2. Становлення системи соціального захисту населення

У 1991 р. Комітет по соціальному забезпеченню пенсіонерів та інвалідів перетворений в Міністерство соціального захисту населення РФ, чиї функції були набагато ширше і включали реалізацію Конвенції про права дитини, а тому соціальний захист сім’ї, жінок і дітей. Організаційна структура цього Міністерства дає повне уявлення про те, які об’єкти і напрямки соціальної політики бачила виконавча влада, як вона ідентифікує свою область діяльності (виключаючи працю та зайнятість). У Міністерство входили:

♦ Департамент з питань пенсійного забезпечення;

♦ Департамент у справах ветеранів, людей похилого віку та прийому населення;

♦ Департамент у справах дітей, жінок та сім’ї;

♦ Департамент з питань реабілітації та соціальної інтеграції інвалідів;

♦ Управління соціально-демографічної політики та розвитку соціального захисту.

У 1996 р. Мінсоцзахисту увійшло до складу Міністерства праці та соціального розвитку Російської Федерації, на яке Уряд визначив:

♦ проведення державної політики та управління в галузі соціального захисту населення;

♦ координацію діяльності в цьому напрямку інших федеральних органів виконавчої влади та органів виконавчої влади суб’єктів Російської Федерації;

♦ інші функції, пов’язані з державним управлінням соціально-трудових відносин та соціального розвитку.

В даний час структура цього Міністерства має наступні підрозділи, що відображають напрями діяльності. Департаменти:

1. Правовий департамент.

2. Департамент зайнятості населення.

3. Департамент кадрів та професійної освіти.

4. Департамент з питань державної служби.

5. Департамент з питань пенсійного забезпечення.

6. Департамент по врегулюванню колективних трудових спорів та розвитку соціального партнерства.

7. Департамент у справах дітей, жінок та сім’ї.

8. Департамент фінансово-економічного забезпечення.

9. Департамент управління справами.

10. Департамент умов і охорони праці.

11. Департамент доходів населення та рівня життя.

12. Департамент державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та охорону праці.

Управління:

1. Управління професійного навчання і розвитку людських ресурсів.

2. Управління по взаємодії із законодавчими органами, інформації та регіональної політики.

3. Управління по роботі зі зверненнями громадян.

4. Управління міжнародного співробітництва.

5. Управління міжнародної гуманітарної допомоги.

6. Управління соціально-демографічної політики та розвитку соціального захисту.

Сучасні соціальні служби в РФ розвиваються відповідно до федеральних законів «Про основи соціального обслуговування в Російській Федерації» і «Про соціальне обслуговування громадян похилого віку та інвалідів». Обидва закони, прийняті в 1995 р., закріпили в чому вже сформовану практику діяльності соціальних служб, а також задали нові напрямки їх розвитку. Обидва закони, спрямовані на підтримку сформованої практики обслуговування клієнтів похилого віку та інвалідів на дому, дали поштовх розвитку різноманітних соціальних служб. В першу чергу, необхідно зупинитися на такому типі організацій, як Центр соціального обслуговування населення.

У відповідності з законодавством центри соціального обслуговування (ЦСО) можуть бути комплексними, багатопрофільними або спеціалізованими — на обслуговуванні людей похилого та інвалідів або сім’ї і дітей.

Типова структура центру (міського, районного і т.п.) включає кілька (залежно від чисельності нужденної групи населення) відділень соціального обслуговування на дому, декілька спеціалізованих відділень соціально-медичного обслуговування, відділення термінової соціальної допомоги, соціально-консультативне відділення (правова і психологічна допомога), відділення соціального захисту сім’ї та дітей, відділення по роботі з дітьми-інвалідами, відділення денного перебування, геріатричне, соціально-реабілітаційне відділення, відділення гуманітарної допомоги і т. п.

Відділення соціального обслуговування вдома обслуговує громадян, які частково втратили здатність до самообслуговування і потребують сторонньої допомоги. Ця форма обслуговування направлена на продовження перебування людей в звичному середовищі свого житла. Послуги надаються відповідно до Федеральним (Територіальним) переліком гарантованих соціальних послуг, в який входять послуги з купівлі і доставці продуктів, медикаментів і товарів першої необхідності; оплаті житла і комунальних послуг; сприянню в організації прибирання житлових приміщень і т.д.

Соціально-консультативне відділення створено для захисту прав та інтересів громадян, їх адаптації в суспільстві шляхом сприяння у вирішенні соціальних, юридичних та психологічних проблем. Для цього здійснюється консультування з питань соціального обслуговування громадян; роз’яснення нормативних актів; виявлення потреб у соціальному обслуговуванні, в першу чергу у самотніх громадян похилого віку та інвалідів; створення банку даних про громадян, які потрапили у важку життєву ситуацію і надання їм психологічної допомоги; видача талонів на натуральну допомогу у вигляді безкоштовних обідів і т.п.

Відділення термінового соціального обслуговування призначене для надання разової допомоги громадянам, що потрапили у важку життєву ситуацію, для підтримання їхньої життєдіяльності. Це натуральна допомога (продуктові набори, талони на безкоштовне харчування, виділення одягу, взуття та інших предметів першої необхідності) і матеріальна допомога. Термінова допомога може полягати в супроводі одиноких громадян до медичного закладу або їх відвідування у лікарні. Відділення термінової допомоги працюють у контакті з різними релігійними, благодійними та громадськими організаціями, а також громадянами-волонтерами.

У 90-х рр. розбудована дієва мережу професійної підготовки фахівців у галузі соціальної роботи. Створена інфраструктура соціального захисту отримала кваліфікований контингент професіоналів, що розгортають свою діяльність в різних напрямках — від реабілітації до організаційно практичної діяльності, від консультування до надання підтримки клієнтам в ситуації кризи і дезадаптації.

В даний час система соціального захисту населення РФ включає (на 1 січня 2003 р.) 1354 стаціонарних установ соціального обслуговування на 200,9 тис. місць, в яких проживають 248,2 тис. чоловік. Основними тенденціями в розвитку мережі стаціонарних установ соціального обслуговування була їх медико-соціальна спеціалізація та підвищення комфортності проживання людей похилого віку та інвалідів. Це обумовлено тим, що в кінці 90-х рр.. XX в. тільки 22% літніх людей були практично здорові, а інші ж страждали різними хронічними захворюваннями, в тому числі 34% мали тяжкі порушення функцій органів. Незважаючи на широку мережу діючих закладів, потреба в них залишалося високою. Так, черговість в стаціонарні установи всіх типів у 2003 р. становила понад 17,2 тис. чол. У системі соціального захисту населення в 2003 р. функціонувало 1955 центрів соціального обслуговування, кілька десятків геронтологічних центрів, будинків милосердя, більше 500 будинків малої місткості. Спільно з органами охорони здоров’я створювалися нові геріатричні центри, лікарні та відділення.

Особливо активно розвивалася мережа установ соціального обслуговування на дому. На 1 січня 2003 р. їх число склало 12 178, в яких трудилося 197,1 тис. соціальних працівників. Число обслужених клієнтів склало 1103,2 тис. чол. У той же час складалися на черзі на надомної обслуговування 126,2 тис. потребують соціальної допомоги літніх людей та інвалідів.

До 2003 р. в 89 суб’єктах Російської Федерації налічувалося понад 2 млн. громадян, звільнених з військової служби в якості офіцерів, прапорщиків, мічманів і сверхсрочнослужащіх запасу та у відставці. До кінця XX в. в Російській Федерації налічувалося 491 788 інвалідів Великої Вітчизняної війни, близько 45 тис. інвалідів бойових дій на територіях інших держав, а також Чеченської Республіки, 14 тис. ветеранів підрозділів особливого ризику

Система заходів соціального захисту ветеранів мала досить широкий спектр підтримки в ці роки. Вона знаходила відображення: у додатковому пенсійному забезпеченні батьків загиблих військовослужбовців, у соціальній підтримці дітей-сиріт і вдів військовослужбовців; у подальшому розвитку системи спеціалізованих установ соціальної адаптації, а також установ комплексної реабілітації інвалідів.

Однак збереглися досить гострими проблеми соціального забезпечення інвалідів військової служби. Станом на 1 січня 2000 р. в Російській Федерації проживало 788 493 інваліда військової служби, включаючи 491 788 інвалідів Великої Вітчизняної війни внаслідок військової травми і захворювання, одержаного в період проходження військової служб, 27 280 інвалідів бойових дій в Афганістані, 26370 інвалідів з числа колишніх військовослужбовців — учасників чорнобильських подій, близько 12 тис. колишніх військовослужбовців, які отримали інвалідність внаслідок поранень у ході бойових дій в Республіці Таджикистан, Чеченській Республіці, Республіці Дагестан.

Становище із забезпеченням житлом військовослужбовців, звільнених з військової служби, продовжувало погіршуватися. Середній час очікування після звільнення квартири 6 років. Станом на 1 січня 2000 р. на обліку в органах виконавчої влади суб’єктів Російської Федерації складалося 164 434 сімей колишніх військовослужбовців.

Здоров’я населення відноситься до найбільш значущих соціальних цінностей. Один з показників стану здоров’я населення — інвалідність. У той же час інвалідність — індикатор рівня цивілізованості країни, її економічного розвитку, соціально-політичного стану, ступеня зацікавленості держави і суспільства в здоров’ї і дотриманні громадянських прав кожного його члена.

Інвалідність як статистичний показник залежить не тільки від здоров’я нації, але й від багатьох соціальних факторів, методів збору інформації, нормативно-правових основ для оформлення інвалідності. На динаміку інвалідності впливають кон’юнктурно-мотиваційні чинники — розширення пільгового забезпечення для інвалідів сприяє збільшенню обращаемости хворих з Метою встановлення групи інвалідності. Соціально-економічні зміни — зростання безробіття, падіння рівня життя, міграційні процеси — стимулюють зростання потреби населення в додатковий соціальний захист, яку дає статус інваліда.

До кінця 90-х рр.. XX в. спостерігалося стійке зростання первинної інвалідності по трьом класам захворювань: хвороб ендокринної системи та розладів харчування; по туберкульозу і психічним розладам. Такі хвороби відносяться до розряду соціальних і відображають соціально-економічний (зниження якості життя, погіршення харчування і пр.) і соціально-психологічне неблагополуччя в країні.

Зростання психічних захворювань по тривалості строків інвалідності займає перше місце. Більшість психічно хворих, які втратили працездатність, стають інвалідами в молодому і середньому віці (25% у віці до 29 років, 70% — до 40 років).

Серед всіх осіб, вперше покликаних інвалідами, особи працездатного віку становлять 51,3% і на протязі 90-х рр.. можна відзначити тенденцію, що інвалідами ставали люди все в більш молодому віці.

Тенденція зростання інвалідизації збереглася до кінця сторіччя; щорічно визнаються інвалідами понад 1 млн. чол., Половина з якого особи працездатного віку. Відновлювали здатність до праці лише 2,2% інвалідів.

Відзначимо як позитивні, так і негативні тенденції цих років.

Серед позитивних зрушень — наявність достатньої кількості державних програм, що дозволяють вирішувати проблеми різних категорій нужденних, раніше не враховуються: інвалідів локальних військових конфліктів, психіатричних хворих, дітей-інвалідів, девіантних сімей і т.д. Зростання установ системи соціального захисту та обсягів фінансування — позитивний момент у розвитку російської державності.

Невиправдано повільно розвиваються відділення денного перебування (ВДП). Так, в Петербурзі на 15-18 відділень надомного обслуговування і 4-5 медико-соціального в кожному районному ЦСО всього одне відділення ОДП. Воно приймає 20-25 чоловік на «зміну» — 15 робочих днів, причому кожна літня людина може туди потрапити один раз на рік. Клієнти дуже цінують можливості спілкування та активізації способу життя, одержувані в ОДП. Однак відсутня можливість використання ОДП літніми, які самі вже не можуть туди дістатися.

Одержали розвиток спеціальні соціальні будинки для літніх. Якщо вони спроектовані так, щоб самі мешканці і жителі сусідніх будинків могли спілкуватися, спільно користуватися інфраструктурою спецдома, проводити разом відпочинок, то адаптація людей похилого до нового місця йде, як правило, успішно і не виникає труднощів.

Наведені вище дані говорять про те, що в Росії створена система соціальних служб, соціальне обслуговування поступово освоює інтегративні завдання, що дозволяють не ізолювати літніх або інвалідизовані людей в стаціонарах або за закритими дверима своєї квартири.

Допомога малозабезпеченим. Служби соціальної допомоги готові надати допомогу всім особам, рівень доходу яких нижче встановленої межі бідності, але пріоритетна допомога надається найбільш нужденним, мають обмежені здатності самостійно поліпшити своє становище, зокрема, працювати і заробляти. Бідність — необхідна, але недостатня умова права на цю допомогу. Громадяни, для яких вона опинилася явищем тимчасовим і випадковим, не можуть претендувати на постійну допомогу держави. Даний спосіб організації допомоги переслідує своєю метою раціональний розподіл державних коштів та істотне скорочення можливості утриманства. Така система передбачає, що люди звертаються за нею тільки після використання всіх інших джерел засобів існування. Безумовно, прийняті обмеження прав громадян на отримання посібників в основному викликані мізерними грошовими коштами.

Положення в нашій країні зараз таке, що держава може гарантувати своїм громадянам, причому тільки найбільш уразливим, непрацездатним, лише мінімум — допомога для виживання, розраховану на рівні фізіологічного мінімуму. Тому на державному рівні вразливі і залежні категорії громадян виділяються заздалегідь, щоб розрахувати і запланувати видатки бюджетів різних рівнів. Належність до «категорії» гарантує систематичне зміст (посібники, пільги). Державний статус такого роду соціального захисту увазі можливість централізованого контролю над визначенням кількості опікуваних таким чином членів суспільства і ресурсів, виділених на ці цілі. Соціальні служби здійснюють прямий патронаж і контроль над розташованими на підвідомчій території групами вразливих і залежних, маргінальних сімей і самостійно приймають рішення, кого з них залучати до соціальне участь, а кого не залучати і сегрегованих.