Передмова

Україна як суверенна держава проводить внутрішню і зовнішню політику, що спрямована на входження в європейський економічний, політичний, правовий і духовний простір, повернення до європейської цивілізації, часткою якої з часів Київської Русі раніше була наша країна. Європейська інтеграція стала для України не лише пріоритетом зовнішньої політики, але й рушійною силою внутрішніх перетворень і реформ, частиною національної ідеї. На сьогодні переважна більшість політичних сил і пересічних громадян не бачать альтернативи демократії та ринковій економіці, наближенню до європейських стандартів, впровадженню їх у всі сфери життя.

Не винятком є й сфера вищої освіти, яка відповідно до Болонської декларації 1999 р. розвивається в напрямку створення загальноєвропейського простору вищою освіти. Болонський процес – це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року. Зазначений процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської декларації, згідно з якою освітні системи країн-учасниць повинні бути змінені, щоб сприяти:

• полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у Зоні європейської вищої освіти;

• зростанню привабливості європейської вищої освіти;

• розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

Маючи давні історичні традиції й позитивний досвід підготовки фахівців високого рівня, пишаючись своїми науковими здобутками, український народ усвідомлює необхідність об’єднання зусиль усіх європейських народів заради прискорення економічного й культурного прогресу на усьому європейському континенті й у кожній окремій країні. З 2005 р. українські вищі навчальні заклади живуть під знаком Болонського процесу, у ході якого відбуваються реформи і зміни, що направлені на реалізацію внутрішнього потенціалу вітчизняної системи вищої освіти при одночасному використанні кращого досвіду європейських вищих навчальних закладів, які орієнтуються на гуманістичні традиції університетської освіти. Насамперед принципи незалежності освіти від будь-якої політичної влади, відповідальності перед суспільством, підпорядкування завдань навчання, виховання й професійної підготовки фахівців потребам і інтересам суспільства. Особливо корисним для вітчизняної вищої школи може стати досвід європейських країн у демократизації освіти, розвитку автономних засад у діяльності вищих навчальних закладів, орієнтації навчального процесу на національний і загальноєвропейський ринки праці.

Однак слід усвідомлювати, що остаточний результат нашого руху на шляху духовного прогресу залежить, передусім, від нашої спроможності впорядкувати власну домівку, зокрема усунути всі вади в освітянській сфері – й ті, що успадковані від тоталітарного режиму, й ті, які з’явилося, на жаль, у великій кількості вже на етапі розбудови Української держави. Зазначене завдання не можна розв’язати лише директивними вказівками центральних органів влади – потрібні зусилля всього суспільства. Тому конче потрібно, щоб майбутні фахівці, магістри, тобто потенційно наша політична й технічна еліта, від якої значною мірою залежить майбутнє нашої країни, реформування всіх сфер нашого життя, зокрема вищої школи, глибоко вивчили історію як вітчизняної, так і зарубіжної вищої школи і зарубіжний досвід, чітко з’ясували проблеми, які слід розв’язати, і правильно визначили шляхи подальшого розвитку освітянської сфери – однієї з найбільш важливих сфер життєдіяльності суспільства.