4. Література, театр, музика.
Література. З Києво-Могилянською академією пов'язані великі творчі здобутки доби бароко, до яких належить і літературна творчість. Творцями літературного бароко були також викладачі та вихованці Академії, які писали полемічні твори, проповіді ("орації"), драми, вірші, панегірики (похвали) тощо. В цій літературі добре виявлені типові ознаки барокового стилю -пишна мова, складні алегорії, вишукані порівняння, багаті епітетати, поєднанням образів античної міфології та християнської символіки. Такими є пам'ятки ораторської прози Л. Барановича ("Меч духовний", "Труби словес проповідних"), А. Радивиловського ("Вінець Христовий", "Огородець Марії Богородиці") та ін. Автором численних проповідей є ректор Академії І. Галятовський, який присвятив спеціальну працю теорії ораторського мистецтва - "Наука, або способ зложения казаня". В бароковій літературі дуже поширеними були тексти-присвяти, красномовні передмови та післямови, віршовані панегірики-епіграми, що писалися з метою похвали чи подяки, уславлення доброчинностей окремих діячів. Багатою є і українська барокова поезія, де видатне місце належить поетам Климентію Зіновієву, І. Величковському, Д. Братковському.
Найбагатшою за змістом періоду бароко є українська віршована поезія. Насамперед це духовні вірші, призначені для співу. їх тематика дуже різноманітна: прославляння Христа та Богородиці, пісні на честь свят (Різдва, Великодня), окремих ікон або святих. Багато пісень із світською тематикою, зокрема любовних, що зображають різні еротичні переживання, вихваляють кохану жінку, висловлюють жаль з приводу нещасного кохання, сум за далекою милою тощо. Нарешті, чимало різноманітних пісень політичного або національного змісту: прославляння діячів і героїв, зокрема Сагайдачного, Хмельницького, Мазепи, заклики до єдності. Образ козацького ватажка Станіслава Морозенка, який загинув у 1651 р. в битві з татарами, «голови завзятої», з якого вороги «живцем серце вирвали», став улюбленим, за ним «вся Вкраїна плаче». Разом з тим у думах оспівується героїчна боротьба і відвага народних мас, козаків, селян.
Однією із найяскравіших постатей української культури другої половини XVIII століття є Григорій Савич Сковорода (1722-1794), який уславився як поет, філософ та просвітник. Подібно до інших видатних європейських просвітників Дідро, Вольтера, Руссо, Г. Сковорода був речником просвітницьких ідей, розробляв типові для доби проблеми суспільно-політичного та морально-етичного змісту. Як справжній мислитель - просвітник, Г. Сковорода понад усе прагнув допомогти людині знайти щастя в житті, досягнути гармонії в суспільстві. Філософія для нього є життя, а життя - філософією. "В реалізації думки, - пише Д. Чижевський, - в тому, що він дійсно зробив зі свого життя свою філософію, втілив свою філософію у своє життя - велич Сковороди". Як казав сам філософ, - "Головна мета життя людського, голова діл людських, є дух людини, думки, серце. Кожен має свою мету в житті; але не кожен - головну мету, тобто не кожен піклується про голову життя. ...філософія, або любов до мудрості, скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія. Вчення Г. Сковороди мають релігійно-моральне спрямування з відчутним "практичним ухилом, де центральне місце посідає теорія самопізнання. "Пізнай себе" - основне гасло його творів "Наркіз" та "Аскань". Вміння пізнати себе, жити в мирі із собою - запорука людського щастя. "Сродний труд" - природна праця - вважається Сковородою основою душевного спокою, отже, щастя. Не почесті, матеріальні блага, а задоволення душі, душевна згода є справжнім щастям. Як типовий просвітник, Сковорода засуджував користолюбство, кар'єризм, тиранію, які викликають страждання інших, і шукав шляхи їх практичного усунення. Він мріяв про суспільний ідеал, заснований на рівності, волі, співпраці, який був таким далеким від тих норм, які панували в українському суспільстві в той час, коли жив філософ. Його спосіб життя є своєрідним протестом проти існуючих вад, спроба морального самоствердження в соціально-гнітючому середовищі, виклик світові зла і несправедливості.
Як випускник Київської академії, Сковорода продовжує її просвітницькі традиції, розробляє етико-гуманістичні вчення. Він мав енциклопедичні знання, бездоганно володів класичними мовами, знав німецьку, польську, єврейську мови, античну та сучасну європейську літературу і філософію. Але найбільшим джерелом натхнення Сковороди була Біблія, яку він розумів як вивершення історичного людського шукання мудрості та правди про таємне буття. Саме релігійна символіка та релігійні переживання освітлюють усі думки мислителя.
Барокова традиція найповніше виявилась у побудові всеохоплюючої, цільної та монолітної філософської системи Сковороди. Мова його - це мова образів та символів, що йде від символіки народної поезії, античної філософії та християнської символіки. Біблія є тим символічним світом, який, на думку філософа, єднає людину з Богом, єднає людину - "малий світ" або "світочок" - мікрокосм із великим світом - макрокосмом. Бо правда відкривається в Біблії символічно, вона повна "уподоблень", "Подібностей". "Біблія є брехня і шал Божий" тобто це єдність Бога і Змія, що вічно борються і через боротьбу розум наш наближається до "піднесеної Правди". Творчість Г.Сковороди, сформувавшись на ґрунті барокової культури, втілює і нові тенденції, які визначатимуть своєрідність духовних процесів в Україні доби романтизму. Д. Чижевський, досліджуючи творчі пошуки Г. Сковороди, надає їм етапного значення, коли формувалась і визрівала культура українського преромантизму. Це відбувалось на тлі трагічних для нашої країни подій, коли запроваджується інститут підданства, встановлюється колоніальний кріпацький режим, ліквідуються рештки "козацької республіки" в результаті повного руйнування Запорізької Січі.
Політика заборони всього українського, всього, що йшло із-за "литовського рубежа", "землі черкаської" вела до денаціоналізації українського народу, викорінення його мови. До кінця XVIII ст. процес зросійщення набув тотального характеру, що породило явище "малоросійщини". Особливо жорстокою була політика лінгвоциду. Започатковує цей процес наказ Петра І від 1720 року, згідно з яким згорталось книгодрукування в Україні, дозволялось друкування лише церковних книг, ще й при умові обов'язкового їх узгодження з "великоросійськими, ... з такими ж церковними книгами..., щоб ніякої різниці і окремішного наріччя в них не було". Так, українська мова поступово втрачає самостійність, стає "малоросійським наріччям" і настійно виводиться із офіційного вжитку. У 1786 р. російська мова запроваджується по всіх навчальних закладах, а також ставиться вимога митрополитом С. Мисловським "щоб в усіх церквах дяки і священики читали молитви і правили службу Божу "голосом свойственним российскому наречию". Одночасно відбувається закриття шкільних та освітніх закладів, перетворення колегій на духовні семінарії. Духовним закладом від початку XIX ст. стає і Київська академія.
Театр. До яскравих явищ культури бароко належить театр, розвиток якого в Україні пов'язаний з Києво-Могилянською академією. Теорія драми розроблялась у курсах поетики академічної професури. Авторами драматичних творів були професори Академії, які здійснювали шкільні постановки. Шкільні драми були обов'язковою частиною педагогічної програми, що несли функцію навчання та виховання. Найвищого розквіту українська драма досягла в кінці XVII - на початку XVIII ст. Від середини XVIII ст. драма занепадає через заборону в Академії театральних видовищ. Тематично це були драми на шкільні сюжети великоднього та різдвяного циклів, про життя святих, а також драми-мораліте алегоричного змісту. Зразком останнього циклу є п'єса Г. Кониського "Воскресіння мертвих", де в алегоричній формі засуджуються вади суспільного життя. Найвищим досягненням давньої .української драматургії стали історичні драми, серед яках найвідомішою є драма Ф. Прокоповича "Володимир" та невідомого автора "Милість Божа". Через звернення до минулого їх автори наголошують на актуальних питаннях сучасності. Ці драми відповідали рівню добре розвинутої європейської драматургії і стали основою для появи п'єс Котляревського, Квітки-Основ'яненка та драматичних творів XIX століття.
До драматичного репертуару входили інтермедії - комічні вставки, що у виставах виконувались між діями. Грали їх і самостійно. Носили вони соціальний або побутовий зміст, а тому героями їх були козаки, селяни, цигани, поляки, різні негативні та комічні персонажі. Написані ці твори живою народною мовою у комедійному плані.
Доволі популярною на той час стає і вертепна драма - ляльковий театр. Вертеп (шопка, в якій народився Христос) зображали у вигляді двоповерхового будиночка, де ролі виконували ляльки, пересуваючись на дротах. На верхньому поверсі відбувалась релігійна частина вистави, а на нижньому - комічні сценки з реального життя на зразок інтермедій.
Музика. Українська музична культура другої половини XVII - початку XVIII ст. активно продовжила традиції попередніх шкіл. У часи визвольної війни і пізніше, в другій половині XVII ст. бандуристи по свіжих слідах подій складали нові думи і в них оспівували героїку боротьби українського народу. І хоча вже на початку XVIII ст. створення нових дум припинилось, однак думи XV - XVII ст. і далі зберігались у репертуарі бандуристів, а кобзар- бандурист всюди був улюбленцем народних мас. Музична культура бандуристів була так само високою, їх для розваг тримали у себе і польські магнати, і російські царі.
Поряд з цим розвивався партесний (багатоголосий) спів. Цей тип церковного співу шанували насамперед у великих культурних центрах (Львів, Луцьк, Київ, Чернігів). У каталозі Львівського братства з 1697 р. партесний репертуар налічував 267 церковних творів. їх авторами були тогочасні українські композитори. Найвидатнішим з них був М. Дилецький (1650 - 1723), який обстоював нотну систему запису музики, пропагував багатоголосий спів, використовував світські мотиви й народні мелодії. Як видатний теоретик музики М. Дилецький написав перший підручник з теорії музики «Граматика музикальна», який вийшов польською, німецькою і російською мовами. З цього часу церковний партесний спів поширився з України на всю Східну Європу. В середині XVII ст. з розвитком політичного зв'язку України з Московською державою починається також експорт нашої музики до Москви. З цього часу Київська нотація і взагалі музична культура завойовує собі там міцне місце аж до середини XVIII ст., коли почала домінувати в Москві італійська музика.
В українському музичному мистецтві XVIII ст., з одного боку, зберігалась тенденція розвою традицій попередніх епох (мистецтво кобзарів, бандуристів), а з іншого — українська музика набувала класичних форм. У першій половині XVIII ст. центром музичної культури була Київська академія. Тут студенти навчалися грати на різних інструментах, освоювали партесний спів. Вивчені в академії канти і псалми мандрівні дяки і спудеї розносили по всій країні. Для підготовки хористів за царським наказом створили у місті Глухові — столиці наказного гетьмана Кирила Розумовського співацьку школу, що підтримувала міцні зв'язки із західноєвропейською музикою. У Глухові Розумовський утримував при своєму дворі оркестр і театр, де, за зразком інших столиць, ставились популярні тоді італійські опери. Там же зберігалась найбільша у Східній Європі нотна бібліотека. Капельмейстером при глухівському дворі з 1753 р. служив композитор і диригент А. Рачинський, який здобув музичну освіту у Львові.
З глухівської школи вийшли три найвидатніших композитори: М. Березовський, Д. Бортнянський і А. Ведель, які мали непере-вершені заслуги в царині церковної музики на рівні тогочасних західноєвропейських композиторів. Музичну освіту вони здобули в Україні, згодом студіювали в Італії (Березовський і Бортнянський), а після продовжили свою кар'єру в Петербурзі.
Максим Березовський (1745 - 1777), незважаючи на коротке життя, залишив велику кількість музичних творів. Крім того, його оперу «Де-мофонт» вперше було поставлено в 1773 р. в Ліворно в Італії, де в 1771 р. йому було присвоєно звання академіка-композитора. М. Березовського справедливо вважають творцем класичного типу хорового концерту. В музиці композитора особливо відчутний вплив української пісенності.
Дмитро Бортнянський (1751 - 1825) — капельмейстер придворної капели в Петербурзі прославився насамперед як творець релігійної музики. Він написав прекрасні церковні твори (35 концертів на 4 голоси, 10 концертів на два хори, співи до Служби Божої), які й сьогодні виконуються церковними хорами. Перебуваючи в Італії поставив там свої три опери «Алкід», «Квінт Фабій», «Креонт».
