2. Зміст правоздатності в римському цивільному праві
Особа (persona) в юридичному розумінні — це той, хто має права та може бути суб'єктом права (наприклад, може бути власником, кредитором тощо). Здатність бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків римські юристи позначали терміном caput (правоздатна особа).
Отже, правоздатність — це можливість особи мати і бути носієм закріплених у правових нормах суб'єктивних прав та обов' язків.
Межі правоздатності різних категорій осіб визначаються об'єктивним правом (законами, звичаями, постановами тощо).
Правоздатність, притаманна людині як життєздатній істоті, не залежить від її розумових здібностей та стану здоров'я. Правоздатність суб'єкта права починається з моменту народження і припиняється з настанням смерті.
Правоздатність в римському праві складається з трьох статусів:
status libertatis (статус свободи) — бути вільним, а не залежним;
status ctvitatis (статус громадянства) — бути громадянином Риму;
status familiae (сімейний статус).
За статусом свободи розрізнялися вільні і раби, за статусом громадянства — римські громадяни та інші вільні особи, але не громадяни.
За сімейним статусом особи в сім'ї поділялися на: осіб свого права (persona sui juris) — голова родини (pater familas) — та осіб чужого права (persona alienojuri subjesta) — підвладні.
Повна правоздатність у вільної людини наставала за наявності певних умов: свободи, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї (paterfamilias).
3.Поняття та види володіння.
Володіння – це право фактичного утримання речі
Володіння, в сенсі фактичного володіння речами, було історично тим ставленням, на грунті якого складався інститут права власності. Володіння (possessio) були саме фактичне володіння, що викликає юридичні наслідки, перш за все юридичний захист, незалежно від того, чи мав цей власник правовласності на дану річ чи ні.
Види володіння:
1) законне (possessio justa);
2) незаконне (possessio injusta).
Види незаконного володіння:
а) незаконне добросовісне ґрунтується на помилковій думці про те, що
особа дійсно має право володіти даною річчю (добросовісний володілець не знає, що купив крадену річ);
б) незаконне і недобросовісне. Така особа знає, що не має права володіти
річчю (злодій).
Ця різниця в римському праві мала неабияке значення. Добросовісний
володілець міг набути за давністю право власності.
У випадку вимоги власника повернути річ недобросовісний володілець
відповідав суворіше, ніж добросовісний (останній мав повернути всі наявні
плоди на момент пред’явлення позову і одержані прибутки після пред’явлення
позобу; а недобросовісний – всі одержані прибутки, а також ті, які міг би
одержати, але не одержав.
Приватна власність - найважливіша економічна категорія, їйвідповідає правова категорія: право приватної власності. У Римі для позначення права приватної власності користувалися термінами dominium,proprietas. Це означало панування власника над річчю.
Римські юристи не залишили точного визначення права приватноївласності, але перераховували повноваження власника. Власникуналежить: право користування річчю (ins utendi), право витягу доходів з речі (ins firuendi), право розпорядження річчю (ins abutendi), правоволодіння річчю (ins possidendi), право витребувати річ з рук будь-якого їїфактичного власника (ins vindicandi).
Способи набуття права власності в Римі ділилися напервісні і похідні.
Первісним називався такий спосіб придбання, при якому право набувача встановлюється незалежно від попереднього права на дану річ: наприклад, захоплення безгоспних земель.
Похідним називається такий спосіб придбання, коли право набувача грунтується на праві попереднього власника, виводиться з його права. Поширеними формами похідного набуття були:передача речі від однієї особи до іншої з метою передачі права власності на цю річ; манципація як «символічна продаж» у присутності 5 свідків і вагаря; перехід права власності за судовим рішенням;придбання права власності безпосередньо за приписом закону;придбання права власності за давністю володіння. В останньому випадку,строк давності для рухомих речей, з кодексу Юстиніана, становив 3 роки,для нерухомих - від 10 до 20 років.
Право власності припиняється: а) якщо річ гине фізично (зламана) або юридично (вилучено з обороту); б) якщо власник відмовляється від свого права (викидає річ); в) якщо власник позбавляється права проти своєї волі (наприклад, внаслідок конфіскації речі).