Розділ 2. Соціально-економічний розвиток

В XIV ст. імперія османів була могутньою державою, що відрізнялася розмаїттям історико-культурних традицій і етносу. Це був воістину конгломерат рас і народностей. Управління такою державою, а зокрема функціонування провінційних органів влади, вимагало створення гнучкої адміністративної системи, а також ефективної структури контролю над всіма доходами. Апарат фіскального обліку в імперії досить розвинений: всі володіння і доходи, населення й оподатковування ретельно враховувалися. На основі цього обліку поступово кодифікували практично всі сторони життя Османської держави, в тому числі найважливіші аспекти функціонування провінційної адміністрації. При цьому враховувалися особливості провінцій, що знайшло відображення у створенні спеціальних законоположень, в яких відбивалася специфіка місцевих умов [30].

Основу соціальної структури османів становила базована на загальноісламських канонах патріархальна полігамна родина, в якій жінка мала принижений статус. Шлях до шлюбу з турчинкою відкривав тільки калим (наречений купував собі дружину в її батьків), але в османських гаремах абсолютну більшість складали іноземні наложниці (рабині й полонянки), причому діти від усіх (і дружин, і одалісок) виражалися за батьком-турком повноправними й рівними османами.

Це гарантувало високий приріст турецького населення і покривало демографічні втрати від нескінченних воєн, епідемій та усобиць, забезпечувало стабільне зростання османського етносу. В гаремах процвітали жахливий інститут євнухів і лесбіянство, а на сторожі суспільної моралі, крім мусульманського права, стояв звичай кривавої помсти [21, с. 132].

В господарстві продуктивно співіснували орне землеробство й садівництво (пшениця, ячмінь, овес, бобові, цитрусові, бавовник, маслини, фрукти, виноград, баштанні), кочове й відгінне скотарство (коні, кози, вівці, верблюди), торгівля (особливо транзит та работоргівля) й ремесла (насамперед ткацтво, виробництво килимів і зброї).

У традиційній турецькій їжі переважали страви борошняні (коржі, каші, плов), молочні (сир, бринза) та м’ясні (шашлик, кавурма, кебаб - переважно з баранини), а також «у широкому асортименті» овочі, фрукти, юшки (як на бульйоні, так і на молоці) та ласощі. Серед напоїв найпопулярнішими залишалися чай, кава, шербет і кисломолочні айран та йогурт [28].

Одяг чоловіків складався із штанів, сорочки, пояса (кушак), короткого жилета й куртки, їх завершували чоботи або туфлі із загнутими носками на ногах і феска або тюрбан на голові. Жіночий одяг передбачав наявність шальвар, широкої сорочки, широкої довгої сукні й великої хустини на голові, а на вулиці все це обов’язково покривала чадра.

Типи житла були різноманітними й залежали від кліматичних та господарських особливостей.

Кочовики жили в шатрах з козячої вовни, повстяних наметах або юртах, осілі землероби – в глинобитних будівлях із внутрішнім двориком, а в лісистих місцевостях – у зрубах або напівземлянках. Обов’язковим був поділ житла на чоловічу (селямлик) і жіночу (гарем) половини. Внутрішнє начиння складали килими, циновки, низькі статики й ліжка та скрині для речей, а для опалення й приготування їжі використовували тандир (вогнище до 1 м завглибшки) і мангал (переносну жаровню) [16, с. 189-190].

В Османській державі досить ретельно враховувалися всі землі й принесені ними доходи на кожній зі знову завойованих територій. З цією метою повсюдно велися дефтєре – Писцові книги [3, с. 256]. Такі реєстри складалися звичайно кожні 30 років, але деколи і частіше. Приводом могло бути як воцаріння нового султана, побажав провести облік своїх володінь і доходів, так і адміністративний захід центральної влади, в тому числі перевірка причин несподіваного зменшення надходжень до скарбниці з тієї чи іншої провінції. Дефтєре були найважливішим державним документом. Вони оформлялися звичайно у двох примірниках після кожного чергового перепису володінь і доходів. У них фіксувалися розміри тімарних володінь і структура принесених ними доходів; вони містили також переліки всіх сіл, що враховують всіх чоловіків – одружених і неодружених, тобто осіб, які безпосередньо відповідали за виконання господарських та податкових зобов'язань. Один примірник дефтєре надсилається до Стамбулу, в управління дефтердара, для обліку правильності надходжень з провінції в державну скарбницю, а інший екземпляр служив провінційної адміністрації як облікового документа, що фіксував доходи на черговий рік. Коли у складі тімарних володінь в тому чи іншому санджак відбувалися зміни, пов'язані зі зміною власника, відомості про це відразу направлялися для твердження в столицю, причому в обох примірниках дефтєре вироблялися відповідні виправлення у вигляді позначок на полях.

Всі скільки-небудь істотні питання землекористування та оподаткування регулювалися провінційними законоположеннями – переддень-наме, які складалися і затверджувалися для кожного санджаку окремо. Переддень-наме визначало й сезон, до якого повинні стягуватися ті або інші податки, відповідно до умов землеробства і часом збору урожаю різних культур. Визначалися конкретно і права тімаріотов по відношенню до податного населенню [12, с. 145-146].

Централізації державного управління Османської імперії в XІV ст., відповідала тімарна система, що була по-суті, основою військово-адміністративного та соціально-економічного устрою держави. Звичайне тімарне володіння включало одне-три села, присадибне господарство самого власника, орні землі, виноградники, сади і городи. Тимари вважалися володіннями, що давали в рік до 20 тис. акче доходу. Більшість тімарів приносило їхнім власникам від 3 тис. до 10 тис. акче, а чимале число дрібних тімарів давало й менш 3 тис. акче в рік. Земельні наділи, приносили від 20 тис. до 100 тис. акче в рік, зеамети, перебували в руках у великих тімаріотов, значних посадових осіб і воєначальників [2, с. 428-429].

Найбільшою повнотою влади у своїх володіннях мали у своєму розпорядженні великі феодали в прикордонних землях і глави кочових племен, зокрема курдських. Саме вождям курдських племен були даровані султанами володіння, називалися юрдлукамі і оджакликамі. Вони лише тоді переходили в руки іншого власника, коли в живих не залишалося ні одного із законних спадкоємців.

Величезні земельні володіння і маса нерухомого майна в містах імперії знаходилися в веденні мусульманського духовенства. Це були невідчужувані володіння, що іменувалися вакуфом і складалися в результаті передачі в розпорядження мусульманських релігійних установ частини володінь султанів, а також багатьох мамлюлькових земель. Володіння, передані в вакуфи, гарантували засновникам вакуфи певну частку доходу та право користування цими доходами для його спадкоємців [14, с. 333-334].

Основою економіки Османської імперії протягом усього її існування було сільське господарство. Праця селян забезпечувала всі – доходи державної казни і тимаріотов, військову могутність держави і потреби армії, бюрократії і духовенства. Оскільки концентрація земельних володінь в руках феодалів була в Османській імперії дуже високою наприкінці XІV ст. тімарні землі були в руках всього 10 тис. власників), від звичайного тімаріота, а тим більше від власників зеаметов і хасс перебували у феодальній залежності селяни десятків, а то й сотень сіл [17, с. 144].

Для Османської імперії не було характерне велике помісне господарство, бо військово-ленна феодальна знать різних рангів саме господарство не вела, будучи зайнята своїми військовими обов'язками і велику частину часу проводячи в загарбницьких походах султанів. Землю обробляли селяни, які отримували ділянки від феодалів на умовах іздольщини – зобов'язання віддавати землевласникові певну частину врожаю. Площа земельних ділянок, які тімаріоти повинні були виділяти своїм селянам, визначалася законом у розмірі від 6 до 16 гектарів на сім'ю. Зазвичай розмір наділу залежав від якості землі, переданої в обробку. При початковій передачі ділянки селянин повинен був платити тімаріоту спеціальний грошовий збір – тапу. Закони передбачали спадкоємний порядок користування земельними ділянками, причому при передачі наділу у спадщину тапу вже не стягувався.

Надзвичайно різноманітні були природні умови провінцій Османської імперії. Європейські провінції відрізнялися родючістю грунтів. Розводили в цих краях жито і пшеницю, ячмінь та овес, багато садових і баштанні культури, різні сорти тютюну. Головною тягловою силою тут були буйволи. Величезні стада худоби, в основному овець, кіз і свиней, складали ще одне джерело добробуту краю. У достатку була тут свійська птиця, широко було поширене бджільництво [18, с. 176-177].

Основною житницею азіатської частини Османської імперії була Західна Анатолія. Земля давала там багаті врожаї пшениці, жита, вівса і ячменю та різних бобових культур, льону, маку, анісу, майже всіх основних садових і баштанних культур, в тому числі цитрусових.

У Західної Анатолії, як і в багатьох інших районах Малої Азії, традиційно процвітаючою галуззю сільського господарства було шовківництво. Досить розвинене було і скотарство, в якому переважало розведення різних порід овець і кіз. Головним знаряддям землероба в імперії був дерев'яний плуг – карасапан, що мав лише одну залізну деталь – загострений сошник. Карасапан з упряжкою з двох волів або буйволів протягом декількох століть залишався своєрідною емблемою османського сільського господарства.

Селяни в Османській імперії постійно були обтяжені різного роду важкими повинностями. Багато сіл не тільки постачали робітників на копальні і в копальні, але і направляли працівників на благоустрій доріг, мостів і караван-сараїв. Сотні сіл поставляли продовольство до двору султана. І хоча за це їх звільняли від низки податків, тягар таких повинностей був дуже тяжким. Після відправлення продовольства в Стамбул селянам насилу вдавалося звести кінці з кінцями і дотягнути до нового врожаю [29].

Основним податком була десятина – ашар, що стягується з урожаю пшениці, вівса, проса та інших зернових культур, а також з врожаїв садових і городніх культур, кормових трав, рибного улову і розробки тих чи інших корисних копалин. Від ашара не міг бути звільнений жоден селянин, що обробляє свою ділянку. За збором ашара вівся строгий контроль. Зокрема, селянин не міг вивезти урожай з току, поки тімаріот не визначить розмір ашара. Укриття врожаю і його вживання селянами в їжу до виплати ашара та інших податків категорично заборонялося законом.

Крім натуральних податків селяни обкладалися грошовими зборами. У їх числі були поземельний податок, податок з дрібної рогатої худоби, млинові збори, а також різні більш дрібні збори і штрафи, залежали від місцевих умов і визначалося переддень-наме тієї чи іншої провінції.

Селяни, жили на вакуфних або мамлюлькових землях, страждали від податкового тягаря ще більше тих, хто обробляв землю тімаріотов. Тут значно вищим був розмір натуральних податків; наприклад, в мамлюльках вони досягали 1/5 врожаю [14, с. 123] .

Якщо тімарна система і строго регламентований порядок збору податків дозволяли столиці імперії тримати під контролем сільське життя країни, то настільки ж точно були кодифіковані відносини столичної влади з містами, що були центрами ремесла і торгівлі.

Стосовно міст то вони входили до складу хасс султана, більшість значних міст були частиною того чи іншого хасс або зеамета великого сановника - бейлербея або санджак-бея, невелике число міст входило до складу вакуфних володінь. При цьому міста як джерела доходу входили до складу хасс або зеаметов і самі по собі, і з прилеглими сільськими місцевостями. Хассі змінювалися деколи в розмірах, що залежало від зміни посадового рангу власника: хасс султана передавалися бейлербеям або санджак-беям або хасс цих сановників ставали султанськими [14, с. 124].

Міські доходи складалися з сукупності податків і зборів, до числа яких входили державні податки, віддавати на відкуп, в тому числі надходження від рудників або копалень, митні та портові збори, податки на сади і виноградники, поземельний податок і Джиз.

Характерна риса економічного життя османських міст полягала в тому, що досить значна частина міського майна являла собою власність вакуфів. Тисячі будинків і крамниць, сотні караван-сараїв, ремісничих майстерень, численні пекарні і олійниці, миловарні та торгові склади – все це належало вакуфам, що робило їх найбільшим в Османській імперії міським власником. Зазвичай вакуфне майно здавалося під найм від імені особи, управляв вакуфом (це міг бути родич заповідача або інша особа, призначене каді). Маючи третю всіх земельних фондів, вакуфи дуже багато важили в системі османського землеволодіння та землекористування, але в процесі розвитку грошових відносин і накопичення капіталу на докапіталістичної основі міські вакуфи зіграли незрівнянно більшу роль [19, с. 74].

При загальній оцінці соціально-економічного життя середньовічного османського міста необхідно враховувати, що Османська імперія в перші століття свого існування являла собою виключно централізоване державне утворення. Міста, за винятком столиці – Стамбула, не були незалежними центрами політичної влади, будучи лише адміністративними, економічними та культурними центрами провінцій.

Роль державного централізму до міського життя була особливо відчутна в регламентації ремісничого виробництва і торгівлі. Централізовано було все, що стосувалося постачання міст, особливо великих адміністративних центрів, продовольством. Цей процес, від закупівлі первинних продуктів у безпосередніх виробників і до їх переробки в містах та продажу на міських ринках, був суворо регламентований. У результаті створювалася така адміністративно-господарська структура, в якій столиця і провінції виявлялися дуже тісно пов'язані в єдину централізовану систему.

Такий зв'язок добре простежується, наприклад, у торгівлі пшеницею. Хоча ця торгівля не стала монополією держави, вона була строго регламентована. Вивіз зерна за межі імперії дозволявся лише як виняток з санкції самого великого візиря. Держава визначало райони поставок пшениці, встановлювала основні їх обсяги, контролювало діяльність купців, що займалися закупівлями і перевезенням пшениці. Головною турботою чиновників, що володіли цією справою, було здійснення контролю над цінами та організацією процесу доставки [19, с. 75].

Розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. На відміну від торговців, всередині країни, купці, які займалися зовнішньою торгівлею, не були сковані жорсткою регламентацією. Вони могли вільно вивозити з країни всі товари, крім заборонених до експорту (в XIV ст. Порта все частіше забороняла вивіз зерна, солі, масла), вільно визначати ціни, виходячи з умов на закордонних ринках. Імпортні операції вели за традицією переважно іноземці. У цілому зовнішня торгівля імперії, основними центрами якої були великі прибережні, міста, була в епоху Середньовіччя справа не з легких і небезпечна. Пірати на море, розбійники на караванних стежках, місцева влада з їх поборами та здирництвом – все це позбавляло торговців впевненості в безпеці їх майна і життя.

У період Середньовіччя в Османській імперії отримали розвиток багато галузей ремісничого виробництва. У багатьох районах держави було розвинене виробництво тканин, килимів, керамічних і шкіряних виробів. У містах було чимало великих майстерень, в яких проводилися вироби з дерева та металу, будівельні матеріали. Потреби армії обслуговували збройові і порохові майстерні.

Найбільшим центром ремісничого виробництва був Стамбул. Центрами текстильного виробництва були Амація, Анкара, Адана, Халеб, Кастамону, Малатья, Салоніки, Сівас і ряд інших міст імперії. Гердес, Демірджік, Конья, Спарта і Ушак славилися килимами. В Бурсі вироблялися оксамитові та шовкові тканини, значна частина яких йшла на експорт. Кютахья і Ізнік були широко відомі своїми керамічними виробами [23].

Поряд з ремісничим виробництвом в Османській імперії існували й деякі галузі видобувної промисловості. В рудниках і копальнях у ряді районів європейської та азіатської частин імперії добували мідь і свинець, цинк і ртуть, залізо і срібло, кам'яне вугілля та сіль. Рудники та копальні зазвичай належали державі, деякі з них були вакуфним майном. Часто видобуток корисних копалин віддавалася на відкуп.

Особливо значну роль в країні відігравали яничари, які допомагали і забезпечували виконання різноманітних султанських указів і розпоряджень Порти [27]. У Болгарії та Угорщині, Валахії та Боснії, Вірменії та Грузії, Єгипті і Сирії яничари, розміщені у фортецях, в основному прикордонних, були уособленням панування султанів. До складу прикордонних гарнізонів входили також підрозділи Сипахи, артилеристи та представники деяких інших контингентів постійного війська, що служили за платню. Крім того, яничар не раз посилали зі столиці у всі значні населені пункти країни для забезпечення належного порядку в провінціях. Цих яничар називали «Ясакчі» («ясак» – заборона, заборона – М. Ж.) Вони виконували поліцейські функції, перебуваючи на утриманні у місцевого населення. А оскільки платню ці ревнителі порядку продовжували отримувати і в період служби в провінції (направляли туди на певний термін, звичайно на дев'ять місяців), виконання поліцейських обов'язків вважалося справою прибутковою. Непоодинокими були випадки, коли яничари гнобили або навіть грабували місцеве населення [26].

Отже, при загальній оцінці соціально-економічного життя середньовічного османського населення необхідно враховувати, що Османська імперія в ХІV ст. свого існування являла собою виключно централізоване державне утворення. Міста, за винятком столиці – Стамбула, не були незалежними центрами політичної влади, будучи лише адміністративними, економічними та культурними центрами провінцій. Адміністративні свавілля, митні збори, збір яких найчастіше проводився через відкупників, численні зловживання при стягненні внутрішніх мит сповільнювали розвиток зовнішньої торгівлі, а відповідно і зростання добробуту імперії.