Творення звуків мови

Звуки людської мови утворюються аналогічно до звуків як фізичного явища: пружне тіло, що здатне коливатися; рушійна сила, яка призводить до коливання його, утворюючи тони і шуми; резонатор для оформлення тембра звука.

Джерелом утворення більшості звуків мови, тобто рушійною силою, слугує струмінь повітря, виштовхуваний із легень, що рухається по бронхах, трахеї, гортані, а далі через глоткову, ротову чи носову порожнину виходить назовні. Таким чином, мовленнєвий апарат людини подібний до духових інструментів, які складаються із міхів (у людини такими міхами є легені), «язичка» чи іншого тіла, яке здатне до ритмічного коливання, утворюючи тони (у людини ‒ голосові зв’язки, що прикріплені до стінок гортані), і надставної труби чи резонатора (у людини цю функцію виконують порожнини рота, носа і глотки). Мовленнєвий апарат людини за своїми акустичними можливостями набагато досконаліший за будь-які музичні інструменти, навіть разом узятих. Звуконаслідувальні можливості людини цьому доказ.

Залежно від характеру коливальних рухів звуки поділяють на музикальні (їх називають тонами; тон виникає внаслідок періодичних коливань звучного тіла, наприклад, голосових зв’язок) і немузикальні (шуми). Шум виникає в результаті неперіодичних коливань пружного тіла, наприклад, губів (особливо слід наголосити на художньому свисті, який містить музикальні звуки. Свист використовується як засіб спілкування у гуанчів осторова Гомера (Канарські острови).

Із шуму і голосу утворюються дзвінкі звуки, з одних шумів – глухі.

Сила звука залежить від амплітуди (лат. amplitudо ‒ «розмах») коливання, тобто від відстані вищої точки підйому і нижчої точки падіння звукової хвилі. Чим більша амплітуда коливання (сильніший розмах), тим сильніший звук.

Висота звука залежить від частоти коливань, тобто чим більше коливань припадає на одиницю часу, тим вищий звук.

Довгота звука залежить від кількості часу, що витрачається для його вимови. Залежно від довготи звуки окремих мов поділяють на довгі і короткі. У російській мові наголошені голосні довші від ненаголошених. У німецькій, французькій, киргизькій, туркменській наголошені голосні можуть бути довгими і короткими.

Тембр звука – явище досить складне, містить в собі основний тон і шум (або їх комбінацію), гармонійні обертони (якщо є основний тон) і резонаторні тони.

Тон ­‒ періодичне коливання голосових зв’язок і повітря, яке заповнює порожнину рота і носа.

Шум ­ ‒ це періодичне коливання губів, язика, язичка, звуки тертя і вибуху, що утворюються від розмикання чи змикання органів мовлення.

Тони мають абсолютну висоту, шуми – ні.

Для творення звуків важливу роль відіграє резонанс (відзвук), який виникає у замкнутому повітряному середовищі, де утворюється звук (ротова, носова, глоткова порожнини мовленнєвого апарата).

Завдячуючи резонансу основний першоутворений тон підсилюється і збагачується чи доповнюється нашарованими на нього гармонійними обертонами, більш високими тонами, число коливань яких є кратним, щодо числа коливань основного тону.

У резонаторі можуть виникати й тони без наявності основного тону. Їх називають резонаторними тонами, які виникають унаслідок коливання повітряного середовища самого резонатора і які виникають внаслідок дії рушійної сили (дуття чи дихання).

Кожний резонатор має свій власний тоновий лад, який, залежно від об’єму, форми самого резонатора, його перегородок, стану стінок, є різним.