Тема 3. Аналіз художнього твору

1. Літературознавчі методології, методи, методики.

2. Системний аналіз літературного твору:

а) підготовчий етап до вивчення твору;

б) вивчення моментів творчої історії літературного явища;

в) шляхи аналізу внутрішньої організації твору;

г) поєднання аналізу й синтезу у вивченні твору.

3. Аналіз твору в контексті інших творів письменника.

Список літератури

ЈАнтоноч Б.-І. Національне мистецтво. Спроба ідеалістичної системи мистецтва // Вступ до літературознавства. Хрестоматія: Навч. Посібник / Упоряд. Н.І.Бернадська. — К.: Либідь, 1995. — С.40-44.

ЈБілецький О.І. Письменник і епоха: Зб. статей, досліджень, рецензій з питань української літератури. — К., 1963. — 538с.

ЈВишневський І.П. Традиції та сучасність. — Л., 1963. — 240с.

ЈВолинський П.К. З творчого доробку. Вибрані статті. — К., 1973. — 328с.

ЈВ’язовський Г.А. Орбіти художнього слова. Творча культура письменника. — Одеса, 1969. — 219с.

ЈГончар О. Про наше письменство: Літ.-критичні статті, виступи, етюди. — К., 1972. — 255с.

ЈГуляк А.Б. та ін. Деякі аспекти аналізу літературного твору / А.Б.Гуляк, Н.М.Скоробагатько, П.П.Хропко, І.М.Цуркан. — К., 2000. — С. 3-30.

ЈІваничук Р.І. Чистий метал людського слова: Статті. — К., 1991. — 262с.

ЈКлочек Г. У світлі вічних критеріїв. — К., 1989. — С.137-139.

ЈЛітература ХХ ст.: Пробл. періодизації: Круг.стіл // Слово і час. — 1995. — № 4. — С. 52-65.

ЈФролова К. Аналіз художнього твору: Деякі методи вивчення тексту художнього твору. — К., 1975.

ЈФролова К. Субстанції незримої вогонь... (Про поетику художнього твору). — К., 1983. — 134 с.

ЈХрапченко М.Б. Творча індивідуальність письменника і розвиток літератури. — К., 1976. — 376с.

Завдання

— Законспектуйте працю Б.-І.Антонича „Національне мистецтво. Спроба ідеалістичної системи мистецтва”, з’ясуйте, як автор цієї статті визначає співвідношення між змістовими і формотворчими категоріями.

Тези лекції

Аналіз (від гр. розкладання, розчленування) — це стратегія дослідження, що полягає в розчленуванні цілого на складові частини, тобто у виявленні елементів і компонентів літературного твору з метою їх детального вивчення. У літературознавстві цей термін вживається також у значенні „вивчати“, „пізнавати“, „досліджувати“. Аналіз художнього твору передбачає застосування різних методологій, методів, методик.

Методологія — це сукупність наукових методів (прийомів) дослідження та пізнання, а також організуючий центр, ідейно-світоглядне ядро логічної матриці науковвого пізнання та інтерпретації літературних явищ.

Метод (від гр. шлях дослідження, спосіб пізнання) — це науковий спосіб пізнання дійсності, прийом чи система прийомів для досягнення певної мети.

Методика — це узагальнення досвіду, способів, прийомів доцільного здійснення будь-якого завдання.

Виникнення в літературознавстві якогось нового наукового методу) — це спроба знайти нові підходи до вивчення літератури. Складність художньої літератури як об’єкта вивчення подягає в тому, що вона потребує різнобічних наукових підходів.

У ХІХ ст. в європейському літературознавстві сформувались такі наукові школи: міфологічна, біографічна, культурно-історична, еволюційна, компаративістична, психологічна, філологічна, духовно-історична. У ХХ ст. розвинулись такі основні літературознавчі напрями: феноменологія, онтологічна герменевтика, психоаналіз, архетипна критика, семіотика і структуралізм, екзистенціалізм, „нова критика”, рецептивна естетика, постмодернізм, феміністична критика, „неоміфологізм”, інтертекстуальність, постколоніальна критика, національно-екзистенціальна методологія.

Біографічний метод — метод досліження художніх творів і еволюції творчості письменника у тісному зв’язку з його біографією. Зачинатель методу — французький критик Ш.Сент-Бев, який виявляв у творі відбиття особистості письменника, своєрідності його життєвого шляху. Органічність принципів біографічного підходу при вивченні літератури зумовлюється положенням про літературний твір як вираження внутрішнього світу письменника.

Біографічний метод став важливою складовою частиною дослідницьких методів І.Франка, пізніше — О.Білецького. У XX ст. біографічний підхід трансформувався: звертається увага до творчої індивідуальності письменника, до особливостей його художнього мислення як до формотвірного чинника.

Кожний художник творить по-своєму. Якостями його індивідуальності визначаються риси творчості. Звідси — розуміння завдань науки: необхідно зосередити увагу на вивченні біографії письменника і через неї тлумачити творчість.

Культурно-історична школа. Виникла у Франції в середині ХIХ ст. Представники цього напряму намагались осмислити літературні явища у взаємних зв’язках, зрозуміти літературу не як суму ізольованих один від одного фактів, а як процес, котрий має своєю основою життя суспільства. Вони виходили з думки, що наука покликана описувати факти. Свою назву школа дістала у зв’язку з прагненням розглядати літературу в історичному розвитку і шукати її коріння в людській духовній культурі. Значну увагу представники напряму приділяли фольклору.

Іполіт Тен — родоначальник школи — визначив мистецтво як форму пізнання життя.

Фактори, які Тен вважав визначальними для літературного розвитку: «раса» (вроджений національний темперамент), «середовище» (природа, клімат, соціальні умови), «момент» (досягнутий рівень культури і  традицій).

Завдання дослідника історії літератури полягає у викладенні фактів та поясненні того, яким чином ці факти виникли. Митець залежить від суспільства, від рівня норм моралі.

В Україні надбання цієї школи використовував Іван Франко.

Видатні представники культурно-історичної школи на Україні (М.Петров, М.Дашкевич, П.Житецький та ін.).

Досягнення культурно-історичної школи: створення історії національних літератур, зародження принципів порівняльно-історичного та психологічного літературознавства.

Еволюційний метод. Фердінанд Брюнетьєр вдавався до посилення зв’язків літературознавства з природознавством. На основі природознавства Дарвіна і Геккеля дослідник намагався створити літературну критику. Під впливом вчення про еволюцію тваринного й рослинного світу Ф.Брюнетьєр бачать мету науки про літературу у дослідженні еволюції літературних жанрів. Він на матеріалі трагедії, лірики, роману намагався продемонструвати, як той чи інший жанр зароджується, зростає, стає досконалим, хилиться до занепаду і вмирає. Згодом дослідник сам розчарувався у своїй теорії.

Порівняльно-історичний метод (компаративізм). Заснував метод німецький сходознавець Теодор Банфей. Він запропонував порівняльне вивчення літератури, яке базувалося на теорії запозичень сюжетних мотивів. Представники цього методу вивчають міжнаціональні зв’язки і впливи як важливе досягнення науки про літературу. І.Франко як блискучий майстер порівняльно-історичного аналізу, базуючись на цьому методі, написав праці «Варлаам і Йосааф», «Старохристиянський духовний роман і його літературна історія», «Тополя» Т.Шевченка, статті про «Перебендю» Т.Шевченка та ін.

Існує два типи літературних взаємозв’язків, кожний з яких вимагає окремої методики дослідження: 1) зв’язки за історично зумовленою подібністю літературних процесів; 2) контактні зв’язки.

Компаративісти звертають увагу на схожість сюжетів у творах різних народів. Т.Бенфей висунув думку про східне походження більшості світових сюжетів, образів (здебільшого фольклорних), про міграцію сюжетів. Зміст твору у конкретних дослідженнях вченого відіграє другоряду роль. Розгляд його носить найчастіше абстрактний, загальнолюдський характер.

Психологічна школа. У XIX ст. відбувається психологізація філософії, естетики та літературознавства. Цей процес характерний для всієї європейської науки, зокрема й для української. У цей період зародилась психологічна поетика (М.Тулов, П.Аландський), у Харкові виникла психологічна літературознавча школа, очолювана О.Потебнею. Головний об’єкт уваги представників цієї школи — внутрішній, психологічний бік творчості. Дослідження психології сприймання художніх творів.

О.Потебня розглядав зовнішню (звукову) та внутрішню (суто образну) форму слова як образне уявлення, провлдячи аналогію між словом та художнім твором, де звуку, внутрішній формоі, лексичному значенню відповідають зовнішня форма, образ, зміст (або ідея).

Література розглядається як засіб пізнання дійсності, а читання літературного твору як процес творення тексту.

Цінними є думки дослідника про необхідність вивчати літературну творчість у зв’язках з лінгвістикою та психологією. Новий, психологічний аспект аналізу художнього образу, висунення питань психології творчості та психології сприйняття вказували на своєрідний і продуктивний підхід до художньої творчості.

Д.Овсянико-Куликовського — учень О.Потебні — зробив внесок у методику психологічного аналізу образів-персонажів («История русской интеллигенции»), у розробку поняття «художнє мислення письменника», думка про експериментальний і споглядальний вид творчості. Продовжив розвиток ідей психологічної школи у своїй «ранній» науковій спадщині О.Білецький («В майстерні художника слова»).

Основні літературознавчі методи ХХ століття

Інтуїтивізм. Поширився у філософії та естетиці ряду країн Европи та початку ХХ ст. Найвідоміші інтуїтивісти — Андрі Бергсон та Бенедетто Кроче. Цей напрям базується на ідеалізмі та ірраціоналізмі. Літературна творчість на думку А.Бергсона, позбавлена свідомого, національного начала. Митець вільний від дійсності і її законів, творить інтуїтивно, і його інтуїція співвіднесена не з зовнішнім світом, а виключно із суб’єктом. Раціональне начало чуже самій природі мистецтва.

Фройдизм. Австрійський лікар-психіатр Зігмунд Фройд намагався науково пояснити чинники, які визначають людську поведінку, діяльність. Ці чинники він бачить не у суспільних відносинах у психічній сфері.

Фройдисти доводять, що людиною керують інстинктивні потяги, зокрема статевий потяг та потяг до знищення собі подібних, а мистецтво є однією з форм реалізації енергії інстинктів.

Формальна школа. Представники цієї школи особливу увагу звертали на форми літературного твору, абсолютизуючи її роль.

Формальна школа виникла в Росії у 10-20-і роки ХХ ст. Її представники утворили групу ОПОЯЗ (Общество по изучению поетического языка). Поетику літературного твору розглядали як «суму прийомів» (В.Шкловський) або «систему прийомів» (Ю.Тинянов). Еволюційний процес розглядали як заміну старих, уже «відпрацьованих» виражальних форм на нові, а художню форму як самостійно функціонуючу систему. Наукові застосовували принцип іманентного розгляду твору, що не враховує «позатекстові» чинники.

Формалізм широко розвинувся у США, Німеччині, Швейцарії. Формальна школа вплинула на розвиток зарубіжного літературознавства (Празький лінгвістичний гурток, напрям у методології інтерпретації художнього тексту під назвою «Нова критика», структуралізм).

Екзистенціалізм. Після I світової війни в країнах Західної Європи поширився екзистенціалізм. Основоположниками цього філософського напряму були німці — К.Ясперс і М.Хайдеггер і французи А.Камю, Ж.-П.Сартр. Філософія існування яскраво засвідчила себе не лише у спеціальних філософських працях, але також у художній літературі та естетиці.

Екзистенціалістів цікавить сутність людського існування, сенс буття взагалі. Вони виходять з того, що суспільство завжди було і є суцільним хаосом.

Предмет особливої уваги екзистенціалістів — Індивід, глибоко одинокий, чужий для всіх і йому всі чужі, ним керує страх смерті. У світлі такого розуміння людини, суспільства, мистецтва екзистенціалісти оцінюють художню творчість, визначають її цілі.

Структуралізм. Структуралізм французького вченого Леві-Строса в етнології є одним з чинників народження структуралізму в літературознавстві. На формування цього напряму вплинули методи структурної лінгвістики. Основний пафос структуралізму — боротьба за точні методи вивчення літератури.

Структурна поетика — це найголовніший і найбільш повний вияв ідей структуралізму в літературознавстві. Літературний твір розглядається як організована структура, яка складається із взаємопов’язаних елементів (рівнів). Практикується іманентний (ізольований від т. зв. позатекстових факторів — історичні обставини, у яких писався твір, літературний контекст, біографія письменника) розгляд поетики літературного твору.

Головні методологчні операції структурної поетики: виділення в літературному творі певних зрізів (рівнів) та ізольований розгляд кожного з них; аналіз внутрішньої структури твору з точки зору ієрархічно організованих рівнів. Основні категорії структурного аналізу: елемент, система, відношення, структура, рівень, ієрархічність, рівність, модель, опозиція.

Структуралізм сприяв введенню в науковий обіг ряду функціонально важливих понять; загостренню уваги до художньої форми; серйозному опонуванню традиційно-інтерпретаційним підходам. Слабкий бік структурної поетики: прагнення до створення загальних моделей літературних творів дуже рідко супроводжується переконливим аналізом літературного тексту.

Системний підхід. Новий методологічний напрям в літературознавстві, що перебуває в стадії формування. Ця методологія широко застосовується в різних, у тому числі в гуманітарних науках.

Найзагальніші вимоги методології системного аналізу: 1) визначення компонентів, з яких складається об’єкт, з наступним виявленням закономірно функціонуючих зв’язків між ними, — зв’язків, які породжують сутність якості об’єкта; 2) визначення групи системотвірних факторів («детермінант») і вичення їх організуючих функцій.

Системний підхід акумулює позитивні набутки попередніх методологічних доктрин, досягнень психологічного літературознавства, структуральної поетики, традиційно-інтерпретаційних методів.

Системно-цілісний аналіз літературного твору — це вирізнення в ньому складових, а саме змісту і форми (теми, ідеї, проблеми, жанру, композиції, образної системи і мови).

Мета, предметна спрямованість свідомості аналітика, застосовані при цьому методи, визначають види аналізу літературного твору (естетичний, психологічний, соціологічний тощо), які можуть здійснюватися різними шляхами (проблемно-тематичний, пообразний, цілісний, „за автором“ (повільне читання) або за розвитком основної сюжетної лінії).

Для визначення місця твору в потоці літературного життя, необхідно вичленувати з нього компоненти змісту та форми, уважно їх проаналізувати, зіставити, а потім синтезувати, зробивши відповідні теоретичні узагальнення. Тільки в такому випадку можна наблизитися до розуміння авторського художнього задуму, до рівня його реалізації у певному творі.

Розглядаючи той чи інший твір, аналізуючи його, дослідник повинен врахувати всі основні аспекти системно-цілісного аналізу літературного явища. Поряд з уважним прочитанням основного тексту необхідно звернути увагу на різні його варіанти й редакції. Зіставлення цих варіантів дає змогу відчути ту роботу, яку виконував автор, вдосконалюючи твір.

Власні спостереження над твором, його аналітичний розгляд мають доповнюватися роздумами, висновками, узагальненнями інших літературознавців. Кожна цитація з їхніх праць має бути точно задокументована. Необхідно також використовувати ті авторські свідчення, які певною мірою стосуються аналізованого твору: вони допоможуть заглибитися в „секрети“ творчої лабораторії автора, конкретніше висвітлити ідейно-художню концепцію письменника, покладену в основу твору, реалізацію ним свого художнього задуму.

Всякий аналіз обов’язково має завершуватися синтезом, тобто поєднанням умовно виділених компонентів змісту і форми в єдине ціле. Конкретний розгляд теми, ідей, проблематики, жанрової специфіки, композиційно-сюжетної структури, образної системи, мови твору дає змогу ніби зсередини глянути на нього, зримо відчути його внутрішню сутність.

Світоглядні позиції письменника відбиваються в змісті твору, в його ідейному пафосі, публіцистично-критичних виступах автора, у громадсько-політичній діяльності. Синтезуючи матеріал аналізу, дослідник має зіставити твір письменника з його іншими творами. Це дасть змогу зробити правильний висновок про своєрідність творчого методу письменника, про збагачення ним національної літератури. Водночас з’являється можливість зіставити творчість письменника, певний його твір з аналогічним явищами в інших літературах, показати спільне й відмінне між цими творами і таким чином визначити його місце в національній і світовій літературі.

Ось для чого потрібний філологічний аналіз літературних творів, бо тільки їх побіжне прочитання і сприймання не дають змоги зробити розсудливі наукові висновки й узагальнення.