2. Громадянські (особисті) права та свободи людини і громадянина в Україні

Особисті права — це природні права, які людина дістає від народження. Їх держава визнає за людиною. Вони є невід’ємним елементом свободи людини і забезпечують особі не тільки життєво важливі умови існування, а й надають фактичну можливість вільно розпоряджатися собою, гарантувати невтручання у сферу її індивідуальної життєдіяльності. Саме тому їх поширюють не тільки на громадян конкретної держави, а й на всіх інших людей, що перебувають на її території. Порушення особистих прав і свобод тягне за собою кримінальну, адміністративну та іншу юридичну відповідальність.

Особисті права і свободи поділяють на дві групи:

1. перша група прав охоплює право на життя, на свободу особи та на фізичну цілісність;

2. друга група прав включає право на свободу думки і совісті, свободу приватного життя і комунікації, право на недоторканність житла, свободу пересування та кримінально-правові і процесуальні гарантії особистих прав і свобод.

Відповідно до ст. 27 Конституції України кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.

Для України довший час актуальною була проблема смертної кари. Сьогодні близько 100 країн зберігають і застосовують смертну кару як вид покарання (у тому числі США, Люксембург, Ліхтенштейн). Альтернативою смертній карі є пожиттєве ув’язнення. Щодо країн СНД, які мають намір вступити до Ради Європи, то однією з умов для такого вступу було висунуто вимогу про скасування смертної кари.

22 лютого 2000 р. Україна прийняла Закон, яким було ратифіковано Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно скасування смертної кари в Україні. Це покарання було замінено на позбавлення волі на певний строк або довічне позбавлення волі.

Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ця норма є логічним продовженням припису, зафіксованого у ст. 3 Конституції України, згідно з яким, честь і гідність людини, поряд з іншими правами, визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому під гідністю людини в науці конституційного права розуміють сукупність особистих прав і свобод, реалізація яких дозволяє кожній людині стати, бути і залишатися особистістю. На захист гідності людини спрямована ціла низка конституційно-правових гарантій, серед яких, зокрема:

1. ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ч.2 ст. 28 КУ);

2. жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам (ч.3 ст. 28 КУ);

3. право на особисту недоторканність (ст. 29 КУ);

4. право на недоторканність житла (ст. 30 КУ);

5. право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32 КУ);

6. право на свободу думки і слова (ст. 34 КУ);

7. право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 КУ).

Відповідно до ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ця ж стаття встановлює гарантії реалізації зазначеного права:

1. ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом;

2. у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою;

3. кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;

4. кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання (процедура, яка у зарубіжних країнах називається «хабеас корпус» і застосовується практично в усіх країнах континентальної Європи);

5. про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Слід звернути увагу на те, що право на життя, право на повагу до гідності та право на свободу та особисту недоторканність належать до особистих прав, які, відповідно до ст. 64 Конституції України, не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Розглянемо другу групу особистих прав та свобод людини і громадянина в Україні. Згідно із ст. 30 Конституції України кожному гарантується недоторканність житла.

Житло — це приміщення, призначене для постійного або тимчасового проживання людей (приватний будинок, квартира, тощо), а також ті його складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкони, веранди, комори тощо).

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов’язаних з урятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ст. 30 Конституції України).

Відповідно до статей 31 та 32 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та невтручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Зміст цих статей встановлює так зване право на приватне життя людини і громадянина. Під приватним життям людини у теорії конституційного права розуміють той аспект життя людини, який не пов’язаний з її службовою або громадською діяльністю.

Найважливіші гарантії реалізації цих прав установлені Конституцією України:

1. винятки щодо таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо (ст. 31 Конституції України);

2. не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32 Конституції України);

3. кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею (ст. 32 Конституції України);

4. кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32 Конституції України);

5. цензура заборонена (ч. 3 ст. 15 Конституції України);

6. стаття 55 Конституції України визначає порядок захисту прав та свобод людини і громадянина.

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Лише в другій половині XX ст. свобода пересування стала невід’ємним правом людини, загальновизнаним принципом міжнародного права та набула закріплення в міжнародних та національних документах. Важливе значення для реалізації цього права в Україні мало Рішення Конституційного Суду України від 14 листопада 2001 р., відповідно до якого дозвільний порядок вибору особою місця проживання (тобто інститут прописки) було визнано неконституційним.

Сьогодні у зазначеній сфері діє Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 р., згідно з яким замість прописки запроваджено реєстрацію осіб за місцем їх проживання чи перебування, що має повідомний (а не дозвільний, як прописка) характер.

Відповідно до згаданого Закону реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Місцем перебування в Законі визначено адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; а місцем проживання – адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Реєстрація місця проживання та місця перебування особи здійснюється відповідним органом Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб в Автономній Республіці Крим, областях, містах, районах, районах у містах, а також у містах Києві та Севастополі. Цей Департамент утворений у складі Міністерства внутрішніх справ України.

Право вільно залишати територію України (для кожного) та право в будь-який час повернутися в Україну (для громадян України).

Щодо громадян України, то порядок реалізації ними цих прав визначається Законом України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994 р.

Право громадян України в будь-який час повернутися в Україну особливо актуальне в умовах збільшення обсягів міграції. Відповідно до Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» громадянин України за жодних підстав не може бути обмежений у праві на в’їзд в Україну.

Відповідно до ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Дане право розглядається одночасно як особисте та як політичне.

Стосовно свободи слова, то всі демократичні конституції світу закріплюють цю свободу, вбачаючи в ній основу для свободи друку, опозиції, критики, інакомислення і прав меншин.

Гарантією свободи слова є передбачене ст. 34 Конституції України право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Ця гарантія знайшла свій розвиток, зокрема, у таких законах: «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня 2003 р., «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23 вересня 1997 р. тощо.

Однією з найдієвіших гарантій свободи слова є заборона цензури, що передбачено ч.3 ст. 15 Конституції України. Цензура — це постійний контроль офіційної влади за змістом, випуском і поширенням друкованої, аудіовізуальної та іншої продукції.

Здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 34 Конституції України).

Обмеження зловживання свободою слова здійснюються, головним чином, шляхом встановлення складів таких злочинів, як: погроза знищення майна, розголошення комерційної таємниці, заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, розголошення державної таємниці (дані склади злочинів передбачені Кримінальним кодексом України) тощо.

Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, воно має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Порядок реалізації даного права деталізує Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. Громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується.

Україна є світською державою, а тому відповідно до ч. 3 ст. 35 Конституції України церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

Відповідно до зазначеного Закону держава не втручається у діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Релігійні організації не виконують державних функцій.

Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві ради та їх виконавчі комітети.

Також серед особистих прав людини і громадянина виділяють право на користування рідною мовою, вільний вибір мови спілкування, виховання, навчання і творчості (у ст. 10 Конституції України воно сформульовано як гарантія вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України). Деталізовано порядок реалізації цього права у Законі України «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р.