4.Проблема одиночного і загального, сутності і явища в медицині.

Одиничне і загальне. Одиничне – це окремі предмети, явища, процеси і події, з їх характерними рисами, властивостями, ознаками. У світі немає абсолютно тотожних предметів та явищ. Всі вони мають свої неповторні індивідуальні риси. Маючи неповторну індивідуальність кожен предмет містить в собі безліч таких властивостей, які є і у інших предметів. Дане захворювання окремого нозологічного типу, що викликане певними етіологічними факторами і пов’язане з патологічними відхиленнями в діяльності органів та систем. Отже воно має багато спільного із захворюваннями інших людей. Ця об’єктивна спільність знаходить свій вираз у категорії загальне. Загальне – це об’єктивно властива предметам та явищам спільність властивостей і сторін.

Одиничне та загальне є двома сторонами, двома моментами предметів та явищ матеріального світу  і, як такі, нерозривно пов’язані між собою. Цей взаємозв’язок носить складний характер. Одиничне та загальне – це, перш за все, протилежні сторони дійсності. Одиничне може виникати випадково, може виникнути, а може і не виникнути. Дана людина могла не зустрітися з другою людиною, хворою на грип і, таким чином, могла і не захворіти. А загальне виникає по необхідності, закономірності. Воно завжди виявляється в даних умовах саме так, а не інакше. Якщо вірус грипу попадає на слизову оболонку, він викликає захворювання грипом. Тому одиничне  і загальне взаємно виключають, заперечують одне одного.

В той же час вони взаємопов’язані. Одиничне завжди є проявом загального. Немає людини взагалі, а є окремі люди, яким властиві як риси одиничності, так і риси, що властиві всім людям. Немає хвороби взагалі, а є конкретні, одиничні форми захворювання, які обумовлені як одиничними особливостями перебігу захворювання у даного індивіда, так і загальними закономірностями даної нозологічної форми. В основі єдності одиничного і загального лежить принцип розвитку матеріального світу. Одиничне у своєму виникненні і розвитку є результатом дії певних загальних закономірностей. Всяка закономірність реалізується через одиничне, окреме. Одиничне поступово перетворюється у загальне, у спільну закономірність. Так виникає новий біологічний вид, нова нозологічна форма хвороби. Носієм загального є одиничне. У пізнанні ми тоже ідемо від одиничного до загального. Після виділення та вивчення загального, пізнання прагне розкрити специфічні, одиничні прояви цього загального у одиничному.

Зміст – форма. Зміст – це сукупність елементів та процесів, з яких складаються предмети та явища. Форма – організація, структура змісту. Так, змістом живих тіл є їх життєдіяльність, обмін речовин, вся сукупність фізіологічних функцій. Формою живого є будова організму, просторове розміщення та часова послідовність фізіологічних процесів, що виражають його життєдіяльність. Свій вираз, зміст та форма живих організмів знаходять у категоріях структура та функція. Структура (від лат. structura – будова, розміщення, порядок) означає сукупність стійких зв’язків, що забезпечують стійкість системи. Функція (від лат.functio  - здійснення, виконання) відображає взаємодію між елементами цілісної системи та її взаємодію з іншими елементами. Через ці категорії конкретизуються категорії “зміст” і “форма”.

Тому зміст – це все те, з чого складаються предмети та явища. Форма – це організація змісту, його структура. Зміст та форма нерозривно пов’язані між собою. Зміст завжди оформлений, форма - змістовна. Зміст не може існувати поза формою, форма не існує без змісту.Так, функція організму проявляє свою життєдієвість та дійовість лише при наявності відповідної її структури. Структура ж є формою. У взаємозв’язку змісту і форми визначальна роль належить змісту. Який зміст, така і форма. Розвиваючись, зміст набирає все нових і нових форм. Так, одне і те ж явище може бути виражене різними формами. Якщо форма стримує розвиток змісту, тоді вона замінюється більш досконалою формою, яка відповідає змісту. Однак форма не пасивна до змісту, вона впливає на зміст, сприяє його розвитку.

Сутність – явище. Категорія сутність близька до змісту, але не тотожна йому. Зміст – це сукупність всіх елементів, що складають предмет. Сутність – це головне, основне у змісті, що визначає його, робить його тим, чим він є. Сутність є внутрішня, відносно стійка сторона об’єктивної дійсності, що є законом функціонування змісту. Сутність відображає закономірне, те, що повторюється в предметах та явищах. Сутність виявляє себе у явищах. Явище є зовнішнім виразом змісту. Сутність та явище нерозривно пов’язані між собою. Будь-яке явище має сутність, будь-яка сутність виявляється. Сутність життя – обмін речовин, енергії та інформації – необхідно проявляється в життєдіяльності рослинних та тваринних організмів. Сутність людини проявляється у стосунках з іншими людьми, в її поведінці, діяльності, поглядах на життя. Сутність психічної діяльності – відображення зовнішнього світу у свідомості людини – виявляється у формі чуттєвого пізнання та абстрактного мислення. Таким чином, сутність та явище нерозривно пов’язані і є необхідними моментами об’єктивних процесів.

При аналізі їх взаємозв’язку потрібно мати на увазі їх суперечливий характер, а також суперечливий характер їх самих.

По-перше, одна і та ж сутність проявляється не в одному, а у багатьох, різних явищах. Так порушення обміну речовин у людини може проявлятися по-різному: у зміні ваги, росту і т.п.

По-друге, явище, будучи внутрішньо суперечливим, може бути чітким вираженням сутності, а може спотворювати і затемнювати її, бути видимістю даної суті, і навіть її маскуванням. Так, обертання Сонця навколо Землі є видимість,тоді як сутність проявляється у обертпнні Землі навколо Сонця. Неадекватними проявами сутності хвороби можуть бути, здавалося б, здоровий рум’янець у хворого на туберкульоз, “здоровий вигляд” у діабетика, біль, що і радіює у ліву руку від хворого серця. За цими видимостями потрібно розглядати сутність захворювань.

По-третє, суперечливий характер сутності та явища у процесі розвитку та його пізнання. Явище розвивається швидше. Одне явище змінюється іншим. Сутність, що приховується за явищем виявляє більшу стійкість, постійність. Вона теж змінюється але відносно повільно. Так, у процесі індивідуального розвитку тварин можуть формуватися численні умовно-рефлекторні зв’язки, які складаються та руйнуються в залежності від змін в умовах навколишнього середовища. В той же час безумовно-рефлекторна діяльність, що закріплена спадковістю, яка є основою умовно рефлекторної діяльності і складає її суть, розвивається повільно.

По-четверте, пізнання суті через явище носить історичний характер. У кожний даний момент пізнання суті обмежене досягнутим рівнем науки і техніки, тобто є відносним. Єдність сутності і явища проявляється і у єдності їх пізнання. Дослідники поступово проникають у сутність того чи іншого процесу. Щоб розкрити, наприклад, суть тієї чи іншої інфекційної хвороби, вчені ставлять багато дослідів, розробляють спеціальні методи досліджень, використовують дані біології, біохімії, імунології, вірусології,  фізико-хімічні та математичні методи. Розкриваючи сутність першого порядку, що лежить близько до поверхні явищ, людина йде далі – до пізнання сутності більш глибокої, тобто, до сутності другого порядку і т.д. Тому не потрібно залишатися на поверхні явищ, а вивчати їх суть, відокремлювати за видимістю сутність.

Диалектический подход основывается на целостном системном мышлении, которое объединяет, а не расчленяет противоположности, а так же учитывает взаимосвязь общего и локального (еще древние врачи заметили, что организм целостен, и если в нем нарушен какой-либо элемент (часть), то в определенной степени изменяется и весь организм[136], нарушается его жизнедеятельность как целостной системы.).

Задача философии медицины, конечно,  не сводится к тому, чтобы просто приводить те или иные положения диалектики в связи с медицинским знанием, её главная цель -  учить студентов, врачей-клиницистов применять диалектику к анализу конкретных естественно-научных и клинических факторов, а затем от знаний переходить к умению применять диалектику на практике. Врач, не владеющий диалектическим методом, каким бы хорошим специалистом он не был, не сможет правильно оценить взаимопересекающиеся и противоречивые патологические процессы в организме и в лучшем случае интуитивно сможет прийти к правильным выводам – правильно поставить диагноз и назначить лечение.

Диалектический метод, применяемый сегодня в различных областях знания и естественно в современной медицине, основывается, прежде всего, на системном мышлении. Системный подход, характерный в целом для современной науки, особенно важен  в медицине, т.к. она работает с чрезвычайно сложной живой системой – человеком, сущность которого отнюдь не сводится к простому взаимодействию органов человеческого тела. По сути, сама теория лечения есть специфическая теория управления живой системой, поскольку лечение есть система мер, направленных на психосоматическую оптимизацию состояния человека.

Углубляясь в изучение сложных взаимосвязанных систем человеческого организма, современный врач обязан руководствоваться основными положениями теории систем, разрабатываемой в философии  естественно научном знании с сер. 19 века. Так, феномен болезни философия медицины призывает рассматривать как структурно-функциональный системный процесс. Принципы структурности в медицине реализуются как принципы единства морфологии и физиологии в теории патологии. Биологическая структура объединяет динамичный субстрат (объект морфологии) с «оформленным» процессом (объект физиологии). До сих пор в медицине теоретическое признание единства структуры  и функции мирно уживалось с уверенностью в том, что в начале болезни изменения органов и систем не выходят за рамки так называемых функциональных расстройств. Достижения современной биологии и медицины, особенно молекулярной биологии, биофизики, генетики позволяют уверенно отрицать существование функциональных болезней и дают возможность находить морфологический субстрат, адекватный любому нарушению функции. Таким образом, системно-функциональный подход в медицине позволяет как исследовать детали, части, процессы индивидуального организма, рассматривать функции его систем, так и не забывать о целостности, изучая человека не как механический конгломерат «частей и деталей», но живую систему, органично вписанную в природо-социальную реальность

Вооруженный системным методом, современный врач не имеет права забывать, что на клинической койке лежит не организм, а человек: врач в данном случае должен учитывать не только состояние его сомы, но и состояние психическое, личностные и индивидуальные характеристики. То же можно сказать и по проблеме постановки диагноза, который включает в себя анализ гносеологических проблем диагностики, анализ субъективных и объективных причин диагностических ошибок, учет социально-культурной «подоплеки» болезни.

В ХХ веке создается синергетика как комплексное междисциплинарное направление в науке и метод научной деятельности. Синергетика изучает открытые, нелинейные, устойчивые системы, характерным примером которых может служить человек. Соединение усилий синергетики и медицины – одна из важных задач современной философии медицины. Синергетика открывает новые подходы к здоровью человека, где лечение обретает образ открытия самого себя. Лечение и излечение предстают как синергетические процессы, при которых в самом человеке обнаруживаются скрытые установки на здоровое будущее.

Используя научный аппарат синергетики предлагается изучать организм как целостную открытую систему, характеризующуюся особым типом взаимодействия её частей. Очевидно, что любое патологическое изменение органа, ткани и т.д. служит источником возмущения не только этого органа, но и других, при этом возникает нарушение привычных связей систем и органов человеческого тела и формирование новых патологических связей, развитие которых трудно предсказать и, соответственно, предугадать формы прогрессирования заболевания.

Характерным примером использования идей синергетики в медицине становится исследование процессов взаимодействия частей человеческого организма с геокосмическими факторами. И геокосмические системы, и человек представляют собой системы диссипативные (открытые, т.е. взаимодействующие и обменивающиеся веществом и энергией с внешней средой). Комплекс геокосмических факторов способен влиять на систему человеческого организма: среднемесячные суммы корреляции лейкограмм, электролитного баланса, ферментного статуса крови синергетичны  (соответственны, связаны) со среднемесячной динамикой космических лучей. Исследования показали, что биологические системы имеют свойства экстренной самоорганизации и динамической приспособляемости к изменениям факторов среды. Возникающий хаос компенсируется процессом самоорганизации, упорядочивающим систему.

Таким образом, синергетика становится способом не только познания, но и в частном случае – понимания и лечения человека как психосоматического существа. Синергетика влечет за собой новый диалог человека с природой, создание новой экореальности. Следует признать, что синергетика тесно связана с диалектикой и теорией систем, во многом пользуется их категориальным аппаратом, рассматривая проблемы эволюции, системности, взаимодействия, а так же факторы случайности, необходимости и действительности.

К сожалению, современное состояние теоретической медицины (учения о болезни, компенсаторно-приспособительных процессах, механизмах компенсации нарушенных функций, связях и взаимоотношениях частей в организме и т.д.) позволяет констатировать тот факт, что  теоретическая медицина сегодня не является еще комплексным знанием и пока еще представлена в виде отдельных фрагментов, но не целостной системы. Г.Селье в работе «На уровне целого организма» (1972) писал: « Жизнь не является простой суммой своих составных частей… Чем дальше вы расчленяете…живые комплексы, тем дальше вы уходите от биологии и в конце концов вам остаются только величественные, вечные и всеобъемлющие законы неживой природы…». В познании живой природы вообще постоянно возникает противоречие – от элементаризма к целостности и от последней вновь к элементарному расчленению. Мысль исследователей неизбежно сталкивается с познавательным парадоксом, отмеченным еще Шеллингом: как познать целое раньше частей, если это предполагает знание частей раньше целого… Скрупулезное изучение частностей, деталей, столь характерное для медицинской науки,  безусловно способствует прогрессу медицинского знания, однако, практически полное отсутствие обобщений частного знания  различных разделов медицины в логически и экспериментально обоснованную теоретическую систему (т. наз. общую патологию) тормозит развитие современной медицины.