4. Основні напрями дослідження малих груп в соціальної психології

Для того, щоб перспективи вивчення малих груп сталі ще виразніші, необхідно більш менш систематично розглянути, в яких же основних напрямах розвивалося їх дослідження в соціальній психології на Заході, де проблема малих груп стала основною. Але це достатньо ємке і самостійне завдання, вирішити яку тут можна лише у загальних рисах.

Доцільно виділити основні напрями в дослідженні малих груп, що склалися в руслах різних дослідницьких підходів:

Діяльнісний напрям. Заснований на принципі діяль­ності. Накладання його на дослідження соціальної групи сприяло побудові теорій групової активності. Йдеться про стратометричну концепцію групової активності А. Петровського. У межах цього напряму М. Ярошевським за­пропоновано програмно-рольовий підхід до дослідження наукового колективу, а Г. Андреєвою розробляється мо­дель соціально-перцептивних процесів у спільній діяль­ності.

Організаційно-управлінський підхід. В його основу покладені уявлення про соціальну організацію та управ­лінську діяльність. Численні дослідження груп і колекти­вів, що належать до цього підходу, мають яскраво вираже­ний прикладний характер і орієнтовані в основному на психологічне забезпечення виробництва.

Параметрична концепція. Пов'язана з ім'ям росій­ського вченого Л. Уманського. Ії основна ідея полягає в пе­редбаченні, що поетапний розвиток малої (за Уманським — контактної) групи здійснюється завдяки розвитку її важ­ливих соціально-психологічних параметрів. Тому найзначущіші дослідження стосуються організаційних, емоцій­них і динамічних характеристик групи.

Соціометричний підхід. Заснований Дж. Морено на виокремленні двох структур суспільних відносин: макро­структури як просторового розміщення індивідів у різних формах життєдіяльності і мікроструктури — психологіч­них взаємин особистості з оточенням. Мікроструктура є пріоритетною щодо макроструктури, оскільки визначає стан не лише малої групи, а й суспільства, оптимальним варіантом побудови якого є узгодження обох структур. Цей підхід (метод) має вивчати систему міжособистісних (емоційних) взаємин індивіда, щоб згідно з нею перебудо­вувати макроструктуру, розв'язувати всі суперечності в суспільстві шляхом підбору, перестановки людей відповід­но до їхніх симпатій, оскільки ефективність діяльності лю­дини залежить від оточення.

Соціологічний напрям. Пов'язаний з експерименталь­ною діяльністю Е. Мейо, який виокремлював дві системи нзаємин у групі — формальну і неформальну, а також роз­крив роль неформальної групи в задоволенні важливих со­ціальних потреб індивіда (прийняття, підтвердження, на­лежність до групи). Пізніше стали розрізняти первинні і вторинні групи за ступенем соціальної дистанції між

людьми. Виявилося, що в первинних групах така дистан­ція є мінімальною, в них відбувається особистісно забар­влене сприймання учасниками один одного, а у вторин­них — дистанція більша, взаємини в них побудовані на вимогах спільного завдання. Йдеться про те, що у первин­них групах переважає міжособистісне спілкування, а у вторинних — рольове.

Школа «групової динаміки». В основу цього підходу покладено «теорію поля» К. Левіна, згідно з якою поведін­ка людини зумовлюється взаємодією соціальних і психо­логічних детермінантів. Центральна ідея «теорії поля» бу­ла розвинута відповідно до вивчення груп. Дослідження функціонування груп із заданими характеристиками от­римало назву «групової динаміки», оскільки проблемати­ка аналізу зводилася до вивчення сукупності групових процесів: утворення і розвитку групи, умов її формування та ефективності діяльності, особливостей взаємозв'язку групи з індивідом та іншими групами. Розглядаючи групу як динамічне ціле, яке більше за його частини, представ­ники цього напряму окреслили увесь спектр проблем ма­лої групи: внутрішньогрупові конфлікти, способи розв'я­зання групових рішень, групова згуртованість, керівниц­тво і лідерство, стилі лідерства, кооперація та ін.

Психоаналітичний підхід. Його теоретичним джере­лом є психоаналіз 3. Фрейда. Психоаналітичне досліджен­ня групових процесів базується на теоретичному узагаль­ненні даних психотерапевтичних або тренінгових груп. Спільним для теорій, які виникли у межах цього підходу, є уявлення про групу як інваріант індивіда з його потреба­ми, мотивами, цілями, які ним не усвідомлюються. Одер­жані у психотерапевтичних і тренінгових групах дані іно­ді екстраполюються на ширші соціальні спільноти, а це не завжди правомірно і коректно.

Інтеракціоністський підхід. Його представники ви­ходять з того, що групова поведінка зумовлюється взаємо­дією, активністю учасників групи та взаєминами між ни­ми. Вихідною позицією аналізу є не окремий індивід, як у психоаналізі, а соціальний процес, який розглядається як інтеракція (взаємодія) індивідів у групі чи в суспільстві.

Охарактеризовані напрями, безперечно, не вичерпу­ють усього спектра уявлень про групу, очевидно їх перелік і градація зазнаватимуть змін, передумовою чого є дина­мічне соціальне буття людства у постіндустріальну, інфор­маційну епоху, про що свідчить хоча б спілкування і взає­модія у мережі Іnternet.

Тому, хоч і різною мірою, всі перераховані підходи не дають цілісної програми дослідження реальних малих груп, що функціонують в певному типі суспільства.