3.5. Світова фінансова наука у XX ст.

Найвищого рівня розвитку фінансова наука досягла у XX ст. У цей час фор­муються фінансові наукові школи, розробляються нові теоретичні положення, доктрини, фінансова наука набуває особливого забарвлення. її результатами керуються підприємці, вчені, державні і політичні діячі, керівники між­державних інституцій.

У світовій практиці сформувалися два пізнавально-дослідні підходи до на­укових досліджень, які отримали назву позитивного і нормативного методів. Предметом дослідження позитивної науки були факти та емпіричні реалії. Нормативна, або регулятивна, й емпірична науки зосереджувалися на питанні "Що повинно бути". Якщо нормативна наука має прикладний та етичний ха­рактер, то позитивна — описовий і теоретичний. Професор Р. Ліпсі (Канада) зазначав, що можливість відокремити позитивні дослідження від норматив­них зумовила одну з головних причин успіхів науки за останні 300 років.

До позитивістської школи належали И. Шумпетер, Ф. Хайєк, М. Фрідмен та ін. Прихильниками нормативного методу були Дж. Граафф, Е. Мішену, А. Вагнер, Б. Баррі, Д. Ролз, Н. Калдор, Р. Ноузік та ін. Е. Мішену зазначав, що повністю позитивну науку вважали б дуже пре­стижним інтелектуальним заняттям, але вона б не завоювала прихильності суспільства, а імперативна теорія активно використовується усіма цивілізова­ними суспільствами.

У А. Вагнера значення державних фінансів і науки про них підвищується до статусу першочергової дисципліни, призначеної для обґрунтування раціо­нальної фінансово-економічної політики, корегування економічних процесів, вирішення соціальних проблем суспільства. Ідеї А. Вагнера відобразилися у Конституції ФРН і втілилися у принципи соціального ринкового господарства та держави добробуту.

Держава добробуту — одне з найзначніших досягнень зарубіжної науки — характеризується такими ознаками:

• значні масштаби перерозподілу ВВП через бюджетну систему (до 50 % ВВП);

• велике значення зовнішньої торгівлі (20—25 % від обсягів ВВП);

• соціальний захист видаткової частини бюджетів: фінансування інвести­цій у людській капітал (освіта, охорона здоров'я), соціальні компенсації з без­робіття та низьких доходів;

• формування бюджетних доходів переважно за рахунок прибуткового оподаткування фізичних осіб;

• бюджетне субсидіювання окремих галузей промисловості та сільськогос­подарського виробництва.

Класикою нормативної теорії суспільного вибору стали праці В. Парето. Л. Роббінса, А. Бергсона, Н. Калдора, А. Лярнера, А. Пігу, П. Самуельсона, Дж. Грааффа та ін.

В. Парето запропонував етичний ідеал суспільного добробуту — оптимум за Парето, згідно з яким умовою зростання суспільного добробуту є покращення добробуту одних людей без одночасного погіршення стану інших. Цей стан рів­новаги увійшов у науку під назвою умови або ефективності за Парето. Водно­час В. Парето вважається родоначальником так званої нової теорії добробуту за формулою "найвище щастя — для найбільшої кількості людей".

У цілому світова фінансова наука у XX ст. розвивалася за двома напрямами: класичним і неокласичним.

Класичний напрям (В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, Дж.С. Мілль) включав такі наукові школи:

• камералісти;

• меркантилісти;

• фізіократи;

• марксисти;

• китайські соціалісти;

• австрійська (Е. Сакс та ін.);

• історична (А. Вагнер та ін.).

Неокласичний напрям (Л. Вальрас, Ф. Візер, І. Джевонс, А. Маршалл, К. Менгер, В. Парето, П. Самуельсон, М. Фрідмен) включає такі фінансові школи і напрями;

• фінансова думка країн Східної Європи і СНД (включаючи українську фі­нансову думку);

• кейнсіанство і його епігони;

• сучасні напрями фінансової думки Заходу (А. Пігу, Дж. Б'юкенен, Р. Масгрейв та ін.);

• італійська школа (Е. Бароне, М. Пантелеоні та ін.);

• шведська школа (К. Вексель, Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль).

Найбільш поширеними у XX ст. були такі класичні теорії державних фі­нансів:

• соціально-етична теорія оподаткування, закон підвищування державних видатків — "закон Вагнера" (А. Вагнер, Німеччина);

• концепція розподілу державних доходів і видатків з позиції у.б'єктивістської теорії вартості (М. Пантелеоні, Італія);

• теорія фінансової системи як продукту історичних умов, інтерпретація т:датків як продукту конституційного суспільства (Л. Штейн, Німеччина);

• теорія ціноутворення суспільних благ з позицій маржиналізму (У. Мадзо-тл, Італія);

• теорія справедливого оподаткування як складова теорії економіки добро-"; ту і політичного процесу (К. Віксель, Швеція);

• теоретизація державних фінансів як механізму установлення рівноваги ніж приватними і суспільними благами через політичний процес (Д. Монте-млртіні, Італія);

• теорія суспільних потреб з позицій суб'єктивної вигоди (Е. Бароне, Іта­лія);

• соціологічна інтерпретація державних фінансів з позицій теорії фіскаль­ної експлуатації (Р. Гольдштейн, Австрія);

• теорія максимізації вигоди через баланс індивідуальних практичних ко­рисностей приватних і суспільних потреб (Ф. Візер, Австрія);

• теорія державних фінансів в інтерпретації соціальної солідарності (Г. Рітгль, Німеччина);

• теорія оподаткування з позицій суб'єктивної вартості (Б. Сакс, Австрія);

• теорія практичної корисності для обґрунтування параметрів державного бюджету, розроблення теорії фіскального обміну (Е. Ліндаль, Швеція);

• інтерпретація податків як страхової премії та форми колективного за­ощадження (П. Леруа-Больє, Франція);

• "чиста" формалізована теорія оподаткування на основі маржиналізму (Д. Еджворт, Англія);

• теорія прогресивного оподаткування з позиції граничної корисності до­ходу (А. Кохен-Стюард, Голландія).

В умовах командно-адміністративної системи фінансова наука практично не розвивалася, хоча одна з найвидатніших фінансових робіт XX ст. — науко­ва праця А. Буковецького "Вступ до фінансової науки" (1929 р.) вважалася найкращим навчальним посібником не тільки у колишньому СРСР, айв окре­мих європейських країнах. У посібнику автор аргументував зміст фінансової науки, розвинув вчення про доходи, видатки, державний кредит, бюджет, фі­нансовий контроль, фінансове управління, місцеві фінанси тощо.

Відтоді до 70-х років фінансова наука перетворилась у коментар праць кла­сиків марксизму-ленінізму, рішень з'їздів, пленумів ЦК КПРС, постанов ЦК КПРС, займалася критикою різноманітних "буржуазних" теорій, про які ні­хто не знав, оскільки західна література для ознайомлення в СРСР була забо­роненою. Переважну більшість вчених-фінансистів було репресовано, дехто виїхав за кордон.

У 1965 р. вперше за соціалістичну добу була видана праця А. Александрова "Фінанси соціалізму", у якій з перших сторінок стверджувалося, що всі питан­ня стосовно вчення про фінанси вже розглянуті у працях К. Маркса, Ф. Ен­гельса, В. Леніна, матеріалах КПРС і досліджувати більше вже немає чого. Автор взяв на себе відповідальність стверджувати, що фінанси — це суспільна, а не самостійна, наука і органічна складова політичної економії.

Інші радянські вчені, зокрема Г. Точильніков, В. Дьяченко, Е. Вознесенсь-кий, А. Бірман, Б. Болдарев, П. Жовтяк, Е. Брегель, М. Азарх, Д. Аллавердян, А. Звєрєв, І. Злобін, Є. Ровінський, розглядали фінанси суто з партійних пози­цій, дискусія проводилась тільки стосовно функцій фінансів, що для фінансо­вої теорії і практики суттєвого значення не мало. Фактично в умовах команд­но-адміністративної системи фінансової науки не існувало. Елементи цієї науки з'явилися напередодні розпаду СРСР.

Разом із цим вчені-марксисти у своїх роботах значно розширили сфери фі­нансових відносин, включивши до неї фінанси підприємств, кредит, страху­вання, резервні фонди, фінансовий контроль, що позитивно відобразилося на сучасних фінансових наукових дослідженнях.