4. Західноукраїнська народна республіка.

В цей же період на боротьбу за своє самовизначення піднялися українці Галичини, Буковини та Закарпаття.

У Львові 18 жовтня 1918 р. у малому залі Народного дому зібралася Українська Національна Рада. На нараді зіштовхнулися два стратегічні напрямки: або співпраця з Австрією та утворення Української держави у межах австрійської федерації; або приєднання західноукраїнських земель до Української Народної Республіки. В кінцевому варіанті західні українці виступили за єднання з Наддніпрянською Україною і взяли курс на збройне повстання..

5 листопада українські війська зайняли всі стратегічні об'єкти у міста. У Львові виникла національна українська держава, яка на основі Тимчасової конституції почала іменувати себе Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР).

Головним противником відродження української державності у Галичині стали націоналістичні сили і військові кола Польщі. Упродовж трьох тижнів вони вели боротьбу за Львів.

На решті території Східної Галичини перехід влади до Української Національної Ради відбувся практично без перешкод. Виняток становили західні прикордонні повіти, де польські загони при підтримці, що надійшла з Кракова, захопили Перемишль і Ярослав.

У цих складних військово-політичних обставинах 13 листопада Українська Національна Рада прийняла Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії. У той же день був визначений склад Державного секретаріату (тобто уряду), на чолі з К.Левицьким. Президентом – главою держави став Є. Петрушевич.

Програмна декларація Української Національної Ради була опублікована 9 листопада 1918 р. У ній проголошувалося створення демократичної держави з усіма демократичними засадами. Зразу ж після досягнення військово-політичної стабільності передбачалося скликання парламенту, що повинен був прийняти справедливу земельну реформу, згідно з якою поміщицькі землі перейшли б у власність малоземельних та безземельних селян.

Проте реалізувати програму виявилося непросто. За підтримки провідних держав Антанти поляки почали проводити проти українців широкомасштабні бойові дії.

У відповідь 1 грудня 1918 р. у Фастові повноважні представники Державного секретаріату ЗУНР уклали попередній договір з Директорією про державну єдність. А 3 січня 1919 р. українська Національна Рада проголосила у Станіславі Акт державного об'єднання ЗУНР і УНР. Наступним кроком до єднання стало проголошення Акт Злуки між УНР і ЗУНР у Києві 22 січня 1919 року.

В Універсалі уряду УНР з цього приводу зазначалося: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...".

Проте фактичне об'єднання так і не відбулося, оскільки Східна Галичина і Наддніпрянщина мали свої відмінності в рівнях розвитку політичної культури, національної свідомості, історичного досвіду тощо.

У військовому аспекті Акт злуки забезпечив ЗУНР і УНР певну координацію зусиль на фронті та на міжнародній арені, дав можливість отримувати допомогу, хоча й незначну, озброєнням, амуніцією, спорядженням, військовими спеціалістами. Але у зв'язку з хитким військовим, політичним, міжнародним становищем УНР усе це не могло мати для ЗУНР вирішального значення.

Вагомішим для ЗУНР і УНР було домогтися визнання на міжнародній арені. ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватіканом, США, Канадою, Бразилією. Однак головне завдання полягало у реальному визначенні ЗУНР на Паризькій мирній конференції, яка мала вирішальний вплив на формування кордонів Версальської Європи, де домінували передусім інтереси Великобританії та Франції. Міжнародно-правове становище ЗУНР ускладнювалося ще й тим, що Австрія за Сен-Жарменським договором усі свої права на Галичину передавала Раді країн Антанти.

25 червня 1919 р. найвища Рада Антанти офіційно уповноважила Польщу зайняти Східну Галичину до р. Збруч і використати для цього армію під командуванням французького генерала Галлєра.

Весною 1919 р. для уряду ЗУНР з'явилася реальна можливість радикально змінити міжнародне і внутрішньополітичне становище Східної Галичини та всіх західноукраїнських земель шляхом встановлення союзу з Радянською Україною. Офіційні пропозиції щодо союзу Державний секретаріат ЗУНР отримав двічі: 7 березня та 9 травня. Умови другої пропозиції, зокрема, були такими: уряд ЗУНР пориває відносини з Директорією УНР та відкликає всіх галичан з її військ; прилюдно оголошує про це і про свій союз Радянською Україною; укладає з радянським урядом угоду проти Польщі та Румунії. Прийняття цих пропозицій означало на практиці ліквідацію ЗУНР та включення краю до складу Радянської України. Державний секретаріат ЗУНР офіційно на радянські пропозиції не відповів.

Проте українська держава недовго насолоджувалася миром. У результаті українсько-польської війни впала Західноукраїнська народна республіка, під час другої російсько-української війни Наддніпрянська Україна була захоплена більшовиками, більша частина України опинилася під контролем денікінського режиму. До того ж, через Збруч почали переправлятися польські підрозділи, окупувавши Західне Поділля з Кам'янцем-Подільським. Отже, наприкінці листопада 1919 р. армія й уряд УНР опинилися в оточенні більшовиків, поляків і денікінців. На нараді в Чорториї 4 грудня 1919 р. було вирішено припинити війну регулярною армією і вдатися до тактики партизанської боротьби. З 6 грудня 1919 р. по 6 травня 1920 року Наддніпрянська армія здійснила Перший Зимовий похід. Проте 16 грудня

1919 року більшовики втретє зайняли Київ. У відповідності з Варшавським договором від 25 квітня 1920 р. розпочався спільний польсько-український наступ на більшовиків. 7 травня 1920 р. українсько-польські війська вступили у Київ, але під натиском більшовицької армії змушені були протягом червня-серпня відступити за Збруч. В Україні знову було відновлено Радянську владу. Спробу її повалення було здійснено під час Другого Зимового походу добровольців армії УНР під командуванням Юрія Тютюнника. Але він зазнав поразки.

18 березня 1921 року було підписано Ризький мирний договір, згідно якого Галичина і Західна Волинь відходили до Польщі, а ще раніше (1919 р.) Закарпаття дісталося Чехословаччині.

Невдовзі 30 квітня 1921 р. Українська національна Рада запропонувала Антанті проект основ державного устрою незалежної Української Галицької Республіки з трьома основними народностями - українською, польською та єврейською, які мали користуватись рівними правами у громадсько-політичному житті краю. Але зацікавленої реакції ні з боку Парижа, на збоку Варшави не було.

14 березня 1923 р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії всупереч волі українців ухвалила рішення про анексію Східної Галичини Польщею, уряд ЗУНР, що знаходився в цей час в еміграції, опублікував протестанційну заяву і самоліквідувався. Свавілля Антанти, а згодом і реакційна внутрішня політика польського уряду викликали гнів у краї. Розпочалася рішуча боротьба західних українців за національне і соціальне самовизначення.

Визвольні змагання українського народу 1917-1921 рр. закінчилися невдачею. Поразка українських визвольних змагань була зумовлена значною мірою:

1) низьким рівнем національної свідомості українства, успадкованим від довготривалої політичної неволі. Традиція і вага власної державності пригасли в народній масі, а провідна верства, яку здебільшого представляла національна інтелігенція, не виробила спільного напрямку дій;

2) українське селянство, передусім у східній Україні, було малоосвіченим, політично незрілим, а національно-свідомого робітництва майже не було. Міста з великою перевагою чужого і ворожого українській самостійності елементу були проти національно-визвольних змагань;

3) практично не існувало в Україні національної буржуазії, зацікавленої у створенні власної держави;

4) не встигли українці також пройти тривалого еволюційного шляху національного розвитку, який би підготував їх до відновлення державності. Через це українцям бракувало добре підготовлених національно-свідомих фахівців для керівництва державними справами як в центрі, так і на місцях. В результаті, створена революційним шляхом державність ніби впала українцям з неба. Проте вони не виявили єдності й витривалості необхідних для захисту державності;

5) вирішальними чинниками поразки революції стали зовнішні. Якщо у Західній Україні це була агресія з боку Польщі та Румунії, то на східноукраїнських землях державність було втрачено через загарбницьку навалу більшовицької Росії, керівники якої добре усвідомлювали, що без людського та економічного потенціалу України, її геополітичного розташування "Росія існувати не може". Все це обумовило те, що національно-демократична революція 1917 - 1921 рр. завершилася поразкою. Значно загальмувався закономірний процес формування модерної політичної нації.

Проте за позитивний результат революції слід вважати відродження традиції державності. Вартий уваги і морально-психологічний чинник, який завжди присутній в історичному поступі України. Його досить точно висловив історик І. Лисяк-Рудницький: "Нема сорому в тому, щоб бути переможеним в боротьбі за свободу. Навпаки така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі".