Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
лк 1.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
903 Кб
Скачать
☆

Спростування Карреля Хейфликом

Тканина

Обробка трипсином Суспен.шн клітин

Культивування в скляному "матраці"

Що удвічі розрісся моношари

Обробка трипсином

Суспензія клітин

Підрозділ на 2 раї ные частини і культивиро вание одній з них

Моношар, що удвічі розрісся

У 1961 р. Леонард Хей-флик разом з П. Мурхедом працював з культурами фи-бробластов з людських ембріонів. До цього часу техніка подібні експері­ментів помітно змінилася (мал. 1.21).

Тепер початковому кусо­чеку тканини сталі передуй­тільний обробляти три­псиному - для дисоціації тканини на окремі клітини. І саме такі клітини по­мещали в плоский стеклян­ный посудина ("матрац").

Друге і, як оказа­лось, ключове обстоятель­ство полягало в іншому складі поживного середовища. Послід­няя вже не містила ач­стракт з ембріона і плаз му, а була суміш низькомолекулярних поживних речовин

(амінокислот, солей і т. д.) і бичачої сироватки.

Нормальні соматичні клітини, внесені до такої сре-ДУ і інкубовані в термостаті, через декілька годин прикре­пляются до дна посудини, утворюючи моношар, а через день Начина-Ют ділитися.

Ділення припиняються, коли на дні посудини вичерпується вільний простір і клітини починають контактувати дРУг з другом. Контактне гальмування - найважливіша властивість непухлинних клітин.

Зазвичай чергове пересівання виробляють тоді, коли количе-СТВо клітин в культурі збільшується приблизно удвічі.

(і так далі багато разів)

Для цього моношар знову обробляють трипсином - для відділення клітин один від одного і від поверхні посудини. З про­разующейся клітинної суспензії забирають половину і вносять до чергового "матраца" з поживним середовищем.

У цих експериментах абсолютно несподівано обнаружи­лось: нормальні фібробласти, узяті від людського эм­бриона, не можуть ділитися скільки завгодно довго.

Численні перевірки показали, що загибель культу­ры - не випадковість, обумовлена несприятливими усло­виями зростання, а закономірність, що завжди повторюється, : справі­ния припиняються приблизно після 50 пересівань (клітинних подвоєнь).

У результаті життєвий цикл клітинної популяції розбивався на 3 фази. З них остання (фаза III) знаменувалася тим, що у клітин сповільнювалася швидкість ділення, і вони врешті-решт гинули.

Звідси слідував вивід, абсолютно протилежний затвердженню Карреля, але повністю співзвучний з першим по­стулатом Вейсмана. Лінія соматичних клітин, що діляться, зовсім не безсмертна; старіння - це властивість самих клітин (його проявом служить фаза III), причому воно навіть запрограмми­ровано в геномі клітин, оскільки настає потім визначений­ного числа ділень.

Це критичне число ділень дістало назву ліміту Хейфлика.

Ці результати завоювали визнання не відразу : було з­вершенно незрозуміло, як пояснити у такому разі классиче­ские експерименти Карреля.

Хейфлик вважає, що, якщо виключити що має намір фаль­сификацию з боку Карреля або його співробітників, мова мо­жет йти про методичну погрішність.

Річ у тому, що в дослідах Карреля культуру щодня "підгодовували" екстрактом з курячого ембріона. І хоча цей екстракт заздалегідь центрифугировали для відділення клітин, одиничні клітини могли залишатися і потрапляти в куль­туру. Тобто остання, мабуть, регулярно поповнювалася свіжими клітинами, ділення яких і створювали ілюзію вічності культури.

Ця історія дуже повчальна, принаймні, в двох від­носіннях.

По-перше, для самих дослідників: кожна используе­травня методика вимагає ретельного аналізу на предмет віз­можных "підводних каменів". Тим більше не можна опинятися в полоні у власної ідеї і власного результату, якими б блискучими і красивими вони не здавалися і який би загально­ственный резонанс вони вже не дістали.

По-друге, урок для наукового світу. Здоровий скепсис у від­носінні усього нового у учених є. Але які-небудь сумніви в старих істинах, прищеплених з молодості, часто відсутні. Так от, виявляється, що і старі - очевидні і общеприня-ть1е - істини теж бувають невірними.

Між іншим, з цих позицій можна підійти і до феноме­ну Хейфлика.

У його експериментах клітини відділяли один від одного з помо­щью трипсину, а потім інкубували у присутності сироватки. Але обоє ці агента не так вже нешкідливі. Принаймні, у разі сперматогенних клітин трипсин і сироваткові білки сущого­ственно впливають на стабільність плазмолеми і ядерною оболоч­ки (спостереження Н. Н. Мушкамбарова). За іншими даними, влия­ет трипсин і на фібробласти: викликає деградацію мембранних білків, полісом (у цитоплазмі) і негистоновых білків (у ядрі).

Можна уявити, що не внутрішній годинник, а саме 50-кратна обробка клітин трипсином приводить культуру до загибелі.

Є також інші підстави засумніватися в тому, що і in vivo соматичним клітинам людини відпущений ліміт в 50 ділень. (Про них ми скажемо в п. 1.4.3.2.)

Проте, Хейфлик отримав немало доказів на користь своїх представлень, і ці докази досить переконливі. Про те ж свідчать досвід роботи з клеточ­ными культурами в безлічі лабораторій світу і исследова­ния по теломеразной проблематиці.

Додаткові аргументи Хейфлика

Ось деякі з додаткових аргументів Хейфлика.

а) В первинних його дослідах початкові клітини (фібро­бласты) отримували з людського ембріона - і вони ділилися близько 50 разів.

Але якщо отримувати фібробласти від дорослої людини, То число ділень клітин до загибелі популяції виявляється ме­ньше 50. Причому є явна залежність від віку донора : Чим старше донор, тим менше число ділень.

Подібна закономірність встановлена багатьма авторами Аля Самих різних клітин, в т. ч. эпителиоцитов, гладких мио-цнтов і лімфоцитів.

" ^ЛеДовательно, in vivo в клітинах теж функціонує не­кий лічильник, фіксувальний кількість ділень. І при перенесенні клітин in vitro він продовжує рахунок, а не починає його спочатку. Отже справа, схоже, не в ушкоджувальних діях на клітини при роботі з ними.

З'ясований і конкретний кількісний зв'язок: з увеличе­нием віку людини (донора) на один рік кількість возмож­ных ділень фібробластів в культурі зменшується в середньому на 0,2.

Звідси слідує цікавий вивід. За 100 років життя че­ловека реплікативний потенціал фібробластів знижується усе­го на 20 ділень. А увесь цей потенціал витратився (при сохнув­пораненні тих же темпів) тільки за 250 років.

Це могло б вказувати на максимально можливу про­должительность людського життя. Але викликає сумнів, що за 50 75 років звичайного життя відповідні клітини де­лятся лише 10 15 разів: це значно менше, ніж теоретиче­ски очікуване число ділень in vivo (п. 1.4.3.2).

б) Як би то не було, наведені вище факти свідок­ствуют, що клітини "запам'ятовують" кількість минулих (чи що залишилися) ділень.

Виявилось, що "пам'ять" про це зберігається і в тому слу­чаї, якщо клітини на тривалий термін (аж до декількох де­сятков років) піддати глибокому заморожуванню. Правда, заздалегідь, щоб уникнути руйнування, їх потрібно обробити антифризом.

Після розморожування клітини поновлюють ділення і де­лятся саме стільки раз, скільки їм залишалося ділитися до заморожування.

в) Ще одна показова кореляція між видовон тривалістю життя тварини і кількістю ділень його клітин в культурі

Таблиця 1.2. Ліміт Хейфлика для різних тварин

Джерело клітин Максимальна тривалість життя тварини

Новонароджені миші 3 року

Новонароджені курчата 12 років

Ембріон людини - 100 років

Галапагосская черепаха 175 років

Як видно з таблиці. 1.2, чим більше живуть тварини цього­го виду, тим більше ділень здійснюють виділені з них клітини in vitro - до настання фази III.

Тобто 50 ділень це видова характеристика ліміту Хейфлика тільки для людини; у інших організмів він може бути і значно менше (15 20 у мишей), і значно більше (175 у черепахи).

г) Нарешті, важливим аргументом служить вивчення клітин, що увійшли до фази III.

Ще за декілька ділень до зупинки розмноження зростання популяції плавно сповільнюється і міняється морфологія клітин : вони стають більшими (із-за збільшення проміжків часу між діленнями) і розпластуються по склу (із-за зниження тургора).

Окрім того, міняються багато біохімічних чи показате­активність ферментів, інтенсивність макромолекул яр ных синтезів і т. д. Часто аналогічні зміни обнаружива­ют і in vivo при старінні цілісного організму.

Усе це трактується як свідоцтво того, що фаза III - старіння клітин in vitro.

Сукупність же усіх наведених вище фактів дозволяє думати, що клітинам людини і тварин, що діляться, действи­тільний, відповідає деякий генетично детермінований ліміт ділень, при наближенні до якого в клітинах насту­пают глибокі зміни, що викликають кінець кінцем пре­кращение ділень і загибель клітин.