4. Стратегія реорганізації банківських установ

Стратегічною метою реорганізації комерційних банків є як підвищення надійності і стійкості банківської системи України, так і кожного окремого комерційного банку, забезпечення капіталізації банківської системи та стабільної роботи платіжної системи, захист інтересів кредиторів і вкладників, покращення фінансового стану комерційних банків, підвищення ефективності діяльності банків внаслідок концентрації або поділу капіталу, розширення або спеціалізації, переорієнтації діяльності банків та зростання довіри до них або до новостворених структур.

У ході реорганізації банку вирішують дві основні проблеми – забезпечення

ліквідності та суттєве поліпшення результатів його діяльності. Реорганізаційні зміни в банку потребують вжиття комплексу заходів, серед яких:

• структуризація кредитного портфеля – виокремлення обсягу простроченої заборгованості перед банком і скорочення такої заборгованості;

• оперативне зниження дебіторської заборгованості (реструктуризація боргів дебіторам);

• робота з клієнтами щодо відстрочення оплати процентів за депозитами та пролонгування договорів банківських вкладів;

• відмова від участі в капіталі інших фінансових компаній, якщо ця участь є неефективною;

• скорочення надлишкових обсягів нефінансових (матеріальних) активів через реалізацію (ліквідацію) надлишкових нерухомості, обладнання, транспортних засобів тощо;

• аналітична оцінка та припинення вкладення неефективних інвестицій, крім життєво необхідних для банку й обґрунтованих з позицій розвитку ринку.

Як уже зазначено, невід’ємною складовою алгоритму процесу реорганізації банків є її методи. До найважливіших методів зараховують такі:

На рівні держави:

• вливання капіталу у проблемні банки;

• викуп проблемних активів;

• кредити рефінансування;

• сек’юритизація активів;

• встановлення податкових пільг;

• створення стабілізаційного фонду для фінансування потреб проблемних банків;

• зниження обов’язкових резервних вимог;

• розміщення депозитів урядом.

Внутрішньобанківські методи:

• додаткова емісія акцій (субординований борг, вливання коштів власників);

• комплексне управління активами і пасивами;

• реструктуризація боргу позичальників;

• реструктуризація боргу банку;

• входження інвестора;

• продаж проблемних активів;

• реінвестування прибутку;

• формування резервів під активні операції;

• управлінн ліквідністю.

Загалом, реорганізація банків здійснюється в три етапи:

а) підготовчий;

б) здійснення заходів відповідно до шляху реорганізації;

в) завершальний.

На підготовчому етапі [20] має бути отримана згода Національного банку на

проведення реорганізації та прийнято рішення про реорганізацію вищими органами банків.

Рис. 9.6. Схема проведення реорганізації на підготовчому етапі [20]

На другому етапі, після отримання згоди Національного банку України на проведення реорганізації та прийняття вищими органами банків рішення про реорганізацію банки - учасники реорганізації здійснюють заходи, що передбачені угодою про умови проведення реорганізації [20].

Рис. 9.7. Схема проведення реорганізації на етапі здійснення заходів відповідно до шляху реорганізації

Після успішного проведення двох етапів банк, що реорганізовується та банк-правонаступник переходять до останього – завершального етапу [20]

Рис. 9.8. Схема проведення реорганізації на етапі завершення реорганізації

Наступним варіантом розв’язання кризових явищ банку може стати рішення про націоналізацію банку, яке приймається, як правило, у тому випадку, коли за короткий термін не вдається знайти інвестора. У міжнародній практиці у такому випадку орган, який видав ліцензію, закриває та ліквідовує слабкий банк. Засновується новий банк, що має статус “міст-банку”, і належить державі. Він одержує ліцензію, управляється ліквідаційною комісією, яка приймає рішення про те, які активи і зобов'язання повинні бути передані міст-банку; в кінцевому підсумку банк продається приватним акціонерам. Усі інші активи та зобов'язання залишаються в ліквідаційній комісії та згодом ліквідовуються відповідно до процедур, установлених національним законодавством. Якщо це можливо, остаточне рішення – тобто продаж міст-банку – повинно бути прийняте в найкоротші строки [27, c. 24].

Для України поняття націоналізації банку нове, що, правда, не впливає на можливість його активного запровадження у вітчизняну банківську практику. Зокрема уряд України відкрив можливість націоналізувати “проблемні” банки. У постанові, ухваленій спільно Кабінетом Міністрів і Національним банком “Про затвердження Порядку участі держави в капіталізації банків” від 04.11.2008р. № 960, йдеться про можливість викупу контрольного пакету акцій банків, у яких повністю припинені розрахунки. Що це саме за банки та коли уряд може їх націоналізувати чи рекапіталізувати, ще не вирішено. Однак ідеться передовсім про великі фінансові установи зі значною кількістю вкладників [18].

Формою націоналізації банківських установ може бути створення державою санаційного банку. Зокрема, Національним банком України в середині 2010 року стверджувалося про намір скерувати 10 млрд. грн.. на створення такого санаційного банку, основною метою якого повинен був стати викуп проблемних активів вітчизняних банків з метою поліпшення їх балансів та розширення кредитних можливостей. До міністерства фінансів України було направлено проект Положення про санаційний банк, розроблений НБУ. Відповідно до постанови НБУ №471 від 23 грудня 2011 р. санаційний банк було створено на базі АТ “Родовід Банк”. Згідно з документом, “завданням санаційного банку є проведення роботи з активами державних банків і банків, в капіталізації яких взяла участь держава, спрямованої на максимізацію надходжень від повернення цих активів”. Таким чином, “Родовід” буде працювати з проблемними активами “Ощадбанку”, “Укрексімбанку”, “Укргазбанку” і банку “Київ” [18].

Згідно з текстом ліцензії, санаційному банку надається право:

- розміщувати кошти, в тому числі в іноземній валюті та банківських металах, від свого імені, на власних умовах і на власний ризик;

- продавати майно, що перейшло у власність санаційного банку на підставі реалізації прав заставодержателя;

- здійснювати операції з державними цінними паперами, депозитними сертифікатами НБУ;

- здійснювати торгівлю іноземною валютою на валютному ринку України операції з готівковою іноземною валютою та ін. [18].

За результатами діалогу з МВФ України одобрила ідею створення бридж-банку, діяльність якого протилежна діяльності санаційного. Бридж-банк, навпаки, забирає у проблемних банків хороші активи і пасиви, клієнтську базу, а проблемні залишає на балансі старої структури. Після чого власники намагаються банк реанімувати. Якщо за півроку їм не вдається – банк ліквідовують. Експерти переконані, що в 99% випадків такі банки не виживають [19].

Засновниками бридж-банку, окрім держави, можуть бути міжнародні організації, а також приватні інвестори. Переваги бридж-банку полягають в тому, що він функціонує у звичному режимі, не відволікаючись на вирішення фінансових проблем, не затримує проведення платежів, не шукає шляхи реструктуризації проблемної заборгованості, не відволікається на пошуки інвесторів.

З іншої сторони постає питання контролю діяльності бридж-банку. Якщо його капітал буде переважно іноземного походження, то і контроль за його діяльністю, а отже, і великою часткою банківського сектору України дістанеться міжнародним організаціям та іноземним інвесторам. Водночас, звільнення від проблемних активів – це питання нормального функціонування всієї економіки держави, всіх користувачів послугами банківських установ. Створення бридж-банку дозволить поліпшити якість діяльності вітчизняної банківської системи та значно скоротити термін її стагнації. У зв’язку з цим, ми вважаємо, що створення бридж-банку позитивно вплине на діяльність банківської системи України, а тому Національному банку України необхідно прискорити роботу по підготовці відповідного Положення НБУ про бридж-банк [23, c. 132].

При цьому треба зважати на те, що відповідно до загальних принципів

урегулювання банківської кризи, у банківській системі, заснованій на ринкових принципах, державне втручання допускається тільки у випадках, коли криза може мати системні наслідки, і тільки на обмежений строк. У деяких випадках ліквідація банку повинна здійснюватися за допомогою угоди поступової ліквідації, з можливою участю систем страхування внесків. Банки по суті є приватними комерційними підприємствами, які самостійно відповідають за ризик банкрутства, тому державне втручання повинно обмежуватися захистом вкладників і ситуаціями, коли існує небезпека значного збитку для всієї фінансової системи.