[Править] Афины

Однако, ко времени борьбы с персидскими царями усилилось другое греческое государство, ионийское и демократическое, на сторону которого во время борьбы перешло сочувствие эллинов. Государство это — Афины. Открытая в 1890 г. «Афинская Полития» Аристотеля, по времени составления относящаяся ко второй половине IV в. до н. э. и дошедшая до нас на папирусе конца I в. н. э., изменяет некоторые из установившихся было в науке представлений об афинских учреждениях и их истории, изобличает несостоятельность других, подкрепляет третьи (наиболее обстоятельный обзор литературы этого трактата на русском языке — в статье профессора Бузескула в «Ж. М. Н. Пр.», 1892, июль).

Царское управление в Афинах сменилось олигархическим около 752 г. до н. э., когда верховный правитель, архонт, стал выбираться на 10 лет сначала из царственного рода медонтидов, а потом из всех эвпатридов. Дальнейшим усилением олигархии было разделение власти архонта между тремя, а позже между девятью должностными лицами с тем же именем и сокращение срока их службы до одного года. Случилась эта перемена в 683 г. Власть законодательная и судебная принадлежала ареопагу. «Совету ареопагитов принадлежали охрана законов, ведение важнейших государственных дел, верховный суд и расправа в случаях нарушения общественного порядка. Из знатных и богатых выбирались архонты, а из архонтов — по истечении срока службы — составлялся ареопаг» (Аристотель). Тот же совет ареопагитов назначал годичных архонтов на должность. VII веку принадлежит и разделение Аттики на 48 участков (навкрарий), по 12 в каждой филе, причём население навкрарии обязано было поставлять и содержать одно военное судно.

В родовых группах, кроме знати, имевшей в своих руках и большую часть земель, были ещё ремесленники и торговцы (демиурги) и земледельцы (геоморы); те и другие составляли народную массу, обделённую политическими правами и притесняемую богатыми землевладельцами. Важною уступкою со стороны олигархии было писанное законодательство Драконта (621 г.), хотя оно узаконяло олигархический порядок управления. Полноправными гражданами объявлены были все, на собственный счёт содержавшие себя в рядах тяжеловооружённых; им предоставлялось участие в народном собрании, в совете и в низшей администрации. Действительная власть оставалось привилегией немногих, тем более, что малоземельное и безземельное большинство населения было обременено долгами в нуждою; граждане покидали родину, продавались в рабство или шли в кабалу к богатым. «Скорбь проникает мне в душу, когда гляжу я на старейшую землю ионян», восклицал Солон. «Пресытившиеся довольством, смирите в себе жестокое сердце и высокомерие ваше введите в границы».

Освободить народ, спасти родину, устроить государство поручено было всеми партиями Солону (594 г. до н. э.), «лучшему из граждан по личным достоинствам и общему уважению, а по состоянию принадлежавшему к средним людям». Предварительно он уничтожил долговые обязательства (сейсахфия), отменил кабалу за долги в настоящем и запретил её на будущее время, регулировал меры, вес и монету. Существовавшему раньше его делению граждан по имущественному цензу на пентакосиомедимнов (получавшие с своих полей не меньше 500 мер плодов или 500 метретов жидких продуктов), всадников (получавшие не меньше 300 мер или метретов), зевгитов (не меньше 200 мер) и фетов (все прочие граждане), — этому делению Солон придал большую определённость и первостепенное политическое и финансовое значение; прежние деления граждан, родовые и сословные, утрачивали прежнюю силу, хотя формально и не упразднялись. Движимое имущество и деньги не принимались законодателем во внимание, так что республика продолжала оставаться земледельческою, и богатые, но безземельные граждане относились, наравне с бедняками, к последнему классу.

Должности архонтов и казначеев были доступны только пентакосиомедимнам, все остальные — гражданам первых трёх классов. Ареопаг перестал назначать архонтов; к ним применена была двойная система выборов: избрание в каждой филе 10 кандидатов и потом определение посредством жребия 9 лиц на должности архонтов. За ареопагом осталось, кроме судебной компетенции в делах об убийстве, верховное наблюдение за целостью основ демократии и за точным исполнением законов, а равно суд над государственными преступниками. Пополнялся ареопаг прежним способом, из бывших архонтов. В созданный теперь совет 400 каждая из 4 древних фил посылала 100 своих членов, очевидно — из граждан первых трёх классов.

Государственные тягости распределены были между классами пропорционально правам каждого из них. Четвёртому, наиболее многолюдному классу граждан предоставлялось только участие в народном собрании и в судах. Если народное собрание, экклесия, носитель верховных прав государства, не получило ещё в действительности того значения, каким пользовалось впоследствии, то народный суд — высшая судебная инстанция в государстве, исправлявшая и отменявшая решения должностных лиц, снимавшая отчёт с этих последних по окончании срока их службы, — представлял, по выражению Аристотеля, сильнейший оплот демократии; посредством суда народ становился во главе государ. управления.

Достоинства Солоновского законодательства оценены были только с течением времени, когда демократическое правление утвердилось прочно и народная масса оказалась достаточно сплочённою и способною отстаивать свои права от посягательств знати или тиранов. В эпоху их издания солоновские законы не примирили партий и полного удовлетворения не дали ни одной из них. Спокойствие длилось 4 года, а затем последовали новые смуты, среди которых республика дважды оставалась без высшего представителя исполнительной власти, архонта; в 581 г. архонтом назначен некий Дамасия, пробывший самовольно в должности 2 года и 2 месяца. Солоновская конституция была почти отменена, о чем свидетельствуют события, следовавшие за насильственным смещением Дамасии с должности архонта: выбраны были 10 архонтов по старым, досолоновским сословиям.

Обращение вспять не успокоило умов. Борющиеся партии сложилась теперь независимо от исконных и солоновских делений граждан, по территориям, от которых и получили свои наименования: педиаков, паралиев и диакриев. Во главе последних стал Пизистрат, в 560 г. присвоивший себе единоличную власть тирана. Тирания Пизистрата и сыновей его в Афинах продолжалась всего, с перерывами, 49 лет, до 511 г. до н. э. Есть все основания полагать, что при первом из тиранов, отличавшемся народолюбием, мягкостью управления и уважением к законам страны, законодательство Солона впервые обнаружило присущие ему достоинства и способность к дальнейшим органическим изменениям, в согласии с новыми потребностями и новыми отношениями граждан. Тем чувствительнее были для афинян насилия и правонарушения, допущенные во время тирании Гиппархом и особенно после его смерти, Гиппием.

Когда, наконец, тирания была низвергнута и некоторое время спустя народная партия восторжествовала (508), вождь её, алкмеонид Клисфен, провёл ряд реформ, с одной стороны сильно демократизировавших республику, а с другой — теснее сплотивших её граждан во имя общегосударственных интересов. Родовую группировку населения законодатель оставил нетронутой, но над нею он создал организацию политическую и территориальную, которая, отрицая всякие различия и притязания, основанная на происхождении, давала окончательный перевес общим интересам республики над стремлениями отдельных местностей или родовых групп. Основу нового устройства составляло деление Аттики, для политических целей и для заведывания местными нуждами, на околотки (дёмы), которые во многих случаях совпадали с древними родовыми участками или тесно примыкали к ним, и в многовековых привычках народа, в освящённых стариною и религией преданиях и именах находили для себя оправдание и крепкие устои. Реформами Клисфена, опиравшегося на историческое прошлое, были одновременно спасены и единство Аттики, как политической общины, и местные вольности посёлков и городков; из наследия прежних времён он взял то, что могло быть изменено в приспособлено к новым потребностям. Законы Солона охранили население Аттики от разорения и кабалы; законами Клисфена сбережены на многие века условия привольной общественное жизни в отдалённейших уголках Аттики и создана возможность постоянного высокого патриотического настроения всей массы афинского гражданства. Из древних историков Геродот прекрасно угадал подъём духа в афинских гражданах, коим сопровождалось восстановление демократии, а из новых учёных Дж. Гроту принадлежит почин глубокой оценки всей важности Клисфеновых реформ. Число демов Геродот определяет в 100, Страбон, для последующего времени — в 174. В этих маленьких поселениях всеобщинные дела ведались самим населением или через посредство должностных коллегий и отдельных лиц. Дём, представляя собою основу политического строя республики, и в то же время был лучшей школой для афинского гражданина. Несколько демов образовали триттий, служившую главным образом для военных целей, а из трёх триттий, расположенных в трёх областях Аттики, слагалась территориальная фила, которых было 10. Они отняли у родовых фил всякое политическое значение и, благодаря разбросанности своих составных частей по всей стране, не могли служить местом и целью действия какой-либо одной партии, наподобие педиаков или диакриев; государственное единство Аттики получило решительный перевес над партикуляристическими стремлениями отдельных областей. В ближайшей связи с новыми филами находилась вся организация республики: административная, военная, финансовая и судебная. Принадлежность к дёму означала звание гражданина; все демоты, по достижении 18-летнего возраста, получали право участия в верховном государственном учреждении — в народном собрании; на дёмах же оставалась обязанность выбирать членов высшей совещательной коллегии, совета 500. Зачисление в тот или другой дём имело силу гражданского рождения; демотическое имя гражданина оставалось за ним навсегда, пока существовал самый дём его, передаваясь неизменно по наследству от отца к сыновьям. Всё же дём был политическим, а не родовым делением, и Клисфену возможно было приумножить число демотов, то есть полноправных афинских граждан, метеками и иного рода новыми людьми. В соответствии с филами, наиболее свидетельствовавшими о преобладании государства над всевозможными делениями страны, находилась вся система управления республики, прежде всего десятичная коллегиальность магистратов; но филам же делились 500 булевтов на десять пританий и распределялись присяжные судьи (гелиасты, дикасты). Ради охраны новой конституции был учреждён остракизм. В таком виде афинская республика, когда ей пришлось защищать самое существование своё в борьбе с персидскими царями и немного раньше со Спартою и несколькими другими эллинскими государствами, блестяще выдержала испытание. Новому порядку вещей благоприятствовали сами боги: Клисфен склонил на свою сторону дельфийское прорицалище; патронами демов объявлены были местные божества или герои, новые филы вверены заботам древних царей и героев Аттики в названы их именами (Эрехфеида, Эгеида, Пандионида, Леонтида, Акамантида и др.).

Станова монархія, станово-показна монархія, феодальна монархія із становим представництвом, форма феодальної держави, при якій влада короля або крупних територіальних князів (у Німеччині, Нідерландах) поєднувалася з наявністю станово-показних установ. Складалася в більшості країн Європи в 13—14 вв.(століття) (у Кастілії в 12 ст, в Угорщині і Польщі в 15 ст) в процесі формування загальнодержавних станів (у масштабі цілих країн) і органів станового представництва — центральних ( парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, сейм в Польщі, Чехії, риксдаг в Швеції і ін.) і місцевих (наприклад провінційні штати у Франції і Нідерландах, воєводські сейміки в Польщі і ін.). Станове представництво у вигляді земських соборів існувало також в Росії в 16—17 вв.(століття) Складання цій відносно централізованої форми феодальної держави було пов'язано із зростанням міст, товарного виробництва і обміну, із змінами внаслідок цього форм експлуатації селянства, із загостренням на цьому грунті класової боротьби в селі, а також боротьби усередині класу феодалів і протиріч останніх з міським станом. Головною опорою С. м. були в більшості країн нижчі і середні шари класу феодалів, що потребували сильного державного апарату для ефективнішої експлуатації селян і захисту від утисків крупних феодалів. Активно підтримували С. м. і городяни, що прагнули до ліквідації феодальної роздробленості, а в деяких країнах також верхівка вільного селянства. Спираючись на ці шари в політичній боротьбі з крупними феодалами-сепаратистами плі лавіруючи між станами, король (або територіальний князь) концентрував в своїх руках судову, військову і фінансову владу, створював відносно сильний державний апарат в центрі і на місцях, вводив загальнодержавне законодавство і оподаткування. Необхідність створення станово-показних зборів диктувалася в першу чергу тим, що королівська влада в умовах феодально-станових буд ще не могла обійтися без згоди станів на збір податків, необхідних для вмісту армії і державного апарату, а також на найважливіші внутрі- і зовнішньополітичні заходи. Загальним для станово-показних установ було: вирішальний вплив в них станів феодалів — духівництва і дворянства, підлегла (особливо спочатку) роль міського стану, відсутність представників феодально-залежного селянства (лише у станових зборах Кастілії і Швеції брали участь депутати вільного селянства). Ці збори, як правило, були ворожі селянству: виступали проти звільнення від особистої залежності (у країнах Західної Європи), активно сприяли його подальшому закріпаченню (у країнах Центральної і Східної Європи), санкціонували збільшення оподаткування селян. Там, де представники різних станів (особливо дрібні феодали і городяни) діяли згуртовано, ці збори добивалися відомої політичної самостійності і накладали деякі обмеження на королівську владу в питаннях оподаткування, рідше — законодавства. Частіше ж станові збори володіли лише дорадчими функціями. В цілому, за винятком Польщі, вони, не дивлячись на окремі конфлікти з королівською (княжою) владою, швидше укріплювали її, санкціонуючи її централізаторськие зусилля. Формою феодальної держави, що змінила С. м. в більшості країн Європи була абсолютна монархія (див. Абсолютизм ) .

Період феодалізму поділяється на три етапи: ранньофеодальна монархія,

станово-представницька монархія і абсолютна монархія. Другий період

цікавий тим, що в цей час зароджуються станово-представницькі органи –

парламент, Генеральні штати, рейхстаг та інші, які й дотепер

функціонують в багатьох країнах світу, тільки з більш ширшими

повноваженнями. Вперше за багато століть влада короля обмежується. В цей

період бурхливо розвиваються міста, відповідно формуються нові класи,

які прагнуть закріпити і захистити свої права, збагатитися, впливати на

політику держави.

Передумови виникнення станово-представницької монархії

Економічний образ західноєвропейських держав істотно змінився в ХІІІ

-ХІV ст., що зумовило перехід до нової форми феодальної держави, а також

певні зміни у праві. В Європі спостерігалося бурхливе зростання міст,

кількості міського населення. Це сприяло зміцненню внутрішнього ринку.

Розвиток товарно-грошових відносин, поштовх яким дали організовані

католицькою церквою хрестові походи, викликав розквіт ремесла і

торгівлі.

Ідейними організаторами походів були римо-католицька церква та

рицарство, які прагнули розширити свої земельні володіння. Крім того,

відтоді, як в XI ст. західна і східна церкви розділилися (1054 р.),

західна церква прагнула поставити під свій контроль східну та

підпорядкувати вірян. З цією метою було поширено легенду про існування

гробниці Ісуса Христа в Єрусалимі, активно пропагувалася ідея «звільнити

труну господню...». У серпні 1096р. в перший хрестовий похід вирушили

феодали. Вони дійшли до Єрусалима, завоювали його, розграбували й 1099

р. організували Єрусалимське королівство (у Південній Сирії та

Палестині) і ще три невеликі держави за європейським зразком (графство

Триполі на сирійському узбережжі, князівство Антіохійське в Північній

Сирії та графство Едеське у Верхній Месопотамії).[3, 70]

Наприкінці ХІІ ст. церква знову організувала хрестовий похід у Передню

Азію. Хрестоносці захопили Візантію та пограбували Константинополь.

Церква частково задовольнила свої апетити, нав’язавши місцевій церкві

унію з католицизмом. Окрім того, зі Сходу почався приплив товарів, яких

не було в державах Західної Європи. Щоб їх купувати, королі та феодали

вишукували можливості для одержання грошей. І ті, й інші звернули свої

погляди на міста. Феодали, які мали на території своїх земельних

володінь міста, нещадно грабували міщан, викликаючи в їхньому середовищі

не лише гнів, а й постійні повстання. Міста прагнули звільнитися від

зверхності феодалів і нерідко вдавалися до купівлі у короля хартій

свободи.[3, 71 - 72]

такі стани: дворянство, духовенство і третій стан, куди входили міщани і

селяни. Проте розподіл на стани не повністю відображав правове становище

різних груп населення, оскільки ці стани складалися з неоднорідних

прошарків суспільства.

Вищими, привілейованими станами залишалися дворянство і духовенство. У

середовищі дворян відбулося розшарування, в результаті якого утворилася

група вищих дворян із загалу старої феодальної знаті й багатих міщан (у

Франції це - дворяни шпаги, в Англії - лорди, в Німеччині -

князі-курфюрсти). Підпорядковане становище посідали дворяни, які вийшли

з рицарів, чиновників і суддів. Такий самий розподіл відбувся й у стані

духовенства.

Бурхливий розвиток капіталістичних відносин у містах забезпечив значну

вагу в суспільному житті третьому станові - міщанам. Міське населення,

як і два інші стани, було досить неоднорідним. Вищий прошарок міщан -

патриціат - захопив найважливіші посади в містах і протиставив себе

бюргерству (у Франції - буржуазія), тобто середнім прошаркам міського

населення, а також плебейській чистині міського населення, що складалася

з підмайстрів, поденників та інших бідняків.

Із розвитком товарно-грошових відносин і ринків відбувалися значні зміни

в правовому становищі та складі селянства. Феодали, які потребували

грошей для придбання предметів розкоші почали заміняти натуральні

повинності грошовими. Це зумовило розвиток товарності селянських

господарств, диференціацію селян на верхівку і малоземельних бідняків.

Заможні кріпосні селяни викуповували собі право переходу в становище

вільних, орендували землі у феодалів, які розорялися, і скуповували їх у

бідняків. Одночасно відбувався процес обезземелювання селян-бідняків,

які мали шукати роботу в заможних господарствах, поповнювали ряди

міського й сільського пролетаріату.

Зміни соціально-економічних відносин, обумовлені ростом

продуктивних сил, викликали ряд змін і в політичній галузі. Розвиток

міст свідчив не лише про порушення замкнутості феодальних господарств і

посилення економічних зв'язків, а й про створення реальних передумов для

формування єдиної, більш або менш централізованої держави (зокрема у

Франції). У місті сформувався новий суспільний лад, який втілив у собі

подальший розвиток виробництва та обміну і став природним союзником

королівської влади в її боротьбі з великими феодалами за об'єднання

феодально-роздробленої держави. [3, 72 - 73]

Станово-представницька монархія у Франції

Приводом для скликання перших Генеральних штатів (1302 р.) стала сутичка

французького короля Філіпа IV Красивого з римським папою Боніфацієм

VIII. Король, потребуючи грошей для зміцнення своєї влади, в першу чергу

армії, почав випускати неповноцінну монету, вимагав грошей у

євреїв-лихварів, брав великі позики у міст. Церкву також обклали

податком, заборонялося вивозити золото і срібло до Риму, з в'язниць

випустили єретиків. Боніфацій VIII виступив з різкою критикою короля,

заборонивши йому збирати податки з духовенства, та

відкликав кількох прелатів до Риму, щоб обговорити подальші кроки.

иму, щоб обговорити подальші кроки.

У Франції ці дії були розцінені як спроба „перетворення Франції у

папський лен”.

Для вирішення конфлікту і були скликані Генеральні Штати. Особисте

запрошення отримали графи, герцоги, вищі сановники церкви. Решта

дворянства була представлена виборними депутатами. До третього стану

увійшов міський патриціат – виборні особи або призначені королівськими

чиновниками. Селяни представлені не були. Кожний стан засідав окремо від

інших і мав один голос з трьох.

Після цього Генеральні Штати збереглися і на майбутнє. Дуже швидко їхня

роль була зведена до встановлення нових податків. Питання на розгляд

виносилися виключно королем, королю ж продовжували належати

судово-адміністративні функції. Не дозволялося Генеральним штатам

тримати і власний апарат.[1, 115 - 116]

Існування Генеральних штатів зміцнювало королівську владу, сприяло

централізації держави. За згодою штатів у першій половині XV ст. було

видано ордонанс, який забороняв феодалам мати власне військо. У березні

1357 р., скориставшись послабленням королівської влади, Генеральні штати

змусили спадкоємця престолу Карла підписати ордонанс, який дістав назву

“Великого березневого ордонанса”. В ордонансі була проголошена

недоторканість депутатів, заборона вести приватні війни, проводити

незаконні реквізиції. Королівські чиновники не могли займати більш як

одну посаду і передавати свої функції іншим особам. Ордонанс забороняв

продавати на торгах посади суддів. Король був обмежений у праві

помилування. Скасовувалась практика грошового викупу за тяжкі злочини.

Виникла можливість перетворення Генеральних штатів на постійно діючий

парламент. У країні півтора року існувало двовладдя: влада дофіна і

Генеральних штатів. Згода Карла підписати ордонанс була вимушеною. Після

втечі з Парижу Карл став збирати сили для розправи з містом. На допомогу

Парижу прийшло велике селянське повстання 1358 р. – Жакерія, яке мало

антифеодальні цілі. Але паризький патриціат виступив проти повстання.

Без підтримки міста селянське повстання було придушене, а слідом за ним

прийшла черга Парижа. Березневий ордонанс втратив силу, а багато

депутатів Генеральних штатів були страчені.

Після закінчення успішної для Франції столітньої війни роль Генеральних

штатів падає і вони скликаються епізодично. У 1439 р. Генеральні штати

дозволили королю Карлу VІІ збирати постійний прямий податок.

Маючи постійне джерело поповнення королівської скарбниці, Карл VІІ

провів реформу військової справи, збільшив контингент постійних військ,

які стали основою збройної могутності королівської влади.

Із посиленням королівської влади падає роль Генеральних штатів і в 1614

р. вони скликаються останній раз аж до 1789 р. Замість них уряд зрідка

скликає збори нотаблів (знатних підданих), але вони мали чисто дорадчі

функції.[5] 

Станово-представницька монархія в Англії

У ХІІ – ХІІІ століттях в Англії сформувалася порівняно сильна

централізована монархія. Це призвело до надзвичайного свавілля та

деспотизму королівської влади. В особистих та династичних інтересах

лади. В особистих та династичних інтересах

королі вимагали від населення все більше грошей і повинностей та

здійснювали свою політику (особливо зовнішню) незважаючи на інтереси

країни. Авторитет королівської влади нерідко використовували на шкоду

значної частини панівного класу. Це спричинило опозиційні виступи. Як

результат, буквально всі прошарки суспільства – барони, лицарі, міщани,

селяни – виступили проти короля, за обмеження його влади.[4, 71 – 72]

Перший британський парламент був скликаний у 1258 р. Король Генріх III

спробував посилити податковий гніт, що викликало виступ феодальних

магнатів, їх вимоги зводилися до скликання загальної ради баронів, яка,

за задумом, повинна була провести перебудову усієї системи державного

правління з метою припинення зловживань з боку королівської влади. Ця

рада дістала назву парламенту. Засідання відбувалися в Оксфорді і

проходили дуже бурхливо. В історії за цим парламентом закріпилася назва

«Скаженого» або «Безумного». Парламент виробив т. зв. Оксфордські

провізії, згідно з якими при монархові створювалася постійна Рада

п'ятнадцяти. В її обов'язки входили «поради» королеві в справі

управління державою та контроль за діяльністю вищих посадових осіб:

канцлера, скарбника, шерифів. Для вирішення найважливіших державних

проблем тричі на рік мав скликатися парламент в складі 27 чоловік -

членів Ради П’ятнадцяти та 12-ти, з числа обраних баронами. [1, 118]

Парламент як станово-представницька установа оформився наприкінці ХІІІ

ст. за часів правління Едуарда І (1272 – 1307 рр.). цей король нехтував

привілеями світських і духовних феодалів. Абатства не могли придбати

землі без його санкції, судові імунітети перів також були обмежені. [2,

260]

У 1272 p. кopoль Eдyapд І cкликaв Becтмінcтepcький пapлaмeнт і зaпpocив

тyди пpeдcтaвників від гpaфcтв і гopoдян. Tpeтій cтaн виcтyпив як

caмocтійнa пoлітичнa cилa. Bіднocнo швидкe зpocтaння міcт і poзвитoк

тopгівлі cпpияли пpoцecy фopмyвaння cтaнoвo-пpeдcтaвницькoї мoнapxії.

У 1352 poці пapлaмeнт poзділивcя нa вepxню cпaдкoємнy пaлaтy лopдів

(пepів) і нижню пaлaтy oбщин. У палаті пepів зacідaли бeзпocepeдні

дepжaтeлі кopoни. З XV cт. y вepxній пaлaті cтaли видaвaти кopoлівcький

пaтeнт пpo дapyвaння титyлy гepцoгa, мapкізa, гpaфa, вікoнтa aбo бapoнa.

Пopядoк yчacті y вибopax дo пaлaти oбщин y гpaфcтвax бyв зaкoнoдaвчo

зaкpіплeнний y 1430 p. Якщo дocі пpaвo гoлocy мaли ycі вільні

зeмлeвлacники, тo тeпep йoгo здoбyли лишe ocoби, які пocтійнo мeшкaли y

гpaфcтві і вoлoділи фpігoльдoм з дoxoдoм нe мeнш як 40 шилінгів. Пacивнe

вибopчe пpaвo бyлo вcтaнoвлeнe в 1445 p. Cпeціaльним cтaтyтом, згіднo з

яким пpeдcтaвникaми гpaфcтвa мoгли бyти лишe нaйбільш пoвaжні ocoби з

pицapів, a тaкoж з ocіб, які мaли пpaвo нa звeдeння в pицapcький cтaн.

Пapлaмeнт caнкціoнyвaв aбo відxиляв ввeдeння пoдaтків, бpaв yчacть y

кepівництві дepжaвoю (чepeз зacтocyвaння пeтицій) і в зaкoнoдaвчій

діяльнocті. Пepeлічeні пoвнoвaжeння цeй cтaнoвo-пpeдcтaвницький opгaн

діcтaв нe відpaзy. У 1297 p. він здoбyв пpaвo кoнтpoлю зa дepжaвними

Социально-экономический строй феодального общества и порождаемая им классовая структура определили его политический характер формы. Феодальное государство представляет собой организацию класса феодальных собственников, созданную в интересах эксплуатации и подавления правого положения крестьян. В одних странах мира оно возникло в качестве непосредственного преемника рабовладельческого государства (Византия, Китай, Индия), в других оно образуется как непосредственный результат возникновения и утверждения частной собственности, появления классов, минуя рабовладельческую формацию (как, например, у германских и славянских племён). В основе производственных отношений феодализма лежит собственность феодала на средства производства — землю — и установление прямой власти феодала над личностью крестьянина. Именно поземельные отношения и собственность на землю определяли в то время само лицо общества, характер его социального и политического строя. Для феодальной земельной собственности были характерны такие ее особенности, как иерархический и сословный характер. Отсюда вытекает и сложная иерархическая сословная система феодального общества, отражавшая особый строй поземельных отношений. Сословное деление феодального общества, будучи выражением фактического и формального неравенства людей сопровождалось установлением особого юридического места для каждой группы населения. Феодальное государство в разные периоды выступало в разных формах: в раннефеодальный период — в форме крупных, но непрочных государственных объединений (подобных империи Карла Великого); затем в X—XII вв. — в виде мелких политических образований — княжеств, герцогств, графств и т. п., располагавших значительной политической властью над их подданными, иногда совсем самостоятельных, иногда лишь номинально объединенных под властью слабого короля (так называемый период феодальной раздробленности). В XIII—XV вв. во многих странах происходил процесс централизации государства, которое постепенно принимал форму сословной монархии, где уже относительно сильная королевская власть сочетается с наличием сословно-представительных собраний. Эти сословно-представительные коллегиальные органы во многих европейских странах (Англия, Франция, Испания, Польша и др.) так или иначе ограничивали абсолютную власть монархов. Только в Византии на протяжении всего средневековья сохранялось сильное централизованное государство. Рассмотрим более подробно вопросы развития и функционирования сословно-представительских монархий в Западной Европе.

Возможно вы имели в виду сословно-представительную монархию? Тогда: Сословно-представительная монархия — форма правления, предусматривающая участие сословных представителей в управлении страной, составлении законов. Она складывается в условиях политической централизации. Различные сословия были представлены в органах власти неравномерно. Часть из этих законосовещательных органов эволюционировало в современные парламенты. Ограничение власти монарха связано с развитием товарно-денежных отношений, которые подорвали основы замкнутого, натурального хозяйства. Возникла политическая централизация, организовалась сословно-представительная монархия - форма, при которой власть главы государства ограничена сословно-представительными органами (Собор, парламент, Генеральные штаты, сейм и т.п.)