2. Писемність і література

З прийняттям християнства почалося швидке розвиток писемності. Писемність була відома на Русі в дохристиянські часи (згадка про «рисах і різи», середина I тис.; відомості про договори з Візантією, складених російською мовою; знахідка під Смоленськом глиняного посуду з написом, зробленим кирилицею - азбукою, створеною просвітителями Кирилом слов'янства і Мефодієм на рубежі X-XI ст.). Православ'я принесло на Русь богослужебні книги, релігійну та світську перекладну літературу. До нас дійшли найдавніші рукописні книги - «Остромирове Євангеліє» (1057) і два «Ізборники» (збірника текстів) князя Святослава (1073 і 1076). Стверджують, що в XI-XIII ст. в обігу перебувало 130-140 тис. книг кількох сотень назв: рівень грамотності в Стародавній Русі був за мірками середньовіччя дуже високий. Є й інші докази: берестяні грамоти (їх археологи виявили в середині XX ст. У Великому Новгороді), написи на стінах соборів і ремісничих виробах, діяльність монастирських шкіл, багатющі книжкові зібрання Києво-Печерської лаври та Софійського собору в Новгороді та ін Існувала думка, що давньоруська культура була «німий» - вона, як вважали, не мала самобутньої літератури. Це не так. Давньоруська література представлена ​​різними жанрами (літописання, житія святих, публіцистика, повчання і дорожні замітки, чудове «Слово о полку Ігоревім», що не належить до жодного з відомих жанрів), вона відрізняється багатством образів, стилів і напрямків. У XI-XII ст. на Русі з'являється літописання. У літописах описується не тільки послідовність подій, що відбувалися, а й містяться біблійні тексти, фіксуються документи, наводяться коментарі укладачів літописів. Найдавніша з дійшли до нас літописів - «Повість временних літ» - створена близько 1113 р . ченцем Києво-Печерської лаври Нестором. Знамениті питання, якими відкривається «Повість временних літ»: «Звідки пішла Руська земля, хто в Києві нача первее княжити і як Руська земля стала есть», - вже говорять про масштаб особистості творця літопису, його літературних здібностях. Після розпаду Київської Русі виникли самостійні літописні школи в відокремилися землях, але всі вони, як до зразка, зверталися до «Повісті временних літ». Іншим жанром давньоруської літератури є житіє. Житіє (агіографія) оповідає про святе життя церковнослужителя або світського особи, зведеного у ранг святого. Житіє вимагало від свого автора твердого проходження встановленим правилам. Житіє композиційно поділялося на три частини: вступ, центральну частину, висновок. У вступі автор повинен був обов'язково вибачатися за недостатнє уміння в писанні. А висновок присвячувалося вихваляння героя житія. У центральній частині описується безпосередньо біографія святого. Житіє відноситься до дореалістічному жанру, тому що описуються тільки позитивні властивості героя. Негативні опускаються. У результаті виходить «нудотний» образ святого. У даному випадку житіє близько підходить до іконопису. Літописцю Нестору приписують, за переказами, авторство житія, присвяченого убієнним Борису і Глібу, а також засновника Києво-Печерської лаври - ігумену Феодосію. З творів ораторсько-публіцистичного жанру виділяється «Слово про Закон і Благодать», створене Іларіоном, першим росіянином за походженням митрополитом, в середині XI ст. Це роздуми про владу, про місце Русі у Європі. Чудово «Повчання» Володимира Мономаха, написане для синів. Князь повинен бути мудрий, милосердний, справедливий, освічений, поблажливий і твердий у захисті слабких. Сили і доблесті, вірного служіння країні вимагав від князя Данило Заточник, автор блискучого з мови та літературній формі «Моління». До порозуміння і примирення князів закликав і невідомий автор видатного твору давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст.). Реальне подія - поразка сіверського князя Ігоря від половців (1185 - 1187) - стало лише приводом до створення «Слова», вражаючого багатством мови, стрункістю композиції, силою образного ладу. Автор бачить «Руську землю з величезної висоти, охоплює уявним поглядом величезні простори. Небезпека загрожує Русі, і князі повинні забути чвари, щоб врятувати її від загибелі. Істотною відмінністю російської культури від культури більшості країн Сходу і Заходу є використання рідної мови. Арабська мова для багатьох неарабських країн і латинська мова для ряду країн Західної Європи були чужими мовами, монополія яких призвела до того, що народна мова держав тієї епохи нам майже невідомий. Російська ж літературна мова застосовувався скрізь - у діловодстві, дипломатичного листування, приватних листах, в художній та науковій літературі. Єдність народного і державної мови було великим культурним перевагою Русі перед слов'янськими і німецькими країнами, в яких панував латинський державну мову. Там неможлива була настільки широка грамотність, так як бути грамотним означало знати латинь. Для росіян же посадських людей досить було знати абетку, щоб одразу письмово висловлювати свої думки; цим і пояснюється широке застосування на Русі писемності на бересті, та на "дошках» (очевидно, навощенной).