Втрата автономії

Від часів Петра І російський уряд почав чимраз більше втручатися у внутрішнє життя слобідських полків і обмежувати їх автономію. У 1732р. цариця Анна Іванівна скасувала автономію Слобідської України, але у 1743р. її відновила Єлисавета Петрівна й видала жалувану грамоту для всіх слобідських полків. Нарешті, Катерина II маніфестом 1765р. ліквідувала козацький устрій і слобідські полки та ввела російські установи. Замість розформованих козацьких полків, утворено регулярні — Харківський уланський та Сумський, Охтирський, Ізюмський і Острогозький гусарські полки. Слобідських козаків і підпомічників перетворено на так званих військових обивателів (за соціальни станом вони були подібні до державних селян), козацьку старшину зрівняно з російським дворянством.

Скасування полкового козацького устрою Слобідської України викликало велике невдоволення козацької старшини. Ізюмський полк. Федір Краснокутський і деякі старшини Харківського полку виступили явно проти реформи 1765р.. Російський уряд провів арешти, шукаючи ширшої змови. Краснокутського позбавили чинів, маєтку й заслали до Казані, декого з рядових старшин вибито батогами. Вияви невдоволення й протесту мали місце й під час виборів до Комісії складання проекту «Нового Уложенія» 1767р.: в деяких наказах (зокрема на Сумщині) була вимога відновити козаччину. Але росіські урядові репресії ліквідували цей рух опору. Слобідська Україна стала звичайною провінцією Російської Імперії, Слобідсько-Українською губернією з центром у Харкові. Після деяких нових адміністративно-територіяльних змін Слобідсько-Українську губернію ліквідовано у 1835р.; більшість її території (південну частину) перейменовано на Харківську губернію^[5], менша північна увійшла до складу Воронізької і Курської губернії^[6].

Адміністративно-територіальний поділ УНР охоплював майже всю територію Слобожанщини, було створено такі одиниці: Подоння, Харків, Слобідщина, Донеччина. Частини Слобожанщини увійшли до Половецької землі та Полтавщини. Поза лишилися українські землі довкіл Мілерового і на лівобережжі Дону. Ці землі відійшли до козачого Всевеликого Війська Дінського, але й на ці терени претендувала УНР, яка діяла під закликом об'єднати всі українські землі.

Поділ Слобідської України за часів Російської імперії на активну в новітній історії України Харківщину і пасивну північну Слобожанщину ще більше закріпився за радянської влади:північна Слобожанщина увійшла не до складу УРСР, а РРФСР.

5. Гетьманство Мазепи. Конституція п. Орлика

Утвердження документу "Пакт та конституція законів і вольностей війська Запорозького(1 конституція)

Зміст

-основа конституції-угода між гетьманом та козацтвом, що виступало від імені козацького народу про взаємні права та обов язки;

-вступ+16 статей. Вступ-коротка історична довідка про Україну, причини з яких Україна розірвала відносини з Москвою та прийняла Швецький протекторат;

-Україна з обох боків Дніпра визначається вільною від іноземного панування в тому числі московського;

-кордони України визначалися згідно Зборівського договору 1649;

-державний устрій України-республіка;

-гетьманська влада обмежувалася генеральною владою-вищим законодавчим органом;

-окремими статтями визначалися гарантії прав та привілеїв козацького війська;

-державна мова-православ я;

-київська митрополія виходила з підпорядкування московського патріархату;

-Конституція П.Орлика Перша Конституція в Україні та Європі.

№6. Україна в період революції 1905-1907рр

Початком революційної бурі стали події 1905 р. в Петербурзі, В цей день за наказом уряду була розстріляна мирна демонстрація робітників, які разом з сім’ями йшли до Зимового Палацу з метою передати цареві петицію про свої нужди. Страшна звістка про криваву розправу над учасниками демонстрації облетіла всю країну, викликавши глибоке обурення трудящих.

З перших днів революції соціал-демократичні організації України розгорнули велику агітаційно-пропагандистську роботу в масах – проводили нелегальні сходки, масовки, збори, закликали робітників до організації демонстрацій і мітингів протесту, до загального політичного страйку. Під впливом масової агітації і звісток про події “кривавої різні” робітничий клас України активно включився у загальноросійський революційний рух. Уже 12 січня в Києві застрайкували робітники різних заводів і підприємств. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстраціями на знак протесту проти злочинств царизму. У лютому – березні страйковий рух продовжував наростати, втягуючи в революційну боротьбу нові верстви робітничого класу. В деяких місцях Донбасу відбулися криваві сутички між страйкуючими і царськими військами. Всього протягом перших трьох місяців революції на Україні страйками було охоплено понад 320 заводів, фабрик і майстерень. Слідом за робітничим класом виступило й селянство. Перший великий селянський виступ по Україні мав місце на Чернігівщині.

Всього протягом січня – березня в Україні відбулося близько 140 селянських виступів. Революційна хвиля сколихнула й передові кола демократичної інтелігенції, середні верстви міського населення, студентство, учнівську молодь. Революція наростала з кожним днем, набуваючи всенародний характер.

Посилення боротьби робітничого класу і селянства, нові поразки царизму в російсько-японській війні справили революціонізуючий вплив на армію і флот. Почалися виступи й серед солдатів та матросів. Вперше частина військової сили царизму – цілий броненосець – відкрито перейшла на сторону революції.

Грудневі збройні повстання закінчилися поразкою, але стало справжньою школою революційної боротьби пролетаріату. І в цьому їх історична роль.

Після поразки грудневих збройних повстань почався другий період революції – період її спаду. На Україні, як і в інших районах Росії, лютували каральні експедиції, проводилися масові обшуки й арешти. У 1906 р. був скликаний ІV з’їзд РСДРП, який формально скріпив об’єднання обох фракцій. Боротьба між більшовиками і меншовиками після з’їзду розгорнулася з новою силою, особливо за вплив на маси в ході передвиборної компанії до І Державної думи.

Отже, революція 1905-1907 рр. закінчилася поразкою. Однак її історичне значення важко переоцінити. Вона завдала першого серйозного удару царському самодержавству, показала робітникам і селянам України, що царизм є спільним ворогом російського, українського та інших народів країни. Неоцінимий політичний досвід, нагромаджений трудящими за роки революції, став могутньою зброєю в їх наступній боротьбі за своє визволення. Революція 1905-1907 рр. – перша народна революція початку ХХ століття – сприяла піднесенню національної самосвідомості українського народу, розвитку національно-визвольного руху на Україні.

№7 Гайдаматський рух. Коліївщина Гайдамацькі загони складалися з селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів. Поруч з українцями активну участь у гайдамацькому русі брали росіяни, білоруси, молдовани.

Керували загонами переважно запорізькі козаки, які мали великий досвід боротьби проти польських панів і турецько-татарських завойовників. Запорізька Січ не тільки давала притулок гайдамакам, а й брала активну участь в озброєнні повстанців та їхній військовій підготовці.

Спочатку гайдамацькі загони були невеликими й вели боротьбу розрізнено, переважно партизанськими методами.

Гайдамаки нападали на панські маєтки, знищували панів і шляхту. Відібране у феодалів майно вони ділили між собою та віддавали селянам. Тікаючи від переслідування, вони часто переховувалися в православних монастирях. Поява гайдамацьких загонів сповнювала жахом панів. Про мужність і хоробрість цих людей народ складав пісні й легенди. Про багатьох з них казали, що вони заговорені, тому їх не бере ні куля, ні шабля.

Найбільшого розмаху гайдамацький рух набрав у 1768 р. Це повстання увійшло в історію під назвою "Коліївщина" (від слів – кіл, колоти). Підсилили і прискорили розвиток повстання незгоди й чвари серед польських шляхтичів та вступ російських військ на Правобережжя. Під тиском царського уряду польський король підписав з російським урядом трактат про зрівняння в політичних правах з католиками православних і протестантів.

Захоплених у полон гайдамаків жорстоко мордували: саджали на палі, четвертували, вішали. Попри тортури, вони трималися з мужністю, яка вражала навіть ворогів. Могутня хвиля антифеодального визвольного руху прокотилася по всій Україні в другій чверті XVIII ст.

Гайдамаками (від турецького haydamak — розбійник) називали у XVIII ст. українських повстанців-месників на території Правобережної України, особливо на Волині й Поділлі. Перші згадки про гайдамаків належать до 1717 року.

№8.Буржуазні реформи 60—70-х років XIX ст.

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала у невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами кризовості у цей час були: занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження у суспільстві; глухе бродіння у народі, що таїло в собі загрозу широкомасштабного «селянського бунту»; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів. 1860 р. продуктивність праці кріпака в Російській імперії була такою, як у країнах Європи 1800 p., коли там ще панували різні форми кріпацтва. Кримська війна (1853—1856), поразка в ній Російської імперії, могутнє піднесення селянського руху (насамперед в Україні) змусили царський уряд замислитись над селянським питанням. На західноукраїнських землях внаслідок революції 1848—1849 pp. кріпацтво було скасовано імперським законом. У Наддніпрянській Україні в цей час воно залишалось недоторканим. Із 13,5 млн всього населення 5,3 млн становили поміщицькі селяни, а 5,2 млн — державні. Вони не мали ні коштів, щоб поліпшити способи ведення своїх господарств, ні жодних громадянських прав. Малопродуктивна кріпацька праця давалася взнаки і в поміщицьких економіях та промислових мануфактурах.

За дорученням Олександра II підготовкою реформи про звільнення селян від кріпацтва зайнялися самі поміщики. В 1857 р. з їх представників було створено Головний та губернські комітети з вироблення проекту реформи. Царський маніфест і законодавчі акти про звільнення селян з кріпацтва були оприлюднені в Україні в березні—квітні 1861 р.

Принципові риси російської моделі селянської реформи схожі з австрійською: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики Російської імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали у селян чимало їхньої: від 14% у Херсонській губернії до 37% у Катеринославській. Тому після реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. Загалом у пореформений період майже 94% селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство.

До того ж внаслідок реформи українські селяни втратили 1 млн. десятин, тобто понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували в їхньому користуванні.

Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління—земств. Земські установи були створені в усіх губерніях України, крім Правобережжя, де чимало поміщиків брало участь у польському національно-визвольному русі. Лише в 1911 р. земства були запроваджені і на Правобережжі. Земські органи мали повноту влади та опікувалися місцевою промисловістю й торгівлею, школами, лікарнями, статистикою, страхуванням, будівництвом шляхів тощо.

У 1870 р. була проведена реформа міського самоврядування, згідно "з якою у містах строком на 4 роки обиралися органи міського самоуправління — міські думи. Запровадження міських дум, членів яких обирали всі платники податків, було кроком уперед у громадському самоуправлінні порівняно з думами, які існували за Катерини II (вона надала право міського самоврядування лише дворянам).

№9 Галичина та Правобережжя наприкінці 17-18 ст. см

Спочатку здавалося, що сама доля призначила, щоб ця колиска

козацтва й арена перших перемог повстання 1648 р. стала осередком нового ко-

зацького устрою. Проте спустошливі війни доби Руїни перетворили край на безлюдну

пустелю. Правобережжя знову потрапило під владу Польщі у 1677 р., але тільки

в 1713 р. там були встановлені польсько-шляхетські порядки.

Поділивши країну на чотири традиційні воєводства: Волинське, Подільське,

Брацдавське та Київське (сам Київ лишався під владою Росії), поляки стали

продавати або роздавати величезні площі незайманих земель магнатським родам. До

найбагатших належали роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Брани-

цьких, Сангушків та Ревуцьких. До середини XVIII ст. близько 40 магнатських ро-

дів, представники багатьох із яких були нащадками польських вельмож, вигнаних

у 1648 р., володіли 80 % території Правобережжя. Як і століття тому, магнати

принаджували на ці землі селян, пропонуючи їм наділи на строк від 15 до

20 років та звільнення від усяких повинностей. Селяни з ентузіазмом зустріли

цей крок, цілими потоками перебираючись сюди з Галичини, Лівобережжя й навіть

Центральної Польщі. Не важко було передбачити, що з подальшим заселенням

цих земель і закінченням терміну слобід зростали й вимоги панів до селян.

До кінця XVIII ст. у більшості земель Північного Заходу селяни були перетворені

на кріпаків, що працювали у панських маєтках по чотири-п'ять днів на тиждень.

У менш заселених регіонах Півдня умови були дещо сприятливішими, оскільки

основною формою селянських повинностей тут виступав оброк, а не панщина.

Майже всі багатства, створені на Правобережжі, йшли до кишень польських

«корольків», про володіння й марнотратство яких ходили легенди. Лише роди-

ні Любомирських належали ЗІ містечко та 738 сіл, тоді як один із представників

клану Потоцьких мав 120 тис. кріпаків та 400 шляхтичів почту. Прикладом дивовиж-

ної непомірності магнатів слугує опис одного з їхніх бенкетів, на якому 60 биків,

300 телят, 50 овець, 150 свиней та близько 20 тис. тушок дичини запивали понад

32 тис. л угорського вина, не рахуючи величезної кількості інших напоїв. Якщо

взяти до уваги те, що вся ця екстравагантність покривалася за рахунок укра-

їнського селянства, стане очевидним, що польська шляхта забула уроки повстання

1648 р.

Іншим прикладом повернення шляхетських порядків стало відновлення на

Правобережжі утисків православ'я. Спираючись на активну підтримку польського

уряду та війська, греко-католицькі ієрархи провадили систематичну кампанію,

скеровану на підрив православного духовенства й навернення його пастви до като-

лицизму. Вона була настільки ефективною, що в 1760-х роках у Київському та

Подільському воєводствах лишалося якихось 20 православних парафій. Позбавлені

церков, православні стали дивитися на свої монастирі як на оплот віри. У 1761 р.

Мельхіседек Значко-Яворський — молодий архімандрит Мотронинсько-Троїцько-

го монастиря й провідник православних на Правобережжі — почав організову-

вати опір католицькому та греко-католицькому гнітові. Найважливішим його кро-

ком стало звернене до Катерини II прохання прийти на допомогу православним

у Польщі. Із втручанням у справу православної Росії релігійне питання прибирало

на Правобережжі нового й загрозливого забарвлення.

№10 Укр.нац.культ.відродження кінця 18 - початок 19 ст. Наприкінці XVIII ст., коли почався процес національного відродження, українська етнолінгвістична територія, тобто ті землі, де жили українці, перебувала в межах двох багатонаціональних імперій: Російської та Австрійської. Цей політичний поділ залишився до Першої світової війни.

За підрахунками академіка М.Грушевського, єдиний територіальний комплекс споконвічних українських земель у XIX ст. становив 850 тис. км2, з яких лише десята частина припадала на землі під владою Австрії. Незважаючи на це, українцям Галичини належала важлива роль у виборі напрямів українського національного відродження.

Духовна культура українського народу кінця XVIII — початку XX ст. розвивалась в умовах постійних утисків Російської та Австрійської імперій. Після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) і зруйнування Запорозької Січі (1775 p.), юридичного оформлення кріпосного права на Лівобережжі та Слобожанщині (1783 p.), скасування чинності магдебурзького права (1831 р.) і Литовського статуту (1840 р.) на Правобережжі Україна фактично перетворилась у безправну колонію Російської імперії. На колоніальному становищі опинились і західноукраїнські землі, що перебували у складі Австрійської монархії.

У 1801 р. на царський престол вступив Олександр І, який здобув репутацію ліберального правителя. В усій імперії відчувався подих так званої нової ери. Генерал-губернатором України був призначений прихильний до українців князь Куракін. Скориставшись цими обставинами, українські культурні діячі заснували 1805 р. у Харкові приватний університет.

Поразка Наполеона у війні з Росією призвела до посилення абсолютистських режимів у країнах Європи. Реакція царизму на події в Україні стала ще жорстокішою. Були створені "військові поселення", які перетворювали українських селян на військових, що спричинило численні бунти і заворушення.

На початку XIX ст. в Україні з'явилися масонські організації антиурядового спрямування. Одна з них під назвою "Любов до істини", членом якої був І.Котляревський, діяла в Полтаві 1818 р. Учасник полтавської масонської ложі, повітовий маршал В. Лукасевич був організатором та ідеологом "Малоросійського таємного товариства". В укладеному ним "Катехизисі автономіста" обстоювалась ідея автономії України. У Києві організувалася таємна ложа "Товариство об'єднаних слов'ян". Аналогічні організації існували в Житомирі, Кремінці й інших містах України.

Ситуація в Україні ще більш ускладнилася, коли на царський престол 1825 р. вступив Микола І. Ідеологія російської деспотії у цей час виражалася формулою міністра освіти Уварова: "Самодержавство — православ'я — народність". Царські власті розпорядились ліквідувати польські школи. Російська мова стала офіційною в усіх установах. Київський університет св. Володимира, заснований наказом російського імператора Миколи І 2 листопада 1833 року, став центром обрусіння.

Доба правління Миколи І позначилася жорстокою реакцією в суспільних сферах життя. Російська імперія перетворилася у слухняний, централізований апарат, який- очолив абсолютний монарх. Однак реакційне правління Миколи І, прозваного "Палкіним", не в змозі було приглушити революційні настрої, що після 40-х років XIX ст. знову спалахнули в Європі й досягли кульмінації у "весні народів" 1848 р. У цей час революційні гуртки продовжували існувати і в Росії, і в Україні, зокрема у Харкові серед університетської молоді.

На тлі таких історичних, суспільно-політичних та національних відносин утверджувався новий етап національно-культурного відродження, який започаткував нову добу в історії України.

Національно-культурне відродження у Лівобережній Україні першої половини XIX ст.

З кінця XVIII ст. українські землі перебували в складі Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, що втратила свою державність, був утверджений жорсткий адміністративно-політичний режим, який існував у Росії. Ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад - самодержавство, а власне Україна - це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури.

Утвердженню самодержавної влади мала слугувати "теорія офіційної народності", сформульована на початку 1830-х років реакційним міністром освіти Росії С. С. Уваровим (1786-1855), основними засадами якої стали православ'я-самодержавство-народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX.

Діяльність вищих навчальних закладів першої половини XIX ст.

Для культурного розвитку України першої половини XIX ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В. Н. Каразіна (1773-1842), громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Харківський університет. Його ректором був П.Гулак-Артемовський - відомий український поет.