2. Рівні і форми пізнання

За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу: відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають "чистим чуттям", бо їх неодмінно певним чином "завантажують" розум, мислення, міркування, тобто у лю­дини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предмет­но, ціннісно, інтелектуально.

За влучним висловом часів німецької класичної філософи, людські почуття є "чуттями-теоретиками", бо, дивлячись на речі, ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Співвідношення мислення і чуття розг­лядають у гносеології через учення про рівні та форми пізнання.

Рівні та форми пізнання

Рівень	Об'єкт пізнання	Форми	Результат
пізнання	(завдання)	пізнання	пізнання
Чуттєвий	Окремі власти-	Відчуття	Створення образу
	вості та ознаки	Сприйняття	реальності
	речей	Уявлення
Раціо-	Зв 'язки, функції,	Поняття	Створення понять,
нально-	відношення речей	Судження	учень, теорій, кон-
логічний		Умовиводи	цепцій
Синтезу-	Синтез абстрак-	Експеримент	Підвищення рівня
вальний	тного мислення	Досвід	достовірності
	та наочного	Практика	знання. Вихід на
	даного		нові обрії пізнання та діяльності

Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе фор­мування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вживаєть­ся термін "перцептивний досвід"): це є фіксація окремих власти­востей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей.

Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприк­лад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання немож­ливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс до пізнання.

Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах:

відчуття фіксу­ють окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.);

сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням пев­ного образу або певної проекції речей;

уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.

Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчут­тя у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків:

• відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми мо­жемо бачити, відчувати й т.ін.; відчуття мінливі, нестійкі, відносні;

• самі відчуття не дають нам надійного критерію для роз­межування суттєвого та несуттєвого.

Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнання: ра­ціонально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми абстрак­тного мислення досить чітко виражають його особливості:

• поняття - це слова (терміни), що фіксують суттєві харак­теристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);

• судження - це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;

• умовиводи - сукупність речень (суджень), пов'язаних між со­бою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загально­го) та дедуктивний (рух думки від загального до часткового).

Зауважимо, перш за все, що при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттє­ве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розгля­дає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.

Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є ста­більним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від несуттєвого.

Але водночас воно також має певні недоліки. В основі їх лежить те, що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної ре­альності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосе­редньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, каже­мо "стіл", "дерево", то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на "столи" та "дерева" як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, прита­манне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не ба­чили). Тут і виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша - лікувати реальних хворих.

Отже, розгляд перших двох рівнів пізнання засвідчує: кожен із них є необхідним, але недостатнім для пізнання в цілому, кожен має пе­реваги, але й недоліки.

Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєдна­ти поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчут­тях. Звідси - подальший - синтезувальний рівень пізнання, на яко­му умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання ви­разно проявляються у його формах:

досвід - особисте свідоме виявлення умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

експеримент - дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т. ін.;

практика - свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціаль­них груп, суспільств, цивілізацій і т. ін.

У філософських дослідженнях не завжди виділяють названий третій рівень пізнання, хоча ніхто не заперечує і не зможе запере­чити значення експерименту, досвіду та практики у здійсненні синтезу знань, у підвищенні рівня їх надійності та у виведенні пізнання і діяльності людини на нові обрії. Більше того, саме звер­нення до синтезувального рівня пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність: в процесі дослідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й отримуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття; від них ми за вже розглянутою схемою переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак, - знову до синтезів і т. ін.

Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислен­ня та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримує чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т.ін., тобто процес пізнання розвивається спіралеподібно, воно еволюціонує, нарощуєть­ся, маючи певну внутрішню ритміку.

Проте, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсуалізму, що її окреслюється відомим висловом "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті". Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить до позиції раціоналізму, суть якої Р. Декарт виразив те­зою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.

Нарешті, перебільшення ролі досвіду може привести до позиції емпіризму (виправдане лише те знання, яке ґрунтується на наяв­ному в нашому досвіді), а ролі практики — до прагматизму (слід вважати виправданим лише таке знання, яке є корисне). Але ко­жен із зазначених аспектів пізнання виправдовує себе тільки тоді коли він входить у цілісний пізнавальний процес, виконуючи свої особливі функції.

Отже, багаторівневість пізнання дозволяє побачити, як у його про­цесі задіяні сутнісні сили людини та її різні інтелектуальні здібності побачити знання як складне утворення, що передбачає і пряме відно­шення до дійсності, і інтелектуальне конструювання, і підведення своїх змістових складових під смислову цілісність.