2. Архітктура
У розвитку барокового стилю можна окреслити три періоди. Це ранній - від початку – до кінця XVII ст., зрілий - кінець XVII - перша половина XVIII ст., пізній – друга половина XVIII століття. Особливістю українського бароко було те, що через історичні обставини – територіальний поділ країни, - сформувались два його регіональні варіанти. Зберігаючи спільність у загальних рисах, ґрунтуючись на єдиних естетичних засадах, бароко виявляє певні відмінності на Лівобережжі та в Західній Україні.
Бароко на Лівобережжі доби Гетьманщини, іменують "козацьким бароко". Поряд з такими духовними скарбами, творцями яких було козацтво, - це козацькі думи, пісні, танці, козацькі літописи, правові та політичні документи - існує і численна мистецька спадщина. До неї входять козацькі храми, козацькі ікони та портрети, народні картинки із зображенням козака Мамая тощо. Козацтво було значною культурною силою і безпосередньо спричинилось до художніх шукань доби. їх естетичні уподобання, смаки, ідейні прагнення надали особливого національного колориту мистецтву.
Під патронатом козацтва могутніх масштабів набрало церковне будівництво на Лівобережжі, що засвідчувало єдність козацтва і православної церкви у великих державних змаганнях тієї пори. Козацьке подвижництво на мистецькій ниві спонукалось не лише їх релігійними почуттями, обов'язком християнина дбати про зміцнення церкви. Для козацтва мистецтво було важливим засобом політичного та національного самоутвердження.
Мистецький розквіт приніс славу козацькій країні у всій Європі, викликав хвилю інтересу і захоплення, про що свідчать численні документи. Та й у самих українців донині живе ностальгійне почуття за тими благодатними часами.
Великими культурними осередками Лівобережжя були полкові міста, гетьманські столиці, які активно розбудовувались. Найбільше будувалось в Києві, Чернігові, Ніжині, Полтаві, Лубнах, Старо дубі, Харкові, Батурині.
Забудовувались родові маєтки гетьманів, більшість яких пізніше були зруйновані. Наприклад, палац Б. Хмельницького в Суботові, Мазепи - в Батурині, Скоропадського — в Глухові, К. Розумовського — в Козельці та Батурині. Крім столиць та родових помість, в часи Гетьманщини багато будувалось по всіх містах і селах, особливо церкви та монастирі (не дивно, що з архітектурних пам'яток минулого донині найбільше збереглось по усій Україні саме від доби бароко).
Козацькі собори є унікальним явищем в національному зодчестві. У будівництві козацьких храмів вирішальну роль відігравали давні архітектурні традиції княжої доби, які набули своєрідних форм у поєднанні із запозиченими бароковими елементами європейської архітектури. Поширені були два типи козацьких церков - базиличні та хрещаті. Церкви базиличного типу, як правило тринефні у плані, виникли шляхом поєднання тринефної будівлі із західним, базилічним типом бароко (оперті на традицію кам'яної архітектури Київської Русі). До таких будівель належить Троїцька церква в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен, збудований І.Самойловичем (1682), Мазепинські церкви у Києві - Михайлівська (1691) та Богоявленська (Братська, 1695), які більше наслідують західні форми.
Інший тип козацьких церков ґрунтується на давніх традиціях народного дерев'яного будівництва. Це хрещаті у плані, три- або п'ятидільні з три- або п'ятибанним завершенням. Цей самобутній тип пов'язаний із багатовіковою традицією, добре відточеною і викристалізуваною в традиційному українському будівництві. Тому мистецтвознавці називають їх шедеврами архітектури. Як в плані просторово-об'ємного вирішення, так і в декорі, вони являють собою повну гармонію форм і деталей. Як зазначає Д. Антонович: "ясними конструкціями й обмеженістю прикрас наші будови далеко відходять від чисто декоративних принципів надто переладованих форм бароко Заходу і Сходу".
Однією з кращих пам'яток такого типу є собор у Ніжині - столиці найбільшого козацького полку — збудований на центральній площі міста у 1668 р. Подібна до нього церква в Густинському монастирі. До трибанних церков із традиційною основою належить знаменитий Покровський собор у Харкові (1680), собор у Ромнах та ін.
Найвищої художньої довершеності, чистоти форм досягають п'ятибанні церкви на хрещатій основі. До них належать церкви в с. Сутківцях, с. Нискиничах на Волині (1653), церква Спаса на Берестові в Києві, перебудована Петром Могилою у 1638-1643 роках. В козацьку добу було споруджено цілу низку таких храмів. П'ятибанне завершення має Троїцька церква Густинського монастиря (1674), Преображенська в Прилуках (1716), Георгіївська у Видубицькому монастирі (1696) та ін.
Отже, козацтво, використавши традиційно поширений в Україні тип дерев'яної церкви, ніби одягло його у камінь, і, значно удосконаливши архітектурні форми декоративним оздобленням, перетворило їх у справжні мистецькі шедеври, вищий прояв архітектурної думки. Здебільшого ці храми не мають чітко окресленого фасаду, бо однаково пишно прикрашені з усіх чотирьох сторін. Така всефасадність складає характерну рису національної архітектури. Це різнить православні церкви в архітектурному вирішенні від традиційних типів костелів, де чітко акцентований фасад.
Своєрідних рис набуває будівництво в часи гетьманування І. Мазепи, про що свідчить поширена в літературі назва "мазепинська доба". Своєрідна індивідуальність цієї великої людини прослідковується у всіх культурних явищах тієї пори. Ідея української державності, централізація влади визначила напрям політичної і культурної діяльності Мазепи, в чому він наслідував свого попередника І. Самойловича. На часи правління цих двох гетьманів припадають і найзначніші культурні зрушення, найінтенсивніше будівництво. І. Мазепа завершував розбудову Мгарського монастиря біля Лубен, розпочату з великим розмахом І. Самойловичем у 1682 році. Культурна політика цих двох гетьманів спонукалась їх прагненнями як верховних державних мужів сконсолідувати український народ, піднести на вищий щабель його духовність. До сфери діяльності гетьманів належало піклування про освіту, книгодрукування, літературу тощо. Просто вражаючою є сподвижниць ка діяльність І. Мазепи на культурній ниві, яка була частиною загальнодержавної політики, до того ж пріоритетної. Цим, власне, і пояснюється таке щедре меценацтво та ктиторство славного гетьмана.
Більше двох десятків храмів під безпосереднім керівництвом та за ініціативою Мазепи було споруджено чи перебудовано в кінці XVII – на початку XVIII століття. Поряд із майстерністю будівничих у них втілився мистецький хист та витончений художній смак самого гетьмана.
Барокові храми мазепинської доби є своєрідними символами української державності. Невипадково визначальними тут стали традиції кам'яного будівництва княжої доби, які мали нагадувати сучасникам про велике минуле Русі. Козацтво ж усією своєю діяльністю прагнуло довести цю спадкоємність, ретельно дбало про збереження наступності як у галузі політичних, так і духовних традицій. Це засвідчують величні храми, збудовані Мазепою в Києві, Чернігові, Мгарі. Подібно до Софії Київської вони прямокутні у плані, мають видовжені нефи, дві башти прикрашають фасад. їх відрізняє величне і монументальне вирішення, масштабність та масивність форм, де втілились характерні риси монументального стилю Київської Русі. Таким взірцем є Микільський собор у Києві (1690-1696), збудований архітектором Й. Старцевим на замовлення гетьмана. Особливо шанобливим ставленням до давньоруських традицій можна пояснити подвижництво Мазепи у справі відбудови та подальшої розбудови найбільших київських святинь – Софії та Києво-Печерської лаври. Започаткував цю справу ще Петро Могила реставрацією Софіївського собору; перебудовою княжої церкви Спаса на Берестові над Економічними воротами Печерської лаври. Мазепа відбудував Софію, позолотив її бані, подбав про новий іконостас та внутрішні прикраси. У бароковому стилі було здійснено перебудову Успенського собору Києво-Печерської лаври, Лаврську Троїцьку церкву над вхідною брамою, закладену ще у 1106 році (у розбудову лаври вкладено найбільше коштів, жертвуваних гетьманом на церковне, будівництво). Ґрунтовна реставрація під гетьманським патронатом була здійснена і у Кирилівській церкві - видатній архітектурній пам'ятці княжого Києва. Всього під протекторатом Мазепи в Києві споруджено шість будівель. До цього реєстру належить і Богоявленська (Братська) церква на Подолі. Прислужився гетьман і до будівництва нового корпусу Києво-Могилянської академії, завершеного архітектором И. Шеделем у 1731-1743 рр. Тож не випадково сучасники називали Мазепу "зиждителем" (будівником, творцем) храмів і скарбів духовних.
Своєрідною ознакою мазепинського стилю було не лише звернення до національних традицій, але й активне впровадження нових європейських художніх форм. У "польському стилі" був збудований палац гетьмана у Батурині (на жаль, зруйнований Меншиковим після Полтавської трагедії. Руїни палацу доносять малюнки Т. Шевченка). Західні форми католицьких костелів наклали відбиток і на церковну архітектуру "мазепинського бароко". Особливий аристократизм, вишуканість, деяка стилізація під польське "аристократичне" бароко надало урочистої ошатності цим будівлям. В них більше виявлена тенденція до "європеїзації" українського мистецтва. На архітектурних будівлях часто присутні типові елементи ордеру - колони, пілястри, розвинуті фронтони. Але оригінальними ці будівлі є в орнаментально-декоративному вирішенні, де сильно відчутними були впливи народного мистецтва. Звідси яскрава декоративність, соковитість, особлива мальовничість споруд.
Посиленням декоративізму, мальовничості, експресії характеризується архітектура пізнього бароко. Стіни будівель прикрашають складні декоративні композиції, де народнопоетичні образи, поєднані із християнськими та античними. Здебільшого в них присутня складна семантика та символіка, подібно до складної та метафоричної мови барокової поезії. Адже декоративність є однією із найприкметніших ознак художньої мови українського бароко. Поряд із ліпниною активно застосовуються розпис та колір. Будівлі ззовні отиньковані та побілені, колір вводиться у фарбування порталів, карнизів, наличників тощо. Це змінило загальний вигляд міст і сіл, надало їм особливої ошатності, стилістичної єдності.
Пишною пластикою вражає одна із визначних пам'яток української барокової архітектури Брама Заборовського, збудована архітектором Й.Шеделем у 1746 році на честь митрополита Київського та Галицького Рафаїла Заборовського. Розташована вона в огорожі Софіївського собору і належить до типу тріумфальних пам'яток, надзвичайно характерних для доби бароко (споруджували їх на честь певних видатних осіб, подій, пам'ятних дат
- арки, монументи, брами, церкви). З тріумфальною пишністю архітектор Шедель відбудовує після пожежі 1748 року дзвіницю Софіївського монастиря, що служила парадним в'їздом, тріумфальною аркою. З ім'ям И.Шеделя пов'язане і будівництво лаврської дзвіниці (1744), що стала прикрасою не лише Печерського монастиря, але й міста Києва. Особливе місце у розбудові Києво-Печерської лаври належить архітектору Степану Ковніру. Як кріпак лаври, він здійснював керівництво усіма будівельними роботами: будував дзвіницю, Троїцьку надбрамну церкву, монастирські корпуси (Ковнірівський корпус) та ін.
Видатним явищем в українській архітектурі другої половини XVIII ст. є творчість міського архітектора Києва І. Григоровича-Барського. Йому належить цілий комплекс будівель як Києва, так і інших міст. Він завершив перебудову Кирилівської церкви, розпочату Мазепою, проектував житлові будинки на Подолі, Покровську та Миколаївську церкви. Будував він і палаци К. Розумовського в Батурині та Глухові, собор Різдва Богородиці у родовому селі гетьмана - Козельці (бл. Чернігова) та ін. У цій архітектурі відчутний вплив нового мистецького напрямку, що прийшов на зміну бароко
- рококо, більш витончених та вибагливих форм.
В українському мистецтві другої половини XVIII ст. значним стає і російський вплив, що пояснюється посиленою експансією Росії, її активною колоніальною політикою (Петро І спеціальним наказом заборонив будівництво церков в українському стилі). Тут працює ряд російських архітекторів, зокрема Мічурін, Квасов, в той же час українські архітектори -І. Зарудний, Ф. Старченко - зробили вагомий внесок у розвиток російського зодчества. І. Зарудний, наприклад, очолював "Изуграфську комісію" в Петербурзі, а перед тим був головним архітектором Москви. Архітектори Мічурін та Квасов будували всім добре відому Андріївську церкву у Києві (1747-1753рр.) за проектом знаменитого петербурзького архітектора Растреллі. Стрункі, вишукані форми церкви, що ніби виростає з гори, створюють сильне художнє враження. Тут вдало використаний мальовничий рельєф гори, будівля добре вписується у загальний пейзаж. За проектом Растреллі побудований і Маріїнський палац (1752-1755рр., нині резиденція президента). Особлива елегантність архітектурних форм, стриманий декор, використання скульптури - статуй, ваз - засвідчує належність цієї будівлі до стилю класицизму, який панує в російському мистецтві від середини XVIII ст. і набуває розвитку в українській архітектурі та образотворчому мистецтві кінця XVIII - першої половини XIX ст.
Особливості західноукраїнського бароко. Барокове мистецтво Львова.
Художнє життя Західної України не було таким бурхливим як на Лівобережжі. Економічні труднощі доби Руїни не сприяли інтенсивному будівництву. Мистецтво не мало такої могутньої меценатської підтримки як на Гетьманщині. В умовах жорстокого контрреформаційного тиску згортається від середини XVII ст. і культурна діяльність братств. Із введенням унії православна церква на західноукраїнських землях майже повністю втрачає свої позиції.
На регіональних відмінах західноукраїнського бароко позначились і особливості суспільно-політичної ситуації, і ті нові тенденції, що визначили духовний клімат та напрям творчих пошуків митців. Важливо те, що контакти між обома регіонами існували постійно. В умовах інтенсивного культурного взаємообміну формуються і спільні риси художньої творчості, хоча виявляються вони у самобутніх формах. Культивування традиції для митців Правобережжя було необхідним засобом опору політиці денаціоналізації та покатоличення, яка значно активізувалась на хвилі контрреформації.
Про посилення католицького впливу протягом XVII - XVIII століть свідчить інтенсивне будівництво костелів, монастирів, колегій. Питома вага цих будівель є переважаючою в усій західноукраїнській архітектурі доби бароко. І наслідували вони, звичайно, форми західноєвропейського бароко, передусім італійського, польського, пізніше австрійського. Католицьке бароко добре демонструє архітектура Львова, Жовкви, Бродів, Бережан, Луцька, Кременця, Кам'янець-Подільського, Бучача, Тернополя та інших міст Галичини та Волині,
Європейський бароковий вплив відчутно позначився на розвитку цивільної та фортикаційної архітектури. В містах і селах Західної України збереглись (на жаль, у напівзруйнованому чи значно пошкодженому стані) барокові палаци - магнатські резиденції представників української та польської шляхти. Це замки Вишневецьких у Вишнівці, Чарторийських у Корці, Собеських у Золочеві, Збаразьких у Збаражі, Конецпольських у Бродах та Підгірцях. У добу пізнього бароко побудовані палаци в Олиці, Ізяславі, Жовкві, Львові.
Особливу сторінку складає мистецтво Львівського бароко. До архітектури раннього етапу належать будівлі Бернардинського та Єзуїтського костелів. їхні фасади прикрашають скульптури святих та "пророків, заглиблені у ніші, декоративні рельєфи. Багатством скульптури, різьбленими вівтарями відзначаються інтер'єри храмів. Всередині храмів стіни покриті ілюзіоністичним живописом. Над розписами костелу Єзуїтів працювали художники з Брно Ф. та С. Екштайни, а розписи Бернардинського костелу виконав Б. Мазуркевич. Оформлення інтер'єрів тривало протягом XVIII століття.
Чисті форми римського бароко з характерним ордерним двоярусним членуванням головного фасаду наслідує костел Сгрітення монастиря кармеліток босих (1642-1644 рр., архітектор Д. Джизлені). Неподалік від нього на узгір'ї у першій половині XVII ст. був збудований і костел Кармеліток босих. У 1731-1732 роках італійський архітектор Джузеппе Карло Педретті та його учень Б. Мазуркевич виконали фрески в інтер'єрі цього костелу. У типово барокових формах побудовані і костели Казимира (вул. Кривоноса), Миколи (вул. Грушевського), св. Лазаря (вул. Коперніка).
Архітектуру пізнього бароко демонструють у Львові такі визначні пам'ятки, як собор св. Юра, Домініканський костел та костел Марії Магдалини. Кожна з них відрізняється оригінальним архітектурним вирішенням. Італієць Бернард Меретин проектує собор Юра у традиціях українських хрещатих багатоверхих храмів. На відміну від костелів, будівля собору має центричну об'ємно-планувальну композицію. Вона мальовничо вписується в загальний пейзаж. Головний фасад увінчує високий фігурний аттик із кінною статуєю Юрія Змієборця роботи видатного львівського скульптора І. Пінзеля. Фронтон пишно декорований скульптурою. Біля порталу - статуї святих Лева та Афанасія (тезоіменитих митрополитів Шептицьких). Ажурні парапети, численні вази, фігурки крилатих геніїв на сходах надають особливої піднесеності та патетики загальному образу споруди. Завершував будівництво собору (1762-1764) архітектор та скульптор С. Фессінгер. Розписи інтер'єру виконали художники Л. Долинський та Смуглевич.
Майже одночасно із собором Юра споруджувався Домініканський костел за проектом Яна де Вітте під керівництвом архітектора М. Урбаника, а фасад завершив 1792-1793 роках К. Фессінгер. Це одна із кращих інтерпретацій західноєвропейського бароко. Костел грандіозних розмірів з овальним центральним нефом та потужною еліптичною банею, з криволінійним розірваним фронтоном, увінчаним експресивною скульптурою. Багатством скульптури захоплює багатоярусний інтер'єр з колонами та розкішним вівтарем. Скульптурні твори, виконані видатними митцями С. Фессінгером і М. Полейовським, належать до кращих зразків XVIII ст.
Типовим для львівського раннього бароко є загальне архітектурне вирішення костелу Марії Магдалини, закладеного ще у 1600 році, але до основи перебудованого Мартином Урбаником та С. Фессінгером у 1784 році. Відрізняється він більш класичними та простими формами, стриманим декором, зосередженим лише на фасаді. Храм живописно пристосований до ландшафту, добре вписується в сучасну міську панораму (нині використовується як органний зал).
Як бачимо, барокове мистецтво Львова і кількісно, і якісно не поступається ренесансному. Інтенсивне будівництво стимулювало розвиток скульптурної пластики, монументального живопису. У другій половині XVIII ст. львівську малярську школу очолив Степан Строїнський (1725 - 1799 рр.), який навчався у Римі. Разом із сином Антоном він розписував храми у Львові та інших містах Західної України. Зразки барокового ілюзіоністичного живопису доносять розписи Кафедрального костелу та костелу Кларисок (вул. Личаківська).
