[Править] Руина и турецкое владычество

После смерти Богдана Хмельницкого у Войска Запорожского не стало лидера, власть которого признавали бы все, что побудило старшин на борьбу за власть. В период между 1657 и 1687 годами украинская территория утратила свою территориальную целостность и фактически оказалась на пороге гражданской войны.

Как писал в своей «Истории запорожских казаков» историк Д.И.Яворницкий,

Раздоры шли, однако, не от большинства или народной массы, а от меньшинства, «властных» или «значных» лиц и высших духовных особ Украйны: тогда как масса украинская тяготела к России, «значные» лица и духовные особы, воспитанные в польском духе, тянули, за немногим исключением, к польским порядкам и польской жизни"…

— «История запорожских казаков». т.2.

В ходе польско-турецкой войны 1672—1676 Подолье перешло под власть Османской империи и Каменец-Подольский стал центром самой восточной из её провинций. В июле 1678 турецкая армия во главе с великим визирем Кара-Мустафой вторглась в пределы восточной Украины, находившейся под контролем Москвы и осадила Чигирин. После месячной осады город пал. Попытки московского правительства привлечь на свою сторону Польшу и Австрию окончились неудачей. В 1681 в Бахчисарае было подписано перемирие и в начале 1682 между Россией и Турцией был заключен мирный договор. Заключенный на 20 лет договор устанавливал границу между Россией и Турцией по Днепру. Киев с окрестностями оставался во владении Москвы. Территория между Днепром и Южным Бугом должна была оставаться незаселённой, а Запорожье признавалось сферой турецкого влияния. Турецкое владычество продолжалось до 1699 года (Карловицкий мир)^[2].

Герб Мазепы

В период после Андрусовского мира правобережной Украиной по-прежнему управляли казацкие гетманы. В ходе Великой Северной войны 1700−1721 годов гетман Мазепа решил воспользоваться ситуацией, чтобы выйти из под контроля России. Перед Полтавской битвой часть казаков под командованием Мазепы (ок. 3 тыс. человек) перешла на сторону шведов. Однако шведы потерпели поражение и Мазепа с верными ему казаками бежал в Турцию.

В 1720 году Пётр I издает указ, в котором говорится: «Его Императорскому Величеству известно учинилось, что в Киевской и Черниговской типографиях книги печатают несогласно с великороссийскими, но со многою противностью к Восточной Церкви…вновь книг никаких, кроме церковных крещенных изданий, не печатать. А церковныя старыя книги, для совершенного согласия с великороссийскими, с такими же церковными книгами справливать прежде печати с теми великоросскими дабы никакой разны и особаго наречия в оных не было»… «Особаго наречия» — имеется в виду местные отличия от московских канонов церковно-славянского языка, которым издавались церковные книги. ^[3]

[Править] Разделы Польши

В результате раздела Польши между Россией, Австрией и Пруссией в 1772—1795 годах Галиция перешла во владение австрийских Габсбургов, а Правобережная Украина — во владение России.

К Российской империи отошли области Киевщина, Волынь и Подолье. На этих территориях были созданы три губернии: Киевская, Волынская (центр — г.Житомир) и Подольская (центр — г.Каменец-Подольский). В первое время после присоединения левобережные области не испытывали особого культурного давления. Это обстоятельство позволило развиться литературному украинскому языку (Котляревский, Шевченко и др.).

Эллинизм — период в истории Средиземноморья, в первую очередь восточного, длившийся со времени походов Александра Македонского (356—323 до н. э.) до окончательного установления римского господства на этих территориях, которое датируется обычно падением птолемеевского Египта (30 до н. э.). Термин введён в 1830-х Дройзеном.

Особенностью эллинистического периода явилось широкое распространение греческих языка и культуры на территориях, вошедших в состав государств диадохов, которые образовались после смерти Александра Македонского на завоёванных им территориях, и взаимопроникновение греческой и восточных — в первую очередь персидской — культур.

Начало эллинистической эпохи характеризуется переходом от полисной политической организации к наследственным эллинистическим монархиям, смещением центров культурной и экономической активности из Греции в Малую Азию и Египет.

. Культурний феномен еллінізму: космополітизм та індивідуалізація (остання третина IV – I ст. до н.е.)

Елліністичною цивілізацією, що проіснувала майже 300 років, називають новий ступінь розвитку матеріальної й духовної культури, форм політичної організації і соціальних відносин народів Середземномор’я, Передньої Азії та прилеглих регіонів, що об’єдналися в одну державу внаслідок походів А.Македонського (356 – 323 рр. до н.е.).

Олександр та його послідовники ставили за мету не підкорення і знищення завойованих народів, а злиття їх з греками в одне гармонійне ціле, подолавши розбіжності між греками і варварами (не греками). Елліністична культура набувала нових космополітичних рис, без кордонів, націй і держав. Особливістю епохи еллінізму був синтез грецької та східних культур. Їхня взаємодія визначила подальші культурно-історичні долі окремих регіонів елліністичного світу, в тому числі європейської цивілізації. Однак пануючою в цьому тандемі залишилась грецька культура. У самому понятті “еллінізм” міститься вказівка на перемогу грецької культури в країнах Сходу. Проте елліністична культура, незважаючи на її цілісність та наявність спільних рис, не була одноманітною: у кожному регіоні вона мала місцеву специфіку.

За добу еллінізму вперше до Європи з Азії потрапляє і значною мірою реалізується на практиці ідея світової імперії під орудою харизматичного вождя. Еллінізм характеризувався також наростаючим процесом розмивання етнічної однорідності, руйнуванням полісної, релігійної замкнутості. У цих умовах рядовий громадянин відходить від політичних справ, поступаючись місцем верхам суспільства, але не перетворюється на сіру безлику масу, а виражає свою індивідуальність через заглиблення у внутрішній світ. Еллінізм – це доба пробудженого індивідуалізму, який виявляється в дослідження проблем щастя, етики, моралі.

Найважливішим поштовхом наукового, технічного й культурного прогресу став обмін досвідом та знаннями між місцевим населенням та греко-македонцями. У ремеслі це виявилось у масовості виробництва, удосконалення ткацького верстату, розширенні асортименту одягу та взуття. У Єгипті з’явилися нові сорти папірусу, а в Пергамі з ІІ ст. до н.е. – пергамент (недублена шкіра, вироблена із шкіри великого рогатої худоби або баранячої шкіри, яка використовувалась як матеріал для письма). Широкого розвитку набула рельєфна кераміка з металевим відливом, стилізована під дорогий металевий посуд. У ювелірній справі освоєно техніку перегородчастої емалі та амальгамації (амальгама – сплав ртуті з металом; використовується при позолоченні, у виробництві дзеркал, кольоровій металургії). У скляній справі розпочалося виробництво мозаїчного, двокольорового, гравірованого та золоченого скла. Але такі вироби були надзвичайно дорогими.

Значних успіхів було досягнуто в суднобудуванні, розширенні мережі кораблебудування та доків, упорядковувались гавані, з’являлися нові маяки. Одним із семи чудес світу був Фароський маяк, створений архітектором Состратом з Кніду біля Олександрії близько 300 р. до н.е. За його типом почали будувати маяки в інших портах імперії.

Доба еллінізму позначилася зрушеннями у містобудуванні. За часів А.Македонського виникло близько 70 міст, найрозвиненішими з яких були Олександрія в Єгипті, Антіохія на Оронті, Селевкія на Тигрі, Пергам тощо.

Елліністичні міста мали прямокутне планування. Вулиці були ширші, ніж у старих грецьких містах. За свідченням Срабона, Олександрія “перетиналася вулицями, зручними для їзди верхи і на колісницях, та двома широкими проспектами понад 30 м завширшки, що під прямим кутом ділили місто навпіл”. Міста забезпечувались водоканалами і каналізацією, для малозабезпечених будувались багатоверхівки та фортифікаційні споруди. Загалом за чистотою та наявністю зручностей елліністичні міста випереджали рівень благоустрою міст часів Людовика XV.

В еллінську епоху триває розвиток архітектури, живопису та пластичного мистецтва. Видатними пам’ятниками еллінізму стали храм Артеміди в Ефесі, збудований на місці спаленого Геростатом, храм Аполлону поблизу Мілета, Олімпейон, в якому було започатковано два ряди колон навколо прямокутної будови храми, храм-гробниця Мавсола в Галікарнасі. Особливості зодчества виявилися як у розмірі, грандіозності будівель, так і в пишності скульптурного декору.

В елліністичній скульптурі переважав поетичний стиль, що відповідав новим рисам архітектури, досягаючи з нею гармонії. Поряд з класичними зразками з’являється гігантоманія та скульптура мініатюра. Величезним архітектурним монументом був вівтар Зевса в Пергамі, збудований на початку ІІ ст. до н.е.