Тема 4. Буденність в добу радянської модернізації (1925-39 рр.)

1. Повсякденне життя на підприємствах у часи модернізації.

2. Колгоспна буденність у 30-х рр.

3. Номенклатура в часи сталінських репресій.

4. Будні вчителя та студента в добу модернізації.

5. Православне духовенство в кін 20-х-30-хх рр.: повсякденне життя.

1. Розглянувши кількість та склад робітничого класу у 1930-ті рр., можна

зробити висновок, що у роки першої п’ятирічки відбувався стрімкий процес

зростання його чисельності: у соціальному розрізі — за рахунок поповнення

вихідцями із села, а в демографічному й статевому — молоді та жінок, раніше не

зайнятими у суспільному виробництві. Це вагомо погіршило професійний рівень

робітничого класу і посилило його неоднорідність. До позитивних зрушень у

процесі формування класу найманих працівників у 1928–1933 рр. слід віднести

підвищення рівня їх письменності та освіченості. У наступні роки процес залу-

чення нових робітників у суспільне виробництво загальмувався, але активі-

зувалася підготовка кваліфікованих та освічених кадрів останніх. Щоправда, на

кінець 1930-х р. пересічний рівень їх освіти обмежувався неповною середньою,

професійний — дворічними курсами техмінімуму. Порівно з 1927 р., питома

вага кваліфікованих кадрів фактично не змінилася.

В радянські часи збереглося пихате ставлення «фабричних» до «селянської

мужви», котре панувало у дореволюційний період. У пресі всіляко пропагувався

їх ідеалізований образ, наділених позитивними рисами носіїв нового способу

життя та прогресивної свідомості. Однак ставлення кадрових робітників до

вихідців із села не було однозначним, оскільки, за думкою В. Дахно, мало

складну двоярусну структуру. На повсякденному рівні формувалося ставлення

до селянина як до особи нехай не ворожої, але другорядної. Кадрові робітники

називали тих, що прийшли на виробництво із сіл, «мужвою».

Деякі зі старожилів намагалися деморалізувати новачків, залякуючи їх тяж-

кими умовами праці й кепським матеріальним становищем підземників:

«Привезли вас сюди, ви погляньте на нас, а ми на вас. Ви скоро покажете

хвоста! Ми, старі робітники, і то мало заробляємо, а вам заробітку і тим паче не

вистачить, … у нас на шахті безлад. Досить мовчати!», — підбурювали вони

молодих.

Первісно комсомольці не звертали уваги на попередження «стариків» та

зухвало відповідали кадровим робітникам: «Нічого, попрацюємо, дядя, тоді

побачимо!» Проте дуже скоро майже всі вони не витримали важкої фізичної

праці в шахті й під різними приводами почали ухилятися від підземних робіт, не

звертаючи уваги на догани комсомольських комітетів та загрозу бути виклю-

ченими із лав ВЛКСМ51.

Щоб допомогти молоді влитися до виробничих колективів, партійні, комсо-

мольські та профспілкові організації намагалися організувати шефство ветеранів

над прибулими й налагодити культурно-виховну роботу серед них за місцем

проживання через активістів, котрі мешкали в тих саме гуртожитках, де осе-

лялися нові робітники52.

Кампанія боротьби із саботажниками проводилася на двох «фронтах»: не

тільки проти працівників, котрі опиралися запровадженню єдиноначальності, а й

у середовищі самих майстрів. Тих, хто йшов за робітниками, звинувачували у

потуранні прихильникам «правого ухилу», «куркулям» та «підкуркульникам». Їх

переводили в робітники чи навіть звільняли з підприємства65.

На заводах та фабриках зберіглася дискримінація жінок. Ставлення до них,

як до другорядної робочої сили, зумовлювалося не тільки їх низькою кваліфі-

кацією і нетривалим виробничим стажем, а й упередженим ставленням майстрів,

начальників цехів та чоловіків-робітників, котрі заважали їм працювати на

підприємстві та набувати кваліфікацію66.

Однак завдяки більшій дисциплінованості та терплячості робітниці посту-

пово доводили адміністрації, що можуть працювати не гірше за чоловіків, чим

викликали їх незадоволення. Жінки нерідко заступали тих з них, котрих звіль-

няли за прогули та інші порушення трудової дисципліни, а також внаслідок

класових чисток. Як зазначалося в політичному зведенні інформаційного відділу

ЦК КП(б)У про запровадження жіночої праці у виробництві, в 1928 р. між

робітниками та робітницями виникала «конкуренція за вільний верстат». Перші

звичайно обурювалися тим, що другі претендували на їхні робочі місця й

зазначали, що «жінки взагалі не мають працювати, доки є безробітні чоловіки»67.

Негативну оцінку з боку багатьох робітників діставав сам факт праці жінок

на підприємствах важкої промисловості й оволодіння ними чоловічими про-

фесіями. На їх думку, останні були спроможні «тільки плести панчохи та мере-

живо»68. Робітники вважали, що призначення жінок — вести домашнє госпо-

дарство і виховувати дітей.

Претензії до трудівниць диференціювалися на цілком об’єктивні — неви-

ходи на роботу з причини хвороби дітей, пологів та фізіологічних особливостей

їх організму, — і достатньо абсурдні — флірти, що призведуть до скандалу

навколо жінок, а то й апелювання до їх нібито низького інтелектуального

потенціалу та нездатності набувати кваліфікацію. Чоловіки-чорнороби обурю-

валися тим, що кваліфіковані робітниці заробляють більше за них. «Для жінок

60 руб. — розкіш, — вважали вони, [а] великий заробіток їх псує»69.

Тим часом керівники середньої ланки — майстри _______і начальники цехів — теж

позбавляли жінок-виробничниць можливості набувати професійну кваліфікацію.

Так, на одеському суднобудівному заводі ім. А. Марті було встановлено нерівні

умови отримання вищого розряду для жінок та чоловіків. Перші мали в обов’яз-

ковому порядку пропрацювати не менше 2–3 років, щоб його отримати, у той

час як для других це залежало не стільки від трудового стажу, скільки як від

якості виконання планових завдань. Через зневажливе ставлення до працівниць

як до зайвої робочої сили або через навмисне перешкоджання набуттю ними

виробничої кваліфікації, останніх нерідко прикріплювали то одного, то до ін-

шого майстра, іноді змінюючи наставників до п’яти разів на рік7__

погіршували умови їх праці. Наприклад, на Костянтинівському скляному заводі

тих, котрі поверталися після хвороби, ставили на більш шкідливі роботи. Іноді

трудівниць змушували працювати підряд три зміни або тільки в нічні зміни чи

понаднормово. До понадурочних і нічних робіт залучали навіть вагітних та

жінок-матерів. Нерідко їм доручали переносити важкі ваги (більше 20 кг), що

заборонялося законодавством. Взагалі жіноча праця застосовувалася там, де

була найменша механізація. До того ж, на роботах, де можна було працювати

сидячи, вони нерідко працювали стоячи. Як правило, жінки забезпечувалися

спецодягом тільки після чоловіків. Жінкам часто-густо не надавали перерв для

годування дітей-немовлят, але нерідко вони самі (ті, котрі працювали на від-

рядних роботах) відмовлялися від них, щоб заробити більше. Оскільки їх всу-

переч законодавству могли звільнити через хворобу або після народження

дитини, чи перевести на низькооплачувану роботу, вагітні жінки намагалися не

йти в декретну відпустку. У тарифні відпустки працівниць часто-густо відправ-

ляли в несприятливі для відпочинку пори року або взагалі не надавали їм від-

пусток. Нерідко жінки отримували нижчу плату за виконання однакової роботи з

чоловіками. Траплялися випадки, коли майстри оформлювали собі наряди за

роботу, виконану його підручними із робітниць. Виробничниць, які перевико-

нували планові завдання, могли не заносити до списків ударників. У роки

індустріалізації більшість жінок працювала на непрестижних і неприбуткових

роботах, у несприятливій психологічній атмосфері. Набули також поширення

факти сексуального насильства над ними74.__

Боячись конкуренції з євреями, котрі мали вищий освітній рівень, робіт-

ники-українці та росіяни намагалися «витиснути» їх з виробництва. Так, на

Лучацькій цукроварні Білоцерківської округи, де було прийнято на роботу

багато єврейської бідноти, місцеві селяни, що працювали на цьому підприємстві,

почали активно виживати новачків. Більше того, вони загрожували розправою

односельцям, які надавали євреям житло. Так, перед початком виробничого

сезону на стовпі оголошень поблизу сільради з’явилася листівка, у котрій пові-

домлялося, що коли «хтось прийме жида на квартиру, того хата піде димом».

Листи аналогічного змісту отримали і селяни, в яких вони вже оселилися. Через

таку «гостинність» прийшлі євреї не могли знайти житло. Але місцеві селяни не

обмежувалися погрозами й час від часу нападали на них та били79.

Робітники-євреї постійно зазнавали знущань і в індустріальних виробничих

колективах. Їм погрожували фізичною розправою, а у разі непокори нерідко

застосовували силу проти них. Так, на Шепетівській цукроварні ім. Ланцуцького

робітника-єврея, котрий відмовився виконувати найтяжчу роботу, розлючені

антисеміти почали кидати з кутка в куток. На шахті ім. Ілліча вони примусили

євреїв під час спуску постійно повторювати слово «кукурудза», а коли один із

них запротестував, почали його залякувати: «Пустимо кліть на холостий хід і

тебе розчавить!»80.

Масове застосування примусової праці кримінальних і політичних ув’яз-

нених на індустріальних новобудовах започаткувала постанова ЦК ВКП(б) від

27 липня 1929 р. про відправлення до виправно-трудових таборів всіх засуд-

жених до позбавлення волі терміном більше 3 років. У тому ж році було

затверджено іншу директиву про створення цих таборів переважно у віддалених

місцевостях країни з метою «засвоєння необжитих територій».

Поряд з органами ізоляції до зазначеної трудової системи також входили

«Бюро виправних робіт» (так звані БІРи — рос. абревіатура) Наркомату юсти-

ції. Їх завданням було забезпечення виконання судових рішень щодо тих із них,

які засуджувалися до відбування примусових робіт без позбавлення волі. З їх

складу 97,3% мали працювати за місцем основної роботи, а решта — у так

званих «спецпоселеннях» — місцях, які визначалися органами НКВС. На по-

чатку 1930-х рр. основний контингент таких поселень становили розкуркулені.

За перше півріччя 1931 р. в СРСР до них було депортовано близько 100 тис.

родин (427 тис. осіб)87.

Об’єднання в 1934 р. виправно-трудових таборів та «спецпоселень» до

єдиної системи ГУЛАГ поклало початок створенню у Радянському Союзі по-

тужної індустрії примусової праці.__

«Удосконалений» табель покарань, ухвалений Наркоматом праці у 1932 р.,

передбачав такі стягнення за порушення трудової дисципліни, як догану з

оголошенням по підприємству й повідомленням фабзавмісцевкому чи цехкому і

відмітку в документі робітника, притягнення його до відповідальності перед

виробничим товариським судом, а також — звільнення без попередження та

вихідної допомоги із забороною працювати на заводах і на транспорті протягом

6 місяців.

Логічним продовженням політики боротьби з порушеннями трудової дис-

ципліни стало видання 15 листопада 1932 р. постанови ЦВК «Про звільнення за

прогул без поважних причин», згідно з котрою трудівники, які пропустили хоча

б один робочий день без останніх, підлягали звільненню і відповідно втрачали

всі привілеї, пов’язані з їх працею, — житло, продуктові картки й інші соціальні

переваги127.

Порядок запровадження цієї постанови конкретизувала інструкція НКП

СРСР від 26 листопада 1932 р., котра рекомендувала притягати порушників тру-

дової дисципліни до кримінальної відповідальності. Зокрема, якщо робітник,

звільнений за прогул, не здавав забірну книжку на постачання та ордер на квар-

тиру, то його належало притягати до кримінальної відповідальності. Інструкція

також встановлювала, що працівникам, звільненим із формулюванням «злісні

дезорганізатори виробництва», попередня робота на даному підприємстві не

зараховувалася у робочий стаж і вони не приймалися на іншу роботу впродовж

6 місяців з дня звільнення128.

На підставі розглянутого можна зробити висновок, що намагання держави

застосовувати заходи репресивного тиску щодо робітників свідчило про те, що

значна їх частина, в тому числі висококваліфікована, не підтримувала багатьох

заходів компартійно-радянської влади в сфері виробництва, засуджувала насиль-

ницький характер відносин її та найманих працівників. Проте партійно-радян-

ське керівництво наполягало на необхідності подальшого застосування караль-

них заходів проти робітників, перекладаючи на них, як і на господарсько-

технічних працівників, провину за власні економічні прорахунки, котрі неми-

нуче призводили до «проривів» на виробництві. Перманентний пошук винних —

«ледарів», «прогульників», «класових ворогів», «дезорганізаторів виробництва»,

«шкідників» — свідчив також про свавілля кримінального судочинства, для

якого недотримання правових гарантій стало нормою функціонування.

Внаслідок посилення товарного дефіциту у тому році відбувся перехід від

ринкового до нормованого постачання певних груп населення продовольчими та

промисловими товарами, який затягнувся на декілька років. Спочатку, в 1928 р.

з ініціативи місцевих рад було запроваджено карткову систему розподілу

хлібопродуктів, узаконену центральною владою в лютому 1929 р., а надалі — на

решту основних продуктів харчування, хоча її існування було підтримано

центром лише для Москви, Ленінграда й Донбасу (з жовтня того року).

Метою карткової системи було забезпечення споживання робітників і служ-

бовців за рахунок скорочення продовольчих витрат для постачання «непро-

летарського населення», особливо селян. Розширення нормованого розподілу

товарів супроводжувалося посиленням його стратифікації. Спочатку у 1929 р.

граничні норми хлібного пайка мали становити для робітників і службовців

600 грамів на добу; а для членів їхніх сімей, службовців і членів їх родин,

безробітних і іншого трудящого населення — 300 г (у Москві та Ленінграді вони

були на третину більшими — відповідно 900 і 500 грамів)166. Скоро було вста-

новлено пріоритети для індустріальних робітників, які зайняли другу сходинку в

ієрархії карткового постачання після мешканців столичних міст РСФРР. Так, в

Україні максимальні норми відпуску хліба були призначені для робітників і

службовців Донбасу і Криворіжжя, які працювали на підземних роботах, — до

800 г хліба на їдця, а для їх утриманців — 400 грамів167.

В УСРР було організовано триступеневу (за рівнем) систему державного

забезпечення промислових районів: до першого списку (спеціальне посилене

постачання) було зараховано Донбас (Артемівську, Луганську та Сталінську

округи), Маріуполь (металургійний завод та порт) і Криворізьку округу; до

другого — Харків та Дніпропетровськ із Кам’янським і до третього — Миколаїв,

Запоріжжя з Дніпробудом, Київ, Одесу, Зінов’євськ та Шостку. На жаль, при

розподілі промислових районів України по окремих групах нормованого забез-

печення Союзнаркомторг не дотримав принципів, котрими він користувався при

визначені територіальних груп пайкового постачання у РСФРР175.

До особливого списку забезпечення не було включено найбільші об’єкти

суднобудівної галузі — миколаївські заводи «Марті» та «Руссуд», котрі вироб-

ляли до половини відповідної продукції Радянського Союзу (працювало 18 тис.

робітників), а до першого списку — велетні вітчизняної металургії — заводи

ім. Дзержинського в Кам’янському (30–32 тис. робітників та 27 тис. утриман-

ців), ім. Ілліча (16 тис. робітників і 14 тис. утриманців), а також Шосткинський

динамітний № 2176.

Типовими недоліками в роботі кооперативних магазинів також були тор-

гівля неякісними товарами і продаж дефіцитних у наборі із неходовими.

В сатирично-гумористичних журналах того часу періодично з’являлися повідом-

лення про продаж «мила з перцем, штанів з мереживом, калош із засобом від

блошиць»216, «годинників з барабанним боєм», тобто з «навантаженням» з трьох

дитячих барабанів217. До «примусового асортименту» потрапляла навіть го-

рілка218. Частка неходових товарів нерідко сягала третини вартості набору. Так,

чернігівські та шосткинські робкоопи продавали на додачу до дефіцитних

чоловічих брюк вартістю 6 руб. мереживо на 3 руб.219

Обурювала робітників і незадовільна якість товарів — хліб із половою та

соломою, котрий у народі назвали «їжачок»: з нього в усі боки стирчали соло-

минки, нагадуючи голки їжачка220; мило, «котре замилює очі», але не милиться,

оскільки у ньому жиру не 40%, як потрібно, а 10%, «решта ж утекла на базар, де

продавалася по 28 руб за кг»221; меблів, котрі скоріше нагадували напівфаб-

рикати з дерева, ніж готові вироби й т. ін.222

Грубими, немодними й одноманітними були одяг та взуття223. Коли голов-

ною _______метою легкої промисловості було забезпечення якомога більшої кількості

споживачів, незважаючи на якість продукції, на прилавок могли потрапити

чоловічі піджаки малинового кольору з комірцями з різноманітних шматків224,

дитячі костюми для дітей 4-х років з рукавами на семирічних або пальто з

ґудзиками, але без петель225.

Не відповідала попиту споживачів і якість товарів домашнього вжитку,

котрі виготовлялися на підприємствах важкої промисловості із відходів сиро-

вини як додатковий асортимент до головної продукції226.

Проте головною причиною незадоволення робітників було недотримання

норм постачання по картках. Дефіцитний крам повсякденного попиту, що

надходив у продаж, реалізувався за кілька годин. Замість нього порожні полиці

заповнював неходовий товар. У галантерейних крамницях нерідко торгували

хомутами, гнуздечками, шлеями, супонями234, овочевих — цукерками та граль-

ними картами235, дитячих — товарами для дорослих236. У магазині музичних

товарів, за іронічним зауваженням покупців, їм пропонували «лише одну

платівку із сумною мелодією — «сьогодні платівок нема»237. Іноді робкоопи

закупали замість дефіцитного краму повсякденного попиту, конче необхідного

робітникам, предмети розкоші, недоступні й непотрібні їм, — коштовний посуд,

вироби з хутра та ін.238

Проблема товарного дефіциту знайшла відбиття в «народному фольклорі».

Більшість анекдотів, котрі склалися у той час, оберталася навколо дефіциту.

Наприклад: «Чому у вас немає білого борошна? А тому, що білий хліб — це

привілей панів і буржуазії. А оскільки пани та буржуазія втекли за кордон, то

туди ж ми і біле борошно надсилаємо».

«В доктора. Приносить пацієнт аналіз шлункового соку. Лікар читає:

“Кислот немає, жирів немає, цукру немає … га, та у вас не шлунок, а най-

справжнісінький радробкооп!”»239.

Взимку 1932–1933 р. постачання споживачів УСРР, особливо тих, котрі

забезпечувалися децентралізовано, ще більше погіршилося. Як зазначалося в

«Доповідній записці директора заводу ім.Комінтерна в Синельниковому до

Уповноваженого НКП СРСР при РНК СРСР та НКП УСРР» від 24 січня 1933 р.,

з грудня попереднього року в хлібопостачанні робітників підприємства розпо-

чалися систематичні перебої. Наприкінці останнього місяця з ініціативи дирекції

зазначеного заводу норми видачі хліба для робітників було зменшено напо-

ловину (з 400 до 200 грамів), а для їх утриманців — у 4 рази (з 200 до 50 г).

Однак і ці мізерні пайки видавалися нерегулярно. Голодні робітники почали

масово кидати роботу, очікуючи його видачу у крамницях262.

Масово голодували й робітники Півдня України. Так, на заводі «Червоний

прогрес» Велико-Токмацького району було зареєстровано 125 виснажених тру-

дівників. Після того як вони почали падати від голодних запаморочень біля

верстата, їх стали знімати з виробництва та направляти на оздоровлення до

заводської лікарні, але місць там вистачало далеко не всім271.

Найчастіше бідували некваліфіковані й багатодітні робітники. Так, на Ізюм-

ському паровозобудівному заводі працівники, які мали великі родини, щоденно

збирали залишки їжі з тарілок у заводській їдальні. На ст. Сватове (Попас-

нянський залізничний район) багатодітні харчувалися на виробництві буряками,

котрі приносили з дому, а обіди та сніданки, отримані в їдальні, забирали

додому для опухлих від голоду членів родин. У вихідні вони виходили сім’ями

на поля, щоб викопати минулорічні буряки272.

Майже не отримували пайків ремонтні робітники, оскільки на підставі

пункту 5 довідника про порядок видачі забірних книжок для транспортників їх

позбавлялися ті, які були пов’язані із сільським господарством, незважаючи на

те, що багато з них мали лише присадибні ділянки273.

Зокрема, коли спекуляція здійснювалася «з метою підриву промисловості,

транспорту, торговельного та грошового обігу або кредитної системи» (ст. 58

п. 7), до винних застосовувалася вища міри соціального захисту — розстріл або

оголошення ворогами народу із позбавленням громадянства союзних республік,

а при пом’якшуючих обставинах — позбавлення волі на термін більше 3-х років

із конфіскацією всього або частини майна287.

У випадках, коли незаконна видача забірних книжок була пов’язана із

отриманням хабара, до посадових осіб, котрі скоювали такий злочин, застосо-

вувалася ст. 105 Кримінального кодексу РСФРР, яка передбачала позбавлення

волі терміном до 2-х років. Коли злочин мав місце при обтяжуючих обставинах,

а саме, за умовою, якщо посадова особа, яка вимагала хабар, займала відпо-

відальне становище або раніше здійснювала аналогічний злочин, застосовува-

лося більш суворе покарання — позбавлення волі на вказаний термін із суворою

ізоляцією288.

В 1933 р. у зв’язку із загостренням продовольчого дефіциту заходи щодо

покарання посадових осіб, які зловживали забірними книжками, посилилися.

Постанова Наркомюсту УСРР від 3 квітня того року про кримінальну відпові-

дальність за такі дії зобов’язала всі судові органи розгорнути «рішучу боротьбу

зі злочинами, що заподіяні при видачі [цих документів] та користуванні за-

бірними книжками (талонами), як із боку урядових осіб, що відають цією спра-

вою, так і володарів цих книжок й інших осіб, котрі спекулюють й іншим чином

зловживають ними. Суди мали розглядати відповідні справи в найкоротший

реченець, що не перевищує 5 днів із моменту надходження справи до суду»289.

Карткову систему було скасовано з 1 січня 1935 р. Керівництво країни нама-

галося провести з цього приводу велике всенародне свято. Економічні заходи

перетворилися в політичну кампанію. В ній взяли участь не тільки торгівля, а й

усе партійне і радянське керівництво, преса та міліція. Одним з організаторів

став НКВС. За два дні до початку продажу хліба, як раз у розпал новорічних

приготувань, на міських ринках міліція і НКВС провели арешти «перекупників»

хліба, з метою попередження спекуляції в перші дні вільної торгівлі. З початком

вільного продажу хліба наряди міліції та співробітників НКВС здійснювали

рейди по магазинах, перевіряли асортимент, ціни, час торгівлі, якість товарів,

наявність черг, збирали інформацію про настрої населення.

Ставлення населення до скасування карток залежало від того, чи приносила

реформа полегшення кожній конкретній родині чи ні. Там, де добре підго-

тувалися до вільної торгівлі, переважали позитивні відгуки на неї. Там же, де

місцеве керівництво не забезпечило її нормального розвитку, населення вима-

гало повернення карткової системи302.

До середини січня 1935 р. вільний продаж хліба майже повністю припи-

нився — було витрачено місячні ліміти торгівлі. Донесення Наркомату внут-

рішніх справ за січень–квітень 1935 р. рясніли повідомленнями про рецидиви

карткової системи, котра поновлювалася з ініціативи директорів підприємств,

відділів робітничого постачання, торгів, райкопів.

Однак услід за хлібом, з 1 жовтня 1935 р. відмінили картки на м’ясні й рибні

продукти, жири, цукор та картоплю, а до кінця другої п’ятирічки, з 1 січня

1936 р., й на непродовольчі товари. Обидві реформи пройшли з політичним

галасом, як і відміна хлібних карток, однак відкритої торгівлі не вийшло.

Товарний дефіцит призводив до того, що у ній зберігалося нормування. РНК

СРСР встановив норми відпуску товару в одні руки. У 1936–1938 рр. покупець

міг купувати не більше 2 кілограмів м’яса, хліба, макаронів, крупи, цукру, 3 кг

риби, 500 грамів масла та маргарину, 100 г чаю, 200 штук цигарок, 2 шматки

господарського мила, півлітра гасу303.__

Масове залучення жінок до промислового виробництва вимагало їх ви-

вільнення від кайданів патріархального побуту, пов’язаного з виконанням

невдячної хатньої роботи з приготування їжі, пошиття і ремонту одягу, прання

та прибирання, а також від виховання дітей, що поглинало їх вільний час.

Звільнити жінок від кухонного рабства мало громадське харчування й про-

мислове виробництво харчових напівфабрикатів і консервів. У 1927 р. в країні

була оголошена війна кухням304. На зміну сімейному харчуванню мало прийти

громадське. Головну ставку у його розвитку влада робила на самодіяльність

трудящих. Основними формами громадських їдалень мали стати кооператив-

ні — «шахтні», «фабричні» та «заводські», а також «домові» або так звані

«самодіяльні». Завдяки їх організації влада намагалася вирішити проблему на-

ближення закладів громадського харчування до місця проживання й роботи

людей.

Самодіяльні їдальні, які також називалися підприємствами товариського

харчування, звичайно організовувалися в житлових кооперативах групою жиль-

ців, котра домовлялися про спільне приготування їжі. На установчому засіданні

обирали столову комісію, на яку покладали налагодження роботи створеного

підприємства: збір паїв і щомісячних внесків із членів кооперативу, укладання

угоди з житловими органами про відведення однієї з комунальних кухонь

будинку, у котрому вони мешкали, для спільного приготування їжі, а з місцевим

споживчим товариством — про постачання продуктів, закупівлю кухонного

інвентарю й обладнання, а також про наймання куховарки й розподіл чергувань

на громадській кухні між пожильцями305. Пайові внески в таких кооперативах

звичайно встановлювалися у розмірі від 3,5 до 10 руб. залежно від платоспро-

можності членів306.

Заклади громадського харчування на виробництві та в робітничих гур-

тожитках створювалися органами робітничої кооперації, що підпорядковувалися

професійним спілкам.

Популяризацією цих закладів серед населення займалися ради сприяння

громадському харчуванню й відповідні секції міських і районних рад, а також

столові комісії, які організовували кутки громадського харчування на підпри-

ємствах та в робітничих клубах.

Використовуючи ці заклади, влада намагалася відлучити робітників від

сімейного харчування на дому й призвичаїти їх до нового побуту. Їдальні, чайні

та буфети мали перетворитися у робітничі клуби, котрі б проводили культурно-

освітню і пропагандистську роботу. Вони мали налагоджувати співробітництво з

іншими громадськими організаціями, але в першу чергу — зі споживчою ко-

операцією та діяти під керівництвом Всеукраїнського об’єднання народного

харчування «Укрнархарч»*, організованого 30 березня 1930 р. при Народному

комісаріаті торгівлі УСРР307.__

Через нерозвиненість мережі громадських їдалень у робітничому середо-

вищі переважало домашнє сімейне харчування. Робітники-одинаки, що мешкали

разом у гуртожитках, звичайно об’єднувалися у так звані «артільні комуни» для

спільного ведення господарства — закупівлі продуктів, приготування їжі та ін.

На виробництві вони, як і сімейні, найчастіше харчувалися всухом’ятку сні-

данками, котрі приносили з дому, або купували гарячу їжу у приватників біля

заводських прохідних312. Не могли користуватися громадськими їдальнями

також робітники-мусульмани, які не вживали в їжу свиняче м’ясо з релігійних

переконань. Вони традиційно віддавали перевагу «артільному харчуванню»

вдома й наймали куховарок для приготування їжі, навіть якщо на виробництві

організовувалися відповідні заклади313.

«Товариське харчування» жильців багатоквартирних будинків не набуло

значного поширення через житлову кризу, нестачу обігових коштів у споживчій

кооперації та об’єднання «Укрнархарч», а також небажання місцевої влади під-

тримувати самодіяльні їдальні. Більшість будинкових закладів артільного хар-

чування організовувалася у формі кооперативних, або, як тоді казали, громад-

ських кухонь, а не їдалень, котрі влада намагалася перетворити в культурно-

побутові заклади. Страви на таких кухнях в основному готувалися з продуктів,

отриманих пайовиками по картках, частково закуповуваних на приватному

ринку й іноді вироблених у підсобних сільських господарствах (свинарниках,

пташниках та ін.). Житлокооперативи, які мали дешеві продукти власного ви-

робництва, могли встановлювати пільгові ціни на обіди для низькооплачуваних

робітників314. Однак таких майже не було: тому користуватися послугами бу-

динкових їдалень могли переважно високооплачувані службовці та робітники,

що не забезпечувалися громадським харчуванням на виробництві315.__

Порівняно з будинковою, більш успішно розвивалася мережа заводського

харчування. Згідно з індустріальними пріоритетами, більшість виробничих

їдалень відкривалася в Донбасі. У 1928/29 р. з 474 закладів громадського хар-

чування, що існували в УСРР, 256 діяли у Донецькому регіоні (див. додатки,

табл. 2). Перед кооперативними організаціями ще не було поставлено завдання

переважного обслуговування основних підприємств промисловості, а також

школярів, учнів ФЗУ та військовослужбовців. Однак відомчих їдалень усе ж

була більшість — 59%325.

Послугами підприємств громадського харчування користувалися 7% робіт-

ників Донбасу, в той час як пересічно по Україні — не більше 3%. Основними

відвідувачами цих закладів були молоді робітники, котрі мешкали в навко-

лишніх селах. Досить часто відвідували їдальні високооплачувані сімейні тру-

дівники. В 1930 р. керівництво «Укрнархарч» запропонувало робітничим коопе-

ративам налагодити відпуск обідів, сніданків і вечерь родинам робітників по

пільгових цінах, щоб їх загальна кількість становила не менше 15% продукції

закладів громадського харчування. Знижки на них встановлювалися у розмірі

12–__________25% залежно від кількості відпущених страв.

Страви в закритих їдальнях та особливо буфетах відпускали по комерційних

цінах. Так, Донецький трест громадського харчування («Доннархарч») встано-

вив націнку на голландський сир в буфетах у розмірі 132%, а у відкритих

закладах — 177%. Осетрина, яка надходила за плановим постанням робітників,

собівартістю 45 коп. за 100 г продавалася по 1 руб. 50 коп. На харківському

заводі «Серп і молот» націнки не вінегрет та бабку становили від 50 до 70%, на

паровозобудівельному (на так званий плановий крам — продукти, що надходили

за фіксованими цінами за централізованим постачанням) — у розмірі від 25 до

40%, на неплановий — до 50%. Щоб зупинити вакханалію цін, уряд заборонив

робітничим закладам громадського харчування встановлювати націнку на

буфетні продукти вище за 15% від вартості сировини368.

Вартість страв не відповідала їх якості. Їжа була несмачною й однома-

нітною. До меню, незважаючи на вимогу приготування не менше двох страв на

перше й друге, зазвичай входило лише по одній страві. Продукти, з котрих вони

готувалися, були неякісними та несвіжими369. «Майже ніколи не було чаю, а

коли й був, то холодний, і на нього чекали по дві години, а цукру на при-

кріплених [часто-густо] не отримували».

дався з пісних одноманітних страв з картоплі, сої чи круп. Навіть учні ФЗУ та

робітники шкідливих виробництв не отримували за спецхарчуванням молока та

масла, а шахтарі Донбасу замість м’ясних страв нерідко отримували на друге

«чай, але такий брудний, що й апетит на нього не з’являвся». Повсюдно пору-

шувалися норми харчування ударників. Так, на Луганському заводі ім. Артема

на сніданок і обід щоденно видавали картопляники, причому порцій на всіх не

вистачало373. Аналогічна ситуація склалася й на головній новобудові загально-

союзного значення — Дніпробуді. Тут робітників на вечерю й на сніданок

годували пісним борщем зі щавлю не тільки без жирів, а й без картоплі, й лише

іноді — засоленими бичками з невеликою кількістю каші. На обід до того

самого борщу додавали тюльку без гарніру, на третє — склянку чорної кави з

молоком. Хліб робітникам видався нерегулярно. Калорійність обіду в деяких

закладах громадського харчування впала до 400–500 ккал.374

У 1933 р. на багатьох підприємств України обіди в заводських їдальнях

почали видаватися без хліба, жирів, круп та м’яса для всіх категорій робіт-

ників375. Так, на шахтах Криворізького залізорудного басейну (ім. Лібкнехта,

ім. Леніна, «Правда» й ін.) у серпні 1933 р. навіть підземних робітників годували

тричі на день пісним борщем376. Траплялися випадки, коли з фабрик-кухонь

привозили на підприємства неповну кількість порцій, і деякі працівники зали-

шалися голодними377.

Замість дефіцитних продуктів в їжу, за рекомендаціями Українського інс-

титуту харчування, пропонувалося вживати сурогати з диких салатних, олійних

та ягідних рослин: борщівник — для зеленого борщу, лободу — замість шпи-

нату, цикорій і корені кульбаби — як замінник кави, листя кульбаби, ріпки,

степової моркви, дикого пастернаку — для салатів, ягоди кизилу, барбарису та

горобини — для десертів. Для вироблення олії рекомендувалися сухоребрик

шерстяний, вередник, дика редька, свиріпа, катран384.

Паралельно проводився пошук нових видів сировини для їдалень і харчової

промисловості. Розроблялася технологія виготовлення соєвих продуктів, овоче-

вих та бобових супових таблеток, бульйонних кубиків із кісток. Також дослід-

жувалися можливості використання водоростей та крові тварин для приго-

тування їжі385.

Зразком для розвитку радянської харчової промисловості був американ-

ський досвід. У Радянському Союзі з’явилися запозичені з американського гро-

мадського харчування страви: за аналогією з гамбургерами — фабричні котлети,

французькими булками — міські батони, а також м’ясні консерви, ковбаси,

згущене й сушене молоко, морозиво445. Популяризувалося використання різних

продуктів переробки кукурудзи, особливо пластівців446.

За оцінкою дослідників історії радянської кулінарії, поява котлет, сосисок та

ковбас, зробила справжню революцію в системі харчування громадян СРСР.

Зокрема котлети й дешеві сорти ковбас дозволяли людям з низькими доходами

харчуватися, нехай і не високоякісними, але все ж м’ясними продуктами.

Спочатку було налагоджено виробництво простих сортів ковбаси, які не потре-

бували великої кількості спецій та шпику, але до ХVІІ з’їзду ВКП(б) було

поновлено виробництво «чужих за походженням» ковбас, наприклад браун-

швейзької, краківської, гамбурзької й т. ін.

Обмежене централізоване забезпечення робітників по картках, особливо за

другим списком постачання, активізувало самодіяльність їх організацій по роз-

в’язанню продовольчої проблеми. З осені 1929 р. деякі робітничі кооперативи

почали створювати власну продовольчу базу шляхом організації підсобних

сільськогосподарських підприємств448. Вони засаджували городи навколо міст,

будували свої свинарники, крільчатники й корівники, освоювали ставкове гос-

подарство449. Підсобні господарства ЗРК мали компенсувати дефіцит продо-

вольчого постачання по картках, щоб робітники не вдавався до закупівлі про-

дуктів на приватному ринку, а одержували їх через кооперацію450. Згідно з

постановою РНК СРСР від 16 липня 1930 р. «Про заходи розвитку город-

ництва», споживання садовини і городини у містах мало досягти 25 кг ягід,

125 кг картоплі та 150 кг іншої городини на особу на рік451.

Місцеву ініціативу підтримали редакція газети «Правда» і ВЦРПС, які у

січні 1930 р. звернулися із закликом до профспілок СРСР повсюдно організувати

на великих промислових підприємствах зачинені робітничі кооперативи (ЗРК),

котрі б займалися створенням власної продовольчої бази з розподілом продуктів

по картках. Пропозицію ВЦРПС підтримав листопадовий (1930 р.) пленум

ВУРПС452.__

Новоствореним підсобним господарствам не вистачало тяглової сили, сіль-

ськогосподарського реманенту й техніки. Так, радгосп «Хортиця» забезпе-

чувався тяглом на 30%, «Підгірний» мав 7 тракторів і 35 коней, але потребував

для обробки землі 38 коней та 100 тракторів, 14 тракторів і 60 коней не ви-

стачало радгоспу Артемівського ЗРК456. Але й ті нечисленні знаряддя праці, що

малися, нерідко були в неробочому стані. Незабезпеченість технікою була

властива більшості господарств ЗРК.

З 1931 р. загострилася насіннєва проблема. Якщо у 1930 р. господарства

закритих робітничих кооперативів майже повністю впоралися із планом засіву

городньої землі та на 64,7% тієї, яка призначалася для кормових культур, то в

наступному році виникла загроза зриву посівної через брак насіння. Відповідних

фондів не було у Феофанівського радгоспу Київського ЗРК та у радгоспах Гор-

лівського закритого робітничого кооперативу. Багато господарств забезпечу-

валися ними у недостатній кількості, зокрема радгосп ім. 8-го Березня на Лу-

ганщині — на 7% від потреби, ім. Куйбишева Артемівського району — на 12%,

на 40% — «Гірняк» та на 50% — вісім інших господарств Сталінського району,

на 60% — «Підгірне» на Дніпропетровщині. Бракувало насіннєвого матеріалу й

основ’янському радгоспу «ХАРГО» та «Огрінь» Дніпропетровського ЗРК457.

Розвитку парникового господарства перешкоджав дефіцит деревини. З цієї

причини рами для нього вироблялися в недостатній кількості, наприклад, у

радгоспі «Хортиця» — на 27% від потреби, а ім. Косіора Херсонського райо-

ну — на 16%. У деяких господарствах городницького профілю, зокрема тих, що

належали запорізькому закритому робітничому кооперативу, їх виробництва

взагалі не було.

Гостро стояла кадрова проблема. Робітники, яких партія висувала на керівні

посади у сільському господарстві, не були обізнані зі специфікою цієї галузі та

мали працювати за вказівками із центру, зокрема, коли робити посадку, полоти

тощо. Допомогти «червоним директорам» могли фахівці, але таких у підсобних

господарствах не було. Щоб переманити агрономів, зоотехніків і ветеринарів із

райземвідділів, радгоспів та колгоспів у господарства ЗРК, їх керівники обіцяли

фахівцям золоті гори.__

Невчасно та в неповному обсязі збирався врожай. Наприклад, у радгоспах

Криворізького басейну капуста залишалася «зимувати» на городах загальною

площею в 53 гектара, помідори — на 43 га, морква і буряк — на 7 гектара.

Неохайно проводилося копання картоплі, після завершення якого на кожному га

залишалося не менше тонни городини470.

Загибель врожаю була типовим явищем. За повідомленням делегатів загаль-

ноукраїнської наради ВРП та ЗРК чорної металургії, відділ робітничого поста-

чання найбільшого в Україні металургійного заводу ім. Петровського зібрав

лише 36% вирощених овочів, заводу ім. Томського — 41%, Ворошилов-

градського металургійного заводу — 13,5%, заводу ім. Леніна — 3% картоплі й

17,6% іншої городини471. В Одеській окрузі відділи робітничого постачання

зібрали 60% врожаю472.

його зберігання. Навіть відділи робітничого постачання Донбасу, котрі

постачалися краще за відповідні організації інших регіонів, забезпечувалися

тарою і сховищами лише наполовину від потреби475, причому третина сховищ

потребувала ремонту476. Через проблеми з транспортом городина тисячами тонн

псувалася під час зберігання — на перевалочних пунктах і на залізничних

станціях477. Щоб розвантажити їх, ВРП дозволили робітникам, які працювали у

підсобних господарствах, купувати зібрані ними овочі по пільгових цінах, але за

умови обов’язкового залишення частки врожаю на громадське харчування та

насіння478.

Найслабшою ланкою «індустріальних» сільських господарств були тварин-

ницькі ферми. Як правило, вони організовувалися на базі великих радгоспів,

отара яких поповнювалася за рахунок усуспільнення великої домашньої худоби

робітників — мешканців міських передмість, відбору її на забійних пунктах

«Укрм’яса» й іноді — шляхом закупівлі в племінних розплідниках Всеук-

раїнської спілки скотарсько-молочарської кооперації «Добробуту» чи «Вукооп-

спілки». До 20 червня 1930 р. тваринницькі радгоспи робітничої кооперації

171

перевиконали план по формуванню стада: по свинях — на 92,5% (поголів’я

становило 41 тис. 564 штук), по коровах — на 23,5% (17 тис. 248) і матках

кролів — на 2,8% (2 тис. 467). Однак якість стада була незадовільною: забагато

бугаїв та ялових корів замість молочних, худоба різних порід48

Кормів для відгодівлі худоби бракувало, а ті, котрі час від часу завозилися,

були низькоякісними, нерідко з камінцями та піском485. Потреба в них за

рахунок власних ресурсів (посівів кормових культур) у тваринницьких госпо-

дарствах забезпечувалася лише на 38,4% (дані за 1930 р.)486. Звичайним явищем

були випадки, коли худобу по декілька днів не годували487.

Час від часу на фермах траплялися випадки, коли робітники, які доглядали

за худобою, через необізнаність із правилами догляду за худобою підсипали

свиням неочищений вапняк, перев’язували ноги корів тонким дротом, щоб вони

не розбрідалися, а вим’я замість вазеліну змащували маззю зі шпанською

мушкою, яка спричиняла запалення.

В 1930 р. Україна стала піонером радянського кролівництва. Питома вага

УСРР у загальносоюзному виробництві кролячого м’яса сягала 60%. Однак у

наступному році ситуація докорінно змінилася: плани формування кролеферм у

колгоспах республіки було виконано на 44%, а у кооперативах — на 19,8%497.

Виправити ситуацію мала масова організація підсобних господарств у системі

закладів громадського харчування, зокрема підвідомчих ЗРК, однак вони також

не впоралися з організацією кролівницьких ферм498. Наприкінці 1932 р. це зав-

дання (у системі робітничої кооперації) було покладено на відділи робітничого

постачання.

Незважаючи на низьку продуктивність підсобних господарств, їх продукція

відігравала помітну роль у забезпеченні робітників овочами та молоком.

Зокрема по Наркомату важкої промисловості її частка становила 48% по молоку,

36,1% — картоплі та 45,2% — іншій городині. Поруч з цим недостатнім було

постачання робітників м’ясом (на 6,1%), маслом (4,8%) та рибою (8,7%) влас-

ного виробництва505.

Форсована індустріалізація спричинила небачені темпи зростання міст та їх

населення. У 1928–1941 рр. кількість останніх в Україні збільшилася з 91 до 179,

а селищ міського типу, які вперше з’явилися у 1924 р., з 95 до 397. Чисельність

177

їх жителів за 1927–38 рр. зросла в 2,1 раза (до 11,1 млн осіб). Подвоїлася й

частка городян серед усього населення республіки (з 18,5% до 36,2%)529.

Більшість міст було збудовано в Донецько-Криворізькому басейні. Завер-

шилося формування його промислових міст (Кривий Ріг, Дебальцеве, Єнакієве,

Лисичанськ та ін.). Понад 40% загальної кількості міських поселень (226) на

кінець 1930-х рр. знаходилось на території Сталінської і Ворошиловградської

областей530. Однак найшвидше зростали великі багатофункціональні міста з

населенням до 50 тис. осіб, у котрих проживали 3/5 усіх городян республіки

(Дніпропетровськ, Харків, Київ, Одеса та ін.). В них розвивався промисловий

сектор економіки й збільшувалася питома вага робітничого населення.

Відмінністю перших п’ятирічок було те, що спочатку кошти вкладалися в

розвиток житлово-комунальної сфери індустріальних центрів Сходу УСРР, а з

1934 р. вони виокремлювалися переважно на забудову Києва, куди було пере-

несено столицю республіки531.

Житлове будівництво у містах України суттєво відставало від потреб урба-

нізації. Наприклад, з 1928 р. до 1930 р. чисельність громадян УСРР збільшилася

на 16%, а житловий фонд — лише на 8%. У незадовільному стані перебував

старий житловий фонд. Так, у Донбасі частка жител, які потребували капі-

тального ремонту, становила 65%532. Не випадково в період закріплення робочої

сили на виробництві (1933 р.) від 30 до 40% шахтарів Донецького басейну

вимагали від адміністрації надання квартир, ремонту або покращення житлових

умов533. Однак шахтоуправління не були спроможні задовольнити житлові

вимоги, навіть для робітників-контрактників, тому вони масово звільнялися з

виробництва, розраховуючи знайти житло в іншому місці. Так, на шахті Кали-

нове Горівського району з 470 гірників, законтрактованих у першому півріччі

1931 р., чверть їх звільнилася через відсутність квартир. Аналогічна ситуація

складалася і в інших промислових районах та великих містах534.

На початку 1930-х рр. лише кожен п’ятий городянин із робітників і дрібних

службовців міг розраховувати на окрему кімнату. Як правило, в одній кімнаті

жило по кілька осіб538. Найгірші квартирні умови мали гірники Донбасу і

Криворіжжя. Російський дослідник І.Орлов стверджував, що в той час у До-

нецькому басейні 40% сімей шахтарів мали житлову площу не більше 2 кв.

метрів на одну особу539. На думку українського історика М. Мальцева, вона була

трохи більшою, становлячи, наприклад, у Макіївці, 2,6–2,8 кв. м540. Близькі дані

навів С. Процюк — 2,95 кв. м на кожного мешканця в Горлівці, Микитівці й

Єнакієвому. Трохи більшою, за його твердженням, житлоплоща була у 1931 р. у

Луганську — 5 кв. м, Макіївці — 3,8 кв. м, Краматорську та Сталіно — 3,2 кв. м541.

Однак ці показники надають уявлення про рівень житлозабезпеченості пере-

січних мешканців, а не робітників. За даними, знайденими автором даного

розділу, вона становила для останніх у кам’яновугільній промисловості в 1931 р.

4,74 кв. м на особу542. Відставання темпів житлового будівництва від зростання

населення у роки другої п’ятирічки викликало подальше зниження відповідної.

Так, у Луганську до початку 1935 р. вона зменшилася на 32% — до 3,45 кв. м, а

в Маріуполі — на 12% — з 4,2 кв. м до 3,7 кв. м543.

площі до 5,5 м кв. на душу населення. Але накресленої мети не було досягнуто.

Загалом по УСРР побудовано 3299 тис. м житла, тобто менше, ніж за 1932–

1933 рр.; щоправда у той час припинилося зростання чисельності робітничого

класу. Оскільки з перенесенням столиці республіки до Києва основна увага

приділялася житлобудівництву саме в цьому місці, у Донбасі його темпи жит-

лобудівництва знизилися вдвічі — в експлуатацію було введено лише 1364 тис.

кв. м відповідної площі. Внаслідок цього у будівлях, що належали підпри-

ємствам вугільної промисловості, середні розміри останньої в розрахунку на

одного мешканця збільшилися лише з 4,16 до 4,37 кв. м (за планом 1937 р. вони

мали досягнути 7 кв. м). Більш сприятливі умови для проживання мали заліз-

ничники (5,6 кв. м), енергетики (6,8 кв. м у будинках та 4,7 кв. м в бараках),

металурги й хіміки окремих підприємств республіки548.

Головним показником благоустрою міст був водогін. У 1929–1931 рр. най-

більший відсоток населення, котре мало доступ до центрального водопоста-

чання, був у Одесі — 98%, Києві — 64%, Дніпропетровську — 90%, Зінов’єв-

ську — 72% й Кременчуці — 80%. В інших містах цей відсоток був незначним.

Загалом середньодушове споживання води у містах України, об’єднаних водо-

гоном, становило 29 літрів на день, тоді як по СРСР — 50 літрів, а по РСФРР —

60–80 літрів. Водночас у світі споживання води пересічно на одну особу

становило 150–200 л558.

Відбувалося деяке поліпшення енергозабезпеченості мешканців промисло-

вих міст, селищ та робітничих околиць. Споживання електроенергії на одного

городянина у Донецькому басейні збільшилося з 21 кіловата в 1931 р. до 49 кв у

1934 р. Але воно залишалося низьким. Це було пов’язане з розташуванням у

регіоні енергомісткої промисловості, потреби котрої задовольнялися в першу

чергу562. Наприклад, у Горлівці в період першої п’ятирічки електрична енергія

приватним абонентам узагалі не відпускалася. У 1936 р. було запроваджено

жорсткі ліміти на її споживання у містах: заборонялося освітлення приміщень

лампами більше 50 вт, користування електронагрівачами в години вечірнього

навантаження електричної мережі563.

поспішали встановлювати досить дорогі газові плити, а продовжували корис-

туватися старими або унікальним винаходом ХХ ст. — гасовим примусом —

надзвичайно зручним, економічним та безпечним. Гас для них перетворювався

на предмет першої необхідності; «блакитне паливо» купували про запас, ним

спекулювали, його обмінювали й крали.

Перший газопровід на основі відходів коксохімічного виробництва почав

працювати в Донбасі, де до 1938 р. гас було проведено більше як у 500 квартир.

Централізоване постачання «блакитного палива» в помешкання городян почало

здобувати популярність наприкінці 1930-х рр. У 1940 р. у Донецькому басейні

було газифіковано 3 тис. квартир (за іншими даними — 2575), в Одесі — 4 тис.,

а найбільше у Харкові — 7 тис. Однак питома вага жителів останнього, які

користувалися «блакитним паливом», становила лише 7–8% його мешканців565.

Загальна кількість газифікованих квартир дорівнювала 34,8 тис., а довжина

розподільчої відповідної мережі — 533,6 кв. м566.

Не відповідав потребам урбанізації й розвиток інших галузей житлово-

комунального господарства. Рідкістю для робітників, особливо в їх селищах,

були лазні. Хоча їх кількість за роки першої п’ятирічки зросла, однак експлу-

атація банних закладів залишалася не впорядкованою. В жодній лазні або душі

не було мила, нерідко бракувало води, причому частіше теплої (зокрема на

рудниках ім. Петровського, ім. КІМу, «Магістраль»)567, іноді вона була брудною.

До того ж більшість лазень мала невелику пропускну спроможність і перебувала

в антисанітарному стані. Так, на шахтах №№ 5 і 6 Сталінського району Донбасу,

де працювали 200 робітників, у 1933 р. їх обслуговувала лише одна лазня, котра

мала пропускну потужність 20 осіб на годину. На копальні № 8 Макіївського

рудоуправління існувала також одна невелика лазня. Нерідко в банних закладах

не було жіночих відділень. Так, на шахті ім. МЮДу Криворізького залізо-

рудного басейну, де працювало 150 жінок, було лише 3 душі. На деяких шахтах,

як, наприклад, ім. КІМу (у тому ж басейні), жінки мали митися разом з

чоловіками. У роздягальнях не було шаф для одягу, котри закривалися, через що

відвідувачі лазень скаржилися на крадіжки у них: «Роздягнешся, вимиєшся й,

повертаючись до роздягальні, не знаходиш свого одягу»568.

Ще менше можливостей для користування лазнями мали члени родин ро-

бітників. На кінець 1920-х рр. у Донбасі працювали лише три комунальні лазні в

найбільших населених пунктах — Сталіно, Макіївці та Горлівці. За 1931–

1934 рр. у містах басейну було введено в експлуатацію ще 7 банних закладів: у

1931 р. — в Макіївці, Горлівці, Костянтинівці, у 1932 р. — в Луганську, в

1934 р. — в Маріуполі, Кадіївці й Лисичанську. Споруджувалися, також пере-

творюючись на довгобуди, комунальні лазні або банно-пральні комбінати у

Макіївці, Сталіно, Єнакієвому та в інших містах569.__

частіше зображувалися відвідувачі, котрі читали або розмовляли у лазнях, чека-

ючи на воду. Іноді головними персонажами були «раціоналізатори», які милися,

використовуючи портативні переносні душі, які кріпилися в рюкзаках, і примуси

для розігрівання води, котрі чіплялися на голову570.

Деякі шахти зовсім не мали бань, наприклад, ім. Чубаря, «Змичка», «Біль-

шовик», ім. Фрунзе, ім. Артема, «Комінтерн» на Криворіжжі571.

Існувала проблема прання спецодягу для робітників. Великі механізовані

заводські пральні в 1933 р., наприклад, у Криворізькому залізорудному басейні,

мали лише дві шахти — Жовтнева та ім. Чубаря. На решті їх працювали ма-

ленькі «ручні», які прали ліжкову білизну для гуртожитків.

Комунальних вигід бракувало навіть у великих містах. Так, наприклад у

столиці УСРР — Харкові в 1932 р. водогоном було охоплено лише 46% вулиць

(в інших великих містах — від 65 до 90%, каналізацією — 22%)574. На початок

того року у місті було лише три бані, 2 пральні й стільки ж душових. Кожний

харків’янин міг помитися в лазні чи душі у середньому лише 3,8 раза на рік, а

попрати білизни — тільки 2,5 кг. На кінець 1932 р. завдяки будівництву в місті

6 душів, пральні на ХТЗ і Холодноярського банно-прального комбінату меш-

канці Харкова отримали можливість митися у середньому 5,2 рази на рік та

прати по 4,25 кг білизни575.

Особливо незадовільним був стан шляхів у Донецькому басейні. З 1932 по

1934 рр. частка забрукованих вулиць у містах та містечках Донбасу збільшилася

з 16,2% до 20,8%. Якщо в Артемівську та Маріуполі вона становила 30,4 та

26,5%, то у Сталіно лише 10,5%579. В непогоду робітникам доводилося доби-

ратися на роботу по калюжах і багнюці.

Погані дороги стримували розвиток автомобільного транспорту, зокрема

таксі, котрі з’явились у Харкові й Києві. В 1928 р., за думкою харківського

комунгоспу, 30 легкових машин мали замінити 200 візників580. Однак корис-

тування ними було для робітників, як і для більшості городян загалом, занадто

дорогим.

Найбільш масовим народним транспортом став трамвай. Проте у 1927 р.

лише 9 міст України мали трамвай, а довжина його колій досягла 650 км, що

становило 25% від загальносоюзного показника. Це пояснювалося тим, що в

УСРР трамваї могли мати тільки міста з населенням у 40 тис. осіб, тоді як у

Росії — навіть менше 20 тис.581

лейбуси, котрі були пущені в центральних районах Дніпропетровська,

Сталіно та Харкові. Через те, що цей вид транспорту, як й автобуси, був

збитковим (через незадовільні умови експлуатації, низьку кваліфікацію водіїв,

поганий ремонт і брак запчастин), через певний час від нього відмовилися589.

Розширювалося автобусне сполучення, котре з’явилося в УСРР у 1925 р.

завдяки імпорту машин італійської фірми «Фіат»590. У 1932 р. ними користу-

валися мешканці 20 міст республіки, насамперед промислових центрів Донбасу

та Придніпров’я591. Проте автобусний парк був невеликим. За свідченням

І. Козяра, для обслуговування області з населенням у 2–2,5 млн осіб виділялося

6–7 автобусів; тому вони не відігравали суттєвої ролі не тільки в міжміському, а

й у міському сполученні. Машини, що називалися автобусами, являли собою

дерев’яні коробки з твердими дерев’яними лавками на 50–60 осіб, які стояли і

сиділи в проходах чи на своїх валізах, чи на підлозі. Коли взимку автобус не міг

проїхати по заметеній снігом дорозі, то пасажири виходили, розчищали її,

штовхали машину та їхали далі592. Якщо у центральних районах міста автобуси

курсували із запізненнями в декілька десятків хвилин, то на околицях їх

доводилося чекати ще довше593.__

Основним засобом міжміського сполучення були поїзди. Уяву про рівень

обслуговування пасажирів на Харківському залізничному вокзалі надає пові-

домлення газети «Пролетарий» від 4 лютого 1933 р: «Приміські потяги пода-

ються на платформу ст. Харків брудні й холодні. У вагонах цих составів вибито

скло, зіпсовано двері. Часто-густо приміські поїзди ходять із великим запіз-

ненням. У тісному залі приміського вокзалу ст. Харків-Південний завжди без-

ладна штовханина та довжелезні черги [біля кас], в яких робітники і службовці,

котрі їдуть із заводів, мають простоювати годину й більше. У цьому залі кас

дуже багато, але працює звичайно тільки одна, якими б довжелезними черги не

були. … Зали очікування приміських станцій не опалюються, робітники хар-

ківських заводів щоденно на годину — півтори запізнюються на роботу». Тому

пасажири називали покажчики руху пасажирських поїздів «найнекориснішою

книгою на вокзалі»596.

Систематичне запізнення потягів було темою багатьох карикатур. На одній

із них, надрукованій у журналі «Червоний «перець», зображувалася урочиста

зустріч поїзда пасажирами, котрий запізнився лише на декілька хвилин597.

З приводу повільного руху швидких поїздів пасажири іронізували: «Най-

швидший поїзд той, що хоч потроху, але їде», та рекомендували «брати від-

пустку на місяць, коли їдеш кудись на день», щоб вчасно прибути за місцем

призначення598.

В 1928 р. з дозволу начальника Південної залізниці для таких спецпере-

везень виокремлювалися м’які вагони класу «люкс». Нерідко вони викорис-

товувалися не за призначенням — начальство жило у них по півроку й їздило на

прогулянки, що перешкоджало запланованому руху поїздів600.

Для решти пасажирів поїздки залізницею не були приємною мандрівкою. За

спогадами І. Козяра, «залізничний пасажирський рух здійснювався не часто та

був малодоступним. Порівняно з автобусним транспортом він не мав сезонного

характеру, а був постійним і зимою, й улітку. На кожному вокзалі були маси

пасажирів, із котрих лише третина могла отримати місце у вагонах»601.

Г. Андрієвський так описує посадку пасажирів на потяг: «Квитків на поїзд

нема. Ось подано вагон. Ті, хто очікував, не запитуючи куди, як сарана,

кинулися на вагон. Контролери біля дверей та охорона зім’яті умить. Чутно

несамовиті крики жінок, дітей. Провідники змиваються людською бурею і,

побоюючись за життя, ховаються під буферами вагонів. У вагонах відкриті всі

двері, всі вікна. У них, як циркові жонглери, пасажири кидають свої речі… але

від цього, так би мовити, не легше»602.

В зв’язку з нестачею транспорту для перевезення пасажирів було видано

наказ Наркомату шляхів про позачерговий продаж квитків на автобуси й потяги

лише особам, котрі мали письмовий документ від партійних комітетів чи міс-

цевої влади на бронювання місць у цих видах транспорту.603

Не дотримувалися санітарні норми і в привокзальних закладах громадського

харчування та у перукарнях. Наприклад, на кухні їдальні Київського вокзалу

продукти зберігалися разом з одягом і взуттям поварів, їжа готувалася в

неприбраних приміщеннях, а посуд був брудним. Джерелами розповсюдження

інфекцій були й привокзальні «осередки санітарії і гігієни» — перукарні, де

інструменти для гоління та стрижки не стерилізувалися.

Багато нарікань робітників викликала робота засобів зв’язку. Нерідкими

були випадки, коли передплатники не отримували газет по декілька тижнів611

або коли кореспонденція губилася в дорозі. З цієї причини тільки у першому

півріччі 1932 р. Наркомат пошти і телеграфу (Наркомпоштель) виплатив ком-

пенсацію за втрачені пакунки загальною сумою близько 305 тис. руб.612

Кооперативне житло було більш якісним і дешевим, ніж державне, хоча

відповідні селища теж страждали від недостатнього благоустрою через нестачу

води, котра стримувала будівництво з комунальними вигодами — центральними

опаленням та каналізацією. Крім того, деякі з них зводилися далеко від місця

роботи шахтарів, хоча засоби пересування до них були відсутні. Через високу

плинність робочої сили й невисокі прибутки гірників частка кооперативного

будівництва у Донецькому басейні була незначною627.

Загострення житлової кризи й погіршення санітарно-гігієнічної ситуації в

містах та робітничих селищах, як і зростання виробничого травматизму й сис-

тематичне недоїдання, впродовж ряду років підточували стан здоров’я ро-

бітників.

Досить поширеною була захворюваність на туберкульоз. Через санітарну

неграмотність населення, брак спеціальних медичних закладів, а також недо-

статню обізнаність дільничних лікарів із відповідною клінікою хворі звичайно

зверталися за допомогою вже з гострими явищами хвороби, на її пізніх ста-

діях636. З цієї причини багато з них вмирали, причому більшість — у праце-

здатному віці. Так, серед чоловіків віком 25–26 років, котрі хворіли на сухоти,

наприкінці 1920-х рр. вмирали 46,1% їх, а серед жінок віком 22–23 років —

44,5%637. Туберкульоз спричиняв високу смертність населення.

Більшість осіб, хворих на сухоти, що мешкали у містах, працювала в хар-

човій промисловості та у сфері обслуговування (в крамницях, перукарнях,

школах і дитячих закладах). Так, у Кайдацько-Чечелівськоу районі, за даними

місцевих тубдиспансерів, у вказаних галузях працювали майже 80% туберку-

льозних хворих638.

В зв’язку з масовою міграцією населення поширювалися також венеричні

хвороби, особливо серед робітників новобудов. Переважна чисельність захво-

рювань припадала на неодружених чоловіків. Серед відповідних жінок най-

більшу кількість становили розлучені. Головним джерелом венеричних хвороб

була проституція. Наприклад, в Одесі 59,8% хворих чоловіків, зареєстрованих на

1931 р., заразилися від проституток, а 13,4% — від випадкових сексуальних

партнерок. Зараження від дружин, наречених, співмешканок спостерігалося не

часто, лише у 2,9%639.

Через зростання продажу спиртних напоїв поширювався алкоголізм. За три

роки після скасування у 1924–1925 рр. «сухого закону», споживання алкоголю в

Україні збільшилося у 8 разів640. Пияцтво було однією з причин зростання на

підприємствах прогулів, аварій та нещасних випадків. Держава, налякана його

стрімким поширенням, намагалася подолати це лихо.

Масового поширення набули шлунково-кишкові хвороби. Вогнищем захво-

рюваності на черевний тиф і дизентерію в Україні через неналагодженість

водопостачання й антисанітарний стан копалень та робітничих селищ був Дон-

бас641. У 1931 р. захворюваність на них набула ознак епідемії, й лише на початку

1933 р. намітилася тенденція до її зниження642.__

Проте з 1932 р. характеру епідемії набув висипний тиф. Основна маса

захворювань була зареєстрована у Харківській, Київській і Дніпропетровській

областях, а також на Донбасі. Причому в Харківській та Київській — переважно

у містах, а в Донбасі й Дніпропетровській — у промислових районах. За

визначенням Наркомату охорони здоров’я, захворюваність на висипний тиф

мала у 1932 р. «дисімінований характер». Відносно благополучними по ній були

новобудови і великі промислові центри, а основними розплідниками — будинки

виправних робіт і вокзали643.

В умовах масового поширення голоду й епідемічних захворювань від різних

форм тифів та холери, а також від виснаження постраждали чимало робітників.

За даними органів соцстраху, основними причинам непрацездатності їх у той

період були шлунково-кишкові та шкіряні хвороби (флегмона, фурункульоз,

абсцеси), а також малярія. Найбільше хворих на останню було серед робітників-

металургів, котрі проживали в Дніпропетровській області, а від шкіряних най-

частіше страждали працівники цементної, взуттєвої, трикотажної, бавовняної й

поліграфічної промисловості. У важкій промисловості ці хвороби найчастіше

вражали працівників вугледобувної та гірничорудної галузей.

Викликають сумнів дані страхових органів про зменшення рівня загальної

захворюваності робітників за роки голоду на 12%, за винятком металургійної

промисловості, де він зріс за відповідний період на 7,8%, але виключно через

епідемію малярії. За цими даними, в першому кварталі 1933 р. кількість робочих

днів, пропущених робітниками металургами з причини непрацездатності через

неї становив 21 день на 100 застрахованих, у другому — 21,8 дня, третьому —

50,1 дня і четвертому — 30 днів644.

Незважаючи на високий рівень захворюваності робітників у роки першої

п’ятирічки, охорона здоров’я первісно опинилася «на задвірках». Виступаючи на

IV Всеукраїнському з’їзді професійних спілок (грудень 1928 р.) нарком праці

В. Гулий зазначив, що з моменту ліквідації відділів робітничої медицини у

1927 р. й передачі фондів відповідної допомоги у розпорядження відділів охо-

рони здоров’я, рівень надання останньої застрахованим різко погіршився. Він

зазначив, що в окремих промислових регіонах «стан поліклінік нагадує часи

громадянської війни, коли хворі знаходились в антисанітарних умовах»645.

Лише масове поширення епідемій, висока плинність робочої сили і необ-

хідність її закріплення на виробництві змусили державні органи та адмініст-

рацію підприємств прислухатися до вимог робітників щодо покращення їх

медобслуговування. За планом його розвитку на першу п’ятирічку, витрати на

відповідну допомогу одному застрахованому, включаючи витрати на будів-

ництво лікарень, з 1928 р. по 1932 рр. мали збільшитися на 20% — з 22 руб.

47 коп. до 27 руб. 17 коп., але фактично зросли з 23 руб. 98 коп. до 36 руб.

82 коп., тобто біль__

При місцевих органах влади організовувалися надзвичайні комісії по бо-

ротьбі з епідеміями, члени яких за участю представників громадськості пере-

віряли санітарний стан гуртожитків, їдалень, шкіл, житлових будинків, вокзалів,

ринків й інших громадських місць, виявляли тифозних хворих. За наслідками

обстежень вони публікували повідомлення у пресі, а за фактами виявлених

порушень передавали справи про недбайливе ставлення посадових осіб щодо

утримання комунальних закладів у належному санітарному стані до проку-

ратури та судових органів671. У разі виявлення порушення, за які не перед-

бачалася кримінальна відповідальність, щодо осіб, котрі їх скоювали, засто-

совувалися адміністративні заходи — на них накладався штраф672.

Для покращення санітарного стану в робітничих селищах проводилися спе-

ціальні заходи: медичні працівники заводських лікарень закріплювалися за ро-

бітничими казармами, де вони читали лекції й пильнували за дотриманням

санмінімуму673. Санітарно-освітня робота здійснювалася за підтримкою самих

робітників

їх медичного й курортного обслуговування, котрі є стабільною гарантією

зниження їх захворюваності, влада намагалася розв’язати проблему зменшення

тимчасової непрацездатності працівників адміністративно-репресивним шляхом.

У роки першої п’ятирічки в таку непередбачувану сферу, як захворюваність,

було перенесені суворі планові засади. На початку року до страхових кас і

заводоуправлінь спускалися «контрольні цифри» щодо часу відсутності хворих

працівників на виробництві та встановлювався ліміт грошових коштів на

виплату їм лікарняних листків. Виходячи з таких установок, адміністрація

«тиснула» на медпрацівників, змушуючи їх скорочувати видачу лікарняних, а

також терміни перебування на них хворих. Внаслідок цього були велика

кількість недолікованих, прояви загострення хронічних хвороб і т. ін.742

Поряд із заробітною платою важливу роль у матеріальному забезпеченні

робітників відігравали грошові та натуральні надходження з фондів соціального

страхування. За їх рахунок надавалася лікувально-оздоровча допомога, здійсню-

валися виплати в разі безробіття, тимчасової й постійної непрацездатності,

зокрема для вагітних жінок, а також на догляд («на посаг» та на годування) за

немовлятами і на поховання у разі смерті застрахованих чи членів їх родин. Крім

того, в 1930-ті рр. фонди соцстраху слугували також джерелом фінансування

житлового будівництва для застрахованих та розвитку для них й їхніх дітей

мережі комунально-побутових закладів, зокрема дитячих ясел, дитмайданчиків і

піонерських таборів.

Основними рисами соцстраху у роки першої п’ятирічки були: по-перше,

зростання чисельності та кола застрахованих, включаючи осіб найманої праці в

індивідуальних господарствах (наймитів); по-друге, розширення видів соці-

ального страхування — введення його по старості; по-третє, підпорядкування

роботи відповідних органів потребам розвитку виробництва, насамперед індуст-

ріального; по-четверте, натуралізація виплат по різних видах страхової допо-

моги, зменшення їх питомої ваги і за рахунок цього збільшення фінансування

соціально-побутових потреб промислових робітників; по-п’яте, припинення

допомоги з безробіття; по-шосте, скорочення пенсій з інвалідності (компенсу-

валося трудовою допомогою); й, по-сьоме, встановлення рівності у відповідному

забезпеченні робітників та службовців749.

Серед зазначених особливостей головною було використання фондів соц-

страху для пріоритетної допомоги робітників індустрії. Так, за бюджетом 1932 р.

на одного працівника важкої промисловості й транспорту на рік пересічно

припадало 108,8 руб., а інших галузей — лише 84,58 руб. При цьому питома вага

натуральних і усуспільнених видів страхової допомоги для першої категорії

працівників у бюджеті фонду соцстрахування збільшилася за роки першої

п’ятирічки з 59% до 68 його. Сума асигнувань на їх медичне і соціально-

побутове обслуговування дорівнювала 45% останнього, в той час як чисельність

застрахованих у даних галузях становили лише 29%. Загалом на нього було

виділено вдвоє більшу суму в порівнянні з 1931 роком750.

У зв’язку з необхідністю зниження рівня тимчасової непрацездатності

кошти соцстраху почали використовуватися переважно на покращення умов

життя та праці робітників і розвиток мережі лікувально-оздоровчих закладів.

Зважаючи на дефіцит кадрів працівників, збільшувалися пенсії для працюючих

пенсіонерів, скасовувалися грошова й натуральна допомога безробітним та

розширювалася трудова інвалідам праці. З цією ж метою створювалася й сис-

тема дитячих оздоровчих закладів для дошкільників, школярів та робітників-

підлітків, які звільняли жінок від догляду за дітьми. Щоб стримати плинність

робітничих кадрів, збільшувався термін безперервного робочого стажу, необ-

хідного для отримання страхової допомоги, а також скасовувалося право на неї

для робітників-«літунів». Загострення товарного дефіциту у першій половині

1930-х рр. зумовило тимчасову натуралізацію цієї допомоги.

Активну участь в економії та поповненні страхових коштів брали самі

застраховані. Через інститути страхделегатів і дисциплінарні виробничо-това-

риські суди влада залучала їх до боротьбі із «симулянтами», «прогульниками» й

«літунами», а через місячники «оздоровлення дітей» та шефство робітничих

колективів над дитячими закладами, які знаходилися на частковому утриманні

страхових органів, а потім — профспілок, до благодійницької допомоги їм.

2. Позбавлення селян майна в ході колективізації виявилося справою набагато

простішою, ніж організація спільного сільськогосподарського виробництва в

артілі. Голови колгоспів, особливо з 25-тисячників, не мали ні агрономічних

знань, ані досвіду ведення колективного господарства. Підготовка до першої

колгоспної весни 1930 р. виявилася продовженням тих методів і форм роботи,

які застосовували при колективізації: отримання плану посівної кампанії з

району, подвірний облік членів колгоспів, «загадування» на роботу, призначення

відповідальних, обхід дворів. Колгоспи не мали ні тваринницьких ферм, ні спе-

ціальних приміщень для реманенту та насіння, тому вони нагадували речовий

склад.

Статут сільськогосподарської артілі, ухвалений ЦВК та РНК СРСР 1 бе-

резня 1930 р., не встановлював конкретної форми щоденної організації праці в

колгоспі, а тим паче бригадної, хоча село знало наслідки діяльності бригад по

колективізації, створених робітниками-шефами, 25-тисячниками, іншими акти-

вістами. Розподілом робіт в артілі займалося правління згідно правил внут-

рішнього розпорядку, тому кожен колгоспник мав виконувати денні норми

виробітку, обов’язково та особисто з’являючись до «літерного», тобто до прав-

ління за нарядом24. За недбайливе ставлення до усуспільненого майна, а також за

невихід на роботу без поважних причин — колгоспники підлягали штрафу,

попередженню, тимчасовому звільненню від виконання робіт та виключенню з

членів колгоспу. Директивно-плановий принцип управління колгоспами за галу-

зями господарювання був розрахований на швидке виконання ними державного

хлібозаготівельного завдання, тому райземвідділи доводили засівний і заготі-

вельний плани до кожного господарства. Колективний вихід в поле цілими кут-

ками, групами косарів чи плугатарів не забезпечував оперативного керівництва

виробничими процесами та соціально-професійного виховання колгоспників в

«дусі колективізму», тому відбувався активний пошук нових форм щоденної

колгоспної роботи.

Бригади виникали «за кутковим принципом», за ознакою «бригади-двійки»,

за галузевою спеціалізацією. До них приписували всіх колгоспників, навіть

сільських учителів. Наприклад, в колгоспі ім. 1-го Травня с. Велика Снітинка

Фастівського району формування бригади відбувалося наступним чином:

«Управа колгоспу, виділивши бригадирів, дала завдання кожному відібрати на

кутку собі людей в бригаду»31. Влада прагнула створити загальноколгоспні

бригади за галузями господарювання, а правління колгоспів враховували терито-

ріально-цехову специфіку. Кожна дільнична бригада мала пересічно 40 праце-

здатних колгоспників, які отримували щодня 200–300 грамів хліба, а для них

відводили 420–560 га ріллі під різними культурами.

Створення постійних бригад виконувало соціальну функцію, дисциплі-

нуючи колгоспників, а з іншого боку сприяло максимальному використанню

робочих рук. Укрколгоспцентр розробив, а ЦК КП(б)У затвердив 9 квітня

1933 р. «Тимчасові правила трудового розпорядку в колгоспах», які були опуб-

ліковані в центральних та районних газетах. Вони свідчили про появу системи

колгоспного кріпацтва, позаяк колгоспники залежали від бригадирів. Ось ос-

новні пункти нових правил:

1) Жоден колгоспник не може використати свій робочий час поза колгос-

пом без дозволу на те в кожному окремому випадку правління колгоспу і

бригадира його бригади;

2) Всі колгоспники повинні бути в певних виробничих бригадах;

3) Колгоспник, призначений на роботу, не має права вислати замість себе

членів свого двору;

4) Колгоспник повинен виходити на роботу в певний час і без особливих

нагадувань;

5) Перерви на сніданок, на обід не дозволяються без розпорядження

бригадира;

6) Колгоспники не мають права залишати роботу, доки не прийде наступна

зміна;

7) Тільки у вільний від колгоспних робіт час колгоспник може працювати

на своїй садибі;

8) Працездатних _______членів колгоспу, які кілька разів не прийшли на роботу

без поважних причин, правління колгоспу може притягнути до роботи

Копіткою і навіть інтенсивною була робота конюха. Він майже цілодобово

доглядав за кіньми, якщо був корм: о третій ночі видавав коням сіно та ярову

солому, напував, через півгодини видача «наїдного корму», чистка коней на

дворі о 5.30 ранку, виведення коней на роботу о шостій ранку, заготовка корму

для обідньої перерви в 11.30 годин дня, очищення стійла та підстилання

соломою о 19.00, чистка та напування коней, наповнення сіном жолобів о

21.00-ій годині вечора38. Тваринницькі ферми мали власний графік роботи, який

залишався майже без змін упродовж існування колгоспного ладу в Україні, а не

лише протягом 30-х років. Догляд рогатої худоби розпочинали о четвертій ранку

з роздачі корму, а доїння корів тривало протягом години — від п’ятої до шостої

години ранку, згодом догляд за ними до сьомої години (напування, чистка), а

денний догляд та доїння припадали на 11–12 години, напування худоби о 13.00,

роздача сіна та соломи о 14.00, кормів о 19.00 та доїння вечірнє до 20.00. Отже,

тривалість робочого дня на тваринницькій фермі, де працювали переважно

жінки, розпочиналася о четвертій ранку і перманентно розтягувалася на весь

день. Вільного часу для власного господарства було обмаль, фактичного його не

було, особливо зранку. Колгоспниця-свинарка, праця якої так мальовничо була

відтворена в художньому і документальному кіно 30-х рр., також фактично була

приписана до ферм, тяжко працюючи з п’ятої ранку до сьомої вечора, догля-

даючи колгоспну худобу взимку, забуваючи про сон і власне здоров’я, хоча в

умовах голоду про них ніхто не дбав. Від голоду та холоду гинули не лише

селяни, а також колгоспна худоба, тому що бракувало кормів — сіна, вівса,

ячменю, без яких коні не могли тягнути ні плуга, ні борони. За січень–квітень

1933 р. кількість свиней в колгоспах України зменшилася на 32%39, колгоспи

втратили за 1932–1933 рр. 651 тис. коней, колгоспники з 69 тис. у 1932 р.

залишили лише 9 тис. голів у 1933 р., а загалом поголів’я великої рогатої худоби

за роки колективізації та голоду скоротилося в УСРР у два рази40. Худоба гинула

від фізичного виснаження в бригадах, які виконували виробничі плани, під час

оранки, возіння буряків, не маючи належних кормів.__

Вагітним жінкам-колгоспниця фактично не видавали трудоднів для

утримання на час так званої «декретної відпустки», а лише обмежувалися

двотижневим звільненням від роботи до і після пологів.

Масове і примусове створення колгоспів зруйнувало так звану «патрі-

архальну систему» селянського господарства, а натомість постала колективна

організація праці, але з індивідуальною формою оплати згідно норм виробітку.

Облік праці в колгоспах відбувався не в грошах, а в трудових одиницях —

трудоднях. Колгоспники називали його «дурноднем», тобто марно проведеним в

господарстві днем, маючи на увазі жалюгідний рівень оплати. Спочатку трудо-

днем вважався звичайний вихід на роботу будь-якого колгоспника — орача,

обліковця, сторожа, а розподіл наслідків першого року колективного господа-

рювання після суцільної колективізації не став стимулом для продуктивної

роботи. Хаотичність, відсутність чіткої відрядної системи, непосильні хлібо-

заготівельні завдання унеможливлювали повноцінне забезпечення харчування

колгоспників влітку 1930 р., не кажучи про належну оплату праці. «Доводиться

виконувати важку роботу в полі з сухим чорним хлібом, — скаржилися кол-

госпники з с. Козацького на Уманщині, — коли б у таку пору одержати хоч

оселедця, або рибки, тоді б веселіш і охоче шла праця»64. В окремих колгоспах

видавали аванс, але грішми, в інших — зерном. Наприклад, артіль «Ленінським

шляхом» с. Вільхівки Чистяківського району Сталінської округи, яку 25 травня

1930 р. обстежила комісія окрсільколгоспспілки, не дуже переймалася питан-

нями організації праці та розподілу продукції. «Оплата праці правлінням вста-

новлена не згідно матеріалів та інструкції окрколгоспсоюзу, — наголошувалося

в акті комісії, — в якій було пропоновано проробити питання тарифікації,

встановити норми виробітку для окремого колгоспника, а також розбити на

рівну кількість бригад всю робочу силу колгоспу»65. Отже, відрядні принципи

оплати праці поступово проникали в колгоспи, але протягом першої половини

1930 р. ще не стали системою.__

Заробити трудодень в колгоспі після впровадження норм виробітку за

відрядною системою, а її весною 1931 р. мали 84% колгоспів, було дуже важко.

Основні види робіт розподілялися на п’ять розрядів. До першого розряду були

віднесені ручні роботи (копання картоплі, посадка), які оцінювалися в один

трудодень; до другого — в’язання снопів, робота об’їздника колгоспних ланів,

оранка плугом тощо (1,25 трудодня); до третього — копка буряків, робота

вагаря, пасічника, няні дитячих ясел (1,50 трудодня); до четвертого — косарі,

ковалі, кочегари, теслі, рахівники (1,75 трудодня); до п’ятого — трактористи,

бригадири, слюсарі, садівники (2 трудодні).

Колгоспний трудодень виявився для селян важкою трудовою повинністю.

Протягом першої половини 1933 р., за відсутності кормів, загинуло 853 тис.

коней (хоча цифра була зменшеною, про що говорилося у звіті НК РСІ УСРР від

18 жовтня). Тому зросло навантаження на робочі руки працездатних кол-

госпників. Врожай 1933 р. суттєво поліпшив хлібно-фуражний баланс колгоспів,

але повернути таку кількість робочої худоби було неможливо. На колгоспних

полях почали використовувати корів, волів. Зокрема, в колгоспі «Іскра» Бер-

дянського району загинуло 32% поголів’я коней, а під час сівби використали

64 корови колгоспників, нараховуючи їх власникам по два трудодні за робочий

день87. Колгоспи мали по кілька тисяч гектарів ріллі, коней — від одного до 8 на

господарство. Технічну допомогу надавали МТС, але вони забирали значну

частину хліба (натуроплата), хоча «залізні коні» не завжди своєчасно і повною

мірою обробляли колгоспні лани.

Отже, трудодень вважався економічною формою

оплати праці в колгоспах, а організаційно — трудовою повинністю колгосп-

ників, тому що нарахування відбувалося за наслідками виконання норм виро-

бітку кожним працюючим, хоча до середини 30-х рр. практикували так званий

їдоцький принцип.

Термін і явище «червоні валки» припадають на кінець 20-х рр. Тоді влада

застосувала так звані «надзвичайні заходи» по вилученню селянського хліба

шляхом організації обозів з гужового чи автомобільного транспорту. Червоними

їх називали тому, що вони символізували виконання державних хлібозаго-

тівельних планів, приурочених до чергової річниці жовтневого перевороту.

«Червону валку» очолювало місцеве партійно-радянське керівництво, увін-

чувало портретами більшовицьких вождів, політичними гаслами та прапорами.

Для партійно-радянської номенклатури «червоні валки» означали політично-

ідеологічне дійство з елементами культової обрядовості та більшовицької сим-

воліки (свято першого снопа, перев’язаний червоними стрічками житній сніп).

Їх спорядженням займалися уповноважені райвиконкомів, голови сільських рад,

колгоспів, а п’ятиденки, місячники, квартальними по відвантаженню реквізо-

ваного чи «добровільно» зданого зерна — становили організаційні форми

виконання селянами натуральної повинності.г

Заготівлі тривали від жнив до жнив, а уповноважені кожного тижня та

місяця доводили план до селянського двору, вимагали його термінового і невід-

кладного виконання. Через «червоні валки», які тягнулися від сіл до районних

центрів та «зсипних пунктів», влада спілкувалася з основними виробниками

сільськогосподарської продукції — селянами, але діалог виявися монологом у

вигляді директив, конкретних завдань для кожного селянського двору. Невро-

жай 1928 р. був очевидним, тому стосунки між владою і селянами, враховуючи

загрозливу ситуацію, мали б бути поблажливими. Однак в кремлівських кабі-

нетах проблема вирішувалося не на користь людей. Одні пропонували скасувати

«надзвичайщину», інші визнавали її «об’єктивну необхідність». «Коли б не

вжили січневих заходів, — наголошував С. Косіор у липні 1928 р., — то мали б

не лише хлібну кризу, а й кризу народного господарства»108.

Вилучення зерна, яке розпочи-

налося одразу після першого зв’язаного та обмолоченого снопа, тривало до

нових жнив, супроводжуючись репресіями та конфіскацією майна. Селянська

родина побоювалась невиконання хлібозаготівель та вердикту сільської ради

про конфіскацію. Особливо переймалися заможні верстви села, соціально та

політично «неблагонадійні» (колишні вояки армії УНР, учасники повстанських

загонів початку 20-х рр. та «волинок» 1928–1929 рр.), тому що вони ставали

«експертниками», тобто оподаткованими за твердими ставками.

Для українського села, крім «червоних валок» та «конвеєрів», новим яви-

щем сільського повсякдення стали «буксирні бригади», діяльність яких під-

вищила градус соціальної напруги. Вони створювалися з ініціативи редакції

газети «Правда». Буксирні бригади формувалися з партійців, комсомольців,

комнезамів на чолі з представником місцевого органу влади, які «допомагали»

відстаючим колгоспам виконувати хлібозаготівлі, курсуючи від села до села, від

колгоспу до колгоспу в межах району, виявляючи ями з прихованим селянським

хлібом, розкриваючи факти «куркульського саботажу», супроводжуючи «чер-

воні валки» до залізниць.

Діяльність буксирних бригад спонукала селян Овруцького району взятися за

зброю, захищаючи власний хліб від запопадливих буксирників. В інших селах

вони забирали хліб, спираючись на підтримку сільських рад. Наприклад, в

с. Анополь Тульчинського району Вінничини, у якому було виконано 61%

хлібозаготівельного плану, а «твердоздавцями» лише 34%, буксирники та

сільська рада «доводили три рази тверде завдання, що послужило поводом для

розбазарювання хліба доведенців»135. Постійні обшуки селянських хат та клунь,

виклик до сільрад, вилучення хліба, конфіскація майна, продаж його на торгах,

арешти, виселки — стали соціальними явищами сільського повсякдення, набули

фольклорного віддзеркалення та глибоко запали у свідомість селян.

Якщо 1929–1931 рр. виявилися експериментальними для апробації нових

форм масового вилучення зерна та упокорення селян, то 1932–1933 рр. стали

смертоносним апогеєм з точки зору їх соціально-демографічних та економічних

наслідків. Після «червоних обозів» та «буксирних бригад», які вивозили з сіл

269

продукти харчування, кутками їздили похоронні бригади, які збирали трупи

померлих від голоду селян. За «червоними» продзагонами діяли «чорні під-

води» — символічна амплітуда соціального буття українського села періоду

голодомору. Вони були реальністю, а не художньо-образним відтворенням

сумного повсякдення селян, яке не обмежилося лише 1932–1933 рр., а тривало

також протягом наступних років. Злочинне застосовування репресивних методів

хлібозаготівель протягом грудня 1931 — червня 1932 рр. постає в листах

В.Я. Чубаря та Г.І. Петровського до Сталіна від 10 червня 1932 р. Зокрема,

голова Раднаркому УСРР не приховував того факту, що в селах «…прак-

тикувалася система вилучення в одноосібників хліба повністю, включаючи і

насіннєві фонди, і майже повне вилучення усього наявного в колгоспах. Навіть у

випадку, коли той або інший колгосп виконував планове завдання, він отри-

мував додаткове друге, а нерідко й третє.__

Хлібозаготівельна «червона валка» 1932 р. вирізнялася тим, що кожен

колгосп мав власне «тверде завдання», відтак будь-яка «кругова порука» не

допускалася.

Вісім місяців щоденного масового голодування селян, недосів

2,5 млн га весною 1932 р., застосовування репресивних методів хлібозаго-

тівель — засвідчували непомірне бажання влади наповнити «закрома родины»,

але мізерний врожай перекреслював її сподівання. Реальне надходження хліба з

колгоспів на заготівельні пункти у 7 разів відставало від попереднього року.

Протягом серпня-вересня колгоспи виконали третину, а у жовтні — лише 45%

річного плану хліба заготівель (1,9 млн т). За дві наступних п’ятиденки обсяг

заготівель майже подвоївся, тому селяни почали масово залишати колгоспи,

рятуючись від голоду самотужки.

Позбавлення колгоспів хліба шляхом організації «червоних валок» та ре-

жиму «чорних дошок» пришвидшило виконання річного плану хлібозаготівель.

Так, 1 грудня 1932 р. колгоспи Київської області виконали 94%, а з допомогою

МТС 109% плану, а за місяць господарства Київської та Вінницької повністю

здали хліб до державних «червоних валок», Харківської 86%, Дніпропетровської

70,2%, Одеської 72,9%, Донецької 75,8%, АМСРР 88,6%, а в УСРР 77,6%156.

Отже, чверть колгоспів з населенням близько 5 млн осіб залишалося жити та

помирати під «чорними дошками», тому що не виконували плану. За першу

п’ятиденку січня 1933 р. Україна досягла 81% виконання річного плану, тому

кожний п’ятий колгосп потерпав від застосування «товарної репресії».

Незважаючи на недовиконання державних хлібозаготівельних зобов’язань,

Раднарком СРСР затвердив 22 січня 1933 р. черговий план для колгоспів, але з

майбутнього врожаю — 881 млн пудів, з них 232 млн пудів для колгоспів

України157. Одночасно було доручено республіканському уряду збільшити

засівну площу під зерновими культурами на 1,1 млн га, досягнувши 9,5 млн га, з

них 7 млн га в колгоспах158. Перша половина 1933 р. вирізнялася масовою

смертністю сільського населення, але ніхто не наважився скасувати «червоні

валки», «чорні дошки», «буксирні бригади», інституту уповноважених «ниш-

порок», які перетворилися на зброю масового винищення мирного населення

шляхом свідомого позбавлення хліба та інших продуктів харчування.

В офіційних документах органів радянської влади та публікаціях фахівців

податкової справи тих років зустрічалися визначення — «примусові платежі»,

«податок-примушення», «відчуження примусовим порядком», «повинні платити

невеликі податки»183, які демонстрували концепцію податкової політики в

українському селі, а з іншого боку засвідчували історичний факт існування

грошової повинності селян — специфічної форми їхньої примусової данини.

Протягом другої половини 20-х рр. загальна сума сільськогосподарського по-

датку була стабільно високою, а «тягар» стягнення становив близько 3%

«умовно-чистого доходу» селянських господарств. Однак у 1928/29 р. вона

досягла рекордної цифри — 400 руб.184 Соціально-класовий принцип оподат-

кування, застосований тоді, поділив селянські господарства на відповідні групи

платників податку. Так, на долю 25% селянських господарств доводилося 10%

сукупного доходу, а податку вони сплачували близько 4% від загалу; середняки,

а це 60% дворів в Україні, зосереджували 60% доходу, проте вносили 49% суми

податку, а заможна верхівка села (14%) мала 30% доходу, але з неї стягували

47%185. У 1928 р. діяв закон про сільгоспподаток 1927 р., тобто з урахуванням

пересічної доходності десятини селянського рільництва та городництва. Напри-

клад, якщо доход становив від 25 до 100 руб., то селянин сплачував 7 коп. з

одного рубля доходу, а від 100 до 200 руб. 14 коп., від 350–550 руб. 24 коп.,

відтак загальна сума податкового стягнення була вагомою. Селянський двір з

доходом 211 руб., у якому було 6 десятин ріллі, 4 їдока, сплачував 11 руб.

34 коп. податку, а з 18 десятинами та 1212 руб. доходу — 221 руб. податку186.

Податково-грошова повинність, тобто її сумарне виявлення, залежала від доход-

ності двору, наявності худоби, реманенту, їдоків, а її фінансове навантаження

від впровадження класового принципу, що дозволяв фінорганам звільняти най-

бідніші верстви села від оподаткування. Зокрема, на Всесоюзній нараді з

єдиного сільгоспподатку, яка відбулася 2–8 лютого 1928 р. у Наркомфіні СРСР,

було зазначено, що в Україні від податку звільнили 35% господарств, а це

становило 8% його загальної суми для республіки, яка була розверстана для

решти господарств, з них 28.

Висвітлюючи голод в Україні періоду сталінської реконструкції, тобто

протягом 1928–1938 рр., важливо вирізняти ці соціальні явища за структурно-

системними ознаками, тому що вони стосуються сільського і частини міського

населення України. Повсякденний голод та голодомор супроводжувався конк-

ретними формами соціально-психологічних аномалій та фізіологічних змін

(недоїдання, жебрацтво, безпритульність, вживання сурогатів, дохлої худоби,

виснаження, опухання, людоїдство, трупоїдство, смерть), які стали масовим

явищем в українському селі, а в умовах постголодоморного періоду (1936–

1938 рр.) нагадували хворобами, фізичними недугами, каліцтвом, безпліддям

жінок, демографічними прогалинами, психологією страху. Поняття і явище

«голод», особливо досліджуваного періоду, якщо опустити причини, розкриває

переважно соціально-фізіологічний аспект, позаяк існують відповідні критерії

визначення стану людини. Голод та голодування — це така фізіологічна стадія

людського організму і соціального бідування населення, з якої можна вийти з

незначними втратами для популяції, а термін «голодомор», котрий став над-

банням _______сучасної історіографії, означає масову смертність від штучного голоду в

українському селі 1932–1933 рр., спричиненого карально-репресивними захо-

дами радянської держави. Голодомор є наслідком терористичної діяльності

партійно-радянської системи влади, яка свідомо створила умови, несумісні з

життям. Тому соціально-економічна політика радянської влади тих лихопомних

літ юридично і політично визнана геноцидом.

Територія голодомору стосувалася цілих сіл, районів та областей, у яких

було зафіксовано масове опухання, смертність, епідемії тифу, малярії, факти

асоціальних аномалій — трупоїдство, людоїдство. Їх наявність свідчила про

довготривалість голодування, про фізичне виснаження та морально-психологічні

мутації людської психіки. Встановлено адміністративно-територіальні ознаки,

тобто конкретні населені пункти, відтак і постраждалих від голодомору людей

за національністю чи етнічністю, враховуючи наявне населення, яке знаходилося

тоді в селі, на території сільської ради, району, області. Дискусії стосовно

етнічного та національного складу сільського населення, яке найбільш чи най-

менш постраждало в роки голодомору, без конкретного соціально-демогра-

фічного аналізу етнічної та «моральної статистики», приречені на абстра-

гування. Поняття «етноцид», «класоцид», «соціоцид», якими оперують деякі

українські та переважно зарубіжні історики для оцінки голодомору, зали-

шаються модерними дефініціями сучасної політології, позбавлених науково-

історичної аргументації і далеких від реальної ситуації в українському селі.__

звані «заслонні загони» довкола українських сіл та на залізницях, щоб унемож-

лививити перевезення «хлібо-насіння». Спочатку, коли масово створювалися

колгоспи, більшовики не наважувалися застосовувати режим «чорних дошок».

Поява восени 1932 р. московських емісарів в Україні — В. Молотова, Л. Кага-

новича, які займалися викачкою українського хліба, актуалізувала ідею засто-

сування «чорних дошок». 18 листопада 1932 р. вони набули офіційного караль-

но-репресивного статусу згідно постанови політбюро ЦК КП(б)У. Вищий

партійно-директивний орган рекомендував заносити на «чорні дошки» колгоспи

України, застосовуючи одночасно наступні заходи: призупинити постачання

товарів, заборонити кооперативну і державну торгівлю в селах, вивезти з мага-

зинів продукти, скасувати колгоспну торгівлю для колгоспників та селян-

одноосібників, повернути видані кредити та фінансові зобов’язання, провести

політичні чистки серед «колгоспного активу та виявляти «саботажників».

Рішення про занесення на «чорні дошки» ухвалювали облвиконкоми, а обком

партії інформував ЦК партії про виконання директив, тобто забезпечував

політичне керівництво масовим терором проти селян.

6 грудня 1932 р. з’явилися перші жертви цієї зброї масового знищення

мирного населення. Політбюро ЦК КП(б)У та Раднарком УСРР, «за явний зрив

плану хлібозаготівель та злісний саботаж, організований куркульськими і конт-

революційними елементами», постановили занести на «чорну дошку» українські

села: с. Вербка Павлоградського та с. Гаврилівка Межівського районів Дніпро-

петровської області; с. Лютеньки Гадяцького та с. Кам’яні Потоки Кремен-

чуцького районів Харківської області; с. Святотроїцьке Троїцького та с. Піски

Баштанського районів Одеської області396.

4 січня 1933 р. на «чорну дошку» потрапило с. Городище Ворошилівського

району Донецької області, яке мало понад тисячу господарств селян-старо-

обрядців. Вони не виконували державної хлібозаготівельної повинності, обсяг

якої з врожаю 1931 р. становив для села понад 10 тис. ц, а заготовили лише 65%.

З мізерного врожаю 1932 р. для селян с. Городище довели чергове завдання —

6,5 тис ц, яке на 2 січня 1933 р. було виконано на 24%. За два місяці перебування

цього села на «чорній дошці» було вилучено 373 ц., у тому числі від при-

садибних ділянок колгоспників — 83 ц. З колгоспу повернули 23 тис. крб.

кредиту, забрали 356 ц насіннєвого зерна, було знято з постачання 1020 членів

колгоспних сімей та одноосібників, які працювали на виробництві, вивезено три

трактора, виселено 43 двори, віддано до суду правління колгоспу, тому з

1753 працездатних — на полі працювало 170–180 колгоспників400. Застосованих

репресій виявилося замало, тому райком просив від обкома партії нових заходів:

накладання на колгоспників та одноосібників натурального штрафу (15-місячної

норми хлібозаготівель), позбавити колгосп 1,3 тис га найкращих земель, попе-

редити про виселення села до Сибіру, а натомість заселити їхні помешкання

ｫдобросовістним колгоспниками приміської смугиｻ. Позбавлення землі кол-

госпу, тобто посівного клину — виявилося черговим винаходом екзекуторів.__

Створення соціальних резервацій в українських селах виконувало, крім

фіскальної і виховну функцію, тобто впливало на свідомість чи підсвідомість з

конкретною мотиваційною установкою — «здати хліб». Зомбування виявилося

недостатнім, позаяк страх смерті був вищим від режимного статусу села, відтак

селяни шукали порятунку на стороні. Щоб унеможливити «вихід з колгоспів» та

«чорних сіл», влада вдалася до заборони вільного пересування селян, що разом з

іншими формами їх соціальної ізоляції набуло ознак геноциду.

23 січня 1933 р. секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич та голова Раднаркому

УСРР В. Чубар надіслали до всіх обкомів та облвиконкомів директиву про

заборону масового виїзду селян до Росії, Білорусії за хлібом. ГПУ також отри-

мали відповідну вказівку, посиливши діяльність «заслонних загонів» навколо сіл

та на залізницях. Селяни, які виїхали до інших регіонів, підлягали арешту та

поверненню в Україну. Заборонявся продаж квитків українським селянам, які не

мали довідки РВК про право на виїзд, а також паспорту або оформленого

запрошення від фабрик чи заводів про вербування робочої сили. Соціальна

резервація стала юридично та організаційно оформленою, а життя нестерпним,

про яке згадували селяни, що вижили. Режим «чорних дошок» припав на зимові

місяці, тому рослинної їжі уже не було на селянських подвір’ях, відтак вживали

мерзлу картоплю, кору дерев, дохлятину, котів, собак, один одного. Жахіття

повсякденного голодомору в селах, які опинилися під «чорними дошками»,

зафіксовано у спогадах мешканки с. Магдалинівка Магдалинівського району

Дніпропетровської області, якій у той смертоносний час виповнилося 30 років:

«Смерть стала звичайним явищем. Люди сприймали її як звільнення від мук.

В дворі вимирало майже пів сім’ї, а то й усі. Мертві годували живих. Свіжі

могили розкопувалися. Померлим не було спокою і після смерті. Їли падаль —

дохлих коней, корів, якщо залишалися. Люди пухли з голоду. Під час голоду їли

все підряд — зелений спориш, кропиву, лободу та інше. Двори були голі,

вищипані від трави»403. За зиму — весну поїдали все, що рухалося і було більш-

менш їстівним, а весною «виповзали на пашу», ніби худоба.

Дослівно термін «Торгсин» означав «торгівля з іноземцями». В роки голо-

домору він набув самобутнє тлумачення, російська абревіатура якого була

наступною: «Товарищи, Опомнитесь, Родина Гибнет, Сталин Истребляет

Народ». Від голоду гинула не «Родина», а звичайні українські селяни та меш-

канці дрібних міст, централізоване продовольче забезпечення яких заборонив

Наркомат постачання СРСР на чолі з А. Мікояном. Цінність людського життя

була покладена на терези приймальних пунктів побутового золота в магазинах

системи Торгсину, відтак дорівнювала ціні золотих монет, весільних каблучок,

дівочих кульчиків.

Формування та діяльність торгсинівської системи розпочалася влітку

1930 р. у Москві з виокремлення спецторгівлі антикваріатом для обслуговування

іноземців. 4 січня 1931 р. Торгсин набув всесоюзного статусу, дозволивши

громадянам СРСР купувати товари в магазинах за золоті монети царського

карбування. Наприкінці 1931 р. його двері широко відчинили для радянських

громадян, але в обмін на так зване побутове золото — весільні каблучки для

заручених, сережки, обрядові хрестики, різну оздобу, посуд, сімейні реліквії

тощо. Ідея такого лихварського обміну золота на хліб та промтовари належала

директору столичного московського універмагу № 1 Є. Курлянду, котрий ще у

березні 1931 р. запропонував її Наркомату зовнішньої торгівлі404. З листопада

1931 р. політбюро ЦК ВКП(б) доручило Наркомзовнішторгу організувати

скупку побутового золота через магазини Торгсину, пропонуючи дефіцитні

товари. Саме універмаг № 1 у Москві першим розпочав подібні золотозаготівлі

серед населення, отримавши дозвіл від голови правління Всесоюзного об’єд-

нання торгівлі з іноземцями «Торгсин» М. Шкляра. 10 грудня 1931 р. Раднарком

СРСР доручив Торгсину здійснювати закупівлю золота.__

Основним постачальником побутового золота було міське та сільське насе-

лення, яке опинилося в межах соціальної резервації. Його примушували вико-

нувати грошову та натуральну повинність (податки, самообкладання, хлібоза-

готівельні плани, позики індустріалізації тощо). Історики з’ясували особливості

здійснення хлібозаготівель, показали карально-репресивний механізм масового

позбавлення українських селян хліба та іншого продовольства, особливо шля-

хом запровадження так званих «чорних дошок», які означали типову соціально-

адміністративну резервацію для селян. Їх цілком свідомо позбавили хліба, круп,

борошна та інших продуктів харчування, відтак залишили без засобів існування.

Придбати вилучений у них хліб можна було лише в Торгсині в обмін на золото,

тому що виїзд українським селянам за продуктами до інших республік був

категорично заборонений. Селянам не продавали залізничних квитків, тому що

була відповідна директива ЦК ВКП(б) та особисто Сталіна.

Торгсинівська система реагувала винятково на матеріальні цінності її

клієнтів, не беручи до уваги їх соціальне чи національне походження. Обмін

побутового золота на продукти харчування розпочався восени 1931 р., тобто

одночасно з масовим вилученням хліба в українських селах. Організаційна

структура та мережа магазинів торгсину в Україні відносилися до всесоюзної

контори на чолі з її уповноваженим, який одночасно представляв Московську

контору. Її філіали діяли в Одесі, Харкові, Києві, які започаткували становлення

всеукраїнської контори, але як складової частини всесоюзної системи «Торг-

син», тобто територіальної, а не автономної господарської одиниці.

Відверте пограбування селян відбувалося на периферії, де контроль був

послаблений. За деякими підрахунками дослідників, «припек» у 1933 р. досяг

7 тонн чистого золота428. Неймовірна цифра обкрадання голодних людей, над

яким двічі познущалися: спочатку позбавили хліба та харчів, а тоді змусили

купувати його за побутове золото. Агенти Торгсину приймали його по селах та

дрібних містечках, у яких не було приймальних пунктів. Зарплата прийомщиків

залежала від кількості пропущених за місяць осіб, а норма сягала 4200 зда-

вальників, тобто близько 160 на день.

Система «Торгсину» діяла до 1936 р., але, починаючи з другої половини

1934 р., її золотозаготівельні операції відчували кризу, а після скасування

карткової системи — різко впали. Голодні 1932–1933 роки були золотова-

лютним апогеєм у розвитку Торгсину. За торгсинівську валюту було придбано

обладнання для Горківського автозаводу, Сталінградського, Челябінського та

Харківського тракторних заводів, Уралмашу, Кузнецькбуду, Магнітбуду, Дніп-

рогесу. Обладнання для Дніпргесу та Харківського тракторного заводу кош-

тувало 36,3 млн руб., а Всеукраїнська контора «Торгсин» одержала лише

протягом голодних років 38,6 млн. руб. прибутку455. За підрахунками дослід-

ників через систему Торгсину було придбано 98,7 тонн побутового золота, а

золотопромисловість СРСР видобула у 1933 р. лише 82,8 тонн456. Більшовики

виявилися надзвичайно винахідливими екзекуторами, майстрами видобувної

справи, шукаючи золото не у надрах, а в українських міста і селах.

До найменш захищеної соціально-вікової групи сільського населення,

масова смертність якої становить основну кількість померлих в роки голодо-

мору, належали діти. Їх вважали «непрацездатними», тому колгоспи не брали їх

до уваги при розподілові хліба на трудодні, вони були жертвами канібалів і самі

ставали ними. Якщо дорослі масово залишали села, а траплялося таке, що 50–

80% їхніх мешканців снували містами Росії та Білорусії в пошуках продуктів457,

то діти поповнювали лави безпритульних сподіваючись на порятунок. За пере-

писом населення 1926 р. діти віком від 14 років становили 38% сільського

населення України, а до 4 років — 16%, отже голодного 1933 року їм мало

виповнитися по 10 років458. Таким чином, враховуючи вікову структуру сіль-

ського населення, необхідно визначити її прогресивну спрямованість. В індиві-

дуальному секторі 14-літні діти були «працездатними», а в колгоспах виявилися

зайвими, проте в 1934 р. 12-річних підлітків судили за «чинним законо-

давством».

Діти найпершими страждали від голоду. Він розпочався для них весною

1931 р., хоча перманентно супроводжував у 1928–29 рр. Саме тоді Наркомос

УСРР довідався про те, що у 180 районах, які не виконали так званого хлібо-

заготівельного плану, дитячі установи зняли з централізованого продовольчого

постачання. Керівники Наркомосу звернулися зі скаргою до ЦКК НК РСІ та

Наркомату постачання. У ній, зокрема, говорилось: «Цим районам заборонено з

поточних хлібозаготівель постачати дитячі інтернатні установи, вчителів і виді-

ляти продукти для гарячих безкоштовних сніданків. З централізованого фонду

для цих районів теж нічого не виділено. Це утворило катастрофічний стан

постачання, особливо дитячих інтернат них установ, що не мають жодних

запасів. Діти цих установ примушені тікати, чим збільшують безпритуль-

ність»459. Школярі разом з педагогами сподівалися на турботу про них держави,

відтак зверталися за порадою до ВУЦВКу. Зокрема, в листопаді 1931 р. учні

Печерської школи Брацлавського району Вінниччини скаржились на матері-

альну скруту самому Петровському: «Ми, учні Печерської школи Брацлавського

р-ну просимо у Вас допомоги, бо ми пропадаємо з голоду. Нам треба вчитися, а

ми з голоду не можемо по світу ходити. Індивідуальними та колгоспники — всі

пухнемо з голоду, бо працювати не можемо, а хліб дають тільки тим, хто має

трудодні. Скоро наближаються жовтневі свята, нам треба радіти, а у нас з голоду

в очах пожовкло, в шлунку болить від того сміття, яке ми зараз їмо, бо у нас

забрали не тільки хліб до зерна, а й картоплю, квасолю івсе, що можна їсти. Ми

надіємось, що Радянська влада не дасть нам загинути»460.

Жахливим випробуванням для підлітків став 1932 р., протягом якого вони

масово гинули у містах і селах, тихо помирали, не дочекавшись допомоги.

Кожен лист-скарга, що надходив до приймальні голову ВУЦВК Г. Петров-

ського, був сповнений відчаю за подальше життя людей, особливо дітей. Автори

листів називали велику кількість померлих і пухлих немовлят. Взимку 1932 р. у

с. Полонисте Бабанського р-ну Вінницької області діти перестали відвідувати

школу: босі, голі й голодні блукали вони селом. У школі давно перестали

видавати гарячі сніданки, а про хліб і забули, оскільки його не мали. 8 травня

1932 р. у с. Тростянчик Тростянецького р-ну голодувало 40 сімей, з них 15 дітей

були уже пухлими, а деякі померли463. Упродовж першого півріччя 1932 р. у

містах, за неповними підрахунками, виявили близько 5 тис. безпритульних під-

літків. А скільки не виявили? У складі Наркомосу було створено Центральний

штаб з роботи з безпритульними. До нього увійшли представники різних нар-

коматів. Створювали комісії, а діти масово помирали від голоду. У травні

1932 р. в селах Молочки і Галієвці Янушпільського р-ну Вінницької області

померло від голоду троє дітей. Централізовано виявленням дитячої смертності

ніхто тоді не займався, хоча загси реєстрували померлих селян, у тому числі і

дітей. Студент Г. Ткаченко, котрий навчався в одному з київських технікумів,

писав в червні 1932 р. Косіору: «Тепер, шановний Станіслав Вікентійович,

скажіть, — наголошував він, — хіба це шляхи до соціалізму — це шляхи до

гнойні і згубів, хіба у нас буде здорове покоління — воно буде хворе, кволе й

безсиле та й того залишиться живим 50%»464. Весною 1932 р. мешканець

м. Нижньодніпровська Д. Орленко, обурений свавіллям влади і зворушений го-

лодним мором, що охопив дітей, писав до ЦК ВКП(б). «Ось, я і розпочну з дітей,

які раніше були втіхою батьківських почуттів, але на разі, щось жахливе, тому

що мати дітей і не виховувати їх в людських умовах — краще не мати, а багато

залежить від матеріальних умов, яких на даний момент діти не отримують, —

підкреслював він. — Я був в ОПШ — 2-ої ступені, вивчав марксизм-ленінізм і

ніде не зустрічав у його вченні, щоб дітей морили голодом, адже вони невинні

жертви»465.

Ганебними і злочинними стали випадки відвертого вбивства дітей за роз-

крадання так званої «соціалістичної власності».__

Голодні і до нестями виснажені діти

полохливо лущили недостиглі зерна, жадібно їх поїдали. Від надмірного вжи-

вання недозрілої білкової клейковини не витримували їхні виснажені шлунки.

Вони помирали кілька годин поспіль. А коли нещасні потрапляли до рук

партійно-радянських активістів, то відразу ставали жертвами свавілля. Зокрема,

у доповідній записці начальника політсектора МТС Київської області Налимова

на ім.’я Л. Кагановича, С. Косіора і П. Постишева йшлося про масові випадки

самосуду, тобто про відверто фізичну розправу над дітьми. Так, влітку 1933 р. у

селі Бурти Смілянського р-ну Київської області голова сільської ради та упов-

новажений облвиконкому арештували двох дівчаток віком 12 і 14 років, яких

піддали жахливим тортурам: палили руки сірниками, кололи голками пальці,

безжально били, тримали без їжі і води. Одна дівчинка загинула відразу, а інша

перебувала у безнадійному стані. Дітей допитували, виламували руки, тиснули

пальці дверима, таємно закопували тіла невинних жертв.

Доказом і виразником соціальної катастрофи в українському суспільстві

середини 30-х рр. стала дитяча безпритульність. Вона виявилася «живим баро-

метром» великої руїни генофонду нації, тому що переважна більшість дітей

помирала, значна частина вимушена була вдатися до жебракування, деякі

перетворилися на людоїдів, деградуючи фізично і морально. Весною 1933 р.,

коли дитяча безпритульність загрожувала дестабілізацією життєдіяльності міст,

«дискредитуючи» в очах іноземців «переваги» соціалістичного ладу, уряд звер-

нув увагу на продовольче постачання дитячих установ, а поперед на подолання

хвилі бездомності. Так, 6 травня 1933 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про

боротьбу з дитячою безпритульністю», створивши Всеукраїнську комісію для

«боротьби з безпритульністю», яку очолив заступник начальника Харківського

обласного управління ДПУ О. Бронєвой467. Вона займалася виявленням дітей на

залізницях, в каналізаційних ямах, підвалах. Сам Бронєвой мав досвід роботи з

безпритульними, будучи членом урядової комісії при РНК УСРР ще весною

1928 р., а також одним із засновників відомої комуни ім. Дзержинського в

Харкові, педагогом якої був А. Макаренко. Комісія, роботою якої керував

Бронєвой в 1933 р., переймалася різними справами: організовувала дитпритулки

по селах, влаштовувала харчування у школах, стримувала відплив безпри-

тульних дітей до міст, притягала до відповідальності осіб, які не допомагали

голодним дітям, вимагала коштів для працевлаштування підлітків.

Чутки про діяльність подібних комісій докочувалися до сіл. Селяни споді-

валися, що у містах приймуть їхніх дітей до ясел. З усіх районів України

привозили дітей до Харкова і Києва. На вулицях міст з’явилися десятки тисяч

безпритульних дітей, а також «підкидні».__

Безпритульність дітей в Україні була тоді явищем масовим, яке свідчило

про катастрофічні наслідки голодомору. Створені для боротьби з нею комісії не

встигали за зростанням кількості знедолених дітей. Дитячі будинки були

переповнені, а до бараків діти боялися ходити, тому що там частіше помирали.

За травень 1933 р. у Харкові підібрали 11 тис. 940 дітей, з них тисяча померла

декількома днями поспіль. У бараках і дитбудинках перебувало понад 27 тис.

дітлахів469, а до міста щодня прибували все нові й нові.

Смертність дітей, за деякими неповними підрахунками, сягала 50% і більше

до загальної кількості померлих тоді в Україні селян. Діти значно швидше захво-

рювали внаслідок тривалого недоїдання і фізичного виснаження. Наприклад,

якщо взяти до уваги загальну кількість голодуючих селян Київської області у

квітні 1933 р., то діти серед них становили понад 50%. Зважте, що це була

північна область України, яка поступалася за кількістю уражених голодом

районів південним областям.

Для виведення дітей з небезпечного становища дистрофії та початкової

стадії опухання і голоду необхідно було видавати щодня 300 г хліба, склянку

молока, половину яйця, 5 г цукру, 25 г м’яса, 5 г жирів, але такої норми не мали

тоді навіть робітники на промислових об’єктах перших п’ятирічок. 28 лютого

1933 р. на Дніпропетровщині планували до 1 липня видавати їх з розрахунку по

400 г цукру, 200 г олії, 600 г крупи на дитину в місяць, запросивши від центра-

лізованого фонду 56 тонн цукру, 48 тонн олії, 144 тонн крупи484. Якщо розпо-

ділити їх за нормами вживання, то постає жахлива картина ураження голодом

дітей. Передбачувана допомога не завжди надходила до дітей, не кажучи про її

мізерність. Навіть трактористи, незважаючи на розрахунки в МТС, одержували в

колгоспах весною 1933 р. 150–200 г хліба, а про дітей не йшлося485.

Психологічно селянство закарбувало досвід голодних 1921–1923, 1928–

1929 рр., тобто знало про вживання різних сурогатів, дохлятини, незвичних

рослин тощо. Однак у повсякденному вжитку селян 1931–1935 рр., як свідчать

архівні документи та спогади очевидців, з’явилася не їжа, а «їдло». Його перелік

склав та опублікував О. Різников у 2003 р.494 Те, що споживали селяни, важко

назвати стравою. Це було виготовлення біологічної маси або вживання рослин,

тварин та всілякого непотрібу сивої давнини — епохи збиральництва. До рос-

линного походження належало наступне «їдло»: акація, бадилиння, бараболя,

березова кора, берестові квіти та листя, боби, бруньки, бульблянини (гнила

картопля), бузковий цвіт, буряк, бур’ян, вербовий цвіт, вишня (листя, гілки,

зав’язь), гичка, гриби, дурман, еспарцет, житні колоски, жолуді, жом, зілля,

калачики, конюшина, конопляне насіння, кора дерева, кропива, крейда, лепеха,

липа, лобода, макуха, маляс, мишій, моріг (спориш), молочай, пирій, полова,

ріпак, рапс, рицина, свиріпа, тирса, торф, шовковиця, яглиця. Від їх вживання

багато селян помирало одразу, тому що окремі рослини були шкідливі для

виснаженого організму (дурман, рицина тощо). Люди паслися біля домівок,

помираючи на подвір’ї, тому що зелень не рятувала їх від голоду. Страви

голодних людей, навіть працюючих колгоспників, готувалася з дерті, незначної

кількості борошна, розведеного солоною водою. Це «варево» селяни називали

«баландою», «затиркою», «шліхтою», «бурдою», «заколотою». Дохла худоба

«розбиралася» одразу, а вживання собак, котів, гризунів, диких птахів, зем-

неводних стало справою звичною для голодного повсякдення селян. По селах не

було чути ні собак, ні весняних котів — їх просто поїли. Тому у 1933 р. виникла

проблема в артілях кустарпрому щодо заготівлі собачого та котячого хутра.

Джерела, які збереглися до нашого часу, а також спогади очевидців голо-

домору, зафіксували випадки людоїдства, які траплялися у більшості сіл.Людоїдство зазвичай ототожнюють з проявом хижацького інстинкту само__

Харківська область, райони якої поширювалися тоді на сучасні адмі-

ністративні одиниці Сумської та Полтавської областей, також не уникла кані-

балізму. Обставини, які спричинили акт людоїдства, мали голодне підґрунтя та

явні ознаки психічного розладу, зумовленого довготривалим голодуванням та

чутками і розмовами про поїдання людей в селах області. 5 травня 1933 р. в

с. Бойки Решетилівського району жінка разом з її дорослою донькою задушили

немовля останньої та порізавши його на частини, з’їли, але згодом намагалися

вбити задля їжі 13-річну дівчинку, яку виявили на ст. Решетилівка, але вона

після невдалої спроби втекла499. В Охтирському районі 20 травня 1933 р. чоловік

і його дружина запросили до себе блукаючу вулицями 8-річну дівчинку, яку

зарізали та згодом «м’ясо варили і їли». У вироку та свідченнях затриманих

канібалів постають жахливі картини соціально-психічної деградації та амораль-

ності людей, доведених тривалим голодуванням до відчаю. Жінка-людоїдка

зізналася: «Я та мій чоловік З.К. заманили до себе в хату дівчинку років восьми

В.М., затягнули їй на шиї мотузок і зашморгнули, а потім мій чоловік перерізав

цій дівчинці шию, для того щоб зійшла кров, після чого м’ясо варили і їли»500.__

Боротьба за життя тривала упродовж 1934–1935 рр., коли в українських

селах вирував голод. Випадки людоїдства припинилися, але селяни вживали

дохлу худобу, різні сурогати. На Вінниччині сотні колгоспів не мали хліба для

харчування колгоспників весною 1935 р.523, тому «голодне їдло» залишалося в

українському селі атрибутом дикунства влади по відношенню до власного

народу, а не їжою дикунів, тому що хліборобів перетворили на кріпаків-

342

поденників, які виробляли чи не виробляли «норму», однак помирали від голоду

з трудоднями і без низ. Саме слово «норма» глибоко запало у свідомості

колгоспників, які з пухлими від голоду ногами поспішали під страхом репресій

на колгоспне поле — «виконувати норму». Влада не дбала про належну норму

харчування, але слідкувала за «нормою» трудової активності. У школах поми-

рали від голоду діти, тому що норма їх харчування, а у більшості випадків

відсутність будь-яких харчів, була несумісною з життям.

Повсякденне життя українського села 30-х рр. супроводжувалося ліквіда-

цією традиційних форм сімейно-трудової діяльності, «поголовним голодом»,

жахіттям голодомору, полонивши селянство фізично і психологічно, тримаючи в

лещатах страху і покори. Голодомор-геноцид у 1932–1933 рр. винищив мільйони

українських селян.

3. В той час, коли мільйони українців помирали голодною смертю, партійно-

радянське керівництво себе в харчуванні не обмежувало. Вища ланка номенк-

латури, як і весь радянський народ, в добу карткової системи, отримувала пайок.

Але, на відміну від того, який одержували пересічні громадяни, пайок для но-

менклатури мав назву «спеціальний», був дешевим і досить калорійним. Напри-

клад, місячний пайок для вищої союзної номенклатури «А» влітку 1932 р.

коштував 147 руб. і складався з: 4 кг м’яса; 4 кг ковбаси; 1,5 кг вершкового

масла; 2 л олії; 6 кг свіжої риби і 2 кг оселедців; по 3 кг цукру і борошна; 800 г

печеного хліба на день; 3 кг різних круп; 8 банок консервів, 20 яєць, 2 кг сиру,

1 кг кетової ікри, 50 г чаю, 1200 штук цигарок, 2 куски мила, а також 1 літр

молока на день; в асортименті були також кондвироби, овочі та фрукти44. Пайок

для відповідальних працівників категорії «Б» був дещо скромнішим. Отриму-

вали вони свої пайки у спецрозподільниках. Номенклатурники перебували, посуті, на державному утриманні, а відтак ні в чому, особливо в їжі, собі не від-

мовляли. Так, наприклад, обід голови ВУЦВК Г. Петровського 19 січня 1934 р.

складався з курятини, супу, помідорів, огірків та ікри45. Конкурувати (та й то

відносно) з номенклатурою у питанні забезпечення продуктами харчування мог-

ли до червня 1932 р. лише шахтарі, які перебували на постійній роботі під

землею (до червня 1932 р. підземні робітники шахт отримували 3,6 кг м’яса на

місяць, а з червня — 2 кг м’яса і 800 г сала і копченостей; 2,5 кг круп, 1 л олії і

1 кг цукру46).

Готуючись до «вирішального наступу на селянство», влада вирішила задоб-

рити й районний актив. Відтак з 1 січня 1932 р. на централізоване постачання

було переведено керівництво районів, що отримувало продукти харчування та

промисловий крам в мережі закритих розподільників ДПУ. Норми постачання

були встановлені такі, як для робітників, що входили до так званого «списку

№ 1»: 800 г печеного хліба на день, 2,5 кг крупи, 400 г олії, 3 банки консервів,

2 кг риби, 1,5 кг цукру, 2 шматки мила — на місяць, а також промкраму

(бавовняні тканини, готовий одяг, калоші, трикотаж, цигарки, нитки, взуття) —

на 10 крб. на місяць. Норми постачання для членів сім’ї районного номен-

клатурника були меншими, але також достатніми47.

Так центр піклувався про владу на місцях. На думку одного з анонімних

авторів листа до ЦК КП(б)У від 18 травня 1932 р., члена партії з 1919 р., вона

докерувалася «до того, що сама одержує з розпредів, а нещасні бідняки-кол-

госпники гинуть з голоду... Пошліть уповноважених на села, — радив анонім, —

та хай вони... поїдять дохлої конини, а тоді тільки вони взнають, що твориться в

нашому селі на 15-ому році революції»48.

26 жовтня 1932 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про заходи щодо по-

кращення обслуговування керівних робітників обкомів і ЦК КП(б)У», якою

передбачалось підвищення в середньому на 35% зарплатні працівникам облас-

них і центрального партапаратів, збільшення норми оплати добових при від-

рядженнях, поліпшення та обслуговування сімей номенклатури, умов їх відпо-

чинку та проживання. Зокрема, норма сплати добових при відрядженнях для

керівних обкомівських працівників збільшувалась до 12 руб., а для номенк-

латури ЦК — 15 руб. на добу. З метою поліпшення постачання цих категорій

працівників планувалося створити «сільськогосподарську _______базу» при їдальнях ЦК

і обкомів, організувати кравецькі майстерні та постачання сімей функціонерів

паливом, поліпшити постачання їдалень та розподільників продуктами харчу-

вання та промисловим крамом. Центральній лікувальній комісії при Наркоматі

охорони здоров’я (далі — ЦЛК) було запропоновано «всіх номенклатурних пар-

тійних робітників обкомів і ЦК з членами їх родин включити до складу», що

нею обслуговується (ЦЛК обслуговувала актив центральних партійних, радян-

ських, господарських і профспілкових організацій, а обласні лікувальні комісії —

обласну та районну номенклатуру)49. Також було прийнято рішення про роз-

ширення поліклініки та будівництво нового стаціонару для номенклатури ЦК та

її сімей в 1933 р. Ставилось питання про збільшення кількості путівок до

«спеціальних» санаторіїв Севастополя, Сочі та Желєзноводська. Для організації

короткотермінового (від 1 до 10 днів) відпочинку відповідальних працівників

було вирішено створити у Харкові будинок відпочинку50.

Для остаточного вирішення проблеми українського «сепаратизму» Сталін

вдався до чисток і репресій в середовищі української інтелігенції і національно-

свідомих комуністів в лавах КП(б)У. Останніх було виключено з партійних лав

внаслідок чергової чистки, рішення про проведення якої політбюро ЦК КП(б)У

ухвалило 26 травня 1933 р. В постанові «Про чистку партії» зазначалось, що

«минулі й теперішні господарські кампанії дозволили виявити наявність все-

редині партійної організації України «чужих, переродженських елементів, кур-

кульських агентів, представників контрреволюційного буржуазного націона-

лізму, дворушників, які приховують свої справжні наміри під прикриттям

брехливого формального визнання генеральної лінії партії»74. Це означало, що

головне завдання чистки — позбутися усіх зазначених у постанові «прихова-

них» опозиціонерів. Наслідки чистки чотирьох обласних організацій КП(б)У —

Вінницької, Донецької, Київської та Одеської — були вражаючими: з

267907 партійців, що пройшли чистку, з партії було виключено 51713, пере-

ведено з членів до кандидатів 2068 й до співчуваючих 4163, зі складу кандидатів

до співчуваючих переведено 18710 осіб. Основними причинами виключення з

партійних лав були названі: пасивне перебування в партії, порушення партійної

та державної дисципліни, належність до «ворожих і класово чужих елементів»,

побутове і моральне розкладання, зрощування з буржуазними елементами, дво-

рушництво.

Отже, приборкавши за допомогою штучного голоду українське селянство, яке Сталін вважав головним носієм українського сепаратизму, і зачистивши партійні лави від національно-свідомих українських комуністів та колишніх симпатиків різноманітних опозицій, Сталін та його оточення розпочали пошуки ймовірних противників одноосібної влади вождя в середовищі вищої ланки союзної і республіканських партійних еліт.__

Цілком логічним є висновок, що перманентні чистки та репресії є неодмінним атрибутом кадрової політики в тоталітарній державі, адже вони дозволяють періодично проводити часткову або цілковитузаміну керівної верхівки. Тож майже стовідсоткова ротація українського партійно-радянського керівництва в добу Великого терору видається вповні логічним кроком Сталіна і цілком відповідає сформульованій ним же теорії про посилення класової боротьби в міру наближення до соціалізму. Вчорашні соратники, на думку Сталіна, були такими ж потенційними противниками його одноосібної влади, як і знищені комуністичним режимом «експлуататорські класи», духовенство, заможне селянство чи інтелігенція національних республік. «Стара гвардія» стала останньою ланкою у довгому

ланцюгу тих, кого було піддано репресіям заради побудови комуністичного «раю». Навіть тактика репресій в обох випадках була практично тотожною. Єдина відмінність полягала у тому, що відвертих противників більшовицької диктатури комуністичний режим, за влучним висловом Кагановича, «знімав шарами», а своїх вчорашніх соратників Сталін знищував руками тих номенклатурників, які своїм керівним становищем у суспільстві завдячували вождеві.

Про те, як уміло Сталін застосовував принцип «поділяй і владарюй» для забезпечення покірливості української філії ВКП(б), свідчать рішення центральних партійних органів, в яких міститься оцінка роботи української парторганізації, а також стенограми з’їздів та пленумів КП(б)У 1930-х рр., які є ключем до розуміння процесів, що відбувалися в УСРР та в середовищі української верхівки. Посилаючись на ці документи, можна простежити за процесом знищення партійно-радянської номенклатури УСРР у хронологічній послідовності.__

Відповідаючи на питання про причини фізичної розправи Сталіна зі своїми вчорашніми підручними, зауважимо, що для компартійної бюрократії, виплеканої генсеком, яка дедалі повніше утверджувала своє неподільне панування над суспільством, застосування політичних репресій проти опонентів у кінцевому підсумку мало сенс. Для їх здійснення Сталін та його оточення нічого нового не винайшли: вони лише вміло скористалися двома речами: репресивним досвідом

Великої французької революції, що вилився в якобінський терор, а також

«законною» ідеологічною зброєю, якою стала ініційована Леніним постанова

Х з’їзду РКП(б) «Про єдність партії», згідно з якою було заборонено опозиційну,

тобто фракційну діяльність в партії. За допомогою цієї «зброї» Сталін придушив

спочатку опозицію в партії, а потім репресував так звану «ленінську гвардію»,

діючи в обох випадках згідно з доктриною засновника більшовизму. Фізичне

знищення «професійних революціонерів» стало логічним наслідком встанов-

лення в СРСР тоталітарної комуністичної диктатури, що трималася виключно на

терорі. Розпочавши свою криваву «тріумфальну ходу» в жовтні 1917 р. з роз-

прави над ворогами народу з панівних класів царської Росії, утвердження біль-

шовицького тоталітарного режиму завершилось знищенням «ворогів народу» з номенклатурного середовища, звинувачених в терористичній діяльності проти

партії і народу.

Трагічні події 1937–1938 рр. засвідчили, що формування тоталітарних структур влади в основному завершилось, а надмогутній апарат, виплеканий «батьком» номенклатури Й. Сталіним, був цілком придатний до проведення нових «соціалістичних» експериментів.__

4. Соціальне обличчя

Щоб країна була конкурентноздатною, потрібно було якомога швидше мо-

дернізувати економіку, а зробити це у неграмотній країні було неможливо. То ж

питання освіти широких мас залишалось надзвичайно актуальним і вирішити

його без шкільних педагогів не уявлялося можливим. Завдання модернізації

об’єктивно постало б перед будь-якою владою, однак шляхи його вирішення

залежали від волі верхів. Для більшовицьких керманичів технічні завдання мо-

дернізації бачилися невід’ємною частиною створення комуністичних засад існу-

вання суспільства. Квінтесенцією цього підходу стала крилата фраза В. Леніна:

«Комунізм — це Радянська влада плюс електрифікація всієї країни».

Запорукою успішності та тривалості будованого комуністичного суспільства

в Кремлі вважали кардинальну зміну повсякденного життя широких мас.

Вчительство мало подвійну цінність для влади: окрім суто освітніх завдань воно

мало виконувати й виховні. Скрізь і постійно повторювалися в тих чи інших

варіаціях рядки з програми РКП(б) 1919 р.: «В період диктатури пролетаріату,

тобто в період підготовки умов, які зроблять можливим цілковите здійснення

комунізму, школа має бути не лише провідником принципів комунізму взагалі, а

й провідником ідейного, організаційного, виховного впливу пролетаріату на

напівпролетарські та непролетарські верстви працюючих мас з метою виховання

покоління, здатного остаточно здійснити комунізм»4.

При виконанні поставлених владою завдань вчительство й саме перерод-

жувалося. Під тиском влади та згідно із новими умовами відповідних змін

зазнавали побут, свідомість, уявлення, стереотипи поведінки освітян. З огляду

на потребу стрімкої модернізації насамперед збільшувалася чисельність вчи-

тельства.

Звання «заслуженого вчителя» мало надаватися на підставі окремого поло-

ження тим вчителям, які «особливо відзначилися своєю виховною і педаго-

гічною діяльністю». Такого положення ухвалено не було, та й навіть гіпоте-

тично ненадання такого звання жодним чином не заперечувало можливості

вчителю працювати в школі, а отже не змінювало кардинально долю особи.

Зосередимо увагу на перших двох званнях. Лише ті з освітян, які отримували ці

звання, мали право вчителювати на постійній основі. Звання вчителя початкової

школи надавалося тим викладачам, які закінчили середні педагогічні навчальні

заклади (або прирівняні до них) і були визнані придатними для педагогічної

роботи. Звання вчителя середньої школи — відповідно тим, які закінчили педа-

гогічні інститути або університети і визнані придатними для педагогічної

роботи. Тим же вчителям, які закінчили учительські інститути (у них термін

навчання був вдвічі коротший, аніж в педагогічних інститутах) хоч і надавалося

звання «вчитель середньої школи», але право викладати вони отримували лише

в 5–7 класах66. Щодо навчителів, які не мали педагогічної чи прирівняної до неї

освіти, то їм надавалося «право продовжувати педагогічну роботу з тим, щоб

протягом двох років (до 1 серпня 1938 р.) скласти відповідні іспити та одержати

відповідні атестати»67.

Матеріальне становище освітян

Матеріальне забезпечення вчительства доби реконструктивного періоду не

було безпроблемним. Урядова політика у цьому питанні, а відтак і способи та

величина матеріального забезпечення вчителів, розпадається на два часових

відрізка. Під час першого з них, який продовжувався до 1934 р., грошова частка

в матеріальному забезпеченні відігравала не надто вагому роль. Другий — з

1934 до 1939 рр., — це час поступового встановлення тієї структури шкільної

579

освіти та таких засад матеріального заохочення, що з невеликими змінами за-

стосовувалися до кінця існування СРСР. В матеріальному забезпеченні вчителів

на перше місце знову вийшла грошова оплата.

Символом, який продемонстрував знецінення грошей на початку «великого

перелому», стала реорганізація Наркомату торгівлі на Наркомат постачання.

Таке рішення було офіційно затверджене постановою РНК УСРР та ВУЦВК від

26 грудня 1930 р.93 Але запровадити безтоварне виробництво Кремлю знову (як і

в 1918–1920 рр.) не вдалося. Наприкінці 1934 р. відбулася зворотна зміна — на

місці Наркомату постачання з’явився Наркомат внутрішньої торгівлі. В лютому

1935 р. це рішення затвердив ХІІІ Всеукраїнський з’їзд рад та вніс відповідні

поправки до Конституції УСРР94.

Перед аналізом та порівнянням матеріального забезпечення вчительства у ці

два підперіоди звернемо увагу на ті його складові, становлення яких протягом

1928-1939 р. відбувався поступально. Мова йде про пенсійне забезпечення вете-

ранів освітянської ниви та пільги сільським вчителям.__

Розмір пенсії за вислугу років для вчителів за законом 1929 р. становив

30 руб. для вчителів І концентру (1–4 групи) та 40 руб. для вчителів 5–7 груп100.

Для порівняння зауважимо, що на 1928/29 рік пересічна ставка вчителя І кон-

центру становила 56,9 руб. у місті та 47 руб. на селі, а вчителя ІІ концентру

76,6 руб. у місті та 68,9 руб. на селі101. Оскільки заробітна плата складалася не

лише з ставки, то можна висловити припущення, що пенсія мала складати

приблизно половину заробітної плати. Це положення було уточнено в 1931 р.

Пункт 6 видозміненого закону про пенсійне забезпечення мав такий вигляд:

«Пенсію встановлюється в половині пересічної місячної заробітної плати за

останні 12 місяців до призначення пенсії».

У 1931 р. було змінено ще одну норму. За законом 1929 р. особа, яка зали-

шалася вчителювати, з усієї пенсії отримувала лише 10 руб.102, а з 1931 —

половину пенсії незалежно від заробітку103.

Для сільських вчителів теж вводилися нові заохочення до праці. Щоб уко-

рінити вчителя в селі на додаток до вже існуючих надвишок вводився новий їх

тип — «за безперервну роботу в одній школі». Принцип був схожий на попе-

редній — за 3 роки безперервної праці в одній школі, але не більше 4 надвишок.

Відлік йшов з 1 вересня 1931 р. Розміри надвишок в рік були таким: «а) в по-

чатковій школі для тих, хто мають вищу й середню освіту — 48 крб., для тих,

хто має іншу освіту — 36 крб.; б) у старших класах неповної середньої школи (5,

6, 7 класи) та середньої школи (8, 9, 10 класи) для тих, хто мають вищу ос-

віту, — 80 крб., для тих, хто має середню — 65 крб.»113.

Головним питанням матеріального забезпечення стало харчування вчителів

та їх утриманців. На селі воно було найбільш безпосереднім чином пов’язано із

582

хлібозаготівельною кампанією. Зауважимо, що вчителі небезпідставно розгля-

далися владою як агенти впливу. Освітяни в більшості своїй розуміли об’єк-

тивну потребу індустріалізації, необхідність змін в організації сільськогоспо-

дарського виробництва. Більшовицькі ідеологи в свою чергу зробили все, щоб

ототожнити потребу цих зміни із комуністичним будівництвом.

У містах матеріальне становище освітян не відрізнялося від робітників та

службовців. Щоправда, виникли побоювання щодо його значного погіршення

після виходу в світ 4 грудня 1932 р. постанови Раднаркому СРСР та ЦК ВКП(б)

«Про розширення прав заводоуправ у справі постачання робітникам і поліп-

шенні карткової системи». Економічна нарада УСРР «визнала за потрібне рішен-

ня організувати постачання співробітникам, що обслуговують дане підприєм-

ство (школи, лікарні, міліція, ясла тощо) як правило через відповідні міські

споживчі товариства»171. Таким чином ламалася налагоджена система і додат-

кове навантаження падало на міські споживчі товариства, де й так було чимало

проблем. Однак вже 10 грудня на місця відправляється телеграма наркома

постачання СРСР А. Мікояна, у якій наголошується, що при виконанні поста-

нови від 4 грудня 1932 р. «не повинне допускатися зняття з постачання через

заводські крамниці вчителів початкової та середньої школи»172. 20 грудня ця

телеграма була продубльована заступником наркомату постачання України

М. Берліним: «Учителя середньої та начальної школи залишаються на поста-

чанні через заводські лавки»173.

Певним додатком до заробітної плати вчителів стало запровадження інсти-

туту класного керівництва. Раднарком УСРР 8 вересня 1935 р. вирішив: «Щоб

поліпшити роботу по комуністичному вихованню, зобов’язати НКОсвіти з

1 вересня 1935 р. встановити по всіх школах і класах штат класних керівників».

Наказувалося до 10 вересня видати положення про класне керівництво. Пере-

січна плата за нові обов’язки для вчителів 5–10 класів мала складати п’яти час-

тину пересічної ставки, а «для досвіду» було вирішено «запровадити з 1 вересня

1935 року в 10 кращих школах Києва штат класних керівників, установивши для

них 10 годин викладової роботи на шестиденний тиждень»175. Зауважмо, що

невдовзі частку доплати за класне керівництво в заробітній платі вчителя було

суттєво знижено.

Девіація і норма у поведінці вчителя: більшовицький погляд і

суспільні очікування

Повсякденне життя радянського вчителя від початку існування радянської

влади перебувало під пильним контролем більшовицьких ідеологів. Вимоги до

вчителя були набагато більші, аніж до пересічних громадян, бо він мав стати

провідником комуністичного впливу на широкі маси. Однак влада мусила врахо-

вувати суспільні уявлення і настрої самого вчительства, тому не намагалася

отримати «все й відразу». Запити влади змінювалися по мірі вживляння в

суспільство комуністичної ідеології. Тому далеко не всі освітяни, світоглядні

позиції яких спочатку відповідали необхідним ідеологічним критеріям, змогли

залишитися «своїми» для влади в наступні роки. Звільнення вчителя з роботи,

якщо воно не пов’язане з відсутністю фахових знань у конкретного педагога,

найкраще проливає світло на суть змінених вимог влади до повсякденного життя

та позапрофесійної діяльності вчителя і демонструє неприйнятні для неї риси

поведінки педагога. Один з таких випадків (казусів) став предметом дослід-

ження у цій статті.

Російський історик Ю. Безсмертний, один зі «стовпів» сучасної __________методології

історичної науки в Росії, в середині 1990-х рр. підкреслював важливу роль

випадку (казусу) в дослідженні минулого. Визначаючи типи казусів, він зазна-

чав: «Вибір кожною особою конкретної лінії своєї поведінки міг породжувати

казуси різного типу. В одних «випадках» люди усвідомлено (чи не усвідомлено)

діяли у згоді із прийнятими в цьому суспільному середовищі правилами,

орієнтуючись на масові уявлення про обов’язкове та заборонене. Вчинки таких

людей — це казуси, які втілюють пануючі в суспільстві стереотипи. Зустрі-

чалися, однак, особи, для яких така конформна поведінка чомусь виявлялася

неможливою. Одні з них насмілювалися зневажати звичаями, порушувати

закони (виділено мною — Авт.); інші, навпаки, намагалися реалізувати в по-

всякденному житті те, що вважалося недосяжним ідеалом»181. При цьому до-

слідник зазначав, що саме випадки другого типу є більш цікавими.

Поділ казусів на типовий та нонконформістський, який запропонував

Ю. Безсмертний, не можна назвати універсальним. Він є зручним інструмен-

тарієм історика лише при дослідженні сталого суспільства, а міжвоєнний період

таким не був. Автор статті у характеристиці другого типу казусів недарма

виділив слова про «зневажання звичаями і порушення закону»: у добу змін, а

таким був весь період 1920–1930-х років, «звичаї» та «закони» досить часто

суперечили одне одному.__

Ухвалення нових редакцій «закону», тобто поява нових вимог влади до

суспільства взагалі та до завдань вчительства у його будівництві зокрема, не

завжди знаходили точки дотику із «звичаєм». Коли таких точок дотику було

занадто мало, то влада або частково відступала («запаморочення від успіхів»

навесні 1930 р., введення продподатку для колгоспів в 1933 р.), або ж відпо-

відала жорстким терором аж до терору голодом включно. Як в першому, так і в

другому випадку вона використовувала вчителів для поліпшення своєї репутації.

Для цього потрібні були освітяни, які беззастережно виконають будь-який наказ

компартійної влади. Відтак доводилося постійно усувати зі складу освітян нена-

дійних, тих, для кого навіть не найбільш радикальні вимоги до будівника нового

суспільства були неприйнятні для застосування в повсякденному житті. Таке

вилучення вчителів за ідеологічними та світоглядними мотивами було перма-

нентним процесом увесь реконструктивний період (1928–1939 рр.). На основні

причини звільнень ми звертали увагу при визначенні соціального облич вчи-

тельства. Вони змінювалися відповідно до коливань партійної лінії в різних

питаннях. У цій же частині тексту ми спробуємо «сфотографувати» деякі мо-

менти «великого перелому» та розглянути, як в цей час «ламалися» традиційні

світоглядні засади вчителів.

Зауважень висловлено чимало і вони яскраво ілюструють вимоги влади до

образу вчителя. Але лише один із названих недоліків фігурував в якості причини

звільнення. У протоколі засідання комісії з її справи зазначалося: «Вчителька

Щур є антирадянський вчитель — вона відмовляється проводити антирелігійне

виховання, ссилаючись на свою релігіозність»189. Сам факт її звільнення за

пасивну релігійність був би нетиповим для початку 1920-х років і неможливим

для 1930-х — на той час за таким звинуваченням її не просто звільнили б, а й

заарештували б. А відправка нею листа з Москви у червні місяці свідчить про те,

що не було навіть спроб арешту.

У другій половині 1920-х років боротьба з релігією в суспільстві посили-

лася. Вчителі, за задумом влади, мали бути у ній передовиками. Однак запро-

поновані владою форми і методи боротьби викликали сумніви у значної частини

педагогів. Так, на окружних з’їздах робітників освіти, як відбулися наприкінці

1928 р., задавалося чимало гострих питань з релігійної тематики. Наведемо деякі

з них: «В який спосіб мають перевірятися дані про ідеологічну невитриманість

вчителя і його релігійність? Чи для цього досить лише наклепа завідуючого,

який сам в цих відношеннях має великі хиби, як оце ми спостерігаємо?» «Як

відноситись до тих навчателів, жінки й діти яких виконують всі релігійні

обряди. Чи не підриває це слів навчателя за релігію. Чи може це бути поводом

для звільнення?» «Яким шляхом перевиховати освітянина з релігійними запев-

неннями або нерадянським ухилом?»190.

Найбільш відвертим і «нерадянським» можна назвати питання, задане росій-

ською мовою: «Чем вы гарантированы с идеологической стороны, что учитель,

который на каждом шагу кричит о своем атеизме и материализме, искренен.

Ведь в его мозг вы проникнуть не можете и он вам лжет, а сам думает совер-

шенно иное. Выходит, что «на Шипке все спокойно», а тот, кто был более

искренен и выяснил свою физиономию, тот сразу сделался парией и его бес-

пощадно сразу покарали. Выйдет так, что лжец лучше будет себя чувствовать,

чем правдивые люди. Выходит так, что знаменитый Менделеев был бы бес-__

пощадно изгнан со службы за свою религиозность, несмотря на то, что рели-

гиозность не мешала ему быть профессором и делать великие открытия в

области химии»191.

Та у владі добре розуміли, що ніхто не може осягнути неосяжного: за

короткий час переробити свідомість усіх освітян було неможливо, а от для конт-

ролю та корекції їх зовнішньої поведінки сил вистачало. Тому влада погодилася

з існуванням, як було зазначено в попередньому питанні, «неискренности» серед

вчительства. Врешті, вплив вчителя на учнівські маси насамперед йшов від

Слова, а не його думок. Для недопущення в середовищі освітян виявів ней-

трального або примирливого ставлення до релігії у влади буди важелі. Спочатку

найсуворішим з них було звільнення з роботи.

В радянській пропаганді наприкінці 1920-х рр. термін «релігійний» став

синонімом тавра «антирадянський». В одній з методичок початку 1929 р., яка

була надіслана вчителям на місця і освячувалася авторитетом «професора

Третякова», зазначалося: «Що таке селянська віра в Бога? Це почуття безсилості

селянства перед силами природи та почуття безсилля перед експлуататорами.

Підставою для такого почуття є темнота та неуцтво, роздріб господарства. Як

ідеологія попереднього часу, релігіє залишається та перешкодує поліпшенню

господарства, покращенню селянського побуту.__

Принагідно зауважимо, що в період «розкуркулення» звинувачення вчителів

у фізичному насильстві з боку селян почастішали. Часом було важко розіб-

ратися: чи то справді вчитель застосував фізичну силу для наведення дисцип-

ліни (приміром, проти дітей «куркулів»), чи то самі селяни обмовляють нена-

висного їм вчителя, оскільки не бачать інших засобів, щоб його позбутися. Для

вчителя, особливо сільського, стало правилом перебування у «ворожому ото-

ченні». В ситуації постійного стресу він особливо болісно реагував на не-

справедливі, на його погляд, дії влади, яка іноді прислухалася до слів селян.

В крайніх випадках де призводило до самогубства, що, до речі, теж засвідчувало

антирелігійність вчителя. Протягом 1928–1930 рр., за даними спілки Робос, в

Україні було скоєно 23 випадки самогубств вчителів, із них 16 — в сільській

місцевості205.

Повертаючись до центрального випадку, відзначимо, що причиною звіль-

нення вчительки Щур стала її віра в Бога, якої вона не змогла публічно зректися,

а самого Бога — зганьбити своїми вустами. При цьому Щур не намагалася свої

погляди комусь прищепити — на релігійну агітацію немає навіть натяку. Однак

навіть нейтральність освітян не могла задовольнити роботодавців. Напередодні

«великого перелому» влада не могла дозволити жодних пом’якшуючих обставин

у боротьбі з конкурентом за світогляд широких мас — релігією. Особлива роль у

цій боротьбі була призначена вчителю, оскільки саме його діяльність була

одним із основних факторів, які впливали на формування світобачення підрос-

таючого покоління. Відтак таким як Щур не було місця в радянській школі. Ряд

обставин звільнення вчительки, які обмежують нижні та верхні часові проміжки

цієї справи, навіть у випадку відсутності точної дати цієї події могли б за-

свідчити її приблизний час — напередодні «великого перелому».

604

Підсумовуючи викладене, слід визнати, що як причина звільнення, так і

реакція на це самої вчительки були типовими, тобто «нормальними» у того-

часних умовах. «Ненормальним» виглядав факт визнання вчителькою своєї

релігійності, внаслідок чого вона й позбулася права на професію. Однак таке

визначення «нормальності» стосувалася лише позиції влади, внаслідок політики

якої віра в Бога виглядала девіацією в новобудованому радянському суспільстві.

Якщо взяти до уваги дорадянський та післярадянський періоди історії України,

проаналізувати приклади інших країн, то сам такий наступ на релігію буде

виглядати як девіація. Тобто під таким кутом зору девіантною (відступом від

магістрального шляху розвитку суспільства) можна назвати саму радянську

владу.__

Академічна повсякденність

Різке збільшення з кінця 1920-х рр. «пролетарського ядра» серед студент-

ства України надзвичайно загострило академічні проблеми у ВНЗ. Разом із

спецнаборами перед ними постало вирішення серйозного завдання — подолання

надзвичайно низького рівня загальної освітньої підготовки молоді. У звітах

постійно вказувалося на те, що робітники та бідняки села не підготовлені до

вступу, що не використовувалися навіть наявні можливості — вечірні курси на

підприємствах, школи та гуртки з підвищення кваліфікації, програми яких не

були пристосовані до підготовки до ВНЗ. Цілковито відсутньою була така

мережа в селі. Тож другорічництво і особливо «хвости» стали масовим явищем,

а комуністи і комсомольці посідали у цьому «невідповідно високе місце»103.

Загрозливих масштабів набували відсіви і «дезертирство» студентів. За словами

заступника голови комітету по ВТШ І.Ходоровського, особливо велика кількість

молоді покидала такі ВНЗ, як Харківський інститут механізації сільського гос-

подарства, де із 331 студента І курсу вибуло 145, Харківський інститут зернових

культур, у якому із 1 січня по 1 липня 1933 р. вибуло __________17% загального складу.

Причому лише третя частина вибула внаслідок мобілізації на постійну роботу в

682

село, решта або були виключені за прогули чи неуспішність, або самі залишили

інститут через тяжке матеріальне становище. У Харківському ветеринарному

інституті із 170 студентів, прийнятих восени 1932 р. залишилось всього 49.

В Одеський зерновий інститут восени 1932 р. було прийнято 140 студентів, а до

січня 1933 р. залишилося 72, решта поїхала на канікули і більше в інститут не

повернулася104.

У вишах Києва картина була не кращою. В машинобудівному інституті,

наприклад, за перше півріччя 1933 р. вибуло 22% всього складу, у транспорт-

ному — 15%. Головними причинами називались порушення трудової дисцип-

ліни і академічна неуспішність 40% складу105. Відсів студентів більшою чи

меншою мірою спостерігався у всіх ВНЗ. У наказах дирекцій десятками зустрі-

чалися такі формулювання причин виключень як: «За небажанням вчитися», «за

систематичне невідвідування», «з власного бажання»106. Багато молоді покидали

навчання через те, що не були задоволені перспективами майбутньої професії,

не мали до неї схильності. А до навчального закладу вступали тому, що випала

така можливість: система вербування до ВНЗ в ті роки часто зводилася до

механічного набору людей.

Серед тих, хто покидав навчання, значною була частина партійців і ком-

сомольців, тобто тих, хто потрапляв до інститутів саме завдяки спецнаборам.

Наприклад, в Сталінському гірничому інституті з 1 січня по 23 квітня 1933 р. із

118 виключених студентів було 18 комуністів і 25 комсомольців, причому вісім

партійців і п’ятнадцять комсомольців відсіялися через академічну неуспішність.

Великий відсів комуністів спостерігався також у Київському енергетичному

інституті. У Харківському автодорожньому інституті із 400 студентів, що ста-

новило 30% всього складу (мобілізовані сюди не входять, вони відсіялись зверх

цього), вибуло 225 робітників, 44 селян, 131 службовець107.__

Про тисячників взагалі гуляли по інститутських аудиторіях анекдоти. Рівень

їхніх знань оцінювався на «мідяний грош», «про це говорили по кутках та

закутках, у коритарах і приміщеннях, означених невідомо чому двома нуля-

ми»121. Знаходилися навіть «мерзотні сміливці», які наважувалися порушувати

питання успішності парттисячників на партійних зборах. Б. Красовицький зга-

дував, що коли його однокурсник, маючи на увазі різну підготовку студентів,

сказав, що «масло з водою не змішаєш», то це було сприйнято робітфаківцями і

деякими іншими вихідцями із робітничого середовища як образа і репліці при-

дали політичне забарвлення. Відразу ж було зібрано комсомольські збори,

виступаючі різко розкритикували говірливого студента і в результаті його ви-

ключили з університету122. Для невстигаючих партисячників також організо-

вували спеціальні групи для додаткового вивчення дисциплін, вони навчалися

під час канікул і на початок семестру зуміли поставити «досить міцні заплати»

на прогалини в своїх знаннях123.

Для підвищення успішності та боротьби з прогулами широко викорис-

товувалися як методи адміністративного впливу, так і громадського. Досить

популярними були «чорні дошки», на яких вивішувалися прізвища студентів і

кількість прогуляних годин занять. На «червоних дошках» записувалися пере-

довики навчання.

На початку 1930-х рр. отримала розвиток практика прикріплення успішних

студентів до невстигаючих, за студентською термінологією — «буксири»147, хоч

вони і не вважалися основним навантаженням по громадській чи партійній

лінії148. Заняття були індивідуальними і проводились в позаурочний час. Бага-

тьом талановитим, але малопідготовленим людям така форма допомоги була

дійсно корисною, вони підтягувалися і могли навчатися разом з іншими.

Слабопідготовленому пролетарському студентству лекції професорів старої

школи, як правило, були складними для розуміння і, можливо, саме з цієї

причини вони часто погано відвідувалися чи навіть ігнорувалися, а не тому, що

студенти «не мають бажання ритися в професорському багажі»172. Разом з тим,

запровадження реформаторських методів викладання було проявом револю-

ційної «девальвації» особливого статусу професорської корпорації. Діячі Голов-

профосвіти, слідуючи за західними інноваціями на ниві освіти, намагалися тим

самим звести до мінімуму безпосередній контакт студентської аудиторії з

«ненадійною» професурою173.

Облік знань мав проводитися повсякденно на бригадних заняттях, під час

консультацій та по складених конспектах. На основі конспекту, який пере-

вірявся викладачем, встановлювалася якість засвоєння матеріалу студентом181.

Екзамени і заліки в ідеалі також повинні були готуватися і здаватися побри-

гадно. Відповідав за знання своєї бригади призначений бригадир. Як згадував

Ю.Кобилецький, перевірка знань проходила приблизно так:

«Викладач: Вивчили матеріал?

Бригадир: Вивчили.

Викладач: А як вивчили?

Бригадир: Іщук на «5», Масенко — на «4», Майстренко — на «3».

Викладач: — Ну що ж, так і поставимо!»182.

Тривалий час у студентських матрикулах замість оцінок ставилося «зара-

ховано» (за 4-х бальною системою: дуже добре, добре, задовільно, незадовільно,

облік знань почав проводитися з 1932/33 н.р.) Для полегшення участі студентів

деякі викладачі використовували щось на зразок сучасних тестів — наприклад,

під час заліку з математики видавали тексти, в яких студенти мали підкреслити

потрібну відповідь, а інші диктували студентам зміст теми, включаючи те, що

треба написати в дужках.

Повсякденність свідчила про інше: студенти «підчищали» журнали189, ви-

користовували «методи» скандалів, підкупу більш встигаючих і здавали дис-

ципліни без необхідних для цього знань. Практикувалося також складання

предметів більш встигаючими студентами за відстаючих.

Фіксувалися випадки тиску на професорів, особливо наділених повнова-

женнями по партійно-комсомольській лінії. Наприклад, 80 студентів ІІ курсу

Дніпропетровського медінституту просто списали завдання з хімії і примусили

викладача зарахувати його193. Не підвищилась відповідальність студентів і після

розгляду цієї справи і виключення із інституту дев’яти із них, в тому числі і

партгрупорга. Виключали студентів із інститутів і за виставлення собі фаль-

шивих оцінок, «Студент революції» неодноразово вказував на «підробку зара-

хувань» студентами194. Цей та аналогічні випадки вважалися «рештками старого

дореволюційного ВИШу», а критика писала, що «студенти такі, коли не зовсім

вивелись, то виводяться»195. «Ганебними традиціями дореволюційної школи»

вважалися також шпаргалки, підміна виданих завдань на екзаменах, викорис-

тання чужих конспектів.

У цілому, ліквідація бригадно-лабораторного методу і перехід до звичайної

форми навчання — лекцій і групових занять, роботи в лабораторіях, сприяли

зменшенню кількості прогулів і підвищенню академічної успішності213. Проте

до кінця 1930-х рр. постійно фіксувався великий відсоток невстигаючих сту-

дентів, перш за все через недостатню підготовку абітурієнтів і слабу само-

підготовку. Відміна поточних оцінок також не сприяла покращенню успішності,

бо студенти відразу ж перестали працювати протягом семестру, а вчитися

починали лише перед сесією. Тому у 1936 р. результати І семестру виявилися

незадовільні: у Харківському державному університеті отримали незадовільні

оцінки і були неатестовані 33,6%, в механіко-машинобудівному інституті —

35,5%. Великому фізику Л. Ландау, наприклад, за півтора роки жоден студент

ІІ курсу ХДУ (65 чоловік) не склав екзамен за І курс, а сам він, спілкуючись зі

студентами фізико-математичного факультету, говорив, що буде дуже гарно,

якщо з них закінчать університет хоча б 15%, «решта повинні будуть від-

сіятись»214.

Про ці та аналогічні факти неодноразово сигналізували небайдужі до своєї

справи викладачі, та їхні сигнали були подібні до голосу волаючого в пустелі.

І лише коли в травні 1935 р. Сталін кинув нове гасло: «Кадри вирішують усе»,

нарешті верхи звернули увагу на «великий недолік» при комплектуванні ВНЗ —

на недостатню підготовку абітурієнтів. Зокрема, у спільній постанові РНК СРСР

і ЦК ВКП(б) «Про роботу вищих навчальних закладів і про керівництво вищою

школою», прийнятій у червні 1936 р., зазначалося: «Замість ретельної перевірки

знань кожного вступника до вишу, директори вишів, в гонитві за виконанням

встановлених контингентів прийому, знижують рівень вимог до поступаючих.

Внаслідок цього склад студентів засмічується малописьменними, випадковими

людьми»217.

«Свої» і «чужі» в студентському середовищі

Безкомпромісна боротьба партії зі своїми політичними супротивниками в

студентському середовищі була невід’ємною частиною ідеології режиму, що

складувався в період НЕПу, режиму, що за багатьма параметрами був авто-

ритарним і в кінці 1920-х рр. трансформувався в тоталітарну систему218. В авто-

ритарних суспільствах побутує спрощена система цінностей, що апелює до

розмежування «своїх» і «чужих». Дихотомію «свій — чужий» вважають базо-

вою для людської свідомості, вона лежить в основі формування національної і

соціальної ідентичності219. Природньо, що уявлення про «своїх» і «чужих»

змінюється в залежності від епохи і культурної традиції. Радянська епоха на-

повнює ці категорії ідеологічним змістом. У цей час бути «своїм» означало, як

відзначають дослідники, перш за все, бути рідними за духом, за ідеологією, за

поглядами, а не кровноспорідненими людьми220, тобто рідним для себе вважати

те, що є рідним для радянської дійсності. Бути «своїм» у студентському сере-

довищі означало повну підтримку і відданість ідеям більшовиків, несприйняття і

ненависть до інакомислення. Фетишизація власної позиції призводила до

руйнації характерної для суспільства системи цінностей, коли, наприклад, дітям

доводилося відрікатися від батьків. Студент IV курсу Полтавського сільсько-

господарського інституту І. Щербань, дізнавшись, що його батько «підпав під

куркульський вплив і по своїй несвідомості і некультурності виступив проти

хлібозаготівель», не лише «засудив злочин батька перед пролетарською краї-

ною», а й з того часу перестав визнавати його батьком. У своєму листі до НКО

18 лютого 1930 р. студент написав, що він «зовсім відмовився від нього і

назавжди розірвав з ним всілякі зв’язки. При чому цей злочин батька не був

секретом для правління інституту, бо я зараз же повідомив про це ректора і

надіслав листа до газет «Комуніст» та “Вісті”»221. Як бачимо, рідний по крові

легко ставав чужим не лише в революційний час, опинившись на іншому боці

барикад, коли навіть рідну матір, якщо вона стала ворогом, не можна було

жаліти, а потрібно було знищувати: «В такие дни таков закон: Родную мать

встречай штыком, Глуши ее прикладом»222. За словами М. Хвильового, то була

дійсність: справжня життєва дійсність — «хижа й жорстока, як зграя голодних

вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної

комуни»223. На цій єдиній дорозі і в 1930-ті роки «ворог» ще не був знищений,

тож у публіцистиці закликалося «мобілізувати увагу усієї громадськості на

нещадну боротьбу з недобитками клясового ворога»224. Як і в перше радянське

десятиліття, лексема «ворог» і в наступні роки вживалася найчастіше для ви-

значення «чужих», це був узагальнюючий образ всіх противників соціалізму.

Натомість кількість і склад їх став зовсім іншим — на перший план, за підра-

хунками лінгвістів, виходять різного роду опозиціонери225. «Класові вороги» —

«куркульські елементи», буржуазія, тобто «колишні люди» також залишились,

але до їхніх лав постійно зараховувалися всі «незгодні». Тож «куркулем» враз

ставав селянин-незаможник, а «найлютішим ворогом народу» — пролетар з

діда-прадіда і навіть комсомолець чи партієць, тобто «свій» перетворювався на

«чужого», варто було лише йому засумніватися у вірності рішень партії.

В середовищі студентів регулярно за допомогою різних гілок партійно-

державного апарату збиралася і аналізувалася інформація про настрої в сус-

пільстві, ставлення різних його шарів до дій влади, хоч указувалось, що все ж

облік настроїв та реагування на ті чи інші нездорові прояви «кепсько нала-

годжено»229. Незважаючи на небезпеку бути виключеними із інституту, на

посилення політичного контролю, переслідувань і репресивні заходи, частина

студентів і у цей період наважувалася обговорювати і давати свої оцінки

питанням внутрішньополітичного життя: «Складність моменту полягала в тому,

що ми продовжували вірити Сталіну, його ім’я сприймалося як символ того, що

здійснювалося в країні. І все-ж тоді ми починали відчувати якийсь фальш в тих

славослів’ях, що звучали навколо …»230. Серед комсомольців спостерігалося

поширення теорії на право сумніву231.

Критичний погляд на життя сприяв тому, що в Дніпропетровському гір-

ничому інституті стінгазети анонімно розписувалися «хуліганськими» та

«контрреволюційними» написами чи «коментарями» до промови Сталіна, було

поламано бюст Леніна, що розцінили як «наявність клясових ворогів»233. У Хар-

ківському інституті радянського будівництва і права в 1-й групі ІІІ курсу

21 жовтня 1934 р. було знайдено портрет К. Маркса з надписом — «жид» та

іншими нецензурними висловами. Раніше в цій же групі була намальована

«контрреволюційна» карикатура на Сталіна234.

Неодноразово у ВНЗ з’являлися стінгазети антирадянського змісту. Так,

студент робітфаку Харківського художнього інституту просторових мистецтв

П.І. Клещев (Кліщов) видав примірник настінної газети «Анархист эпохи», за

що й отримав п’ять років концтаборів. Не до вподоби владі були і його вірші:

«Викурює Сталін: попів, куркулів,

І нас, супостат, підкурив»235.

Широкого розповсюдження серед студентів набули контрреволюційні

анекдоти, антисемітські настрої. Вони фіксувалися у багатьох ВНЗ, крім того,

з’являлася фашистська символіка і лозунги на зразок: «Хай живе фашизм»238.

Свастику було виявлено, наприклад, на стінах Київського польського педа-

гогічного інституту, до подвійних вікон вкинуті були хрестики239.

Навіть серед студентів-партисячників побутували «чужі» настрої типу: «Не

чіпайте мене, я хочу учитись», «Закінчу інститут — вийду з партії»240. В одній із

груп мовно-літературного факультету КДУ 2 листопада 1934 р. на дошці була

виявлена цитата із Т. Шевченка: «За що тебе сплюндровано, За що, мамо,

гинеш?». Ця подія набула великого розголосу через позицію комсомольців, які

не вияснили, як цей надпис з’явився на дошці і не донесли куди слід, а натомість

котрась із комсомолок розставила у цитаті розділові знаки. Згодом вона оправ-

довувалася: «Я дивилася лише на форму, а не на зміст»241. Комсорг, побачивши

написане, тихо витер дошку і також нікому нічого не сказав. Коли в парткомі

його запитали про це, він відповів: «Я розумів, що ця справа потребує уваги і

вияснення, але _______не хотів, щоб хто-небуть поза групою про це взнав»242. Як

бачимо, взнали, а далі — за відомим сценарієм: це питання відразу було розіб-

рано у групі на комсомольському комітеті і пророблено у всьому університеті.

Щирий ентузіазм комсомольців, які горіли бажанням брати участь у соці-

алістичному будівництві, часом переростав у тверезе осмислення авторитарного

режиму, що загрожував великим лихом країні в майбутньому. Свої роздуми одні

могли довірити щоденнику, як, наприклад, комсомолець Т. Забара, який у

березні 1932 р. записав такі рядки:

Під’їхав в Лубенщину, знов не пощастило

і тут голод такий самий, як на Харківщині

Послухаєш, люди плачуть, владу проклинають,

Прислухався, за що ж саме, — що хліба немає244.

Інший студент — комсомолець Крижанівський, свій вірш «Соловки» нава-

жився прочитати на одному із університетських вечорів, за який отримав грім

аплодисментів від студентської аудиторії та догану від ЦК ЛКСМУ.

Крім тиску і переслідування «чужих», завданням номер один партійних і

комсомольських осередків ВНЗ в зазначений період залишалось «завоювання»

студентства зсередини. Нейтралізація «негативного» впливу професури на

студентство і в кінці 1920-х рр. була проблемою, представники влади були

стурбовані тим, що професори «обробляють» студентів і дуже часто траплялися

випадки, коли «студент на першому курсі виступає проти неокласиків255, а вже

на третьому курсі підтримує їх256. Більше того, студенти відкрито демонст-

рували своє співчуття викладачам, звільненим з-під арешту, наприклад, у Жито-

мирському ІНО група студентів ІІІ курсу, у тому числі і комсомольців, зустріла

оплесками викладача, заарештовано у справі СВУ і згодом звільненого257.

«Якийсь жах, непроглядний морок запанував, в якому загинули всі й

матеріальні, й моральні цінності. Докотилися вже до самого краю, а далі нікуди

вже падати»269, — занотував у щоденнику академік С. Єфремов, оцінюючи

ситуацію, що склалася у вищій школі наприкінці 1920-х рр. Вихід із цього

«непроглядного мороку» бачився деяким студентам у самогубстві, наприклад, в

Одеському сільськогосподарському інституті за чотири місяці трапилося п’ять

самогубств270. Були самогубства і в інших ВНЗ та «пролетарське студентство

розглядає цей жест як спробу підірвати нашу роботу в справі перевірки сту-

дентських лав»271. Так, коли студент IV курсу мехфаку Київського політех-

нічного інституту П. Богун повісився, довідавшись про наміри виключити його з

інституту, як чужий елемент, в газеті цього інституту писалося: «Нас не залякає

петлюрівець, що стратив собі життя… Справжній пролетарський студент не

повинен боятися перевірки, а навпаки, він повинен підсилити свою участь в

роботі щодо перевірки»272. Заступник наркома освіти УСРР А. Приходько

відзначав, що самогубства були наслідком свавілля перевірочних комісій у

ВНЗ273. А в періодиці самогубців оголошували ｫдезертирами з загального

фронтуｻ і закликали ｫпоставити це питання перед всією студентською орга-

нізацією на весь зріст і зробити з цих фактів потрібні політичні висновкиｻ274.

Активний комсомолець, що користувався повагою всього курсу за свою добро-

зичливість, веселу вдачу, гарну успішність, був виключений із комсомолу і

Харківського університету за приховання того, що батько в роки непу мав

невеликий торговий кіоск на базарі. ｫУ більшості із нас всередині проти цього

все протестувалоｻ275, писав Б. Красовицький, але це не стало на заваді виклю-

ченню. У відчаї студент прийшов на заняття групи і випив розчин ціанистого

калію, намагаючись покінчити з життям. В лікарні його вдалося врятувати і, на

радість студентів, відновили в університеті (але не в комсомолі). Гостро від-

чуваючи фальшивість дій влади, деякі партійці відкрито заявляли на зборах про

свою незгоду з генеральною лінією партії, намагалися розповсюджувати свої

погляди серед партійців і комсомольців, шукаючи в них співчуття. Та стіна

нерозуміння і мовчання, і, як наслідок, звинувачення у ｫшкідливості поглядівｻ і

виключення з партії, досить часто ставали приводом для позбавлення життя276.

Не маючи можливості протистояти тоталітарній системі, добровільно виходячи

за межі буття, самогубці намагалися принаймні привернути увагу широкої гро-

мадськості до дійсного стану речей у суспільстві. Про вплив на саму систему

говорити в цьому випадку не доводиться.__

широкий масштаб. До редакцій різних періодичних видань постійно надходили

численні довідки на тих студентів, що їх «не повинно бути в пролетарських

вузах, які виховують майбутніх фахівців із пролетарською ідеологією», зокрема,

у газеті «Комсомолець України» повідомлялося, що редакції завалені дописами

про «вовків в овечій шкурі»277. Студентство вимагало «генеральної чистки» ВНЗ

від класово-ворожих елементів під гаслом: «Жодного чужого не лишати в

вузах… Тих, хто затаїв своє лице, треба не лише виключати, але й притягати до

кримінальної відповідальності й судити в показовому порядку»278.

Пропаганда класової ненависті призвела до погіршення становища «колиш-

ніх» та їх дітей. Таких з легкістю можна було виявити серед «своїх» студентів,

потрібно було лише зняти з них «машкару». У цей час «колишніх» величали

«вовками в овечій шкурі»283, «тарганами у шпарах»284, постійно акцентуючи, що

їх до «наших вузів пролізли сотні й тисячі». «Недобитки клясового ворога

всілякими способами намагаються підірвати наше соціалістичне будівництво.

Вони пролазять у всі шпарини, надівають найрізноманітніші машкари, щоб

легше, щоб непомітніше шкодити»285. Вони надзвичайно сильні і небезпечні,

їхні «совині сліди» десь загубились у технікумах та інститутах — «брудні,

смердючі, мерзотні»286. Тому їх рекомендувалося викривати і знищувати.

Безпідставні звинувачення і виключення із ВНЗ були своєрідним знаряддям

для підтримки серед студентів стану жаху і непевності. Характеризуючи сту-

дентський склад ВНЗ, тодішня пропагандистська машина небезуспішно вико-

ристовувала таку нову лексику, яка раз і назавжди закріпила в масовій свідо-

мості негативний образ «чужого» студента. Порівняння «чужих» студентів з

тваринами є яскравим проявом зооморфізму як складової частини міфологізації

суспільних процесів. На думку дослідників, це був давній і надзвичайно ефек-

тивний прийом, споріднений з карикатурою і байкою287. Це підтверджується

словами одного із студентів того часу, в майбутньому відомого літературознавця

С. Крижанівського, який зазначає, що вся біда була в тому, що «здебільшого ми

в ці стереотипи вірили, рівень нашої наївності і довірливості був тотожний

рівню нашої дурості288 .

Спогади студентів — активних комсомольців тих років свідчать, що вони

щиро вірили в комунізм і бажали скорішої його побудови, тож «готові були

виправдовувати всякі злочини, коли вони хоч трохи підфарбовувалися кому-

ністичною фразеологією. Ми не хотіли поглянути ширше на те, що діялося. Нам

зручніше було зосереджуватися на конкретних явищах і запевняти себе, що ті

події нетипові, що вони є винятками, а в цілому справи в суспільстві йдуть так,

як їх висвітлює партія, тобто так, як це належить згідно з комуністичною

теорією. Так було спокійніше для душі і… признаймося щиро, безпечніше»318.

С. Крижанівський також писав, що «ті негаразди, які бачилися в суспільному

житті та в побуті, пояснював кризою росту і не в останню чергу діями «класових

ворогів», хоч дивно: де їх стільки набралося»319? Та, мабуть, про це починали

задумуватися все ж лише тоді, коли самі раптово попадали в шеренги «ворогів» і

дивувалися, як могло трапитися таке недорозуміння: «Відчуваючи залізну необ-

хідність звільнення з вузів всіх чужих Радянській владі та соціально-небез-

печних елементів, вважаю, що я не повинен стати жертвою, щоб підпасти під

великі колеса революції, тому що як моє соціальне становище, оточення, так і

мій світогляд не примушує мене звертатися до «чужих» ідолів»320. Інші пере-

конувалися, як і герой В. Підмогильного С. Радченко, «що на світ і на себе варто

дивитися трохи вибачливіше, ніж йому здавалося, бо в житті, як і в гололедицю,

можна падати й інших валити зовсім випадково, цілком несподівано для себе й

для ближнього»321.

Широко залучалося студентство і до чистки партійних організацій вишів:

«Чистка парторганізації зобов’язує студентство в цілому всіма засобами допо-

магати партії позбутися всіх негідних. Про всі хиби, неподобства, що їх чинять

поодинокі партійці, треба розповісти на зборах і повідомити про них комісії у

справі чистки. Позапартійне студентство мусить допомагати виявляти і вики-

нути з партії чужинців»322.__

У 1930-ті рр. чистки стали прилюдними, явка студентів на них була

обов’язковою. Студентка Харківського університету Л. Дражевська згадувала:

«Восени 1934 р. протягом кількох місяців, десь від сьомої до десятої вечора три

або чотири рази на тиждень у великій авдиторії-амфітеатрі відбувалася при-

людна чистка членів партії, студентів і викладачів університету. Прийшовши до

709

тієї авдиторії, насамперед треба було відшукати свого старосту, щоб відзначив

присутність. Тим, хто не був, треба було подати якусь поважну причину від-

сутності… Поодинці викликали до столу членів партії. Викликаний ставав біля

столу і коротко розповідав свою біографію. Потім йому ставили запитання ті,

хто сидів за столом і охочі з авдиторії»323. Одна частина студентів під час чистки

не дуже слухала — вони «або читали, тримаючи книжки на колінах, або грали в

різні гри, особливо популярним був «морський бій». Інші активно і завзято

виступали з обвинуваченнями проти тих, хто проходив чистку: «Одна студентка

історичного факультету все хотіла зловити «ворога народу». Моя товаришка

сказала мені, що ця екзальтована дівчина нагадує їй час Французької революції,

коли з натовпу кричали: «На гільйотину!»324.__

Непохитна віра лідерів більшовиків в те, що має бути один шаблон світо-

сприйняття, що багатовимірність поглядів небезпечна, диктувала необхідність

постійних пошуків «ворогів» в студентському середовищі і стала характерною

ознакою суспільної поведіки. Наведені вище факти дають можливість говорити

про наявність серед молоді значної частини незгодних з політикою партії на

різних ділянках господарського життя і в ідеологічній сфері. Студенти не всі

були загіпнотизовані лозунгами і закликами, крім незгоди з генеральною лінією

партії, колективізацією, з темпами індустріалізації, що вважалося проявом опор-

тунізму, вони протистояли ударництву, бригадам, критично ставилися до соц-

змагання, особливо рішуче відстоювали своє право принаймні на сумнів. Та

сумніватися також було недозволено і небезпечно, це викликало звинувачення в

правому опортунізмі. Для подолання численних «ухилів» успішно використо-

вувалися всілякі репресивні заходи — від чисток до арештів, що створювало

атмосферу напруги, недовіри до ближнього і змусило переважну більшість

студентів засвоїти зовсім нехитру науку вірного орієнтування у політичному

просторі радянського ВНЗ: бути не просто мовчазним спостерігачем, а «палким

прихильником» модернізаційних процесів за радянським зразком.__

«Щасливі» будні нового радянського студентства

Зважаючи на економічний стан країни, провести в життя тезу про державну

підтримку студентства, як необхідну умову здійснення політики пролетаризації,

було надзвичайно важко. У повідомленнях з місць Наркомам постійно вказу-

валося на те, що матеріальне становище студентства із року в рік продовжувало

залишатися надзвичайно важким і навіть погіршувалося. Розчарування насту-

пало не лише від нестерпних матеріальних умов, але й від ставлення до проблем

студентів з боку представників влади. Розвинений комплекс ідеї відплати

змушував знову й знову стукатися в усі інстанції в надії на розуміння, увагу і, в

решті решт, на вирішення проблеми. Редакції завалювалися студкорівськими

листами, в яких «з неоднаковим умінням розповідають студенти про все, що

стає їм на перешкоді боротися за високу якість навчання»332. Серед них

найчисленнішими були скарги на умови життя. Традиційно продовжували сту-

денти звертатися і до влади з надією на вирішення матеріальних проблем.

Наприклад, студенти Харківського зернового інституту скаржилися П. Пос-

тишеву (27 січня 1935 р.), що «студенти “6000” є такі, що ходять босі, обірвані

по холоді, від чого бувають хороби. …Єсть студенти, які далеко від свого дому і

немає знайомих близько, по пів місяця не бувають в столовці, харчуються самим

хлібом, а буває так, що по два дні нічого не їсть, бо ніде не розживається нічого і

ходе як хмара смутний та голодний. Наслідком цього є випадки опуху студентів

від голоду (Крістінін, Мартиненко, Волощенко, Щербаченко), то цим товари-

шам, звичайно, наука не піде в голову. Єсть випадки, через недостачу харчів

бросали учобу (як Куліков, Баданнік, Гребінь, Гнідий, Куцова). Єсть випадки,

коли студенти свою останню одіж продають на харчі лише для того, щоб не

опухнути з голоду, як Щербаченко Іван»333. Як бачимо, не всі студенти могли

пристосуватися до життєвих вимог, та влада вважала це невміння «трагедією

непотрібної трагічності», котра просто дивує своє дріб’язковістю. Для тисяч

молодих людей це була серйозна реальність і витримати її вдалося не всім.

Як і в попередньому десятилітті, студентам 1930-х рр. доводилося обме-

жувати себе в самому необхідному, шукати додатковий заробіток, щоб якось

зводити кінці з кінцями. О. Засенко згадував: «Для заробітку нам будь-яка

робота була бажаною. На товарній залізничній станції і в дніпровському порту

ми розвантажували лісоматеріали, камінь, зерно, цеглу, вугілля. Інколи бралися і

за посильну інтелектуальну роботу. Наприклад, за дорученням Київського ко-

респондентського пункту газети «Комуніст» обстежували різні установи, про-

мислові підприємства, учбові заклади, громадські організації й торговельні

об’єкти… виступали в київських кінотеатрах з короткими лібретто-коментарями

перед початком демонстрування фільмів»334. Інший студент писав: «Найбіль-

шою мрією студента було потрапити нічним сторожем у який-небудь магазин.

Дадуть тобі кожух, валянки (якщо холодно), закриють між двома дверима,

запалять світло — і сиди. Ніч. На вулиці тиша. Можна готуватися до лекцій, а

над ранок і поспати сидячи. А тим часом, як говорили, «солдат спить, а служба

йде». Таким щасливчикам заздрили. А взагалі не зневажали ми ніякою роботою,

щоб підробити до своєї стипендії»335. Поодинокі студенти влаштовувалися на

прибутковішу роботу, наприклад, штатними редакторами кінофабрики: «Почав-

ся для нас надзвичайно цікавий, напружений і до краю заповнений всілякими

обов’язками час. О 7-й годині ми бігли на лекції в інститут. Після 12-ї години

дня поспішали на кінофабрику. Десь о 8-й чи 9-й вечора поверталися в гур-

тожиток … і до пізньої ночі готувалися до наступних занять, виконували

редакторську роботу. І так день у день. Без вихідних. Молодечої енергії ви-

стачало на все»336.

Але фортуна посміхалася далеко не всім, роботу в ті часи знайти було не так

і легко, оскільки студентів не реєстрували на біржі. Тож, якщо у студента не

було ні стипендії, ні роботи, ні допомоги від рідні, життя перетворювалося на

суцільну муку. В моменти розпачу забувалися запевнення влади, що всі ці

труднощі тимчасові, що потрібно терпіти, стійко переносити життєві незгоди.

Дехто навіть «брав перо і писав чортівщину», щоб згодом за неї поплатитися

власною свободою: «Інколи траплялися хвилини відчаю, я чомусь не бачив в

близькому майбутньому скільки-небуть значного покращення політичного, по-

бутового і економічного життя селян. Це підсилювалося тією обставиною, що

я — людина енергійна, із деякими знаннями, з бажанням працювати, з бажанням

допомогти моїй озлиднілій сім’ї — не міг не лише їй допогти, але навпаки, був

час, коли опинившись без копійки грошей в кишені, коли я цілодобово, як

божевільний, бродив вулицями Харкова голодним і напівроздягненим»337.__

Розмір стипендій залежав від типу інституту, поясу розташування навчаль-

ного закладу і курсу. У 1930/31 н.р. студенти індустріально-технічних інсти-

тутів, у середньому, отримували 70 руб. на місяць, сільськогосподарських, еко-

номічних і педагогічних — 65 руб., медичних і юридичних — 50 руб.344 У межах

кожного типу інституту розмір стипендії залежав від курсу навчання, розташу-

вання інституту в одному з п’яти поясів тарифів заробітної плати і трьох роз-

рядів, в які зараховувалися студенти залежно від виробничого стажу і сімейного

стану. Студенти індустріально-технічних інститутів забезпечувалися стипен-

діями на 75%, сільськогосподарських, педагогічних та економічних — на 70%,

медичних — на 60%, всіх інших денних ВНЗ — на 50% від загальної кількості

студентів345.

Зростання стипендії до кінця десятиліття так і не вплинуло на покращення

життя студентів, оскільки зростала вартість найнеобхідніших речей і продуктів,

які, до того ж, неможливо було придбати. У 1931/32 н.р. «обід, що був 29 коп.,

тепер коштує 45 коп.; сніданок і вечеря, замість 16 коп. — 23 коп. Взагалі ціни

по студїдальням дуже строкаті. Так, по різних місцях обід коштує від 30 до

50 коп.»346. В _______Київських студїдальнях вартість обідів зросла у 1932 р. до

75 коп.347 В цей час практикувалися також диференційовані обіди, тобто за різну

ціну. Наприклад, в Київській студїдальні № 10 такий обід коштує вже не 28 коп.,

а 70348. Досить часто, щоб знизити ціну на обід, фонди на одноразове харчування

розділяли на три рази.

Шокували студентів і ціни в комерційних магазинах, що в два-чотири рази

перевищували ціни на товари, які можна було придбати за картками, не ви-

падково студент ІІ курсу Дніпропетровського інституту профосу Хвостенко

скаржився, що є «комерційні ціни, а комерційної стипендії нема»349. Привілеями

користувалися «парттисячники», які отримували по 175 руб. Невелику частину

становили персональні стипендії — в полуторному або подвійному розмірі350.

Матеріальні проблеми, як правило, студенти вирішували самостійно, по-

можливості заробляючи гроші «хоч би на сякий-такий костюм, пальто й

черевики…»364. У багатьох не було в що одягнутися і взутися: «Якби були

промтоварні магазини, щоб купити одяг, взуття, білизну, різний крам… А їх

немає… Жодного! …»365. Тому всі були екіпіровані — хто як. Люди залишилися

з проблемами кінця 1920-х — початку 30-х років, коли було ліквідовано НЕП та

торгівлю. Б. Красовицький згадував, що його однокурсник не мав пальто і

«йшов на заняття, обвішаний газетами, сколотими англійськими булавками»366.

Шокувала студентів практика торгсинів, вітрини яких зачаровували асорти-

ментом: «А в торгсині на вітрині, Є і сир, і ковбаса, А в радянськім магазині —

Повітря, сонце і вода». Студент-комсомолець Дніпропетровського інституту

профосу Біловус обурювався таким станом: «Чому на вітринах висять пальто, а

нам його не продають, якщо це така політика партії, то я не згоден». Йому

студент Березняк — партієць, кинув репліку: «Це ж культурна торгівля»367.

Одягу, взуття, текстильної продукції не вистачало до кінця 1930-х рр.

Мешканці Києва скаржилися, що перед магазинами одягу всю ніч стоять в

чергах тисячі людей. Вранці міліція пропускала покупців в магазин партіями по

5–10 чол., котрі йшли «взявшись за руки (щоб ніхто не вліз без черги)…як

в’язні»368. Тому студенти ходили в тому, що їм вдавалося випадково придбати,

та ще й в межах куцого бюджету: «Коли бувало, йдемо разом вулицею — в

картатих широких штанях (на Подолі поталанило придбати) і в своїх сіреньких

кепочках, то зустрічні не раз поглядали на нас з явним чудуванням…»369. Кепка

продовжувала бути атрибутом пролетарського студента: шилася вона з поши-

реного в ті часи дешевого «патріотику», мала вісім клинців і широкий козирок.

Вихідці з села полюбляли носити вишиті сорочки, принаймні, про це говорять

спогади. Так, одеські студенти, у майбутньому відомі поети-сатирики, В. Іва-

нович і С. Олійник, дали один одному клятку, що завжди, незалежно від моди,

будуть носити, як талісман, українську вишиту сорочку370. Коли одного із них —

Степана Олійника, звинуватили в «українському націоналізмі» і заарештували у

1931 р., речовими доказами були не лише зошит його віршів та конспекти лек-

цій, а й … вишиванка! В сіренькому піджачку й сорочці-вишиванці з домаш-

нього полотна ходив і студент Київського інституту соціального виховання

Андрій Малишко371. На групових світлинах тих часів завжди можна побачити

молодь у вишиванках, вони вирізняються на тлі темно-сірих фабричного вироб-

ництва сорочок, жартома охрещених молоддю «смерть пралям».

Вирізнятися від загальної маси зовнішнім виглядом, носити модні кльоші й

«бульдо», залишалося небезпечно. На таких студентів відразу ж звертали увагу,

як, наприклад, на студента ХІНГу, комсомольця із села Себка, котрий спочатку

був тихий і скромно зодягнений. На ІІІ курсі вже було «важко пізнати в ньому

колишнього Себка. Розкішно зодягнений, новісіньке пальто, костюмчик, шов-

кове кашне, прекрасний портфель»372. Таких студентів починали звинувачувати

в ігноруванні громадської роботи, у байдужості до боротьби робітничого класу,

бо, наприклад, для комсомолки того ж Інгоспу Зіни Антипенко від результатів

цієї боротьби мало що зміниться: «Для неї жодної пари фільдеперсових панчох

не прибавиться й не зменшиться, навіщо їй турбуватися?».

«Проблема хліба»

З кінця 1920-х рр. в повсякденне життя студентства входила лімітована

система постачання, що спочатку стосувалося основних продуктів харчування.

В постачанні студенти прирівнювалися до категорії робітників легкої промис-

ловості375. Охоплення студентів громадським харчуванням щороку збільшу-

валося (у 1930 р. — 65%, а у 1931 р. — до 80%). В Одесі щоденними обідами

забезпечувалися 95% студентів. Незважаючи на стрімке зростання кількісних

показників, харчова якість обідів була набагато нижчою за встановлені норми і

дорівнювала лише 450–500 калоріям, тобто задовольняла лише півнорми, а в

деяких їдальнях не було і цього. Наприклад, у Харківській студїдальні № 13 та

№ 23 калорійність у квітні–червні 1931 р. досягла лише 200–300 калорій. Підви-

щення цін на харчування на 62% не вплинуло на стан його якості376.

Через неякісне харчування неодноразово виникали конфлікти, як, напри-

клад, у Харкові у 5-й, 7-й та 12-й їдальнях, коли студенти кидали їжу і йшли

голодними377. Не випадково проф. Нежданов, показуючи на борщ у їдальні

Харківського зоотехнічного інституту, говорив: «Цей борщ такий же поганий, як

і вся Радянська влада»378.

«З усіх студїдалень кричать, — писалося в пресі, — що обіди несмачні, що

макарони часто бувають кислі, ковбаси смердючі (Луганськ); що риба гнила,

крупи прілі, горох з черв’яками (Ржищів) і т.д.»379. У Києві при колишньому

Михайлівському монастирі, що став КУБУЧем, в їдальні № 5 щодня харчува-

лося близько 5 тисяч студентів. Обіди в ній з кожним днем погіршувалися:

«Неприпустимо кислий борщ, завжди одна і та ж перлова чи гречана вонюча

каша. І навряд чи половина студентів їдять ті обіди. Ходять голодні»380. А у

Запорізькій їдальні № 5 всі кислі рештки вчорашнього дня подавали до столу під

час сніданку й вечері, а то й обіду наступного дня381, в іншій — цілий місяць без

змін на обід подавали одну сою за 52 коп.382 В їдальні Олександрівського

сільськогосподарського технікуму студентів щодня годували «нічим не заправ-

леною водою з кількома набряклими крупинками. Іноді варять гнилі огірки. І все

це подається у брудній посуді обов’язково з мухами»383. Тож не дивно, що

неодноразово фіксувалися випадки отруєння студентів384, а об’їдки часто скла-

дали половину обіду385.__

Загальний стан їдалень у Харкові, Одесі, Києві та інших містах був над-

звичайно поганий, багато приміщень не відповідали своїм призначенням, не

мали устаткування і приміщень для зберігання продуктів. Тому на них падали

717

штукатурка, мухи, таргани, пилюка. Студїдальня № 21 м. Запоріжжя знаходи-

лася в льохові, її стіни і стеля були постійно мокрі, зі стелі просто на столи

падали таргани386. Крім цього відмічався антисанітарний стан приміщень, під-

лога милася рідко, погано витиралися столи, казани зі стравами не накривалися,

помиї виливалися прямо під дверима. Посуд часто мився в брудній стоячій воді і

витирався брудними рушниками. Крім «нормального» безладдя в їдальнях було

повно собак. Перевірка напередодні нового навчального року (серпень 1934 р.)

гуртожитків Харківського медінституту показала, що «в неприпустимому, анти-

санітарному стані знаходиться засолочний пункт при їдальні № 37 студтресту

загального харчування, що обслуговує студентів Медінституту: в капусторізці

повзали черв’яки, в соління кладуться неякісні огірки, на подвір’ї їдальні

№ 15 того ж студтресту відходи овочів лежали у відкритому зламаному ящику,

тому там скупчувалося багато комах»387.

Як правило, студентські їдальні отримували залишки від робітничих та

інших їдалень. Часто продукти в них були зіпсовані і недоброякісні (макарони з

цвяхами, тухла риба, капуста тощо). В Одесі, наприклад, під час обстеження

фабрики-кухні, було виявлено цілий ящик макаронів із сміттям, мишачими

гніздами, непридатна для споживання прогіркла олія тощо.

Черга до їдальні — невід’ємний атрибут побуту радянського студента. З

ідеологічної точки зору, черга була образом «тимчасових» труднощів, що їх

переживала країна. З побутової і психологічної — повсякденна і рутинна неми-

нучість, марна трата часу і привід для незадоволення. «Черги, бруд, погана їжа —

так розшифровується формула студентського й громадського харчування» —

написав студкор: колючий, гіркий, іронічний до болю насміх над собою. Черги

до студентських їдалень вистроювалися довжелезні, коли б їх «поставити одну

за одною в потилицю, то вийде шлях від Харкова до Полтави» — іронізував далі

дописувач. Для того, щоб отримати сніданок, студенти змагалися, хто раніше

встане у чергу, яка вже починалася о 4–5 ранку. В кінці лекцій змагалися, хто

раніше залишить аудиторію для того, щоб зайняти чергу на обід392. А для того,

щоб швидко пообідати, треба було бути «великою нахабою й мати міцні

кулаки»393. Залишиться студент голодним чи дістане можливість поїсти, часто

залежало і від викладача — «щасливчиків», бувало, відпускали до закінчення

заняття. А дехто особливого дозволу не чекав. П. Григоренко згадував, що він

«як і всі, зривався з останньої лекції і, розмахуючи портфелем, біг вулицями

Харкова до їдальні, як до фінішу. Призом був несмачний пісний обід.__

Ложки, виделки, тарілки, чашки в студентських їдальнях на початку

1930-х рр. стали великим дефіцитом, тож крім величезної черги за обідами,

студентам потрібно було ще постояти в черзі за ложками. На одну ложку

претендувало декілька кандидатів. Студкор С. Шульга повідомляв, що в їдальні

Київського інституту механізації та електрифікації, наприклад, на 500 студентів

було лише 15 ложок і скільки ж тарілок, що створювало величезні черги399.

«Навесні 1933 р.

на вулицях Харкова лежали трупи померлих від голоду, але про це не говорили.

Умирали в нас на очах діти — жадних коментарів»403. Студентам були виділені

хлібні карточки. Як згадував С. Крижанівський, «на них ми нерегулярно одер-

жували щось із 400 грамів хліба. Плюс вінегрет у студентському буфеті»404.

Худо бідно, прожити було можна. Норми постачання студентства різних нав-

чальних закладів хлібом відрізнялися. У Харкові вони мало таку диференціацію:

у Педагогічному інституті отримували 400 грамів на день, у Хіміко-техноло-

гічному — 600, а у Авіаційному — 800405.

Пропонувалося також при їдальнях та інститутах організовувати свинар-

ники, кролятники, відгодівні пункти, оскільки залишалося багато недоїдків.

У ХАІ, наприклад, для покращення харчування студентів, інститут організував

кролятник на 197 кролів та свинарник на 75 свиней, утворив свій город і мав

ділянку в радгоспі «Більшовик». Студенти через два-три дні отримували м’ясо

на обід420.

У 1934 р. у багатьох вишах справа постачання студентів продуктами почала

налагоджуватися. Великий урожай з власних підсобних господарств інститутів

Дніпропетровська при правильному використанні зміг би задовольнити потребу

в харчуванні на 30–35%421. Ускладнювало вирішення проблеми відсутність

їдалень у самих інститутах, тож продукти, вирощені на студентських грядках,

використовувалися й для інших громадян міста422. Директори клопоталися про

відкриття їдалень саме при навчальних закладах.

Покращення якості харчування відзначалося майже у всіх київських інс-

титутах, частіше видавалися м’ясні обіди423. У КДУ, наприклад, добилися того,

що студент стояв в черзі за обідом не більше 20 хв.: видавалися спеціальні

перепустки для їдальні, встановлювалися черги і час обіду для кожної групи.

Тай саму їдальню було приведено в належний вигляд: покладено паркет,

встановлено відповідну кількість столів, забезпечено посудом424. Хоч, звичайно,

проблем залишалося багато, а у педагогічному і індустріальному інститутах,

питання так і не було вирішено425. У надзвичайно тяжкому становищі залиша-

лося також питання організації харчування студентів Одеси426.

Оскільки студентським їдальням дозволялося отримувати продукти тільки

через сектор постачання тресту, все, що вирощувалося самими студентами у

господарствах при інститутах, купувати було категорично заборонено. У той

час, коли, наприклад, Харківський машинобудівний інститут міг продати своїй

їдальні м’ясо першосортне свиняче по 5 руб. 70 коп. за кілограм, трест відпускав

м’ясо далеко не першої якості по 7.30 за кг. У Києві Нархарч оцінював картоплю

по 43 коп. за кілограм, а інститути пропонували по 20 коп., масло відповідно 15 і

8 крб., яблука — по 2.20 і 1 руб., огірки — по 12 і 7 коп. Інститути, які могли б

задовольнити 50–60% потреб в основних харчових продуктах, у результаті

такого господарювання вимушені були продукти з своїх господарств віддавати

на сторону. В той же час вони надавали їдальням помешкання, опалення,

освітлення, посуд, робили поточний ремонт і при цьому сплачували трестам по

25 коп. на студента «амортизаційних»432.

Скасування карткової системи, очевидна тріумфальна хода індустрії країни

викликала у радянських людей гордість і захоплення. «Жити стало краще, това-

риші, жити стало веселіше» — знаменита сталінська фраза лунала повсюди,

переконуючи мільйони в настанні в країні щасливого і заможного життя.

Основна маса студентів не відчула цього покращення, без карточок «більше

600 грамів хліба дістати не можна»439 і навіть у кінці 1930-х рр. вони були «в

більшості своїй позбавлені можливості обідати щодня»440, «були вічно го-

лодні»441, тож миттєво відреагували: «Жить стало лучше, Жить стало веселее —

Шея стала тоньше, Но зато длиннее!». Тисячі радянських громадян дякували

«щасливому товаришу Сталіну за наше дороге життя!» — всі поточні пропа-

гандистські гасла піддавалися переробкам, бо, за словами одного із студентів

того часу, «єдиним засобом протистояння гримасам сталінського часу була у нас

іронія, випробуваний засіб…»442. Звичайно, були студенти, які мали можливість

нормально харчуватися. Це перш за все ударники, спортсмени, тобто ті, на

котрих потрібно було рівнятися решті. Для обраних при їдальнях організовували

спеціальні зали ударника. О. Буревій згадувала: «Обіди в їдальні були «погані» і

«кращі». Кращі давали в окремій кімнаті за перепустками або талонами»443.__

Гуртожиток у повсякденності студента

Проблема житла в ті часи була не менш гостра, ніж «проблема хліба».

Незважаючи на щорічне збільшення житлової площі, відсоток забезпечення нею

студентів залишався незадовільним. У 1929/30 н.р. у Харкові гуртожитками

забезпечувалися лише 40,7% студентів, причому цей відсоток практично не

зростав (у попередньому навчальному році він становив 40,2%)445. Пролетарська

частина студентства України була забезпечена житлом на 63,5%, у окремих

вузівських центрах цей відсоток був таким446:

Тим, кому доводилося жити десь за містом у неопалюваних руїнах, самий

необладнаний гуртожиток здавався «тихим куточком». Але й вони зауважували:

«Хоча потрібно зізнатися: 80–90 чоловік в одній купі, цілковита антисанітарія,

яка тільки може бути у студентів кількістю 90 чоловік у кімнаті, при такому

скупченні, звичайно, навчатися не розраховуй, та ще людині з розхитаними

нервами, але це нікого не стосується»447. П. Григоренко так описав своє життя в

так званому «гуртожитку»: «А трудність поставленого завдання [покращення

якості навчання — О.Р.] ускладнювалась ще й умовами життя. В залі клубу (на

500 сидячих місць) поселили не менше 200 студентів. Кожний з них робив, що

хотів. Тому зала цілодобово вирувала, як киплячий казан. Згорбившись на

своєму матраці, я розв’язував математичні задачі і так заглиблювався в них, що

не помічав нічого навколо себе, жив своїм життям»448.

Проблема отримання гуртожитку виникала у студентів щорічно. Поверта-

ючись на навчання, доводилося знову й знову клопотатися про поселення:

«Невже не можна зробити так, щоб повернувшись на навчання, студент зміг би

прямо йти в те помешкання, де жив минулого року, не ночуючи ні на вокзалі, ні

під парканами. Коли вже припиниться між студентами боротьба за існу-

вання? — Дайте нам людські умови, — вимагають сотні пролетарського сту-

дентства…»457. Нерідко траплялися випадки самозахоплення кімнат, особливо у

нових гуртожитках. Так вчинили, наприклад, 49 студентів ВНЗ Харкова, які

самовільно вселилися до новозбудованого гуртожитку. Причому разом з ними в

загальних кімнатах мешкали і їхні дружини, діти і навіть інші родичі458.

Щоб якось вирішити проблему житла, під гуртожитки передавалися різні

непристосовані для цієї мети приміщення — казарми, клуби, більярдні. Нові

функції, що не входили в плани ідеологів і діячів мистецтва на момент спо-

рудження, одержали також і багато культових споруд. Ще у 1920-х рр. студент-

ськими гуртожитками стали Лаврський музей і знаменитий Михайлівський

У той же час студентам доводилося жити, де доведеться. Наприклад,

критичне становище у 1931/32 н.р. констатувалося в інститутах Дніпропет-

ровська. У медичному більшій частині студентів не вистачало житла, тому

молодь була розміщена у залах і аудиторіях474. У гірничому новий прийом не

був забезпечений гуртожитком повністю і студенти були поселені в аудито-

ріях475. У наступному році проблема залишилася невирішеною: гірничий інс-

титут поселив 450 чоловік в лабораторії та в навчальних приміщеннях;

91 студентів-медиків мешкали у спортивному залі і спали по двоє на одному

ліжку. В Інституті профосвіти на 338 студентів було лише 138 матраців, а у

педагогічному технікумі на 117 чоловік всього 19 ковдр. Студентам доводилося

зсовувати по три ліжка і п’ять-дев’ять чоловік вкривалися однією ковдрою.

Через житлові проблеми навчальні заклади втрачали студентів. В електроме-

ханічному технікумі, наприклад, із 52 студентів І курсу покинули навчання 24, із

32 ІІ курсу — 12476. У Харківському інженерно-економічному інституті зерно-

вого господарства за два місяці відсіялося 62 студента477.

Для студентів були розроблені спеціальні правила поведінки у гуртожитках,

в яких говорилося, наприклад, що «викидати сміття й виливати помиї за вікно

забороняється». Категорично заборонялося «курити цигарки в кімнатах […],

плювати на підлогу в коридорах, кімнатах і сходах […], тримати під ліжком

сміття й непотрібні речі й розгортати брудну білизну […], залишати стіл для

занять неприбраним після їжі, залишати продукти розкиданими й ненакритими,

чистити взуття й витрушувати одяг у кімнаті»484.

Наказами по інститутах від студентів вимагали дотримуватися чистоти в

кімнатах, аж до застосування адміністративних заходів485. В одному із них ми

читаємо: «У кімнатах студенти повинні додержуватися чистоти: не спати на

ліжках в черевиках, мити підлогу»486. Комендантів зобов’язували повідомляти

дирекцію про студентів, які порушують дисципліну. Студентці ХІОТ П. Акімен-

ковій, наприклад, за неодноразове невиконання розпоряджень коменданта (роз-

палила в коридорі примуса і напустила диму, викидала недоїдки в раковину

умивальника, в неї жили мешканці, які не мали ніякого відношення до інс-

титуту) було винесено догану з попередженням487. З середини 1930-х рр. за

систематичне порушення внутрішнього розпорядку гуртожитків, бешкетування,

непристойну лайку, псування державного майна студентів позбавляли права на

гуртожиток. А за куріння в недозволених місцях виносили догани488.

З кінця 1920-х рр. у гуртожитках стало модним проводити конкурси на

кращі й гірші кімнати, але комісіям в основному довелося бачити більше

поганих. Як і раніше, говорилося, що «у кімнатах панує брудний мат, чиститься

взуття, плюють на підлогу. І найстрашніше, що це не випадковість, що це вже

звичка»489. Під час обстеження кімнат Артемівського будинку пролетстуду,

деякі справляли враження «що тут відбувся погром чи пожежа. Підлога брудна,

незаметена. На столі ворохи скибок і недоїдків хліба, пляшки з під кефіру,

ворохи паперу... Лунає безперестанний мат...»490. У такому хаосі деякі студенти

навіть не помітили комісію — грали у карти.

До середини 1930-х рр. підтримувати порядок було проблематично через

холод в кімнатах, відсутність води, невлаштованість територій. Так, в одному з

кращих студентських гуртожитків Харкова — «Толкачівці», вода у трубах

замерзла і полопались радіатори: «Туляться студенти в холодних кімнатах, не

вмиваючись біжать в інститут, сплять взуті та одягнені». Дирекція Інституту

педпрофосвіти вимушена була надати всім студентам І, ІІ і ІІІ курсів відпустку,

залишитися мали право лише емігранти та вихованці дитячих будинків492. Така

ж картина спостерігалась і в Києві. Наприклад, у гуртожитку агропедагогічного

інституту не топилося з осені, тому студенти, щоб обігрітися, палили в кімнатах

примуси. Тепла від них було небагато, а дихати — важко. Через відсутність води

для споживання брали воду з ям493.

Немає нічого дивного у тому, що в тяжких побутових умовах і при поганому

харчуванні студенти відставали у вазі, були сутулуватими, у багатьох діагно-

стувалися викривлення хребта, плоска грудна клітка, в’яла мускулатура, недос-

татня дихальна екскурсія грудної клітки. Медогляди виявляли такі явища у

значної частини студентів, особливо в інститутах системи НКО, Нарком-

місцепрому та Наркомзему505. Навіть поверховий огляд студентів Дніпропет-

ровського медичного інституту виявив «надзвичайно сумну картину»: напри-

клад, на V курсі серед чоловіків відносно здорових виявилося 25,75%, а

хворих — 74,25%. Серед жінок — 35% здорових і 65% хворих506. Чим старший

курс, тим більшою була кількість студентів з розхитаним здоров’ям.

Щороку зростала кількість хворих на відкриту форму сухот. За даними

Харківського студентського тубдиспансеру, у 1929 р. з 460 таких хворих

165 чоловік (36%) мали відкриту форму. Серед студентів Ніжинщини після

медогляду 1929 р., було 75% хворих, серед них — 70% хворих на сухоти.

У Лисичанському робітничому технікумі після медогляду з 110 чол. здоровим

виявився лише 1 студент507. У Київському тубдиспансері у 1935 р. перебувало _______на

обліку 1100 хворих на сухоти. З них 106 мали відкриту форму. Значна частина їх

не була ізольована, жили в гуртожитках і на приватних квартирах. Так, сту-

дентки КДУ з відкритою формою сухот Лутай, Ткаченко, Луценко і Михай-

лівська харчувалися і жили разом з іншими в гуртожитку508. Хвороби,

помножені на тісноту і бруд, створювали неможливі умови життя і роботи над

покращенням якості життя. Тож неодноразово відзначалася відсутність чуйного,

товариського ставлення до хворих.

«Краще бути бідним студентом XX століття, ніж боярином XV!»

Разючі контрасти 1930-х рр., «фасад і чорний хід, слово і діло, те, що

прославлялося в газетах і те, що ми бачили в реальному житті»513, звичайно, не

могли не позначитися на житті молоді. З одного боку, це було життя в постійній

психологічній напрузі, «під вічним страхом», в атмосфері підозр, «недовіри,

наклепів, нацьковування одних на одних», що, за словами С. Крижанівського,

нагадувало кримінальну дію. Студенти відверто про політику не говорили «не

тому, що боялися один одного, а тому, що сама собою склалася така норма —

навіть в задушевних бесідах. Ми були впевнені: є речі, що не підлягають

обговоренню… Але підтекст існує не лише в літературі, в мистецтві — він є і в

повсякденному людському спілкуванні»514.

Якщо до цього, морального боку, додати жорсткі умови існування, у

підсумку мав би вийти суцільний морок. Та все ж молодість брала своє і

знаходила вихід із страшної буденності: хтось після отримання стипендії до-

зволяв собі деяку розкіш, виконуючи щомісячний ритуал: «Спершу — до кон-

дитерської на Сумській. Купуємо по коробочці какао «Золотой якорь» і по двісті

грамів цукерок «Червоний __________мак». Потім — до гастроному по пляшечку вино-

градного соку (якщо є!), який п’ється дома з манюньої чарочки. Тоді — з’їсти

пиріжок у крамничці поряд. На цьому бенкет кінчався»515. Інші відвідували

різноманітні вечори і вечірки, популярні того часу літгуртки, семінари, збори:

«З якоюсь жадобою кидалися ми на всілякі цікаві лекції, зустрічі, літературні

вечори. Принагідно самі декламували таких поетів як В. Маяковський, В. Чумак,

В. Сосюра, О. Влизько, «ніспровергали» літературні авторитети…», — згадував

Ю. Кобилецький516. Дехто умудрявся при цьому навчатись у декількох інсти-

тутах. Встигали закохуватися і дзвеніти склом на студентських бенкетах517. «Що

для нас важливіше: комсомол чи?.. Звичайно, футбол, але признатися в цьому ми

не могли. Не можна! Думай, що завгодно, а говори, що потрібно. Практично з

пелюшок ми жили в казармі і так просякнулись казарменним духом, що в собі

його не відчували…»518. Із розмов зі студентами випливало (1937 р.), що багато з

них не читали художню літературу, не відвідували кіно, театри, «цим ніхто не

цікавиться»519. Та категорично стверджувати це не можна, спогади говорять про

те, що і читали, і ходили в музеї, на концерти, спектаклі, відвідували оперу чи

балет, які більшість навіть не розуміла: «Якось я наважився піти подивитися

балет, заліз на гальорку, і виспався там добре, аж поки мене не збудив служник,

що прибирав після закінчення вистави. Для мене було не тільки незрозумілим, а

й дивним, що у незвичному для мене одязі напівоголені (як на мій погляд)

дівчата і такі ж чудернацькі хлопці стрибають мовчки під музику на сцені.

Я такого зроду не бачив і музики такої не чув. Хлопці реготались, коли я

розказував про цю оказію. Красу класичної музики ми зрозуміли потім, але

мушу признатися, що ми її не сприймали серцем, хоча окремі арії з популярних

опер полюбили й співали»520. Стосовно кіно, то воно і все, повязане з ним,

захоплювало молодь: «Крім зарплати, вабила і сама атмосфера кіномистецтва,

оповитого в ту пору для нас серпанком романтичної чарівності, утаємниченої,

просто таки незбагненної притягальної сили»521. А якщо і не ходили в кіно, то

лише з причини відсутності «фіті-міті», тобто грошей, принаймні, так писав у

листі (14 вересня 1934 р.) до свого друга О. Юренка у студентські роки наш

відомий письменник О. Гончар522.

У переважної більшісті студентів 1930-х, якщо не враховувати їхньої

молодості, особливих приводів для радощів не було, та все ж вони, як

М. Кульчицький, стверджували, що найщасливіші: «Я живу, — говорив він, — в

найщасливіший час. Краще бути бідним студентом двадцятого століття, ніж

боярином п’ятнадцятого!»525. І це при репресованому батькові, при страшній

бідності.

Стосовно поведінки відзначалося (1933 р.), що «елементарна культура в

вишах і гуртожитках відсутня. Студенти, як і десять років тому, сидять в

аудиторіях під час занять в шапках, пальто, сидять на столах, курять, плюють,

тощо. В гуртожитках лежать на ліжках в чоботях, кидають окурки куди по-

пало…»526. Деякі студенти спочатку не витримували неохайності інших, їх

дивувало, що можна запльовувати підлогу, невбирати ліжок, обурювало, що

дехто може цілодобово спати, годинами грати на інструментах чи в доміно, не

випускаючи цигарки з зубів. Спочатку вони намагалися боротися з брудом,

павутинням, побутовою анархією, та перші пориви згасали, «вдарившись об

стіну загальної байдужості своїх товаришів»527. Тож одна частина починала

миритися з цими ненормальними умовами, решта намагалася знайти інші

помешкання. Як повідомляв «Студент Прикордоння», за два тижні 11% сту-

дентів І курсу Кам’янець-Подільського хімінституту, мешканців гуртожитку,

втекли на приватні квартири528. Не виключенням були і матюки: «Живе в кімнаті

дев’ять чоловік, дев’ять молодців стосовно матюків. Щодо добірної, вишуканої

лайки, їхній лексикон був незрівнянний і посідав перше місце»529. На заува-

ження традиційно у таких випадках відповідали: «Ми з походження пролетарі, а

не якісь там інтелігенти, щоб нам і вилаятись як слід не можна було». В окремих

випадках за це можна було поплатилися навчанням, наприклад, студента

ІV курсу робітфаку Харківського інституту організації територій Хайбетова

виключили без права вступу протягом п’яти років до ВНЗ саме за те, що лаявся і

бився в стінах інституту530.

Та все ж навіть на тлі тьмяних полотнищ дійсності молодь знаходила привід

повеселитися. Незважаючи на небезпеку виключення із інститутів, продовжу-

вали відзначатися релігійні свята. Увечері 6 січня 1929 р . загін «легкої кінноти»

в одній із кімнат будинку пролетарського студентства на Толкачівці виявив

різдвяну вечірку, організовану групою студентів різних ВНЗ Харкова, у тому

числі і комсомольцями. Були приготовані відповідні страви, та найбільше

хвилювало те, що оздоблення різдвяної куті взяла на себе комсомолка Жадан534.

Студкор повідомляв, що цей випадок був не поодиноким виявом «міщансько-

обивательської ідеології». Збори профкому Харківського ІНО також засудили

різдвяну вечірку і клопоталися, щоб її організаторів виключили з вишу535.

Досить популярною серед студентів була пісня на слова С. Єсеніна «Ты

жива еще, моя старушка» та «різна занепадницька пісенна «продукція» зде-

класованого елементу, як наприклад: Ах, все равно моя жизнь теперь про-

пащая…», або «Стаканчики граненые упали со стола…»539. О. Буревій писала,

що «міщанська сентиментальність захопила студентів, комсомольців, комуністів

у всіх гуртожитках і коридорах університету. З’явилися гітари і циганські,

надсадні романси»540.

Та дійсність тридцятих була настільки безплідною, сірою і безрадісною, що

«навіть не могла слугувати матеріалом для простих хорових пісень»545. Тому в

нових піснях посилено реставрувалися старі революційні мотиви, романтика

громадянської війни, якою намагалися прикрити сіру повсякденність.

Крім того, того часу молодь почала все активніше займатися воєнізованим

спортом. Фізкультура ввійшла повноправною дисципліною до навчальних пла-

нів і програм вишів, оскільки майбутні спеціалісти повинні бути сильними,

ловкими, швидкими, виносливими, кмітливими, мужніми. Молода людина мала

виходити з інституту не лише із знаннями, але і фізично загартованим бійцем,

який готовий в будь-яку хвилину стати на захист своєї батьківщини546.

З 1935 р. почали проводитися студентські свята, присвячені закінченню

навчального року, ставши з того часу традиційними. Постановою ЦК КП(б)У

обкоми, райкоми та міськкоми зобов’язані були у термін з 29 червня по 1 липня

1935 р. у всіх містах України провести загальноміські і загальновузівські сту-

дентські свята, основним завданням яких було «показати досягнення навчальних

закладів в академічній і політико-виховній роботі, художній, воєнній і фізкуль-

турній самодіяльності»553. Кращих ударників навчання пропонувалося премі-

ювати (головним чином речами — костюмами, білизною, взуттям).

У більшості міст студентські свята пройшли організовано, підготовлено, за

участю широких мас студентства. Основним у цих святах були масові сту-

дентські вечори у всіх ВНЗ з преміюванням ударників і концертами. У великих

вузівських центрах відбулися справжні дійства. У Дніпропетровську, наприклад,

30 червня студенти взяли участь у фізкультурному параді, для чого була під-

готовлена колона фізкультурників у 2000 чоловік. Наступного дня відбулося

загальноміське свято в парку Шевченка за участю міських театрів, художньої

самодіяльності інститутів, масове гуляння на Дніпрі, катання на човнах

(300 човнів, всі моторки, кілька десятків «дубів»), вогняна пантоміма на воді554.

У Києві в святкуванні взяли участь близько 20 000 студентів, педагогів,

професорів та представників різних підприємств. Було проведено спартакіаду,

катання на човнах. Київський індустріальний та хімікомтехнологічний харчової

промисловості інститути організували велопробіг Київ–Москва з рапортом

Сталіну, ЦК ВЛКСМ та всесоюзному комітету змагання вишів та технікумів про

підсумки учбового року. 35 студентів Одеси також влаштували велопробіг до

Києва і Москви з рапортом Сталіну, Косіору, Постишеву та Андреєву555.

Таким чином, студентське життя було надзвичайно контрасним, воно також

мало свій «фасад» і «чорний хід». На поверхні — величезні портрети Сталіна,

театралізовані і спортивні шоу під звуки маршів — наочне втілення «щас-

ливого» і «забезпеченого» життя надзвичайно вдячної молоді: «Ми вірили в

Сталіна, якого тоді прославляли в віршах і піснях, про кого писали газети, чиї

очі на нас дивилися з багатьох тисяч портретів»556. І це не дивно: партія і уряд

дуже турбувалися про той фасад — герої, стаханівці, ударники були живим

прикладом успіху соціалістичного поступу. Ім діставалася вся увага і турбота, їм

створювалися пристойні матеріальні умови для навчання. На них повинні були

рівнятися тисячі інших, яких серйозна реальність нерідко примушувала бодай

замислитися над контрастами, бо «щодня відбувалися дивні, незрозумілі, тра-

гічні події»557. Конкретні страждання розгублених, вічно голодних, психологічно

подавлених людей, колізії між окремими особистостями та оточенням, в роз-

рахунок не бралися. Не важливо, що в дійсності доводилося по декілька днів

бути без обіду, а про вечерю навіть і не мріяти, важливо, що отримали мож-

ливість навчатися, тож особисте щастя повинно було вимірюватися, за словами

В.Маяковського, ростом багатства і сили республіки. І слова студентської поезії

переконували молодь саме в цьому:

Тряхни курчавой головой,

Взгляни на край родной.

Ну кто, скажи, товариш мой,

Счастливей нас с тобой?__

5. Особливості та умови пастирського служіння кліру

Загальні умови та повсякденну практику пастирського служіння православ-

ного священства визначали: «Правила про культи» в Х-му розділі Адмініст-

ративного кодексу УСРР 1927 р., а також розгорнуте «Положення про порядок

організації, діяльності, звітності і ліквідації релігійних громад та систему обліку

адмінорганами складу рельгромад та служників культу» від 29 грудня 1929 р.

/Наказ по НКВС від 2 січня 1930 р. Офіційне визначення державою статусу та

функцій клірика в радянському суспільстві в деталях виглядало так:

«…22. Громадяни, що складають дану релігійну громаду, щоб задовольнити

свої релігійні потреби, мають право призначити або обрати служників культу.

23. За служників культу треба вважати всіх осіб, що беруть ту або іншу

безпосередню участь у виконанні релігійних обов’язків незалежно від того, чи є

виконання цих релігійних обов’язків їх професією та засобами для життя, чи

вони виконують ці обов’язки без жодної матеріальної або грошової винагороди.

24. Жоден служник культу не повинен приступити до виконання своїх

релігійних обов’язків до реєстрації в окрадмінвідділі чи райадмінвідділку, за

належністю, порядком, встановленим для даної округи обов’язковою постано-

вою окрвиконкому.

25. Район діяльності служників культу, релігійних проповідників, настав-

ників і т. ін. обмежується домівкою членів релігійного об’єднання, що вони його

обслуговують, і місцем находження відповідного молитовного будинку.

26. Діяльність служників культу, релігійних проповідників і наставників, що

обслуговують два чи декілька релігійних об’єднань, обмежується територією, на

якій постійно живуть віруючі, що входять до зазначеного релігійного об’єд-

нання»1.

Офіційна регламентація діяльності священства (у документі — виконання

релігійних обрядів) передбачала:

«…31. Переведення молитовних зборів для відправи культу й виголошення

проповідей суто релігійного змісту в молитовних будинках, а так само й ви-

конання релігійних обрядів, що обслуговують дану родину (молебні, панахиди,

передсвяткові молитви служників культу й інше), як у молитовнях так і в

будинках віруючих припускається без перешкод, без окремого дозволу органів

влади. Служники культу мають право відправляти релігійні обряди, а саме: хрес__________-

тини, шлюб, похорони як після, так і до реєстрації даних актів громадянського

стану в адмінорганах.__

Зазнала змін, порівняно з попереднім періодом, і сама реєстраційна картка.

Зразок 1928 р. містить нові пункти: п. 17. «Відмітка про зречення сану та

служіння церкві (зазначити дату зречення та в якому часописі оголошено про

нього)» і п. 18. «№ реєстраційної картки зреченця»11. Ця, встановлена у 1928 р.,

форма реєстраційної картки священнослужителів, за винятком доданого після

1928 р. під п. 15. питання «Чи був під судом?» (пп. 17 і 18 отримали №№ 18 і

19 відповідно), зберегла чинність до кінця 1930-х рр.

Реакція священства на всі нововведення та їхню екстраполяцію на по-

всякдення духовенства не забарилась. Делегати Уманського окружного з’їзду

УАПЦ мусили констатувати: «піп зараз сила безправна, беззахисна у відношенні

держави особа»16. Йому підтакували синодали на своєму окружному з’їзді на тій

же Уманщині: «Піп села Слободище каже, що для нас теперішні податки непо-

сильні. Ми й так несемо ярмо, накинуте нам судьбой сучасних умов, ми й

лояльні, а самообкладення налогом 150 рублів»17.

В тих випадках, коли з певних причин не вдавалося позбавити священика

кафедри через закриття храму на «клопотання трудящих», місцеві ради широко

користувалися правами на застосування адміністративного впливу, наданими

цитованими повище «Положеннями про сільські ради…». Засоби такого впливу

були стандартними в межах України: безпідставна (і протизаконна) відмова

взяти священика на облік, а за тим — штраф або арешт за відсутність відмітки

про реєстрацію; заборони виконувати пастирські обов’язки поза межами храму

(служіння панахид, відвідання з передсвятковими молитвами домівок віруючих

перед Різдвом та Великоднем і перешкоджання збору натуральних пожертв від

парафіян або й конфіскації продуктів); незаконні штрафи, примусове придбання

облігацій позик; залучення до виконання сільськогосподарських робіт та штра-

фи за ухиляння від них, перешкоджання відправляти службу в храмі, а також

прямі погрози.

Якщо згаданих заходів було недостатньо, аби позбутися священика та роз-

пустити громаду, виконкоми місцевих рад могли звертатися за порадами до ви-

щих інстанцій, як це зробив, до прикладу, Велико-Лепетиський РВК. У вересні

1931 р. останній спрямував до секретаріату ВУЦВК цілком таємне звернення з

проханням терміново надати найдокладніші пояснення стосовно фінансової

діяльності релігійних громад. Оскільки РВК, після перевірки фінансових звітів

по Велико-Лепетиському району виявив, «що громади витрачають кошти на:

«1) виплати податків та штрафів, належних зі служників релігійних культів;

2) на оплату квартплатні за служників релігійних культів; 3) регулярна видача на

утримання екзархату […]»22. Відтак, Велико-Лепетиський РВК цікавився, чи має

право церковна рада робити ці витрати, та які заходи адмінвпливу на керівників

громади можна застосувати, щоб унеможливити утримання храму та священика.

Які пояснення надав (та чи відреагував на запит райвиконкому взагалі) референт

у справах культів Секретаріату Президії ВУЦВК у відповідь на це звернення,

з’ясувати не вдалося, проте на місцях і без інструкцій згори добре давали раду з

застосуванням адмінвпливу на духовенство.__

Складовою частиною виконання пастирських обов’язків клірика є прове-

дення поховального обряду та щорічного вшанування пам’яті померлих родичів

парафіян. На початок 1930-х рр. сам похорон за православним чином та гробки

на Великдень вже були одним із реліктів традиційного повсякдення і для

суспільства, і для православного кліру. Щоб витіснити цей православний обряд з

повсякденного життя, місцеві ради вдавалися до застосування всіх можливих

форм адміністративного впливу на релігійні громади та священство, не зупи-

няючись перед прямими порушеннями чинного радянського законодавства. Ось

типовий приклад: 6 травня 1931 р. сільрада с. Березняків Смілянського р-ну

наклала штраф у розмірі 100 руб. на голову релігійної громади цього ж села за

відправлення провід без дозволу. У скарзі до секретаріату президії ВУЦВК

голова релігійної громади пояснював: «[…] проводи нами відправлялись в

цьому році (20.04 ц.р.) на кладовищі, як звичайний похорон і як це провадилось

в цей день щороку, і це звичай традиційний, як у нас, так і по всіх селах нашого

краю. На відправлення цих провід ніколи до останнього часу і ніхто не брав

дозволу, а також не штрафував за відправу провід. Хресного ходу селом до

кладовища ми не проводимо, а тільки на кладовищі відправляли похорон, який

по закону дозволяється»32. Слідом за головою рельгромади дії березняківської

сільради оскаржив і місцевий священик О. Литвинов. На панотця сільрада також

наклала штраф у 100 руб. за те, що він відправляв панахидки на кладовищі.

З нагоди надходження скарг між ВУЦВКом та Смілянським РВК виникло тра-

диційне листування.

Інший типовий для 1930-х рр. випадок, що стосувався накладання штрафу за

виконання пастирських обов’язків. Вознесенський райадмінвідділ на підставі

протоколу доглядача районної міліції та голови сільради с. Арнаутівки

22.05.1931 р. оштрафував священика Олещицького Ф.С. на 150 руб. за те, що він

19.04.1931 р. пройшов з хресним ходом від церкви до кладовища. Священик був,

очевидно, не досить добре ознайомлений з радянським законодавством про

культи, зокрема, з уже цитованим вище «Положенням про порядок організації,

діяльності, звітності та ліквідації релігійних громад…» від 29 грудня 1929 р., бо

13 червня 1931 р. подав до місцевого РВК заяву, що він «вважає штраф непо-

сильним і просить його зменшити»40. Оскільки сільрада на поступки не пішла,

клірик оскаржив її дії у вищих інстанціях. Нарешті, справа дійшла до ВУЦВКу й

інспектор культів секретаріату Президії ВУЦВК Г.Катунін 28 грудня 1931 р.

надіслав до РВК офіційне прохання (разом із прикладеною скаргою) перевірити

вказані факти й «коли виявиться, що це вірно, штраф треба або повернути, або

зарахувати на податки»41.

Загалом же аналіз наявних документів дає підстави зробити висновки про

недостатній рівень поінформованості не лише представників влади на місцях,

але й духовенства всіх православних конфесій стосовно чинного радянського

законодавства у царині церковно-державних відносин. Принаймні він істотно

нижчий ніж у 1920-і рр. Можемо припустити, що цьому посприяло закриття

церковних періодичних видань усіх конфесій на початку 1930-х рр., які мали

поряд з тематичними і юридичні розділи. Відсутність потрібної офіційної

інформації спонукала багатьох священиків звертатися за офіційними деталь-

ними довідками безпосередньо до інспектури культів секретаріату президії

ВУЦВК, як це зробив священик с. Малий Горошок Володарського р-ну (на

Волині). 24 листопада 1932 р. панотець звернувся до ВУЦВК з проханням пояс-

нити наступні важливі для його повсякденного служіння та життя родини

питання: «1) Чи мають право служителі культу здійснювати хрещення, шлюби

та похорони без документу з сільради про запис відповідного акту (бажано

посилання на закон). 2) Чи існує закон, що визначає спосіб утримання служників

культу: 1) Чи має право священик ходити в Різдвяний та Великодній пости по

помешканнях віруючих, чи просто так збирати пожертви для свого утримання,

чи може священик ходити з традиційною святою водою на Водохрестя? 2) Чи

має священик право брати платню за треби продуктами? 3) Чи має право

сільрада відібрати у священика продукти, що їх дали парафіяни на утримання

священика, як то: 1, 2, 3 [фунта? — Авт.] жита чи борошна, якщо цього

вистачить не більше ніж на два місяці, а священик не займається сільським

господарством, на нього немає хлібозаготівель? 4) Чи має право сільрада при-

значати священикові 300–400 руб. на облігації та примушувати його їх взяти на

таку суму, а не стільки, скільки може священик добровільно придбати облігацій?

5) Чи має право священик служити технічним працівником без зречення релігії

та сану в Українській федеративній (так у документі — Авт.) республіці, як

рахівником, бухгалтером, діловодом, чи виконувати просту фізичну роботу на

будівництвах?»47. Чи отримав клірик відповідь — невідомо. Також немає жод-

них ознак постановки питання про підготовку силами апарату ВУЦВК спеці-

альних юридичних довідників чи видань для службового користування пра-

цівників радянського апарату на місцях і придбання їх конфесіями. Без відповіді

залишалися і рапорти підлеглого духівництва, переадресовані предстоятелями

конфесій до ВУЦВК, як, до прикладу, рапорт спостерігача за парафіями патрі-

аршої орієнтації протоієрея Миколи Уловича. Перераховуючи в своєму рапорті

«адміністративно-економічні незаконні нажими з боку низової сільської влади

та фінорганів на Мелітопільщині, що не припиняються, а їм кінця не видно,

оскільки скарги до вищих органів залишаються без наслідків», протоієрей Уло-

вич констатує: «Духовенство на місцях доведене до відчаю, в стані якого не

виключаються нераціональні вчинки»48.__

Підвищена увага з боку місцевих рад до пастирської діяльності кліриків

поза стінами храмів призвела також до поширення серед православних практики

заочного виконання треб. Віруючі через посередників передавали священикам

грамотки з проханням помолитися за близьких. Тож, наприклад, патріарший

Синод узаконив цю практику, окремим розпорядженням від 30 травня 1930 р.,

дозволивши підлеглому духовенству заочно правити панахиди на прохання

родичів57. Ця «пересувна» пастирська діяльність досить швидко перестала бути

винятком, що наближав православний чин до протестантського та вимагав

спеціального пояснення з боку духовенства з посиланнями на досвід святих

апостолів. У 1930–1931 рр. вона стала поширеним явищем, особливо у Новомир-

городському, Новомосковському, Олександрійському районах58. Окремі под-

вижники залишилися вірними їй до кінця 1930-х років. Так, у 1938 р. всеукра-

їнська газета «Безбожник» повідомляла, що «в с. Михайлівці-Рубежівці Київ-

ської області бродячий піп проявляв турботу про врожай колгоспу: він

сповідував і причастив декілька людей з тракторної бригади колгоспу»59.

Джерела існування, побут та різновиди громадянських обов’язків

«позбавленців»

Решту часу, вільного від виконання пастирських обов’язків, клірики різного

рівня мусили використовувати для винайдення способів виконати свої грома-

дянські обов’язки перед державою, що не лише позбавила їх громадянських

прав, але руками колишніх парафіян цілеспрямовано відбирала у духовенства

помешкання, хатнє майно та продукти харчування. Мова піде про матеріальне

становище, умови побуту та оподаткування священнослужителів.

Матеріальне становище. Реєстраційні картки священнослужителів місти-

ли коротку, але вичерпну інформацію про матеріальний стан, джерела прибутків

та побутові умови життя родин духовенства. На відміну від матеріального

становища в 1920-і рр., вже на початок 1930-х обсяг їхніх статків значно

скоротився. Так, розмір платні, яку парафіяльне священство отримувало від гро-

мад (згідно даних пп. 11, 12 реєстраційної картки), коливався у межах 50–

250 руб. на місяць (іноді священики, не вказуючи певної суми, у відповідних

пунктах картки зазначали: «добровільні пожертви від парафіян»). Допоміжних

джерел прибутків (п. 13 реєстраційної картки) духовенство__________, як правило, не мало.

Умови побуту. Невдале вдосконалення умов пастирського служіння право-

славного духовенства ще за часів імперії істотно сприяло тому, що на початку

1920-х рр. відповідно до ст. 32 IV розділу інструкції НКЮ про застосування

законоположень про відокремлення церкви від держави, крім майна церков,

релігійних громад і віросповідних відомств, землі, угідь і т.п. володінь, націо-

налізованими та відчуженими було оголошено і будинки69. В тому числі й ті, в

яких мешкали родини кліриків. На середину 1920-х рр. радянська влада, через

неспроможність належним чином організувати експлуатацію націоналізованого

житла, вдалась до денаціоналізації певних його категорій. Але на будинки, що

були конфісковані у православної церкви та житло, що його замешкували на

різних умовах родини духовенства, денаціоналізація не поширювалася. Тому до

початку «великого перелому» останні мусили орендували своє колишнє житло

та сплачувати комірне як особи вільних професій70. В кінці 1920-х рр. «робіт-

ничо-селянська» держава в царині сплати комірного прирівняла духівництво до

«осіб нетрудових категорій».

Зростання витрат на оренду житла одразу негативно відбилося на умовах

життя кліру. Представники вищих органів управління православних конфесій

зробили спроби виправити ситуацію. Так, президія ВПЦР УАПЦ 6 липня 1929 р.

звернулася до наркома внутрішніх справ В.Балицького з проханням унормувати

правовий стан церкви, посилаючись на тяжке становище, в якому опинилось

духівництво УАПЦ на місцях завдяки квартирному законові, що прирівняв

духівництво «по оплаті квартири до елементу нетрудового, а не до вільних

професій, як це було раніше. […] Президія розуміє, — йшлося в заяві, — що на

все це впливає або загальний напрямок законодавства щодо служителів культу

(квартирне положення), або відсутність певних відомостей щодо стану духів-

ництва…»71.

Цей документ звів нанівець усі зусилля, яких доклали релігійні громади в

1920-і рр. у протистоянні з місцевими активістами, комнезамами та сільрадами,

щоб, користуючись циркулярним розпорядженням НКЗС від 20 листопада

1922 р. ( згідно з документом, «церковні будинки, споруджені коштом сільських

громад і на надільних селянських землях, не переходили до категорії державних

земель та майна й залишилися в користуванні сільського об’єднання, яке мало

право ними керувати на підставі ухвали сходу»77), запобігти адміністративним

виселенням і зберегти за родинами духовенства їхні помешкання, а разом із

ними — місця служіння для кліру та діючі храми для громад. Як уже зазна-

чалося вище, в кінці 1929 р. — на початку 1930 р. влада руками місцевих

партійно-радянських активістів та осередків Спілки войовничих безвірників

розгорнула кампанію зі зняття церковних дзвонів «для потреб індустріалізації».

Та навіть, якщо після кількамісячних поневірянь по інстанціях священикам і

повертали конфісковане житлове приміщення, то решта майна безслідно щезала.

Так, в листопаді 1931 р. за невиконане священиком селища Орельки (Лозівський

район, Харківщина) М. Павловичем завдане сільрадою тверде завдання здати

30 пудів меду (панотець мав 11 вуликів) остання описала майно його сім’ї. На

третій день по тому все майно конфіскували за повної відсутності господарів:

сам священик знаходився в Харкові, діти були в школі, господиня, замкнувши

хату, пішла до знайомих. В цей час представники сільради з криком «благо-

слови» зламали замок, увійшли до помешкання і, коли повернулася господиня,

речі вже винесли. А церковні речі — хрест, Євангеліє, облачення, дароносиці та

хрестильну скриньку блюзнірськи розкидали по підлозі. Коли повернувся свя-

щеник, голова артілі тов. Журавель та голова кооперації тов. Стадниченко

запропонували йому негайно залишити квартиру. Священик звернувся до голови

Лозівського РВК зі скаргою, той пообіцяв повернути все, тільки б не здіймати

галас. Відтоді вже минуло три місяці неодноразового ходіння до сільради й

виснажливого очікування в холоді й голоді. Священикові повернули «хату, дві

крихітні подушки, шафу, скриню, 4 стільці, примус і праску, а важливіше для

існування майно — 5–6 пудів борошна, капусту, картоплю, 10 фунтів сала, 1 пуд

меду, дрова на 95 руб., бджоли, ліжко, подушки, ковдру, швейну машину,

годинник, кушетку, посуд та ін. речі, необхідні в домашньому побуті, — не

повернули»85.

Обов’язки перед державою. Ледь не найважливішою проблемою повсяк-

денного життя для православного священства, як і для решти громадян, була

сплата загальнодержавних та місцевих податків. Обрахування та стягнення

загальнодержавних податкових платежів належало до компетенції Народного

комісаріату фінансів УСРР. Основним обов’язком перед державою з боку свя-

щеннослужителів, котрі на початок 1930-х рр. вже не мали приватної власності,

нерухомості чи цінних паперів і не володіли землею, теоретично була сплата

податку на прибуток. Розмір ставки вираховувався у відсотках від обсягу вина-

городи, яку клірики отримували, виконуючи пастирські обов’язки. Якщо в

1920-х рр. працівники місцевих відділень НКФ УСРР не завжди добросовісно і

адекватно до фінансової спроможності священства розраховували обсяг по-

датку, то з початком суцільної колективізації і розкуркулення довільні нараху-

вання ставки податку стали повсюдними і перетворили скрутне матеріальне

становище духовенства на нестерпне. Під впливом масового опору форсованій

колективізації компартійно-радянське керівництво мусило піти на поступки бун-

тівному селянству і в питаннях оподаткування релігійних громад та служників

культу. На основі обіжника НКФ СРСР від 9 лютого 1931 р. Наркомфін УСРР

видав 2 березня 1931 р. власний обіжник «Про порядок оподаткування моли-

товних будинків та служників культу».

Панотець писав: «Мої річні прибутки за останнє десятиріччя не

перевищували 650 руб., а в певні роки були набагато менші. Коливання за-

гальних річних прибутків залежало від прибутковості натурою, оскільки утри-

мання від громади я маю вже більше 6 років 360 руб. на рік, що кожного року й

вказувалося в декларації, поданій до фінінспектора. Але чомусь фінінспектор

суму моїх прибутків завжди змінював і збільшував її довільно. Так, наприклад:

на 1928/29 зазначено — 900 руб., на 1929/30 г. — 1180 руб.; на 1930/31 г. —

2800 руб. Парафія в мене невелика, членів обох статей всього трохи більше

600 осіб; прибутковість з кожним роком порівняно зменшується; господарства в

мене немає ніякого; сторонніх джерел утримання також немає. Стосовно мого

незавидного життя і мого господарства років 5 тому назад був поінформований

окружний фінінспектор на прізвище, здається, Сахаров. Під час [його] проїзду

через Преображенку, в розмові з членами громади; останні, між іншим, згадали,

що з їхнього священика стягують великі податки, незважаючи на мале утри-

мання. Тоді фінінспектор побажав перевірити сказане — оглянув мою квартиру,

познайомився з моїм життям, платнею, що я отримую та сплатою податків — на

підставі чого можна було зробити висновки про суму податків. Наслідком цих

відвідин було те, що фінінспектор сказав членам громади: «Нехай подасть ваш

священик заяву», що я і виконав, і був податок мені зменшений та зарахований у

наступний платіж. На початку січня ц.р. я особисто заявив про надмірний

податок з проханням зменшити його, як такий, що не відповідає моєму утри-

манню, зазначеному в декларації. Фінінспектор пообіцяв перевірити підстави

для такого нарахування податку. Раптом отримую повідомлення від 16.01

[1931 р. — Авт.], у якому мої прибутки ще збільшені — до 2800 руб.

Аналогічною є реакція з боку інспектора у справах культів секретаріату

президії ВУЦВК на решту скарг на практику поширення позик. Супровідні

листи на місця в період завершення колективізації мають типові бланки і одна-

ковий серійний номер — 1922/2. До прикладу: 1922/2 НКФ 22.03.1931. До

Лиманського РВК 2.08.1931 р.: «Надсилаючи при цьому дві заяви служника

культу с. Попівки Самослєдова Антона про обложіння його в 5 000 руб., за по-

зику «П’ятирічка в чотири роки», секретаріат Президії ВУЦВК вдруге просить

Вас дати розпорядження Попівській сільраді про негайне припинення незакон-

ного розпорядження держпозики. Про виконання цього повідомте секретаріат

Президії ВУЦВК»126. 1922/2 Хорлинському РВК 7.09.1932 р.: скарга служника

культу Акимо-Анненської церкви с. Преображенське на дії місцевих органів

влади. Секретаріат Президії ВУЦВК просить: питання щодо придбання держ-

позики служника культу врегулювати в райвиконкомі127. 1922/2 Харківському

ОВК: 7.08.1932 р. заява служкульту Преображенської церкви с. Іванівки І. Ло-

бурди128; 2.09.1932 р. скарги на дії місцевих органів влади служителів культу

Пісочинської церкви П. Ковальського та с. Полевого Покрівської церкви М. Ко-

карева129; 5.09.1932 р. скарга служкульту Зіньківського р-ну на дії місцевих

органів влади, негайно надати розпорядження сільрадам про припинення безза-

конних дій130 тощо.

Військовий податок. Затверджений 18 вересня 1925 р. ЦВК та РНК СРСР

закон «Про обов’язкову військову службу» містив спеціальний ХVШ розділ

«Про громадян, що відмовляються від військової служби за релігійними пере-

конаннями». Після прийняття поправки РНК РСФРР 26 жовтня 1926 р. про до-

повнення Закону про військову службу віруючі, що звільнялись від неї раніше,

могли бути використані на громадських роботах.

Проблема збереження/порушення священством вірності пастирсь-

кому служінню

Поштовхом до масового закриття храмів у роки першої п’ятирічки можна

вважати доповідь Й. Сталіна 3-го грудня 1927 р. на ХV з’їзді ВКП(б), де він

назвав послаблення антирелігійної роботи недоліком у роботі партії. Очевидно,

намагаючись негайно його виправити, 28 січня 1928 р. ВУЦВК і РНК УСРР

ухвалили спільну постанову «Про заборону суспільно небезпечним особам пере-

бувати в певних місцевостях УССР і про реєстрацію осіб, висланих судом або

адміністративним порядком»154. Цією постановою, окрім іншого, визначався

відповідний перелік місцевостей України, де «суспільно-небезпечним особам»

заборонялося селитися. До таких були віднесені: МАСРР, всі прикордонні

округи УСРР і їхні центри, Харківська, Київська, Херсонська, Миколаївська,

Маріупольська і Вінницька округи та їхні центри. Доручалося НКВС УСРР «за

порозумінням» із ДПУ УСРР і НКЮ УСРР видати спеціальну інструкцію щодо

застосування постанови155. Невдовзі така інструкція — «Про реєстрацію соці-

ально-небезпечних осіб» — за підписом голів трьох згаданих республіканських

відомств була підготовлена156. Чинність документу в повсякденній практиці

відразу відчули всі представники духовенства, котрі у попереднє десятиліття

зазнавали арештів та висилались адміністративним порядком. У тому ж 1928 р. в

реєстраційних картках службовців культу з’являються: п. 17. «Відмітка про зре-

чення сану та служіння церкві (зазначити дату зречення та в якому часописі

оголошено про нього)» і п. 18. «№ реєстраційної картки зреченця»157. Ця, вста-

новлена у 1928 р., форма реєстраційної картки священнослужителів, за винятком

долученого пізніше під п.15 питання «Чи був під судом?», зберігала чинність до

кінця 1930-х рр.

Оскільки можливостей позбавити священиків місць служіння через закриття

храмів в масштабі всієї України на законних підставах було вкрай мало, місцеві

ради протягом всієї першої половини 1930-х рр. вдавалися до відвертого пер-

манентного силового тиску на громади і священнослужителів та до блюзнірства

в храмах. У повсякденній практиці це виглядало наступним чином: «23 лис-

топада 1929 р. в с. Ново-Юріївці Новобузького р-ну [Миколаївщина] місцева

організація безвірників за сприяння представників сільрад силоміць захопила і

розгромила церкву. Трактором __________стягнули на землю баню, все внутрішнє оздоб-

лення розбили. […]

жувалися втручанням представників місцевої влади в перебіг богослужіння та

вимогами до кліру тут таки, під час служби, публічно зректися сану. Як це було

у випадку, описаному в листі голови Миколаївського єпархіального управління

УПАСЦ (обновленці) єпископа Рафаїла (Прозоровського) від 4 лютого 1930 р.

до Миколаївського окрадмінвідділу НКВС, що трапився у с. Касперівка Ново-

Одеського р-ну161. Закриваючи храм, місцева влада намагалася одночасно будь-

що виселити з церковного будинку родину священнослужителя, після чого

позбавити останніх навіть приватного помешкання162. Духовенство було у відчаї

і, як констатував ще в 1928 р. архієпископ Костянтин Малюшкевич на сторінках

видання УАПЦ «Церква і життя», — «Наші часи збільшили зріченство. Воно

стало явищем масовим»163. Так, маємо певну офіційну інформацію по Україні

про службовців культу православних конфесій (старослов’янської, синодальної,

автокефальної, соборно-єпископської), які зняли сан на 1929 рік: їх 360 осіб164.

Інший документ за той же період констатує: «Облік парафій та службовців

культів України по «д» на 1.ХІ.29 року. Зняло сан: єпископів — 1; свяще-

ників — 561; дияконів — 139; псаломщиків ______________— 144»165.

Цькування духовенства через пресу супроводжувалося на місцях не лише

незаконними закриттями храмів та позбавленням їхніх родин будь-яких помеш-

кань, але й різноманітним податковим тиском та грошовими поборами на різні

позики та кампанії. Ось як описував своє становище роменський священик

О. Пащенко в листі до архієпископа Н. Шараївського, що потрапив до цілком

таємного щотижневого зведення секретного відділу ДПУ УСРР № 51/113 за 16–

22 грудня 1928 р.: «Пишу Вам про той шлях, що став переді мною. Цими днями

думаю зовсім зректися сану, оскільки жити через моральну та матеріальну

скруту — неможливо. Віддав з великим зусиллям 200 руб. “самообкладання” і

знову цими днями чекає та ж сама історія, тільки більшого розміру, і це окрім

державних податків і позбавлення права голосу. Загалом, наше життя скла-

дається з усіх боків так, що жити неможливо. Страждання наші нікому не по-

трібні, а особливо в цей час матеріалізму, коли ніхто нікого нічим не здивує»168.

Отже, проблема збереження/порушення вірності пастирському служінню

для православного кліру так і не втратила своєї актуальності. Подібно до періоду

«релігійного непу» 1920-х рр., зречення сану й у 1930-х рр. не відкривало перед

«зреченцями» жодних перспектив прийнятної соціальної адаптації у комуніс-

тичному суспільстві. Навпаки, радянська держава свідомо руками держслуж-

бовців та суспільства робила все можливе, щоб духовенство залишалося чужо-

рідним елементом у новостворюваній соціальній структурі. До таких висновків

спонукає, до прикладу, такий цікавий документ, як звернення до відділу культів

ВУЦВК завідувача інспекції культів адміністративного відділу міськради м.

Суми (квітень 1932 р.). Останній, повідомляючи найвищу в Україні радянську

інстанцію про те, що до інспекції культів міськради останнім часом дуже часто

звертаються колишні службовці культів з запитами, чому господарники не

приймають їх ніде на працю, хоча вони й відмовились від сану, й хочуть

зайнятися загальнокорисною працею, цікавився: «[…] це впливає на інших

службовців культу, що коливаються і хочуть зняти з себе сан. Що в таких

випадках треба вживати, прохаю пояснити»169. Замість офіційної відповіді з

листовною інструкцією маємо прямо на документі резолюцію червоним олів-

цем: «Пояснення дано особисто інспектору»170. Достовірне уявлення про зміст

цих пояснень можна отримати, читаючи листи кліриків. Так, священик І. Соко-

логорський, звертаючись 2 червня 1928 р. до адміністративно-міліцейського від-

ділу Срібнянського райвиконкому, прохав: «…зняти з обліку службовця культу і

надати загальногромадянські права, а саме право виборчого голосу й приєднати

мене до складу членів Калюжинської земгромади. А позаяк я не мав і не маю

нічого власного — ні будинку, ні землі, то я прохаю закріпити за мною цей

общественний будинок з городом при ньому, в якому я живу і в сучасний

момент. Сім’я моя складається з п’яти душ: я, дружина моя і 3 хлопця —

Михайло 19 років, Микола 16 років — учиться в Гурбинській семирічній школі,

Грицько 12 років, учиться в Калюжинській школі. Моє матеріальне становище в

сучасний момент дуже тяжке й примушує мене прохати РВК: не знайшов би він

можливим надати мені будь-яку посаду»171.

Що ж стосується власне причин зречення сану, то тут слід зауважити

наступне. Обґрунтування цих причин у листах до засобів масової інформації та

до різних органів влади в 1930-х рр. вже несе на собі чіткі відбитки поточних

політичних кампаній та того, що А. Безансон пізніше назвав «заміною дійсності

псевдодійсністю»190. Маючи на увазі вживання виробленої новою владою нової

мови, «де слова набувають значень, відмінних від загальноприйнятних. Її стиль

та особливий словник надають їй значення богослужбової мови: вона позначає

трансцендентність соціалізму. Вона подає сигнал про всемогутність партії.

Вживання цієї мови народом — очевидна ознака його поневолення»191. Так,

аргументи пов’язані з голодом чи насильством стосовно самих кліриків та

членів їхніх роди з боку представників місцевого партійного та радянського

активу, як причини зречення сану, принаймні у відомих документах, що нині

зберігаються у фондах офіційних партійних та радянських установ, а також у

текстах заяв та автобіографій, що надсилались духовенством до преси, відсутні.

Навіть попри те, що короткі заяви та стислі автобіографії однієї й тієї ж особи до

НКВС, РВК чи ВУЦВК та газет не ідентичні, а таки дещо відрізняються за

змістом. Крім того, у зверненнях до вищого керівництва конфесій панотці не

вагалися називати речі своїми іменами. Так, в доповідній записці на ім’я екзарха

України Константина (Дьякова) священики Вознесенської і Дмитрівської церков

с. Стецьківки Білопільського р-ну З. Федоровський та І. Заїка, детально опи-

савши повсякденне життя їхніх родин та своє пастирське служіння, відверто

констатували: «Не маючи квартир, сплачуючи непосильні та незаконні держ-

податки, заборона здійснювати обряди з молитвою у свята, позбавлення віру-

ючих громадян [задоволення — Авт.] релігійних потреб, ходіння з сапками в

поле на буряки для незвичної та незручної для нас праці (при тому без-

коштовної), не враховуючи того, скільки ми там переносимо насмішок, зну-

щання та приниження і, зрештою, заборона дзвонити в дзвони і провадити

служби, все це не що інше, ми вважаємо, як непрямий на нас тиск і пере-

слідування, гоніння на церкву та релігію»192. Типовими, на відміну від аргу-

ментації зречень у 20-х рр., стали формули «бажання працювати на користь:

радвлади, трудящих_______, перетворення старого життя на нове». Досить рідкісними є

і відкриті визнання кліриками справжніх причин зречення, як це зробив у листі

до газети «Червоний край» дяк О. Громик з с. Вернянки Липовецького р-ну:

«Коли я зрікся дякувaти в 1925 році, то мені в 1926 році надають виборчі права й

вибирають мене уповноваженим по землевлаштуванню по с. Вернянці. Провів-

ши землевлаштування в 1926 р., і був як гарний громадський робітник, но не

знаю з якої причини знов позбавляють мене виборчих прав. Коли довідався за

що мене позбавили, то виявилось, що причина була мого дяківства. І так я до

цього часу не маю виборчих прав. Коли я жию в соціялістичній країні, то я бачу,

що релігія є ворог соціялізму так і народу, то кидаю й зрікаюсь дяківського сана

назавжди (лютий 1930 р.)»193. Або священик Я. Чаговцев у заяві до НКВС від

19.9.1929 р.: «це необхідно для моїх дітей, що перебувають на службі і з огляду

на чистку, що передбачається»194. Натомість можемо спостерегти: а) «бажання»

зреченця бути непричетним: до діяльності «контрреволюційних», «націоналіс-

тичних», «клерикальних» чи просто «антирадянських» зовнішніх та внутрішніх

сил__

Б) «переконання» у тому, що: релігія

є знаряддям темряви й контрреволюції; церква й релігія стоять на перешкоді

будування соціалізму; релігія є зброя темряви й неуцтва; що місце церкви

повинна зайняти радянська школа; що церква відживає останні часи, і надалі

залишатись не хочу; це є релігійний дурман, котрий затемняє темні маси насе-

лення, тепер я бажаю зріктися цего дурману; побачивши, що релігія як владі, так

і мені стоїть на перешкоді, то я зрікаюся дяківського сану назавжди; церква та її

службовці з’являються головними ворогами радвлади в здобуванні соціялізму в

нашій країні; усвідомлення того, що заходи, які переводить радвлада, мають за

мету покращення суспільного ладу й відповідають потребам мас і що релігія

стоїть на перешкоді тощо. В) просто «бажання»: принести посильну користь

радянській країні; увійти до великої сім’ї будівників безкласового суспільства;

стати чесним трудящим; прийняти участь в більш корисній для суспільства

справі — колективізації і взагалі перебудови старого життя на нове по пляну

С.Р.С.Р. тощо.

Наведемо кілька прикладів. Заява протоієрея Смоличева Г.: «Я, протоієрей

Смоличев Герасим Пилипович, колишній викладач Чернігівської семінарії, кан-

дидат богослів’я, прослужив 45 років по духовному і Міністерства народної

освіти відомствам, прийшов до переконання, що вся моя діяльність була спря-

мована на шкоду народові. Близьке знайомство зі священнослужителями всіх

видів та відтінків переконало мене в тому, що вони переслідують шкідливе діло

затемнення мас і інтереси шкурного паразитичного характеру. Прикриваючись

словом божим, поводять свою контрреволюційну діяльність на шкоду трудящим

масам. Я переконався, що місце церкви повинна зайняти радянська школа. Тому

пориваю назавжди з релігійним культом, зрікаюсь сану і закликаю усіх мудрих

(в оригіналі — благоразумных — Авт.) і чесних служителів культу наслідувати

мій приклад» (20.1.1930 р.)197.

«Єпископ української автокефальної православної церкви Марко Грушев-

ський, зрікаючись сану (1931 р.), заявив: «Я був […] за одного з фундаторів і

активних діячів цієї церкви протягом 10-ти років. Я зазначаю, що УАПЦ […]

зорганізована тоді, коли радянська влада ущент розбила українську контр-

революцію. Це наперед визначило дальшу антирадянську діяльність УАПЦ, що

була тільки однією з форм контрреволюційної діяльності в умовах радвлади.

Склад керівників УАПЦ і її духівництва цілком відповідає завданню УАПЦ —

боротьбі з радвладою під прикриттям церкви. Велика частина так званих свя-

щеннодіячів УАПЦ складалась з антирадянських, політичних елементів. До

організації парафіян УАПЦ на периферії взялися елементи націоналістичні,

контрреволюційні. Все наведене вище остаточно переконало мене, що так звана

УАПЦ була і є не що інше, як зручне знаряддя в руках української контр-

революції в її боротьбі з радвладою та соціалістичною революцією. Разом з тим,

я переконався, що релігія взагалі перешкоджає культурному зростанню люд-

ности, що вона є знаряддям темряви й контрреволюції. Я зрікаюсь свого сану

єпископа й священнодіяча й пориваю назавжди з релігією, щоб стати грома-

дянином СРСРｻ199.

«Я, колишній єпископ української церкви, знявся з обліку службовця культу

і вийшов із складу діячів церкви. Спонукало мене до цього те, що українська

церква, як це визнала вона й сама, своєю антирадянською діяльністю пере-

творилася на організацію контрреволюційну. Націоналізм і шовінізм її — це те,

що характеризувало її життя. Не бажаючи надалі підтримувати ці настрої серед

громадян УСРР і розуміючи, що продовження моєї церковної діяльності було б

продовженням роботи шкідливої для трудящого люду УСРР, я цілком свідомо й

рішуче розірвав з церковною діяльністю. К. Малюшкевич (1934 р.)»200.

На середину — другу

половину 1930-х років «зреченці» й та частина духовенства, яка офіційно не

зреклася священства, але вийшла за штат у зв’язку з тяжким матеріальним

становищем, не була заарештована чи вислана адміністративним порядком, не

загинула в роки Голодомору й не була розстріляна під час репресій 1937–

1938 рр. працювала у різних галузях народного господарства (до прикладу:

священик Маняко А.В: «в 1935 р. в зв’язку з ліквідацією церкви217 переїхав на

Донбас, влаштувався рахівником, потім у м. Красний Луч влаштувався на шахту

“на нижчу посаду”, поступово висунувся до старшого бухгалтера»218; священик

Басовол С.: у 1937 р. керував ветеринарним музеєм у Києві219; протоієрей

Бутвиненко К.: у листопаді 1937 р. працював на залізничній станції експеди-

тором, потім на ст. «Киев» в установі «Дортек», вагівник220; протоієрей Говя-

довський Х.: після 1930 р. працював бухгалтером артілі «Взутпобутремонт»;

архієпископ Малюшкевич К.: працював бухгалтером мотофлота Горкомхоза,

підробляв палітурником221 тощо) чи залишалась безробітною. Траплялося досить

багато випадків, коли священики, «офіційно» знявши сан, продовжували таємно

виконувати пастирські обов’язки. Таким був, зокрема, священик Лебідь з Він-

ницької області. «Колишнього священика прийняли до колгоспу. Проте він у

себе в будинку задовольняв потреби віруючих.__