3.4. Державне регулювання цін
Державне регулювання цін – це політика впливу держави на ціни за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів з метою сприяння стабільному розвитку економіки країни. Державне регулювання цін у тій чи іншій мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економіки країни. За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується впливом на передумови та побічні наслідки ціноутворення. На етапі формування ринкових відносин необхідне втручання в механізм ціноутворення для компенсації нездатності ринку утворювати рівноважні ціни.
Вільна ринкова ціна не є універсальним засобом регулювання економіки. Вона не здатна врахувати всієї різноманітності умов і цілей соціально-економічного розвитку країни.
По-перше, стимулюючий вплив вільних цін на економіку може забезпечуватися за умов розвинутого конкурентного ринку з відповідною інфраструктурою. У іншому випадку вільне ціноутворення може відіграти руйнівну роль, породжуючи такі явища, як падіння виробництва, безробіття, інфляція, тощо.
По-друге, вільні ринкові ціни можуть реагувати тільки на ті зміни в економіці, які знаходять своє відображення у платоспроможному попиті. Тому ціни не враховують колективні, економічні, екологічні та інші проблеми, що породжує небажані наслідки для суспільства. Урахування всіх цих обставин можна забезпечити тільки на засаді державного регулювання цін.
Державне цінове регулювання в Україні регламентується спеціальним законодавством, яке включає:
Закон про ціни і ціноутворення в Україні.
Закон про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності.
Постанову Кабінету Міністрів Україні “Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо цін” тощо.
Цінова політика держави впроваджується через спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні належать загальнодержавні, регіональні та відомчі установи: Міністерство економіки України, управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення спрямована на формування та реалізацію цінової політики в країні. Конкретні повноваження Міністерства економіки щодо регулювання цін нині обмежуються тільки встановленням оптових цін на природний газ для виробників і постачальників тарифів, на його транспортування територією України та роздрібних цін на газ для населення.
Управління з питань цінової політики місцевих органів виконавчої влади мають право регулювати:
ціни на паливно-енергетичні ресурси, що відпускаються населенню для побутових потреб;
тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення;
граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування;
тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні й комунальні заклади охорони здоров’я;
граничні рівні торговельних надбавок на окремі вироби медичного призначення, тощо.
Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі органи – міністерства і відомства, які погоджують свої рішення з Міністерством економіки, Пенсійним фондом та Національним банком.
Державна політика цінового регулювання справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. Обмеження цін інколи може привести до суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи їхнього банкрутства на регульованих ринках.
Регулювання державою процесу ціноутворення здійснюється в трьох головних формах (див. рис. 8.1). При цьому використовується різноманітні методи державного регулювання цін, які можна об’єднати у дві групи: прямі і непрямі (опосередковані).
На початковому етапі створення ринку або в кризовій ситуації переважає, як правило, пряме регулювання. До прямих методів належать:
встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги;
застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення;
декларування зміни цін;
заморожування (блокування) цін на певний строк;
уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних надбавок;
дотування виробників деяких (соціально значимих) товарів;
укладання договорів про ціни між підприємствами і державою тощо.
На етапі розвинутого ринку і стабільної економіки переважають непрямі методи державного регулювання цін. До них належить:
диференціація рівня ставок товарних податків;
пільгове оподаткування та кредитування;
зміни ставок ввізного мита;
уведення граничних нормативів рентабельності.
Державне регулювання цін – це засіб досягнення певних цілей державної економічної політики, найбільш типовими з яких являються:
запобігання руйнівному впливу цін на економіку (як правило, шляхом установлення фіксованих цін на необхідніші товари і дотування їх виробництва);
стримання інфляції за допомогою політики доходів (переважно шляхом тимчасового блокування цін, застосування граничних цін, граничних нормативів рентабельності, дотування виробництва соціально важливих споживчих товарів, надання цільових компенсацій споживачам з відповідним регулюванням заробітної плати);
забезпечення доступу до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їх грошових доходів;
захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції (шляхом тарифних та нетарифних методів торгівельної політики);
стримання монополізму і забезпечення конкурентного середовища на ринку (шляху установлення для підприємств-монополістів фінансових чи граничних рівнів цін, торговельних надбавок, нормативів рентабельності або запровадження обов’язкового декларування зміни цін.
Держава контролює додержання дисципліни цін. Під дисципліною цін розуміють дотримання визначених нормативними актами і документами вимог щодо формування, установлення та використання цін. Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється системою спеціальних органів:
державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України;
державою інспекцією АР Крим;
інспекціями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій;
податковими службами;
фінансовими службами;
антимонопольними службами;
комітетом захисту прав споживачів.
Державні інспекції цін мають право самостійно приймати рішення щодо застосування фінансових санкцій. Інші служби можуть тільки передати інспекціям контролю за цінами матеріали та акти перевірок для подальшого розгляду.