3. Функції та методи філософії

Філософія як сфера духовної культури виконує певні функції:

світоглядна (філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей)

пізнавальна (завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізна­вальній діяльності, критеріями та ознаками правильно­го руху на шляху до надійних, достовірних знань)

логічна (філософія сприяє формуванню культури людсько­го мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах)

соціально-адаптивна (філософія допомагає зорієнтува-тися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспіль­ного життя і виробити власну соціальну позицію)

критична (проявляється в опозиції філософії до емпірич-ної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйну­ванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу)

виховна (філософія прищеплює інтерес і смак до само­виховання, сприяє посиленню потягу людини до само­вдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів)

Усі названі функції мають як індивідуально-особистісне, так і суспільне значення.

Методи філософії: загальнонаукові (абстрагування, синтез, аналіз, індукція, дедукція), спеціальні (діалектика, метафізика, феноменологія, герменевтика, психоаналіз).

Філософування завжди передбачає критичне, вільне від упереджень, догматів мислення. Філософія не допускає самозаспокоєності. Філософія – завжди проблема для самої себе. Питання, що означає бути філософом і як філософувати хвилює кожного філософа, і відповіді тут найрізноманітніші.

4. Парадигми філософування

Оскільки за своєю природою філософія – це завжди лише діалогічний пошук відповідей на вічні запитання, то не можна очікувати остаточних загальновизнаних відповідей на фундаментальні філософські питання. Кожен дискурс у цілому оригінальний і неповторний, але водночас він вміщений у систему взаємодій, взаємовпливів та конкуренцій між філософськими ідеями та концепціями, і тому тут можна виділити кілька великих однотипних систем. В.А.Конєв, працюючи в галузі філософії культури, запропонував виділити такі чотири провідні парадигми філософського мислення: “on he on”, “cogito”, “existenz”, “affirmo”.

Перша парадигма філософського мислення – це парадигма “on he on” – “буття як буття”. Очевидно, що вона найдавніша і бере свої витоки з тези Парменіда: “Лише буття є, небуття немає”. Вона домінує в античній (Платон, Аристотель) і середньовічній філософії (Томас Аквінський), співіснує з парадигмою “cogito” у Новий час (Спіноза, Ляйбніц, Гегель, Енгельс), у ХХ столітті в межах цієї парадигми працює Н.Гартман. Парадигма “on he on” орієнтує філософа на пізнання світу поза людиною, причому передбачається, що цей світ не лише об’єктивний, але й абсолютний, і саме з цим світом людина повинна узгоджувати свої теорії та свої цілі та цінності. У межах цієї парадигми формується метафізика.

Парадигма “cogito” виникає майже одночасно з парадигмою “on he on”, тоді коли софіст Протагор висуває тезу: “Міра всіх речей – людина, існуючих, в тому, що вони існують, не існуючих, що вони не існують”. В античності та середньовіччі ця парадигма серйозного розвитку не отримала, лише в Новий час, починаючи з Декарта, стає домінуючою. В межах цієї парадигми виникла трансцендентальна філософія Канта та феноменологія Гуссерля. Філософування у стилі “cogito” виходить із того, що світ завжди конституюється в актах свідомості. Саме в межах цієї парадигми стало можливим говорити не лише про онтологію світу, але і про онтологію свідомості.

У межах парадигми “existenz” теза “on he on” змінюється на тезу “on he zoon” – “буття як життя”. Ця парадигма з’являється в новітній філософії, яка намагається побачити буття як життя, способами його осягнення вважає переживання, розуміння, інтуїцію. Вочевидь, що у витоків цієї парадигми стоїть Ніцше, оскільки він, руйнуючи платонівсько-християнську традицію у філософії, розглядає буття як становлення та життя, а свого апогею філософське мислення в стилі existenz досягає у філософів-екзистенціалістів. Провідними філософами-екзистенціаліс­тами вважаються Гайдеггер, Сартр, Ясперс, Камю та інші.

Парадигма “affirmo” спрямовує філософа на дослідження буття культури, яке об’єктивує в собі людину. Завдяки affirmo і через affirmo буття людини зливається з буттям культури – це норми, цінності, твори, речі. Через акт утвердження, людина утверджується у бутті (не природному, а духовному). Ця парадигма в цілому вбирає в себе всі відомі методологічні підходи, серед яких і феноменологія, і герменевтика, й аналітична філософія. Особливу роль у межах цієї парадигми починає відігравати психоаналіз. У ХХ столітті відбувся лінгвістичний поворот – від свідомості до мови. Існує два його варіанти: аналітична філософія (Вітгенштайн, Куайн), герменевтика (Гайдеггер, Гадамер). Через мову людина пізнає світ. У мові знаходять вираження і справи, й обставини. Через мову людина здобуває свободу, автономність від світу. Вітгенштайн розглядає філософію не як теорію, а як активність (діяльність) особливого роду, яка спрямована на досягнення максимальної ясності. Усе, що може бути висловлено, повинно бути висловлено чітко й ясно, а про те, про що не можна говорити, треба мовчати. Представників філософської герменевтики (Гадамер, Рікер) хвилює проблема інтерпретації та розуміння.