Практика європейського суду з прав людини щодо застосування спеціальних засобів розслідування

Правова позиція Європейського Суду з прав людини (надалі – Суду)

Справа, у якій позиція була висловлена

Вимога передбачуваності не означає, що особа може наперед сказати з якою-небудь часткою впевненості, що його телефон буде прослуховуватися. Суд вирішив, що внутрішній закон повинен, однак, з достатньою ясністю обрисувати ті умови й обставини, при яких можливе встановлення спостереження. У деяких випадках буває необхідно після того, як спостереження зняте, інформувати особу, що вона була об'єктом спостереження, хоча на цей рахунок немає норми, обов'язкової до виконання завжди.

Справа Мелоун проти Об'єднаного Королівства (1985) 7 ЕНRR 114

Суд не вважає за можливе або за необхідне дати вичерпне визначення поняття «особисте життя». Було б занадто суворим обмежити його інтимним колом, де кожний може жити своїм власним приватним життям, як він бажає, і тим самим повністю виключити зовнішній мир із цього кола. Повага приватного життя також повинна деякою мірою включати й право встановлювати й підтримувати відносини з іншими людьми.

Більш того, очевидно, немає принципових підстав виключати з такого розуміння поняття «приватне життя» професійну або ділову діяльність, тому що, зрештою, більшість людей саме у своїй трудовій діяльності мають можливість розвивати відносини з іншими людьми (із зовнішнім світом)... Не завжди можливо чітко розмежувати, яка діяльність людини становить частину його професійного або ділового життя.

Справа Німіт проти Німеччини (1993) 16 ЕНRR 97

… система спостереження, яка встановлена (німецьким законодавством – авт.), виключає судовий контроль, замість нього на початковій стадії контроль здійснюється судовим співробітником і контролем з боку Парламентської Ради та (будь-якою) комісією. Суд вважає, що в області, де можливі зловживання в окремих випадках, які можуть мати шкідливі наслідки для демократичного суспільства в цілому, в принципі, бажано доручити наглядові функції судді. Проте, з огляду на характер наглядових і інших передбачених гарантій... суд вважає, що виключення судового контролю не виходить за рамки того, що може вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

Справа Клас проти Німеччини ((1978)2 EHRR 214)

Якщо людина йде по вулиці, її неминуче бачать інші, і вона не може розраховувати на непорушність його права на приватне життя, незважаючи на те чи бачать його неозброєним оком або роблять відеозапис за допомогою телебачення по замкнутому каналу.

Справа ПГ проти Об'єднаного Королівства (2002) ЕНRR 262.

Телефонні переговори, наприклад, підпадають під поняття «приватне життя», і прослуховування телефонних переговорів може розглядатися як втручання в «сімейне життя» і «таємницю кореспонденції телефонні переговори між членами родини підпадають під поняття «сімейне життя» і «таємниця кореспонденції

Справа Андерсен проти Швеції ((1992) 14 ЕНRR 615).

Заявникові не потрібно доводити, що прослуховування даної телефонної розмови означає порушення права на недоторканність приватного життя.

Справа А протии Франції (1994) 17 ЕНRR 462

(В цій справі жінка, яка раніше займала високопоставлену посаду офіцера поліції, подала до суду позов проти поліції про ґендерну дискримінацію. Її домашні й службовий телефони прослуховувалися поліцією з метою одержання відомостей для використання їх у ході судового розгляду із приводу дискримінації. Сторона уряду Об'єднаного Королівства стверджувала, що переговори, ведені зі службового телефону, не ставляться до «приватного життя» заявника – авт. ). Цей аргумент був відкинутий на тій підставі, що в телефонних переговорах особа «розумно розраховує на недоторканність приватного життя. Таке «розумне очікування», на думку суду, було тим більше обґрунтованим, що заявник мала окремий кабінет із двома телефонами, один із яких був призначений тільки для неї, і вона одержала завірення, що вона може користуватися телефонами у своєму кабінеті для ведення переговорів із приводу свого позову про ґендерну дискримінацію. При ухваленні рішення, чи є таке очікування «розумним», суд повинен застосовувати об'єктивний критерій, визначивши суспільно прийнятну для конкретних обставин правову норму.

Халфорд проти Об’єднаного Королівства (1997) 24-ЕНRR 462.

При негласному спостереженні особа зазвичай не знає точно, чи стежать за ним. При вирішенні цієї проблеми Суд розмежував два види скарг: на те, що увесь режим державного стеження протизаконний, і на конкретний випадок протизаконних дій з боку державного агента.

Що стосується скарг на протизаконність усього режиму, Суд приймає позови навіть тоді, коли немає доказів, що особа, яка подає позов, є об'єктом спостереження. Суд відкидає доводи Урядової сторони, яка стверджує, що немає доказів того, що відносно осіб велося спостереження, і, отже, у них немає права подавати позов. Суд виходить із того, що будь-який користувач пункту або телекомунікаційної системи є потенційною жертвою негласного спостереження і, за визначенням, не може знати, чи ведеться за ним спостереження. Тому суд ухвалив, що «особа при певних обставинах може стверджувати, що вона є жертвою порушення, викликаного самим фактом існування негласних засобів або законодавства, яке дозволяє негласні засоби, і йому необов'язково доводити, що у відношенні його фактично застосовуються такі засоби.

Справи Клас проти Німеччини (1979-80) ЕНRR 214, Мелоуі проти Об’єднаного Королівства (1985) Т.1ЕНRR 114.

Втручання (в приватне життя) не порушує ст. 8, якщо воно здійснюється „згідно із законом”, переслідує законну мету відповідно до п. 2 цієї статті та якщо воно є необхідним у демократичному суспільстві задля до­сягнення цієї мети.

Суд зауважив, що ст. 31 Конституції України, ст. 187 Кримінально-процесуального кодексу Украї­ни (далі — КПК) та ст. 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» передбачали можливість накладення арешту на кореспонденцію в ході кримі­нального провадження та оперативно-розшукової діяльності. Таким чином, була наявна законна підстава для такого втручання.

Щодо вимоги «передбачуваності» закону, який став підставою для втручання, Суд нагадав свою по­передню прецедентну практику про те, що "Слово­сполучення «згідно із законом» не просто відсилає до національного законодавства, а й пов'язане з ви­могою якості «закону», тобто вимогою дотримання принципу «верховенства права», про що прямо го­вориться у преамбулі Конвенції... Отже, цей вислів означає — і це випливає з предмета і мети ст. 8, — що в національному законодавстві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання державних органів у права, гарантовані п. 1 цієї статті... Ризик такої свавільності є особливо оче­видним в умовах, коли повноваження виконавчої влади здійснюються таємно... Оскільки здійснювані на практиці заходи таємного спостереження за об­міном інформацією є закритими для їх ретельного аналізу з боку осіб, яких це стосується, або з боку громадськості загалом, надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмеже­них повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети цього заходу, щоб за­безпечити особі належний захист від свавільного втручання».

У цьому зв'язку Суд зауважив, що вимоги «про­порційності» втручання, його винятковий та тим­часовий характер були передбачені у ст. 31 Консти­туції та ст. 9 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність». Проте ні ст. 187 КПК у редакції, яка була чинна на час подій, які розглядаються, ні жод­не інше положення законодавства не передбачали механізму, який міг би гарантувати дотримання ви­щезазначених принципів на практиці. Стаття 187 КПК не містила вказівки щодо осіб, до яких засто­совуються ці заходи, обставин, за яких вони вжи­ваються, та строків, які мають встановлюватись та дотримуватися. Таким чином, це положення не мо­гло бути визнане таким, що є достатньо чітким та детальним, щоб забезпечити відповідний захист від неналежного втручання органів державної влади у право заявників на повагу до їх приватного життя та кореспонденції.

Суд зауважив, що національне законодавство повинне передбачати механізми ефективного захисту особи від зловживань. Такі гарантії захисту мають бути чітко всиновлені законом та застосовуватися для нагляду за діяльністю відповідних органів або служб. При наглядових провадженнях мають дотримуватися цінності демократичного суспільства настільки добросовісно, наскільки це можливо, зокрема верховенство права, про що прямо говориться у преамбулі Конвенції. Верховенство права між іншим передбачає, що втручання органів виконавчої влади у права осіб має підлягати ефективному контролю, який зазвичай має здійснюватися судовим органом, щонайменше як останньою інстанцією, оскільки судовий контроль надає найбільші гарантії незалежності, безсторонності та здійснення належного прова­дження.

У цій справі перегляд постанови про накла­дення арешту на кореспонденцію відповідно до ст. 187 КПК було передбачено лише на початко­вій стадії, коли арешт та виїмка кореспонденції були санкціоновані. Проте відповідне законо­давство не передбачало жодного проміжного пе­регляду постанови у розумні проміжки часу або будь-яких строків для такого втручання. Також законодавство не передбачало додаткового залу­чення судових органів для нагляду за діяльністю правоохоронних органів при здійсненні останні­ми повноважень, які розглядаються у цій справі. Через це постанова про накладення арешту на кореспонденцію заявників залишалася чинною протягом більш ніж одного року після закриття кримінальної справи, а національні суди жодним чином не відреагували на цей факт.

Таким чином, Суд дійшов висновку, що за­значене втручання не може трактуватися як таке, що було здійснене «згідно із законом», оскільки законодавство України не визначає з достатньою чіткістю меж та умов здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, про яку йдеться, та не передбачає достатніх гарантій за­хисту від свавілля при застосуванні таких заходів спостереження.

Суд констатував порушення ст. ІЗ Конвенції на тій підставі, що законодавство України не забез­печує особу, щодо якої вживаються заходи спостереження, належними гарантіями захисту, оскільки воно не передбачає обов'язку повідомляти особу про заходи спостереження, які було застосовано щодо неї. Навіть якщо особи, до яких вживаються такі заходи, дізнаються про втручання в їх право на повагу до їх кореспонденції, як це сталось у цій справі, право оскаржити законність такого рішен­ня, гарантоване національним законодавством, на практиці виявилось обмеженим.

Справа Волоха проти України

Не важливо, що особа, яка подає скаргу, не головний і навіть зовсім не об'єкт спостереження. Заявник, проте, вправі подати скаргу про порушення його прав у відповідності зі статтею 8. У такий же спосіб не має відношення до позову про порушення права на недоторканність приватного життя той факт, що устрій, що підслухує, встановлюється не в будинку заявника. Навіть якщо представники влади не очікують або не розраховують на присутність заявника в даному приміщенні, якщо він «розумно розраховував на недоторканність приватного життя» у цьому місці, це буде означати порушення його прав у відповідності зі статтею 8. Саме «розумне очікування», а не конкретна особистість об'єкта спостереження, є визначальним чинником при рішенні питання про порушення Конвенції.

Справа Круслін проти Франції. (1990) 12 ЕНRR 547

Спілкування між клієнтом і адвокатом віднесено Судом до особливо делікатного питання, у якому державі варто застосовувати більш суворі критерії для обґрунтування прослуховування і де необхідно гарантувати привілеї цієї професії… Викликає, щонайменше, здивування той факт, що цей обов’язок покладений на чиновника відділу правового забезпечення поштового відомства, який є представником виконавчої влади, а не незалежному судді.

Справа Копп проти Швейцарії (1999) 27 ЕНRR 91

Після припинення негласного спостереження необов'язково в кожному випадку інформувати об'єкт спостереження. Суд вказав, що наступне повідомлення кожної особи, у відношенні якого приймався припинений засіб, цілком може поставити під загрозу довгострокову мету, через яку було ухвалене рішення про спостереження» і, отже, недоцільно приймати норму загального застосування, яка вимагала б розголошення рій у всіх випадках. Однак там, де немає вагомих підстав для відмови у розголошенні факту негласного спостереження, така відмова буде, вочевидь, вважатися порушенням Конвенції.

Справа Клас проти Німеччини (1979) 2 ЕНRR 214

Держава не може бути звільнена від відповідальності за дії працівника правоохоронного органу лише на підставі тверджень, що він виконував службові обов’язки як приватна особа… Прийняття державою відповідальності було особливо важливим передусім тому, що початкова стадія операції виконувалась поза будь-якою юридичною регламентацією та без судового дозволу. Більше того, схвалення компетентними органами дій п. В.С. та п. А. З. щодо імітації дачі хабара та звільнення п. А. З. від будь-якої відповідальності означало те, що держава легітимізувала попередню стадію постфактум та скористалася її результатами…

Дії п. В. С. та п. А. З. виходили за межі звичайного розслідування фактів, які могли містити ознаки злочину. Адже не існувало жодних доказів, які б вказували на те, що заявник вчиняв кримінальні правопорушення раніше, зокрема такі дії як хабарництво. Усі зустрічі між заявником та п. А. З. відбувалися за ініціативою останнього. Виглядало на те, що п. В. С. та п. А. З. просто грубо підштовхнули заявника до злочину, хоча у них не було доказів того, що він схилявся чи планував вчинити відповідні діяння…

Отож Суд дійшов висновку, що саме дії п. А.З. та п. В. С. (які є співробітниками правоохоронних органів – авт.) спричинили такий наслідок, як схилення заявника до вчинення злочину. І у справі не існувало жодних доказів, які вказували б на те, що злочин було би вчинено і без втручання згаданих осіб. Тому мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції.

Справа Раманаускас проти Литви (2008)

Необхідно обмежити використання негласних агентів і забезпечити гарантії навіть у справах, що стосуються боротьби з обігом наркотиків. Хоча ріст організованої злочинності, безсумнівно, вимагає вживання належних заходів, право на справедливе відправлення правосуддя, проте, грає таку важливу роль, що його не можна приносити в жертву доцільності. Загальні вимоги справедливості, закріплені в ст. 6, застосовні до всіх судових процедур, що стосується всіх видів кримінальних правопорушень, від найпростіших до самих складних. Не можна виправдувати інтересами суспільства використання доказів, отриманих у результаті підбурювання…

Суд відзначає, по-перше, що ця справа відмінна від справи Луді проти Швейцарії, де поліцейський була наведений до присяги, ведучий розслідування суддя знав про його місію, а швейцарські органи, які були поінформовані німецькою поліцією, почали попереднє розслідування. Поліцейський виступив лише як негласний агент.

У даній справі треба визначити, вийшли чи ні дії двох поліцейських за рамки ролі негласних агентів. Суд відзначає, що державна сторона не затверджує, що втручання поліцейських було частиною операції по боротьбі з наркотиками за наказом і під наглядом судді. У компетентних органів, очевидно, також не було підстав підозрювати п. Тешейра де Кастро в причетності до обороту наркотиків; навпроти, він не мав судимості, і у відношенні його не проводилося попереднє розслідування. Він взагалі став відомий поліції тільки через... посередників... Більше того, у будинку заявника не були виявлені наркотики: він придбав їх у третьої особи, яка, у свою чергу, одержала їх від іншої людини. Було також встановлено, що під час його затримання в заявника було при собі тільки та кількість наркотиків, про яку його просили поліцейські, тим самим він зробив не більше того, на що його спровокувала поліція. Немає доказів на користь твердження державної сторони, що заявник був схильний до здійснення правопорушення. Із цього треба висновок, що обидва поліцейських не обмежилися пасивним розслідуванням кримінальної діяльності п. Тешейра де Кастро, а вплинули на нього, спонукавши його зробити правопорушення. І останнє: Суд відзначає, що в рішеннях внутрішніх судів сказано, що заявник був засуджений, головним чином, на підставі, заяв цих двох поліцейських. Виходячи із цих міркувань, суд робить висновок, що дії двох поліцейських вийшли за рамки ролі негласних агентів, тому що вони підбурювали до здійснення правопорушення, і немає підстав думати, що без їхнього втручання злочин був би вчинений. Це втручання і його роль у цій кримінальній справі говорить про те, що із самого початку заявник, безсумнівно, був позбавлений права на справедливий суд. Отже, мало місце порушення ст. 6(1).

Справа Тешейра де Кастро проти Португалії (1999) 28 EHRR 101

(В цій справі громадянин Німеччини скаржився на порушення ст. 6 Конвенції, коли його разом із співучасником затримали в Італії і помістили в тюремну камеру разом з негласним агентом, який виступав в ролі співкамерника і робив вигляд, що не розуміє німецької. При цьому він чув, як ті двоє говорили про вбивство і про те, що вчинив цей злочин один з них. Ця людина була допитана про вбивство поліцією й пізніше повторила свої показання. На суді підсудний намагався затверджувати, що визнання, зроблене їм у камері, було отримане незаконним шляхом, і прийняття його судом порушує його право на справедливий суд – авт.). Комісія вирішила, що його скарга неприйнятна за наступними підставами: по-перше, засудження заявника було засноване на його первісному визнанні, що підтверджувалося іншими непрямими доказами... Крім того, відповідно до норми Федерального конституційного суду, прийом, використаний італійською поліцією проти заявника, сам по собі не є незаконним методом одержання доказів. В інтересах заявника було не говорити зі своїм співучасником про цей злочин у присутності третьої особи. Якщо він, проте, зробив це добровільно, відповідальність за те, що це обернулося проти нього, лежить на ньому. Він не стверджував, що негласний агент яким-небудь чином змусив його заговорити про вбивство бізнесмена. У цих обставинах не можна вважати, що свобода волевиявлення заявника була защемлена діями італійської поліції й, використання доказів, отриманих італійським негласним агентом, позбавляють заявника права на справедливий суд, передбаченого ст. 6 Конвенції.

Справа А проти Німеччини (1987)

(Заявник був засуджений за організацію крадіжки людей. Висновки суду ґрунтувалися на записах телефонних розмов, які міліція зробила на квартирі одного із потерпілих. З посиланням на Закон «Про оперативно-розшукову діяльність» суд відмовив захисту у розкритті матеріалів, які мали відношення до рішення на дозвіл проведення запису – авт.) Європейський Суд не може виключати можливості того, що зазначені матеріали могли бути використані стороною захисту, у якої, отже, був законний інтерес у їхньому розкритті. Однак він готовий погодитися з тим, що в контексті даної справи документи, які були витребувані заявником, могли містити певні види конфіденційної інформації, що стосується державної безпеки. При таких обставинах суддя мав широкі межі розсуду при вирішенні клопотання про їх розкриття. Виникає питання, чи було нерозголошення цих матеріалів забезпечене достатніми процесуальними гарантіями. Матеріали, що стосується рішення на право проведення запису, досліджувалися головуючим суддею. Отже, рішення про нерозкриття певних документів не було прийнято стороною обвинувачення в однобічному порядку, а за участю представника судової влади. Однак суд не проаналізував питання про те, чи могли дані матеріали використовуватися стороною захисту, і чи могло їхнє розкриття, хоча б приблизно, заподіяти шкоду істотним публічним інтересам. Рішення суду ґрунтувалося на виді зазначеного матеріалу, але не на аналізі його змісту. З урахуванням положень Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», що не дозволяють розкриття документів, що мають відношення до оперативно-розшукової діяльності, роль суду при рішенні питання, поставленого стороною захисту про розкриття матеріалу, виявилася вкрай обмеженою. Рішення, що оскаржується, було неясним і не вказувало, який вид конфіденційної інформації могли містити матеріали, що відносяться до операції спостереження. Таким чином, суд погодився з повним виключенням всіх матеріалів із змагального розгляду. Крім того, об'єктом спостереження не були заявник або його співучасники. Підсумовуючи, рішення про нерозкриття матеріалів, що відносяться до операції спостереження, не супроводжувалося адекватними процесуальними гарантіями і не було досить обґрунтованим.

Справа Мірілашвілі проти Росії (№ 6293/04) (2008)

Прийняття в якості доказу показання співучасника, якому обіцяне звільнення від кримінальної відповідальності, може, у принципі, «взяти під сумнів справедливість суду у відповідності зі ст. 6”.

Справа Х проти Об’єднаного Королівства (1976) 7 DR 115, 118