:

• підмет складається з двох і більше слів (Ми // з сином збирали каштани);

• нобхідно актуалізувати присудок (Ми // підем, де трави похилі…);

• відокремлення групи підмета від групи присудка (Ранок такий тихий та ясний // придався сьогодні);

• виділення додатка, який стоїть після присудка (Баглай умить задер // голову);

• виділення обставинних слів (Із вирію летять // курличучи // ключі);

• виділення порівняння в орудному відмінку (Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилі // підійма).

Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Культура и искусство речи: Современая риторика. – 2-е изд. – Ростов-на-Дону: Изд-во «Фениск», 1999. – 576 с.

Упражнения, развивающие активность речевого дыхания:

« «Насос». Станьте прямо, ноги на ширине плеч. Наклонитесь вперед и возьмитесь за рукоятку воображаемого автомобильного насоса двумя руками. Начните накачивать воздух: выпрямляясь, делайте вдох, а наклоняясь, - выдох. <…> А теперь то же самое, но со звуком: наклоняясь, выбрасывайте очередную порцию «воды» - «ффффффуу!..». Соберите губы как бы для свиста, с силой выдыхайте воздух: «ффффффуу!.. ффффффуу!.. фффффф!..». Не торопитесь, распределяйте наклоны 4 – 5 раз подряд. Раз от разу можно будет увеличивать число наклонов.

«Пильщики». Возьмитесь вдвоем за руки крест-на-крест. Правые руки – ваша пила, левые – бревно. Первый из участников тянет на себя «пилу», имитируя на активном выдохе звук: «ззззз..» (счет «раз»), второй – берет пилу на себя: «ссссс..» (счет «два»). Пилить надо энергично, весело, не задерживая свою руку, когда партнер берет «пилу» на себя, как при настоящей пилке! Дыхание должно быть равномерным, ритмичным: беря «пилу» на себя, делайте выдох со звуком, отпуская ее – вдох.

«Вежливый поклон». Позиция первая – поднимитесь на носки, руки в стороны (вдох). Позиция вторая – медленно склоняйтесь вперед, постепенно сводя руки и прижимая их по-восточнгму к груди. На поклоне произносите растянутое на звуке «с» слово «здрассссссссссте». Следите за тем, чтобы последний слог («те!») прозвучал громко, отчетлово, сохраните для него полновесную порцию воздуха.

Организованный выдох позволяют отработать упражнения типа «Свеча» и «Трубач».

«Свеча». Перед вами на расстоянии плуметра стоит зажженная свча. Попробуйте одним энергичным толчком погасить ее: «пфффф-ф-!». Не напрягайте мышцы шеи и плечевог пояса. Выдох должен быть четко сфокусирован. Следите за тем, чтобы губы были собраны и чуть напряжены, как бы для свиста. Не тратьте слишком много воздуха в начале выдоха, приберегите часть его для полследнего толчка.

Теперь, поставив заженную свечу и начав осторожно, но все же энергично дуть на не, «положите» пламя, заставьте его отклониться до горизонтального положения и удержите его так в течение нескольких секунд. <…> Теперь отклонив пламя, сильным толчком выдыхаемог воздуха погавсите его. Перед толчком не добирайте воздух, сумейте распределить его запас так, чтобы на толчок осталось достаточное количество.

«Трубач». Прижмите к губам мундштук воображаемой трубы (это может быть собственный кулак!) и, выдувая воздух, протрубите (без звука) какой-либо бодрый, энергичный мотив: <…>

Не торопитесь, выдувайте воздух ритмично, медленно, торжественно. Следите за тем, чтобы вдох был полным, глубоким, а выдох энергичным.

Запомните элементы, которые необходимо отработать, прежде чем перейти к следующей серии упражнений:

1. Глубокий, энергичный, короткий вдох, в основном через нос.

2. Равномерный, активный, не ослабевающий к концу выдох. <…>

3. «Фокусировка» выдоха на кончиках чуть собранных (как для свиста) губ.

Для тренировки распределения выдоха эффективными являются упражнения «Старт» и «Егорки».

«Старт». Возьмите в руки часы с секундной стрелкой и начните вслух вести отсчет времени по секундам: «Десять! Девять! Восемь! Семь! Шесть! Пять! Четыре! Три! Два! Один! ПУСК!».

Отсчет ведите громко, отрывисто, равномерно, на одном дыхании, без добора воздуха: перекрывайте дыхание в паузах между произносимыми цифрами. Диктуйте четко, передавая эти данные человеку, который находится на некотором расстоянии от вас.

Хватило ли у вас дыхания на весь отсчет до слова «Пуск!»? Если нет, начните отсчет с меньшей цифры. Обратите внимание нато, чтобы последние слова: «Один! Пуск!» прозвучали на свободном, не затрудненном выдохе, энергично и громко.

Постепенно увеличивайте первую цифру, постарайтесь довести ее до 15 или даже 20. <…> Слишком много воздуха тратися на первые цифры, а на последние не остается дыхания, порции оказываются неравномерными. Следите за тем, чтобы каждая ударная гласная получала одинаковую долю воздуха, не позволяйте воздуху утекать в паузах между словами».