Соціальний устрій та народне господарство

Соціальний устрій та народне господарство Слобідської України були подібні (з деякими відмінами) до тих, що були на Гетьманщині. Уже перші українські поселенці ділилися накозаків, духовенство, міщан і селян («посполитих»). Тоді стани ще не були замкнені, і не важко було переписатися з селян у козаки. Основним станом було козацтво, до якого в середені 18 ст. належала половина всього населення Слобідської України. Воно поділялося на старшину, виборних (або компанійських) козаків, які несли військову службу, і козаків-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми. У 1732р. у 4 полках на 23 565 виборних козаків припадало 72 226 підпомічників (станом на 1763 p.: 58 231 і 108 301). По дворах козаків жили підсусідки (у 1732р. їх було в 4 полках 12 973), переважним чином це були колишні козаки і селяни, які втратили власне господарство та землю і наймитували у заможних господарів. Виборні козаки поступово перетворилися на замкнутий вільний стан, а підпомічники — на підданих, залежних від козацької старшини. Селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях козацької старшини, російських поміщиків, монастирів тощо і за це відробляли панщину (у 18 ст. — 2 дні на тиждень) та платили данину. Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на Слобідській Україні в 17 ст. не було. Окрему групу, досить строкатого соціального й господарського складу, становили росіяни — «служилі люди» різних розрядів, пізніше, у 18 ст. дворянство-поміщики (росіяни, молдавани тощо), «посадські люди», «однодворці» й «крестьяне». Загальна кількість росіян була невелика: за підрахунками Д. Багалія, у середині 18 ст. у 4 Слобідських полках було лише 1 650 росіян (зокрема, в Харківському полку 1498р.). Як наГетьманщині, так і на Слобідській Україні соціальний процес ішов у напрямі збільшення прав і маєтків козацької старшини та перетворення селян на підданих (наприклад, у 1768р. на 381 745 селян чоловічої статі було підданих 196 336).

Організація народного господарства Слобідської України була подібна до тієї, що на Гетьманщині. Населення займалося в основному хліборобством і пов'язаним з ним скотарством. Панівною системою хліборобства була перемінна; у другій половині 18 століття почала поширюватися також трипільна. Крім козацьких і селянських дрібних землеволодіннь, розвинулися великопанські (козацької старшини й російського дворянства, а також монастирів) володіння, що іноді досягали розмірів латифундій. Найбільшими землевласниками на Слобідській Україні серед козацької старшини були (за абеткою): Данилевські, Донець-Захаржевські, Квітки, Ковалевські, Кондратьєви, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські,Осипови, Перекрестови, Тевяшови, Шидловські та інші; з російських поміщиків: графи Гендрикови, князі Голіцини, Дуніни, Кропоткіни, Юсупови; з закордонних чужинців — князіКантеміри; з Гетьманщини — Капністи, Миклашевські, Милорадовичі, Полуботки та інші.

Значне місце у Слобідській Україні займало вівчарство, (у 13 ст. також тонкорунне), бджільництво, садівництво, рибальство, млинарство, ґуральництво, діхтярство, будництво (на Охтирщині) та різні ремесла і кустарні промисли (в кін. 18 ст. у Слобідській Україні нараховувалось близько 34 000 ремісників та кустарів). Помітне місце посідала соляна промисловість (Торські, Бахмутські й Співаківські зав.) і особливо салітрарництво. У 18 ст. з'являються мануфактури, зокрема Чугуївська шкіряна Ф. Шидловського (кінець 1711р.), скарбова тютюнова в Охтирці (1719р.), Салтівська суконна графа Гендрикова (1739р.), полотняна сотника Охтирського полку Семена Нахимова (1769р.), шовкові заводи в м. Новій Водолазі (кін. 18 ст.) тощо.

Осередками торгівлі були ярмарки, яких у 1779р. було 271, здебільшого локального характеру, ледве 10 середніх і лише 2 великі — в Сумах і Харкові. Важливе значення мав транзитний торг через Слобідську Україну, яка стала посередником у торгівлі між Росією, з одного боку, й Гетьманщиною, Запоріжжям і Південною Україною, Кримом і Доном, Кавказом та Іраном — з іншого. Зокрема жваві торгові стосунки були між Слобідською Україною і Гетьманщиною. З Слобідської України йшла до Гетьманщини сіль з Торських і Бахмутських соляних заводів, з Гетьманщини на Слобідську Україну йшли промислові вироби, зокрема скло, залізні вироби, поташ і смалчуг, горілка тощо.

Політичне життя Слобідської України було обмежене рамками Московської держави, а згодом Російської Імперії, частиною якої, хоч і напівавтономною, вона була. Але вже географічне положення Слобідської України між Московщиною й Кримським ханством, Московщиною і Доном і особливо Московщиною і Гетьманщиною не раз втягувало Слобідську Україну в суперечності східноевропейської політики того часу. Слобідська Україна була тереном руйнівних татарських нападів з півдня, які тривали аж до російсько-турецької війни 1769 — 74рр. й Кучук-Кайнарджійського мирного договору 1774р. Великої руйнації зазнала Слобідська Україна (особливо її західна частина — Сумщина й Охтирщина), коли взимку 1708 — 09рр. воєнні дії шведського й московського війська поширилися на Слобідську Україну, яку Карл XII розглядав як ворожу територію. Дуже далася взнаки Слобідській Україні також російсько-турецька війна 1735 — 39рр., що заподіяла великої шкоди господарству.

Соціальний устрій Слобідської України, чимало відмінний від того, що був на Московщині, з одного боку, й московська централістична політика — з другого, спричиняли раз-у-раз конфлікти між Слобідською Україною й московським урядом, а іноді викликали заворушення й навіть повстання слобідської людності проти Москви. У 1670р. вибухнуло повстання в Острогозькому полку, пов'язане з селянською війною під проводом Степана Разіна. Повстання, яке очолив старий полковник Іван Дзиковський, на короткий час ліквідувало московську владу на східній Слобідській Україні. Незабаром воно було придушене, й Дзиковський з дружиною Євдокією разом з більшістю повстанців потрапили в полон і були страчені. Населення Слобідської України брало участь і в повстанні К. Булавіна 1707 — 08рр., але слобідські полки, разом з деякими полками Гетьманщини, змушені були допомагати Москві приборкати повстання. Коли в 1711р. кримський хан Девлет-Ґірей напав на Слобідську Україну (татари тоді зруйнували Бахмут, захопили Зміїв, Стару Водолагу й Мерефу і спустошили райони Ізюму й Харкова), населення обох Водолаг на чолі з старшиною приєдналося до татар, за що Петро І наказав «казніть з жеребья десятого смертію, а достальные все с женами и с детми послать к Москве для ссылки». Гайдамацькі повстання на Правобережній Україні мали відгуки також на Слобідській Україні, але тут вони мали переважно соціальний і льокальний характер.

Менше відома політична діяльність старшини Слобідської України у 18 ст. Москва уважно стежила за проявами укр. автономізму на даній території. Так, у 1704р. Охтирський полковник Іван Перекрестов, обвинувачений у «зраді», був позбавлений уряду і засланий на північну Московщину, а маєтності його були конфісковані; так само (хоч і з інших причин) був усунений у 1711р. харківський полковник генерал-майор Федір Шидловський. Та особливо непокоїли Москву зв'язки слобідської старшини з Гетьманщиною.