Предмет і структура філософського знання
1.1 Предмет філософії
Слово філософія – грецького походження. Його вперше виголосив великий мислитель Стародавньої Греції – Піфагор. До нього звернулися «О, sophicos!», тобто мудрець, на що той відповів, що він не мудрець, а лише любитель мудрості. Що все знають лише Боги, а він лише прагне її здобути. Тому етимологічно – термін філософія означає «любов до мудрості».
Відтак постає питання співвідношення мудрості із розумом. Чи тотожні вони, чи все ж відрізняються? Тут варто згадати дві історії – Сократову («Я знаю, що я нічого не знаю. Але інші не знають і цього») та Діогена Синопського («Кола знання»).
Відтак якість інтелекту визначається таким поняттям як «склад розуму» – уявімо темну комору, де важко що-небудь віднайти, хоч вона і досить солідно наповнена та простору світлу кімнату, де кожна річ на своєму місці. Відтак мудрість це не лише сукупність знань, а і можливість ними користуватись внаслідок організованості та упорядкованості наших знань.
В будь-якій теорії вирізняють предмет та об’єкт знання. Об’єкт – це вся реальність, що потрапляє в поле знання, в даному випадку філософії. Предмет – це ті властивості цієї реальності, що виявляються у зв’язку зі специфічною метою вивчення. Таким чином – для філософії об’єктом вивчення є співвідношення «людина – світ». Це співвідношення досліджується в найбільш загальному плані, заради того, щоб людина могла віднайти певні життєві орієнтири, смисл свого існування. Однак цим займається не лише філософія, а, наприклад, і міфологія, релігія та мистецтво. Та на відміну від міфології та релігії, філософія намагається не просто затвердити для людини якусь прийнятну картину світу, а побудувати знання про всезагальне та нескінченне за принципами логічної послідовності природничо-наукового знання. Відтак філософія завжди залишається відкритою, динамічною системою, на відміну від догматичних релігії, міфології та описового, образного мистецтва.
Видатний німецький філософ XIX ст. Г. Гегель вважав, що вищі здатності людського інтелекту проявляються у розумінні (яке втілюється у науку та філософію), переживанні (яке втілюється у мистецтво) та відчутті нашої вихідної спорідненості із найпершими засадами буття (яке втілюється у релігію). Відповідно, найперші риси філософії і проявляються через її порівняння із наукою, мистецтвом та релігією.
Науку та філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсивному мисленні та прагнуть пояснювати дійсність, проте кожна наука має відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження, який постає частиною реальної дійсності, а предмет філософії, як вже зазначалося, постає значною мірою невизначним, майже безмежним, та ще й історично змінним. Окрім цього, лише філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах.
Хоча науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати їй надійні знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення.
Філософія та мистецтво схожі між собою у тому, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено: окрім того, для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди і усюди знаходять предмет своєї уваги.
Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності (докладніше про пізнавальні можливості мистецтва мова буде йти у відповідному розділі).
Філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догм) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння.
У контексті основного світоглядного питання – кореляції «людина-світ» варто поговорити про обидва полюси цієї взаємодії:
Намагаючись осмислити людину, ми порівнюємо її з іншими істотами та явищами світу, і в такому порівнянні перед нами вимальовуються деякі фундаментальні особливості становища людини у світі:
1. Першою особливістю людини виступає її розумність, здатність усвідомлювати себе і те, що її оточує. В загальному плані розумність постає перед нами як здатність людини не лише жити та діяти, зберігати своє життя та регулювати його, а й як людська можливість не зливатися із дійсністю та власними діями, володіти певними засобами оцінки дійсності.
Розумність людини-це та її особливість, яка найчастіше кидається у вічі при міркуваннях про людину і яка зумовлює необхідність людського самоусвідомлення.
2. Значною мірою якості людини та її становище в світі пов'язані з її біологічною неспеціалізованістю. Це означає, що в будову людського організму не закладена програма її способу життя та життєвих здійснень.
Коли ми маємо справу з твариною, то можемо лише за особливостями будови її організму визначити, що це за істота і яким може бути спосіб її життєдіяльності (птах літає, риба живе у воді і т. ін.). У тваринному світі досить чітко та однозначно діє закон співвідношення органів та функцій: якщо є певний орган, він повинен виконувати саме такі функції. Коли ж народжується людина, ми можемо прогнозувати можливі варіанти її життя, але ніхто не дасть гарантій щодо здійснення таких прогнозів. Людина може мати певні завдатки, наприклад, чудовий музичний слух, проте це зовсім не зумовлює того, що вона стане музикантом.
3. Відсутність якоїсь певної (однієї) програми життя робить людину істотою вільною, такою, що має свободу: людина як людина (а не її організм) ні до чого жорстко не прив'язана й однозначно не спонукована: "Доля людини покладена на неї саму" (Ж.-П.Сартр); "Людина - це передусім проект... "(Ж.-П.Сартр), тобто людина має можливість обирати, певною мірою проектувати своє життя.
4. В іншому аспекті неспеціалізованість постає як універсальність людини: якщо людина не призначена однозначно ні до чого конкретного, то вона - потенційно, так би мовити, за суттю,- може бути всім. І справді, загалом нормально розвинена людина може оволодіти майже всіма можливими видами та напрямами людської діяльності. Мало того, з цього огляду людина "відкрита" майбутньому, тобто може створювати принципово нові види діяльності та поведінки.
Той факт, що людина є істотою неспеціалізованою, що вона не реалізує своїм життям певної, заздалегідь наданої їй програми, має не лише позитивне значення, а й свою не дуже приємну сторону: наданої програми життя немає, а тому людина сама повинна її знайти, сформулювати. Якщо ж вона цього чомусь не зможе зробити, то віддасть своє життя невідомо чому — чи-то традиції, чи-то життєвій стихії, але й результат життя у такому випадку також буде не зовсім належати саме цій людині.
5. Людина як істота розумна є єдиною, хто усвідомлює свою смертність, обмеженість та скінченність свого життя (принаймні - свого земного життя). Також людина – це єдина істота, що здатна нудьгувати. Цей момент відіграє в історії людства та в житті окремої людини надзвичайно важливе значення: життя надається людині лише один раз, тому ціна життєвого вибору фактично оплачена ціною життя; ми маємо можливість виправдати своє перебування у цьому світі й у цьому житті лише один раз, у єдино можливому для нас варіанті. Тому тема смерті в людській думці невіддільна від теми життя. В аспекті розглянутих особливостей людини вона надзвичайно посилює і загострює проблеми людського самовизначення, пошуку життєвого сенсу. Адже в разі помилки повторити "життєвий експеримент" буде вже неможливо. Звідси — знамениті міркування М. Монтеня: "Розмірковувати про смерть означає розмірковувати про свободу. Хто навчиться помирати, той забуде, що таке бути рабом". "Міра життя - не в його тривалості, а в тому, як ви його використали".
Філософія завжди прагнула надати цілісне уявлення про цей світ. І тут вона зіштовхується з однією з найскладніших проблем. Цілісне знання про безмежне (якщо це не Одкровення) неможливо віднайти із доступних емпіричних джерел, наприклад суми знань, що дають людині всі конкретні науки. Тобто знання про нескінченне не можна побудувати на основі конечного. Однак, інших джерел окрім конкретного знання, людина не має. Ця проблема вписується в так зване «герменевтичне коло» – де для того, щоб пізнати ціле, необхідно познайомитись із його частинами, але для того, щоб це зробити, необхідно знати, що являє собою це ціле. Наприклад, якщо перед вами певний незрозумілий механізм, то, відповідно і для вас стоїть задача: а) дізнатись, що воно таке, для чого потрібне (як цілісність). Для цього треба розбити його на складові частини, з’ясувати за що вони відповідають і тоді робити висновок; б) однак без знання того, що є ця цілісність складно вірно розібрати механізм, не пошкодивши та не спотворивши його.
Відтак «нетрадиційними джерелами пізнання» залишаються – інтуїтивне пізнання (як у філософії так і в науці), а також висновки імовірнісного характеру.