Тема 5. Повсякденне життя в роки Другої світової війни.

1. Повсякденність селянина в ході війни.

2. Буденність периферії в ході війни.

3. «Релігійний ренесанс» у повсякденному житті дууховенстваі віруючих.

4. Повсякденність киян у Другій світовій війні.

5. Будні окупації в спогадах остербайтерів.

1. На захопленій території України нацистами було утворено декілька тери-

торіальних об'єднань. Досліджувана територія адміністративно входила в межі

рейхскомісаріату «Україна», утвореного згідно декрету Гітлера від 20 серпня

1941 року17, у межах якого було встановлено чотирьохступеневий адміністра-

тивно-територіальний поділ. Територія, що досліджується у даній статті, вхо-

дила до складу генеральних округ: Київської – до складу якого входили

сучасні Київська та Полтавська області та Дніпропетровської, які поділялися

на 2) області, округи або райони, а ці в свою чергу на 3) сільські общини та

уїзди, 4) села та інші дрібні населені пункти18.

Кожна генеральна округа поділялася на 20—30 районів з населенням у

150—200 тис кожен. На чолі району (гебіту) стояв гебітскомісар – обов'язко-

во рейхснімець. Йому підпорядковувались усі цивільні місцеві органи влади.

Він мав надзвичайні повноваження та широкі адміністративні права. Ним ви-

давалися обов'язкові постанови, накази та розпорядження, що регулювали

життя в межах району. Владу в селах представляли сільські бургомістри або

старости сіл, що призначалися районними комісарами. У великих селах інсти-

тут окупаційної влади уособлювали коменданти або представники гебітскомі-

сарів. На всій окупованій території були створені районні, волосні та сільські

управи, що виконували функцію допоміжних місцевих установ та уособлюва-

ли окупаційну владу на місцях. Районні управи очолював голова району, що

обирався з місцевого населення. За своєю компетентністю райуправа була ви-

конавчим органом німецької адміністрації, сприяла стягненню податків і збо-

рів з місцевого населення, відправці молоді до Німеччини, відала справами

місцевого господарства в межах району. В своїй структурі вона мала такі основ-

ні відділи: загального управління, поліцейський, шкіл і культурних закладів,

охорони здоров'я, ветеринарний, фінансовий, будуправління, промисловий,

постачання і забезпечення робочою силою та пропаганди19. Сільські управи

утворені з метою зміцнення влади на місцях, були надзвичайно обмеженими в

своїх функціях. Основним обов'язком голови сільської управи був нагляд за

стягненням податків і зборів, мобілізація всіх місцевих ресурсів на користь оку-

пантів. Для виконання вищеназваних завдань, в своєму розпорядженні сільські

управи мали сільську поліцію. За характером своєї діяльності вони були поз-

бавлені можливості самостійно вирішувати будь-які питання, що стосувалися

політичних та суспільно-господарських справ і лише доводили волю окупантів

місцевому населенню та були виконавцями розпоряджень гебітскомісарів.

Основою політики Німеччини на окупованих територіях України було ви-

користання наявних на ній трудових та матеріальних ресурсів. На думку ви-

щого німецького керівництва, армію та Рейх, в плані постачання харчовими

продуктами, слід було утримувати за рахунок села. Керівники Рейху сходили-

ся на думці, що Україна має стати важливим сировинним придатком у війні

Німеччини на сході. Зокрема А. Гітлер в листі до Муссоліні від 21 червня

1941 р. зазначав: «Маю надію на те, що нам вдасться забезпечити на тривалий

час на Україні загальну продовольчу базу»20. Про це ж зазначав і рейхско-

місар східних територій А. Розенберг, покладаючи на Україну завдання забез-

печення Німеччини харчами та сировиною21. У наказі військового інтенданта

верховного командування німецької армії від 16 липня 1941 р. про постачання

військ було сказано: «Для збереження запасів Німеччини війська повинні жи-

ти за рахунок місцевого сільського господарства»22.

Економічна політика Німеччини носила на селі відверто грабіжницький та

антигуманний характер, що яскраво проглядається на тлі наказів та розпоряд-

жень окупаційної влади, що застосовувались нею стосовно місцевого населен-

ня. На окупованій території для селян встановлювалися численні грошові та

натуральні податки. Їх розміри, норма та форми здачі в окремих місцевостях

були різними і багато в чому залежали від позиції місцевої адміністрації.

Серед грошових основними виступали сільськогосподарський та подушний,

об'єктами обкладання яких були земля, сади, худоба селян та власне саме

населення. Також селянами на окупованій території сплачувався податок на

домашніх тварин та деякі одноразові податки. Для прикладу, розмір сільсько-

господарського податку становив 400 крб., подушного – 100 крб., обов'язкове

страхування обходилося до 300 крб. За собаку селяни мали сплачувати від 80

до 225 крб. на рік, за випас худоби у лісі 150 крб., реєстрація народження

дитини коштувала 10 крб., шлюбу – 50 крб., смерті – 20 крб.23.

Суми грошових податків, накладених на господарства селян, здебільшого

перевищували всі сукупні доходи пересічної селянської родини. На Полтав-

щині сума грошових податків, сплачених сільським населенням протягом

1942—1943 рр. з одного селянського двору, становила в середньому відповідно

2315 крб. (1942 р.) та 3112 крб.24. Тоді як прибуток однієї селянської родини,

отриманий нею за роботу в громадському господарстві за 1942 р., складав

близько 700 г зерна на 1 трудодень25. При обов'язковому мінімумі у 22 тру-

додні, протягом місяця селяни могли заробити близько 15 кг зерна на одного

працездатного члена родини. Вартість такої ж кількості борошна за базарни-

ми цінами дорівнювала від 900 до 1200 крб.26. Таким чином, аби сплатити

річну норму податку, селянська родина мала повністю продати більше як

тримісячний запас зерна, розрахований на одного її члена. За оцінкою вітчиз-

няних дослідників загальна кількість грошових податків введених окупантами

в сільських місцевостях доходила до 12 видів27.

У якості натурального податку селяни були змушені здавати молоко,

м'ясо, яйця, птицю, вовну, шкіру та хутро тварин та іншу продукцію з домаш-

нього господарства. На початку окупації німцями була встановлена норма

здачі м'яса сільським населенням, що тримало в господарстві м'ясну худобу.

За нею, до кінця 1941 р. слід було здавати по 65 кілограмів свинини і стіль-

ки ж яловичини28. Взимку 1942 р. окупаційна влада перейшла на встановлен-

ня загальної норми для кожного села. Для виконання цих норм уся наявна

кількість худоби, що планувалась до здачі, розподілялася по домашніх госпо-

дарствах селян. Вже влітку 1942 р. всі селянські господарства Київської та

Кіровоградської областей були задіяні в обов'язковому здаванні тієї чи іншої

кількості м'яса. З часом ситуація зі здачею м'яса сільським населенням перет-

ворилася на реквізиції цієї продукції. Ближче до кінця окупації значно по-

частішали випадки вилучення у населення корів. У багатьох випадках вони

супроводжувалися насильством з боку німців та їхніх прибічників по відно-

шенню до власників худоби. У інформаційних повідомленнях німецьких ка-

ральних органів зазначалося: «Поставки скоту можуть бути виконані лише в

разі застосування радикальних засобів. Конфіскація останньої корови у селя-

нина в багатьох випадках змушена супроводжуватись крайніми заходами»29.

Окрім поставок м'яса худоби з власних господарств сільське населення

мало здавати м'ясо птиці. Для селян на Полтавщині встановлювалася норма

для здачі домашньої птиці 5—6 кг та відповідні строки її виконання. Так, для

мешканців Гадяцького району були встановлені відповідні терміни для здачі

гусей, курей та качок. На протязі з 15 по 30 вересня 1942 р., з кожного се-

лянського двору, власники якого тримали птицю, селяни мали здавати не мен-

ше 1 кг її живої ваги. З 1 по 30 листопада цього ж року селянам належало

Нацистський окупаційний режим 151

здати 3 кг, а з грудня 1942 р. до лютого 1943 р. ще 2 кг. При цьому вага однієї

зданої птиці не повинна була бути нижчою за 0,7 кг . За здавану птицю для

селян встановлювались відповідні розцінки. Так, наприклад, здавці на Черка-

щині за 1 кг курки отримували 3 крб. 50 коп., за 1 кг гусей 2 крб. 80 коп., за

1 кг м'яса індиків 3 крб. 15 коп.31.

На окупованій території німцями було встановлено поштучну здачу яєць

з кожної курки, тоді як за радянської влади яйця здавалися погектарно. Нор-

ми здачі яєць були встановлені зазвичай в межах від 130 до 160 яєць. У 1942

р. у Полтавській області була встановлена норма щоквартальної здачі селяна-

ми яєць по 27 шт. за квартал32. За невиконання норм здачі цієї продукції

відповідним наказом сільськогосподарського коменданта передбачалося заби-

рати у населення птицю та передавати її німецьким військовим частинам.

На початку окупації в Київському районі Київської області були відкриті

пункти прийому молока, куди кожен двір повинен був здати до кінця року

100 л молока і 15 яєць33. У 1941 р. наказом сільськогосподарського комендан-

та від 10 жовтня по Полтавській області було встановлено річну норму здачі

молока у 620 л з однієї корови. У 1942 р. ця норма була збільшена до 720 л

при жирності молока у 3,8%. При наявності в господарстві другої корови її

власнику належало здавати від неї 940 л молока на рік. У 1943 р. норми моло-

копоставок населенням по цій області були збільшені до 820 л34. У Черкась-

кому районі Черкаської області норма річної здачі молока у 1943 р. становила

700 л від однієї корови жирністю 3,8%. При цьому, згідно наказу крайс-

ляндвірта від 28 грудня 1942 р. в селах утворювались т. з. «трійки» у складі

старости села, уповноваженого по молокоподатку та приймальника молока, на

яких покладалася відповідальність за забезпечення регулярного надходження

молока на пункти маслозаводу. Згідно зазначеного наказу населення повинне

було зареєструвати усіх наявних у нього корів. Усі незареєстровані їх власни-

ками корови мали вилучатися35.

До старост сільських управ скеровувалися різні звернення та розпоряд-

ження, покликані забезпечити повне виконання місцевими мешканцями норм

здачі молочної продукції. Так, згідно розпорядження полтавської обласної

сільськогосподарської комендатури пропонувалось «кожному власнику коро-

ви здавати всю наявну кількість вершків, молока, а також селянського або

витопленого масла, що при скромному вживанні у своїй сім'ї є лишком на

маслозавод». Якщо власник корів проживав на віддаленій відстані від злив-

них пунктів або заводу, йому дозволялося замінювати молоко маслом. Замість

кожних 20 л цільного молока слід було здавати 1 кг селянського або 0,850 г

витопленого масла. Найменша норма здачі молока для 1942 р. для власників

корів за І квартал від однієї корови визначалася у 100 л. За ІІ квартал селя-

ни, що тримали корів, мали здавати вже 150 л молока жирністю в 3,8%. Ті ж,

хто мав 2—3 і більше корів, від другої корови в І-му кварталі мали здавати

150 л, в ІІ-му кварталі 250 л (3,8%). У розпорядженні зазначалося: «Ті коро-

ви, що дояться, а молоко не здається, та ті, що не зареєстровані, забираються.

Всі ялові корови переходять до заготскоту на м'ясо»36.

Ближче до кінця окупації в усіх окупованих селах встановився суворий

контроль над здачею населенням молока. У селах Полтавщини, що належали

до Хорольської районної управи, діяло розпорядження, за яким селяни, що

вчасно і повністю виконали норми поставок молока у 1942 р. в наступному

році мали щоденно здавати 2—3 л цього продукту. Селяни, що мали борги по

його здачі, повинні були виконувати норму у 3—4 л37.

За сплатою натуральних податків в захоплених селах німцями було вста-

новлено жорсткий контроль, коли невиконання тих чи інших норм їхньої здачі

суворо переслідувалось представниками місцевої влади. Зокрема, у розпоряд-

женні сільськогосподарського коменданта до старост сіл Велико-Дубечансько-

го району Київської області зазначалось: «У селах, в яких не буде виконува-

тись поставка худоби, а також молока, яєць та картоплі, щотижня буде

повішено 5 чоловік на село. Такі міри будуть застосовуватись доти, поки всі

держпоставки не наладяться цілком»)38. За підрахунком органів ЦК КП(б)У

за період окупації в середньому по Україні на одне селянське господарство

сума податків грішми склала 3 200 крб., хлібом 500 кг, яйцями 1500 штук,

молоком до 2000 л39.

Крім оподаткування, до населення застосовувались різноманітні штрафи

та стягнення за порушення тих чи інших розпоряджень місцевої влади та ін.

(Таблиці 1, 2) У роки окупації в життя сільського населення, що зосталося на

окупованій території, міцно увійшли ревізії та конфіскації особистого майна.

Селянам доводилося віддавати окупантам свої домашні речі та продукти заго-

товлені для власного споживання. За інформацією УШПР у осінньо-зимовий

період у селян проводилися вилучення теплого одягу: жупанів, валянок, рука-

виць, панчіх, вовни40. Така заготівля, при сумлінному виконанні її місцевою

поліцією, в окремих селах набувала характеру відвертого грабунку. Командир

одного з партизанських з'єднання П. Бердник повідомляв, що окрім речей, які

належало здавати згідно розпоряджень німецької влади, поліцаї тягли з хат

селян все, що їм траплялося на очі: кожухи, валянки, ковдри, білизну тощо41.

Командир партизанського загону, що діяв на території Київській області,

Скрипник, стосовно подібних фактів повідомляв: «В селах забирають не лише

теплі речі, чоботи, валянки, кожухи, але й чоловічий одяг, білизну. Доходить до

того, що забирають жіночий одяг, сорочки, хустки, джемпера, не говорячи вже

про жупани, валянки та чоботи. (...) При перших заморозках та снігу під

станцією Кигичевка ми бачили німецького офіцера вдягненого у жіночий

білий кожух і солдатів закутаних у селянські рядна»42. Окупантами грабува-

лися цілі села. Так, в одному з повідомлень партизанських загонів, що діяв в

тилу ворога, повідомлялось: «Багато сіл на Україні можна зустріти, де немає

зовсім курей, гусей, свиней та дрібної худоби»43.

Характерним змістом повсякденного життя селян в часи німецької окупа-

ції була їх тяжка щоденна праця на користь Німеччини. Зокрема, згадуючи

своє перебування під окупацією, мешканка с. Дем'янці Переяслав-Хмельниць-

кого району Київської області Луговик Людмила Андріївна (1922 р.н.) зазна-

чає: «Кожний день робота була, кожний день... <…> Як начинається весна, в ка-

гати картоплю перебірали, тоді садить, тоді сапать, тоді жнивувать. <…> Да

робота безконечна була <…> я і орала, і сіяла, і косила, і в'язала, і усяку робо-

ту робила»44. Все працездатне сільське населення, проживаюче на окупованій

території, включаючи підлітків віком від 14 років, підпадало під обов'язкову

трудову повинність, що в умовах нацистської окупації означало його постійну

участь на різного роду роботах. Для більшості селян це була праця в громад-

ських господарствах, що були утворені новою владою на зміну колгоспам. Ро-

бота в них була такою ж як і до війни. Селяни обробляли землю, отримували

з неї урожай, доглядали за худобою тощо. Основною відмінністю у порівнянні

з минулим було те, що остання так само як і дрібний сільськогосподарський

інвентар утримувались по садибах селян. Умови праці в громадських господа-

рствах були вкрай тяжкими. Часто вони межували з відвертим фізичним при-

мусом. Досить частими були випадки, коли селян доставляли на поле під кон-

воєм. Під час самої роботи їх охороняли німецькі солдати або ж поліція. В міс-

цевостях, де незадовільними виглядали показники праці місцевого населення,

для забезпечення нормального вчасного виконання господарських завдань в

районах та окремих селах виділялись заручники з числа членів громад. У разі

поганої праці решти членів, заручники розстрілювались. В місцевостях, в яких

керували занадто жорстокі керівники, селяни, аби не спізнитися на роботу, ще

за декілька годин до її початку виходили з дому і прямували на поле. Про су-

ворість діючого режиму у ставленні до працівників господарств свідчить запис

у щоденнику одного з мешканців Іркліївщини Ф. Кушніра: «На холодну робо-

ту люди, налякані німцями, негайно йшли, так що були і зайві, не зважаючи ні

на який мороз»45. Ось як відображено момент німецького господарювання у

спогадах мешканки с. Сомкова Долина Переяслав-Хмельницького району

Київської області Чабан Домахи Григорівни: «Сільський староста у нас був і

ще голова громадського господарства, так воно називалось. Ну так вони не ду-

же, німці, господарювали. У Помоклях комендант був, так оце як приїде, як

тільки запізнимось на роботу, особливо хлопців, як чуть не сім часов, на полі

уже, або в пів восьмої [прийдуть], так пльотки такої дає, що ого. Так там один

каже: «Це я переїжджаю з поля на поле». То переводчиця каже: «Це він там

кончив і переїжджає». Тоді перестав бить, а то б'є»46.

За свою роботу в громадських господарствах сільське населення отриму-

вало пайок борошном чи зерном. Його розмір не дозволяв більшості селян-

ських родин відчувати себе в безпеці перед загрозою голодного існування.

Майже в усіх захоплених німцями українських селах, мешканці потерпали від

недоїдання та тяжкої непосильної праці. І. Стріха в статті «Два роки німець-

кої окупації на Лубенщині» відмічав: «Селяни ходили понурі, чорні, чорніші

чорної землі»47. Така характеристика в повній мірі відбиває загальну картину,

що установилася в основній масі окупованих фашистами сіл.

Праця в громадських господарствах на користь окупантів займала основне

місце в повсякденному житті сільського населення. Для роботи у власному

господарстві у основної маси сільських мешканців не вистачало ні часу ані

фізичних сил. Працювати на своїх присадибних ділянках селянам вдавалося

тільки під час невеликих перерв. І то, це було можливим за умови, якщо земля

громадського господарства була розташована недалеко від місця їх проживання.

Ситуація з браком часу призводила до того, що окремі селяни, аби обробити

свої ділянки, працювали на них вночі48.

У період, коли основна робота в громадських господарствах була зробле-

на, селяни виконували різноманітні повинності, накладені на них місцевою

владою. Мешканці окупованих сіл працювали на будівництві доріг, мостів,

здійснювали перевізні роботи, очищали від снігу залізничні колії та шосейні

шляхи, ремонтували пошкоджені ділянки шляхів сполучення, будували дамби

тощо. Ця праця селян була безкоштовною і виконувалась ними в порядку тру-

дової мобілізації. Особливе місце займали роботи, пов'язані з зведенням обо-

ронних укріплень. Сільське населення змушене було брати участь в копанні

протитанкових ровів, окопів та траншей, спорудженні ДОТів, ДЗОТів, а та-

кож інших конструкцій оборонного призначення. Для здійснення такої робо-

ти, селяни часто відвозилися далеко від своїх домівок. Іноді їм доводилося

діставатися до місця робіт пішки на відстані у 15 і більше кілометрів. Під час

мобілізації робочої сили в селах, окупанти вдавалися до практики облав. Так,

на Дніпропетровщині, зловлені, в буквальному розумінні, жінки та підлітки

направлялися до спеціальних таборів, де вони проходили перевірку на при-

датність для виконання тих чи інших робіт49. При цьому, не робилося жодних

виключень для тих селян, хто мав на утриманні по п'ять і більше дітей або ж

старих та хворих родичів. В селах склалася система, коли самі керівники

сільськогосподарських підприємств виділяли певну кількість людей з гро-

мадських дворів на ті чи інші роботи. При цьому, члену громади видавалася

повістка з зазначенням часу і місця куди він мав з'явиться для роботи. Неви-

конання трудової повинності загрожувало селянам тілесними покараннями,

економічними санкціями, ув'язненням до трудових таборів та навіть смертю.

У власних спогадах більшістю селян відмічається, що основною ознакою їх

життя у цей період була робота у громадських господарствах. Про характер

існування селян у той період дають уявлення їх спогади. Зі спогадів Дубик

Тетяни Сергіївни: «У войну жили трудно. Робить нікому було, чоловіків не бу-

ло, а баби самі. Вісім кілометрів чи дев'ять пішки туди і назад [на роботу]. Як

жнива, то як поїхали, то вони додому не приїжджають поки не кончать жнива.

І по тижню були. Як діти малі, то вранці поїдеш – увечері додому приїдеш, а

вранці знову на поле»50. Любов Андріївна Тулуб згадувала: «Робить почала при

німцях, гонили ж і на дороги, і на роботах отут сільськогосподарських. І коло

молотарки було мішки тягаємо ці. <...> Як німці стали, так і почали на робо-

ту гонить. Підлітки, воно ж не способне ще нічого, а вже мусили робить. Нічо-

го не платили, я такого не помню, не пам'ятаю, щоб плату яку получили, а ро-

бить... Знаю, я ще ж і мала була, ще невелика, на жнива вже почала ходить.

Учили старші жінки снопи в'язать... В общєм сільськогосподарські роботи»51.

Складний відбиток на становище сільського населення справляла діяль-

ність представників місцевої влади. Окупанти подбали про те, аби на захоп-

леній території створити опору, на яку можна було спиратися у виконанні

власних планів. До співпраці з окупантами населення змушували різні чинники.

Одна частина у такий спосіб намагалася зберегти власне життя, інша бажала

повернути собі відібране майно та влаштуватись на старому-новому місці. Ось

як описує цей процес житель с. Мойсенці Іркліївського району Черкаської об-

ласті: «Буржуї, що повернулися з Донбасу на наші села входили в свої хати,

а тих, що ті хати покупили, виганяли у світ. Це так по-німецькому»52. (З текс-

ту заяви Гаврика Макара Микитовича до начальника сільської поліції с. Тим-

ківка Полтавської області: «Прохаю начальника сільської поліції аби мене прий-

няли в поліцію. Я бажаю бути поліцейським, тому що я був ізосланий, а після

вступу німецьких військ приїхав в хутір Сабоданів і нема в мене де жити. По

соцстану середняк, безпартійний»)53. Прошарок селян, бажаючих співпрацю-

вати з німцями, склав на селі основу, на яку спирались окупанти у здійсненні

своєї політики. Даючи оцінку становищу в селах Київщини, командир парти-

занського загону Я. Носенко, що діяв на окупованій території, відмічав: «Якщо

з першого погляду подивитися на теперішнє село, то можна невірно визначи-

ти чий бік займає селянство, тому що реакційні елементи, колишні куркулі,

репресовані, ображені підняли голови. Їх можна бачити скрізь, вони зараз гос-

подарі становища, усіма силами підтримують німців, навіть намагаються не

помічати, що в нього забрали останнього кабана, а основна маса населення

принишкла, мовчіть, плететься у хвості за зрадниками батьківщини»54.

2. Задля підтримання «порядку» та виконання норм поставок продукції в

окупованих селах, представники окупаційної влади вимагали від селян повно-

го дотримання усіх наказів та розпоряджень німецького керівництва. У ввіре-

них їм селах вони впроваджували суворі, а іноді і жорстокі порядки. За най-

меншу провину мешканці могли бути суворо покарані, аж до позбавлення

життя. Так, у с. Терновка на Полтавщині місцевий староста Корнієнко запро-

вадив такий режим, коли селянам під загрозою покарання не дозволялося ні

в день ні в ночі збиратися для спілкування, навіть по два-три чоловіки.

Помічені за розмовами селяни затримувалися місцевою поліцією і передава-

лися до гестапо. Серед мешканців цього села було складено список особливо

неблагонадійних селян. Всі вони зобов'язувалися щовечора після роботи при-

ходити на реєстрацію до сільської управи. У випадку, коли хтось з них не з'яв-

лявся у визначений для цього час, староста у супроводі старшого поліцая

виїжджав на конях до його двору гукаючи, що коли через годину такий чо-

ловік не з'явиться у нього в управі, тоді його дружина і діти мусять збирати-

ся «на яр»55. Смисл такого вислову трактувався однозначно.

На сільську поліцію покладалося завдання виявляти в селах ворожі новій

владі елементи, організовувати на місцях відправку робочої сили до Німеччи-

ни. Також на подібний прошарок людей німецька влада покладалась під час

здійснення ревізій та вилученнях майна селян.56—57 За цю роботу поліцаї, як

правило, отримували спеціальне заохочення харчовими продуктами. За певних

обставин вони могли також залишати собі забрані у односельців речі. До лип-

ня 1942 р. діяло розпорядження, за яким кожен поліцай в сільській місцевості

отримував щомісячну заробітну платню розміром у 300 крб.58. У разі, коли їм

доводилося брати участь у каральних експедиціях, розстрілах, або вдавалося

проявити себе у боротьбі з партизанами, викрити їх спільників тощо, для них

передбачалася додаткова грошова винагорода. Після липня 1942 р. поліцаї, що

перебували на службі у сільській поліції, перестали отримувати заробітну

платню. Натомість, для них були введені певні поступки в сплаті натуральних

та грошових податків. З огляду на наведену вище ситуацію, іноді в одному

селі могло налічуватися до двадцяти і більше поліцаїв. За діючою ж нормою

їх мало бути по одному чоловіку на кожні сто мешканців. Після проведення

серед поліції декількох наборів до війська, кількість поліцаїв в селах зменши-

лася до двох-трьох осіб59.

Життя селян на окупованій території видавалася більш тяжким з огляду

на вкрай низький рівень забезпеченості сільських мешканців медичною допо-

могою. В межах центральної України, на кожні 3 000 осіб цивільного населен-

ня, призначався лише один лікар60. У селах ця цифра була ще нижчою. В не-

задовільному стані в роки окупації знаходилась і більшість медичних закладів

на окупованій території була пограбована. Обладнання та медикаменти з них

були забрані німцями, або пограбовані місцевим населенням. Як наслідок, в

сільських районах майже не було діючих медичних установ. Особливо це сто-

сувалося тих з них, де велися активні бойові дії. Ті медичні заклади, що про-

довжували функціонувати на селі, не були спроможні надати населенню

якісну медичну допомогу через відсутність медикаментів та кваліфікованого

персоналу. Білизну, харчі, змінний одяг – все це, як правило, було відсутнє в

медичних установах. Крім того, в лікарнях катастрофічно не вистачало ліків

та інших матеріалів, необхідних для проведення лікувального процесу. Через

всі ці обставини, наявність в селі лікаря чи іншого медичного працівника не

гарантувала селянам надання їм необхідної допомоги. Ось як згадує про це

мешканка с. Гланишів Переяслав-Хмельницького р-ну Київської області Юр

Уляна Сергіївна: «Де там та була медична? На мене як напала цинга, як на

яснах ото, зуби чуть не всі випали, так ото тільки і спасу було, шо цибулею

натирала. Трохи спасла, бо було б усі випали»61. Згідно даних інструкції про

охорону хворих від 1 травня 1942 р., для надання медичної допомоги, пов'яза-

ної з лікуванням зубів, призначався один лікар на 10 000 населення. Харак-

тер такої допомоги зводився до звичайного лікування, як то пломбування та

видалення зубів. Послуги в протезуванні зубів чи взяття їх під коронки зуб-

ними лікарями взагалі не надавалися62.

У період окупації існував помітний брак лікарів для обслуговування насе-

лення в сільських місцевості, тому обов'язки по медичному забезпеченню се-

лян перекладались на фельдшерів. Згідно позиції німецького керівництва, для

всіх медичних працівників на окупованій території встановлювався чіткий

пріоритет, за яким вони мали першочергово опікуватися здоров'ям німецьких

солдатів та командирів. Цивільне ж населення могло розраховувати лише на

термінову медичну допомогу в разі серйозної хвороби чи каліцтва, що прямо

загрожувало його життю. Згідно інструкції про охорону здоров'я від 1 травня

1942 р., стаціонарне лікування та госпіталізація цивільного населення, прожи-

ваючого на окупованій території, дозволялась лише за умови явної загрози

життю хворого. Через це до лікарні селяни потрапляли лише у випадку тяж-

кої хвороби або ж серйозного каліцтва, що потребувало термінового медичного

втручання63. З медичних закладів, на окупованій території, здатних надавати

подібну допомогу, функціонували лише окремі районні лікарні. Через відсут-

ність обладнання та медикаментів їх робота знаходилась на вкрай низькому

рівні. Так само, як і на селі, районні лікарні не були в достатній мірі забезпе-

чені білизною, харчами та медикаментами. Все це хворий повинен був прино-

сити з собою. Через такий стан речей, в більшості випадків, сільське населен-

ня обслуговувалося лікарями на дому. Не маючи грошей, за надані медичні

послуги селяни змушені були розраховуватися продуктами з власного госпо-

дарства. Здебільшого, єдиною допомогою, на яку могли розраховувати селяни,

були звичайні поради медичних працівників.

Відвідування районних лікарень сільським населенням майже унеможли-

вилось через жорстку систему наказів, яким обмежувалось пересування гро-

мадян. Складну проблему в цьому відношенні становила віддаленість багать-

ох сіл від своїх районних центрів, а також відсутність на селі відповідного

транспорту для перевезення хворих. В разі потреби для цього прилаштовува-

ли звичайні селянські вози. Для хворих у лікарняних закладах вводилася пла-

та за відвідування. За разовий візит до лікаря хворий сплачував 10—15 карбо-

ванців. Перебування на стаціонарному лікуванні коштувало від 15 до 20 кар-

бованців за добу64. Сюди ж додавалися кошти витрачені на харчі, білизну,

медикаменти. Таким чином, багато селян, що проживали в великій бідності,

не могли собі дозволити відвідування лікарень навіть у крайніх випадках.

Внаслідок такого стану речей в окупованих селах зросла кількість людей,

страждаючих на різні серйозні захворювання, що за період окупації набули

ознак хронічних. Серед сільських мешканців різко зросла кількість людей з

нервовими розладами та таких, що були скалічені або сильно виснажені

внаслідок поганих умов життя. У повідомленнях німецьких властей з окупо-

ваних східних територій відмічалося, що під час обстеження робітників перед

відправкою до Німеччини віком від 15 до 35 років, шістдесят відсотків з них

приходилося звільняти через серцеві хвороби, туберкульоз, трахоми, епілеп-

сію, різноманітні фізичні недоліки тощо65.

Упродовж окупації в багатьох українських селах не проводилися жодні

щеплення населення від інфекційних хвороб, через що особливого поширен-

ня серед селян набули інфекційні захворювання – висипний та черевний ти-

фи, інші паразитарні хвороби. В окремих місцевостях ситуація доходила до

того, що більшість сільського населення була заражена різними хворобами, що

часто перевищувало рівень будь-яких санітарних норм. У таких селах оголо-

шувався карантин для всього місцевого населення. Подорожнім заборонялося

лишатися в них на ніч. Для тимчасових зупинок проїжджаючого повз них на-

селення там облаштовувалися спеціальні пункти, що розміщувалися у незай-

нятих приміщеннях. З огляду на виникнення загрози поширення масових хво-

роб на місцях здійснювалися відповідні заходи. Зокрема, у зверненні голови

Тимківської районної управи до старости с. Тимки зазначалось: «В зв'язку з

тим, що в селах нашого району Оржиця та Онішки появилася епідемія висип-

ного тифу ставлю на вид їх старост, що в ці села забороняється будь-кому

заїжджати на ночівлю, в гості до знайомих або будь-до кого та організовувати

різні сходи, гуляння по хатах. Провести боротьбу з завошивленістю населення

шляхом пропарювання одягу в хатніх печах. Винних [у невиконанні] притя-

гати до відповідальності штрафом 100 крб. Контроль покласти на старост та

медпрацівників села»66.

Змальована ситуація з медичним забезпеченням селян на окупованій тери-

торії вказує на те, що загальний рівень медичної допомоги на селі був надто

низький. За архівними даними в роки окупації на території УРСР було зни-

щено 16 тисяч медичних установ67. Лише у Полтавській області було повністю

знищено 689, а також поруйновано 104 будівлі медико-санітарних закладів68.

Значна частина з них припадала на сільські місцевості. Зменшилась також

кількість медичних працівників. З кожних 100 лікарів, які працювали до війни

на селі, продовжували працювати лише 2969