3.Виконання вправ.

Вправа 1. Прочитайте і поясніть висловлювання про мову. Яку роль виконує мова у вираженні особистості людини?

«Мовна індивідуальність вирізняє людину як особистість, і що яскравіша ця особистість, то повніше вона відображає мовні якості суспільства». (О. Потебня)

«Що б людина не називала і не виражала, завжди вона роз­криває свою особисту сутність; тому мова є критерієм того, на якому рівні знаходиться людська культура». (Л. Фейєрбах)

«З того, як говорить та чи інша людина, можна уявити собі загальний розвиток цієї людини, її освіту, культурний рівень. Що культурнішою є людина, то розвиненішою є її мова, багатшою на лексичний запас, розмаїтіпіою епітетами, метафорами, влучними порівняннями, барвистішою вживанням прислів'їв, приказок, при­повідок». (Б. Антоненко-Давидович)

2. Диктант

ОДВІЧНА ДУМА

Мовчить собор. Не видно облупленості, іржі на банях: ніч скрадає на ньому всі травми часу. Навколо вирують пристрасті, ла­маються списи в щоденних баталіях, що їх ведуть будівничі з бра­коньєрами, а він стоїть, думає свою одвічну думу.

Усе він бачить і чує все. Ярмарки вирували круг нього, яскра­во гомоніли, бурунили, буйно сміялись червоним, сивіли шапками, саньми красувались у різьблених оздобах. Чи так уже воно й ви­щезло все? Чи береже він у собі відгомін життя невмирущого, миг­тіння списів запорозьких, різноголосся ярмаркового люду, жарти циганські, лоскітний сміх шинкарок щасливих, нічні шепоти зако­ханих? Повен, повен усього! Темрявою ночі окутаний, зірок дістає шоломами своїх бань крутолобих. А сталь у печах клекоче і, коли плавку дають і все небо виповнюється загравною повінню, так що вершечки садків висвітяться карбовано, видні до кожного листочка, в такий час од світла заводів враз вирине з темряви ночі й собор. І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров'ю, стоїть серед заводського селища, весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів.

(174 сл.) (За О. Гончаром)

4. Контрольні запитання.

1. Які функції виконує мова в суспільстві та яка її роль для окремої людини?

2. Які функції мовлення ви вважаєте провідними?

3. Чим відрізняються мова і мовлення?

Література

1. Терещенко В.М. Українська мова. Навчально-практичний довідник . – Х.:Торсінг плюс, 2012. – 6-7 с.

Тема. Загальна характеристика звукового складу мови. Норми вимови. Склад і наголос. Правила переносу слів.

План

1.Орфоепічні норми.*

2. Вимова голосних і приголосних звуків.*

3. Принципи та правила поділу слів на склади.*

4. Знак наголосу.*

5. Виконання вправ.**

6. Контрольні запитання.

1. Орфоепічні норми

У широкому розумінні норми літературної вимови (орфоепічні норми) — це:

• норми власне орфоепічні (літературна вимова окремого звука, найрізноманітніших поєднань звуків);

• норми акцентні, наголошувальні;

• інтонаційні норми мовлення.

В орфоепії потрібно розрізняти орфоепічні норми та орфоепічні правила. Норми — своєрідні матеріальні компоненти мови, а правила — наукове осмислення, визначення, формулювання і, отже, знання орфоепічних норм.

2. Вимова голосних і приголосних звуків

Вимова голосних звуків певною мірою залежить від позиції звука відносно наголошеного складу. Наголошений склад вважається сильною позицією для голосного звука, а ненаголошений — слабкою.

В українській мові голосні звуки переважно вимовляються чітко й виразно у будь-якій позиції, тому їх називають звуками повного творення. Звуки [а], [у], [і] в усіх позиціях вимовляються виразно і чітко.

Ненаголошений [о] перед наголошеним складом з [у] або [і] може вимовлятися з незначним наближенням до [у]. У словах іншомовного походження такого наближення не відбувається.

У ненаголошеній позиції звук [е] наближається у вимові до [и], а [и] — до [е]. Вимова [е] з наближенням до [і] може спостерігатися в позиції між м’якими приголосними [засво'йе'н':а], [змага'йе'ц'іа].

Приголосні звуки української літературної мови вимовляються в переважній більшості випадків виразно, чітко. Сильною позицією для них є позиція перед голосними [а], [о], [у].

Дзвінкі приголосні вимовляються дзвінко в будь-якій позиції. У словах вогко [вохко] — легко [лехко], кігті [кіхт'і] — нігті [ніхт'і] звук [г] зазвичай оглушується.

Шиплячі [ж], [ч], [ш], [дж] в українській мові тверді: [чаша], [бджола]. Особливо слід звернути увагу на необхідність твердої вимови звука [ч] та сполучення звуків [шч], яке позначається літерою щ. Треба вимовляти: [че^ире^ивички], [л'ішчйна], [шчас'т'а].

Шиплячі звуки лише злегка пом'якшуються в положенні перед і: [ш'іст'], [ч'ітко]. Шиплячі треба вимовляти як напівпом'якшені також і тоді, коли вони подовжуються: [узб'іч':а], [узвиш':а].

В українській мові існує протиставлення твердих і м'яких приголосних. Пари за ознакою твердості/м'якості утворюють звуки: [д]-[д'], [т]-[т'], [з]-[з'], [с]-[с'], [ц]-[ц'], [дз]-[дз'], [л]-[л'], [н]—[н'], [р]—[р']. Інші приголосні звуки: [б], [п], [в], [м], [ф], [г], [ґ], [к], [х] — не бувають м'якими. Лише в позиції перед і вони злегка пом'якшуються: [б'ігти], [кв'іти], [п'іс'н'а]. Таке ж пом'якшення спостерігаємо перед голосними [а], [о], [у] в небагатьох українських словах: [моркв'аний], [т'м'аний].

Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не замінюється глухим у кінці слова та перед глухими. Навпаки, в позиції перед приголосним та в кінці слова цей звук набуває більшої звучності і переходить в [у] нескладовий: .[прауда], [йе'уропа], [учора].

Звук [ґ] властивий невеликій кількості українських слів. Літера Ґ, ґ на позначення звука [ґ] відновлена виданням «Українського правопису» 1993 року. її слід використовувати:

• у літературних і найпоширеніших діалектних словах: аґрус, ґатунок, ґедзь, ґудзик, ґрунт, дзиґа;

• у вузькодіалектних словах при їх писемному відтворенні в художніх, етнографічних творах: вґулати (подужати, справити­ся), ґвер (рушниця);

• у прізвищах українців та інших власних назвах України, які традиційно вимовляються з ґ: Ґудзь, Ґалаґан;

• літерою ґ передається латинська літера g у варваризмах: фата морґана, персона нон ґрата.

Звук [дж] — злитий звук, завжди твердий: джерело, джміль. Лише в позиції перед і він злегка пом'якшується: [бдж'ілка]. Звук [дз] теж злитий, він може бути твердим і м'яким. Роздільна вимова цих звуків є порушенням орфоепічної норми.

Звук [р] постійно твердий у кінці слова і складу: [л'іхтар], [чоти^ерма].

Звук [й] — м'який приголосний звук. У кінці слова та перед приголосним він вимовляється як [і] нескладовий. На початку слова та в позиції між голосними звук [й] вимовляється чітко.

За вимовою абревіатури можна поділити на дві групи:

1. ініціально-літерні, які творяться поєднанням назв перших букв кількох слів;

2. ініціально-звукові, що складаються з перших звуків тих слів, які стали основою для їх утворення.

Найчастіше абревіатура вимовляється за назвами початкових букв (ха-те-зе — ХТЗ). Однак такий підхід до вимови не завжди прийнятний, зважаючи на складність, немилозвучність вимови абревіатури, через те в окремих випадках варіантом вимови може бути просторічний, простіший (ФЗУ: не еф-зе-у, а фе-зе-у). Однак такі приклади одиничні.

Вимова абревіатур багато в чому залежить від кількості, а також розміщення голосних і приголосних звуків.

Найголовнішими закономірностями вимови літерних абревіатур є такі:

• за звуками вимовляються ініціально-звукові абревіатури, що складаються з ініціалів типу «голосний-голосний-приголосний», «приголосний-голосний-приголосний», наприклад: ООН, ЖЕК, ЦУМ;

• літерні абревіатури, що складаються з двох або трьох при­голосних та одного голосного, вимовляються за буквами, наприклад: ПТУ (пе-те-у), МГУ (ем-ге-у);

• однолітерні абревіатури із цифрами вимовляються за назвами букв: Т-34

(те-34).