2.2. Виникнення приватної власності. Еволюція розвитку

Виникнення приватної власності

1. Праця громадян є основою створення і примноження їх власності.

2. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Об'єкти права приватної власності

1. Об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

2. Об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці.

3. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.

4. Законодавчими актами України може бути встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, а також види майна, що не може перебувати у власності громадян.

Еволюція розвитку

Історично термін "приватна власність" виник тоді, коли з'явилася необхідність відокремити державне (суспільне) майно від усього іншого майна. В сучасному розумінні поняття "приватна власність" виникло разом із поняттям власності в XVII ст., у період швидкого поширення ідей природного права. Ця епоха породила два напрями розвитку наукової думки, яка досліджувала феномен власності. На першому з них юристи і філософи обґрунтували відокремлення власності, яка походила з комерційної діяльності громадян, від власності правителя (короля), яка в середньовіччі виступала як універсальна форма власності, котра звично називалася publicus або publicare. Таким чином, визначення "приватна" (в англ. мові — private, у франц. — privee, у нім. — privat) з'явилося поза зв'язком із терміном "власність" і слугувало для протиставлення самостійної економічної діяльності людини і діяльності в рамках політичних структур, public office або affaires publiques.

На другому напрямі були здійснені намагання відокремити власність людини, яка виникла природним чином, із самого акту створення тієї чи іншої речі або придбання її в інших людей, від власності, котра за своєю природою перебувала в колективному володінні громадян. У цьому випадку поняття власності розглядалося в абсолютному розумінні. Саме в цьому контексті Дж. Локк вказував, що " кожна людина має власність у своєму особистому володінні...", підкреслюючи: "ми можемо сказати, що результати праці її тіла і роботи її рук належать їй". Перший напрям утворив концепцію приватної власності; другий залишився майже непоміченим і не набув належного розвитку, хоча він міг покласти початок системі поглядів на власність особисту. Але і перший, і другий напрями безпосередньо стосувалися власності інтелектуальної.

Найголовнішим у суспільних відносинах є питання власності, від формування яких залежить розвиток держави, добробут народу.

Високий рівень усуспільнення власності, притаманний державній власності, недостатньо заінтересовує працюючих, які створюють матеріальні блага, багатство держави.

Великий давньогрецький філософ і вчений Аристотель (384-322 рр., до н. е.) підтримував приватну власність. Розглядаючи питання розвитку держави, писав: "Справа в тому, що слід вимагати відносної, а не абсолютної єдності як сім'ї, так і держави. Якщо ця єдність зайде надто далеко, то і сама держава буде знищена; якщо навіть цього і не станеться, все-таки така держава на шляху до свого знищення стане державою гіршою."

Особливо вій наполягав на необхідності приватної власності для землеробів: „чи повинна у землеробів власність бути спільною, чи у кожного приватною, рівно як повинна чи не повинна бути у них спільність жінок і дітей".

Що стосується суспільної власності, то він визначав способи користування нею: "Власність повинна бути тільки у відносному розумінні, а взагалі — приватною. Адже, коли піклування про неї буде поділено між різними людьми, серед них щезнуть взаємні нарікання навпаки, з'явиться більша вигода, оскільки кожен буде із сумлінням ставитися до того, що йому належить." Історичний досвід Східної і Західної Німеччини, Північної та Південної Кореї, . Фінляндії,; Китаю) свідчить, що значно вищої ефективності досягає виробництво, засноване на приватній власності.

Удосконалення форм власності і господарювання є одним з основних напрямів проведення аграрної реформи в сучасних умовах. Невідповідність форм господарювання, які будувалися на монополії колгоспно-радгоспної системи організації виробництва та державній власності на землю, майно і вироблену продукцію давала державі можливість нав'язувати економічні відносини, які не зацікавлювали працюючих на землі в результатах своєї праці. Це стало причиною незадовільного стану в господарстві.

Розвиток форм господарювання значною мірою залежить від форми власності на засоби виробництва та вироблену продукцію. Досвід переконує, що без приватної власності на засоби виробництва, в тому числі і землю, неможливо домогтися відповідальності, стимулювати ініціативу, забезпечити економічну заінтересованість працюючих. Із опитаних І600 сільських мешканців (лютий І996 р.) приватну власність на землю підтримали 50,6%,

висловились негативно — 23,1%, не визначились-26,1%. Серед 122

фермерів перевагу придатній власності на землю надали 70%, решта — за довічне успадковування володіння і постійне користування.

Приватна власність на землю в Україні була заборонена, навіть вводився мораторій. Вперше вона була введена Законом України "Про селянське (фермерське ) господарство" у грудні 1991 р. (с.109).

Окремі громадяни жалкують за минулим, мотивуючи це тим, що зараз в умовах перебудови менше виробляється продукції, а колись більше. Необхідно чітко усвідомити, що повернення до минулого — це шлях у безвихідь. У найсприятливішім за погодними умовами 1982-1985 рр. продуктивність праці у сільському господарстві України була на порядок нижча, ніж у передових країнах світу.

Отже, об'єктивно виникла потреба реформування аграрних відносин. Необхідно дотримуватись одного з найважливіших правил демократи, яке передбачає, що кожний вільний громадянин вільної України має право вільно вибирати сферу своєї трудової діяльності, бути власником засобів виробництва, в тому числі землі та виробленої продукції.

Донедавна сільськогосподарське виробництво України ґрунтувалося на двох формах господарювання, які різнилися відносинами власності на засоби виробництва, землю, вироблену продукцію. Основою першої форми була, суспільна праця і суспільна власність на засоби виробництва і вироблену продукцію До неї належали колгоспи, радгоспи та інші державні і міжгосподарські сільськогосподарські підприємства. У І 986-1990рр. в їх користуванні було майже 94% сільськогосподарських угідь України які були власністю держави.

Друга форма господарювання ґрунтувалася на індивідуальній, або сімейній праці, особистій власності на засоби виробництва, майно і продукцію, а земля знаходилася в постійному користуванні. Вона охоплювала особисті підсобні господарства населення; На 6% сільськогосподарських угідь ці господарства виробляли 26% валової продукції, в тому числі 20,8% — рослинництва, 30,5% — тваринництва, або у розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь — відповідно на 520, 188 та 332 тис. крб.: (у порівнянних цінах 1983 р.), тоді як у громадському секторі - відповідно на 92, 45 і 47 тис. крб.

Викладене свідчить, що більш ефективне використання землі забезпечували підсобні господарства населення. Виходячи з цього, одним з напрямів реформування громадських господарств має бути часткова передача землі для розширення цих господарств, призначення яких полягає в задоволенні перш за все власних потреб у продуктах харчування. Вирішуючи продовольчу проблему, вони виконують не тільки економічну, а й найважливішу соціальну функцію. При цьому без великих капітальних вкладень вони дають можливість збільшити виробництво продовольства, в тому числі і таких продуктів, яким з тих чи інших причин не приділяється достатньої уваги в крупних колективних господарствах.

Забезпечується і соціальний ефект, оскільки через них в ці господарства маже бути залучена до трудової діяльності основна маса сільського населення, зберігається звичний трудовий спосіб життя, прищеплюється дітям любов до землі, до сільськогосподарської праці.

Розвиток виробництва в особистих підсобних господарствах населення, крім забезпечення власних потреб громадян у продуктах харчування, може стати і важливим фактором зменшення негативного впливу безробіття у перехідний період до ринкової економіки, поки буде розвинена інфраструктура.

2.3. Проблеми трансформації приватної власності у суспільну

Концентрація і централізація капіталу і виробництва привели до виникнення акціонерних компаній, які перетворились у панівну форму капіталістичного виробництва і зумовили появу асоційованої чи корпоративної форми власності. Прогресуючий розвиток останньої є водночас процесом усунення капіталістичного способу виробництва в класичних формах. Якщо раніше основною формою капіталістичної організації виробництва була система приватного підприємництва, то нині вона доповнюється системою колективних форм власності і зростаючим державним сектором. Якщо раніше буржуазна держава виконувала роль нічного сторожа буржуазної власності, то нині вона виступає активним суб’єктом економічних відносин.    Оптимальним може бути такий стан, коли нові відносини власності поступово визрівають на старому економічному тлі і, визріваючи, через адекватні законодавчі, юридичні форми трансформують господарський механізм, роблячи його більш гнучким і чутливим до об’єктивних потреб продуктивних сил, а отже, більш ефективним. Цей процес набуває реальної дієвості в економічному житті суспільства лише тоді, коли політична його надбудова здатна чутливо сприймати нагромаджувані суперечності між продуктивними силами і старими формами власності та удосконалювати господарський механізм, надаючи нового змісту реально діючим юридичним формам. Так діяли країни Заходу після світової економічної кризи 1929—1933 рр., так і тепер розвинуті країни відмовляються від тотального панування приватної власності і декретують розвиток різних форм суспільної власності.    У процесі трансформації приватної власності у суспільну відбувається дезінтеграція функцій права власності, що певним чином обмежує права власника. Колишній приватний власник може сповна використовувати економічний зміст своєї власності, але держава, піклуючись про стабільність відтворення, соціальну справедливість, стан навколишнього середовища, може обмежувати суб’єктивне право розпорядження власністю. Наприклад, держава зобов’язує власника використовувати свою землю чи виробництво з певною метою, забороняючи деякі цільові функції. Тобто тут постає проблема суспільного управління об’єктами приватної власності, їх місця і принципів функціонування в даному господарському механізмі. Це формує таку економічну систему, коли приватна власність може набувати рис функціонування суспільної і навпаки. Наприклад, декларована в колишньому СРСР суспільна власність набувала рис групової держпартноменклатурної власності.    Аналіз процесів інтеграції і дезінтеграції функцій власності є важливим з погляду на способи і методи роздержавлення власності у колишніх республіках СРСР. Якщо приватизація мала на меті посилення матеріальних стимулів до праці і підвищення ефективності виробництва, то цього можна було досягти без руйнування організаційних форм виробництва і трудових колективів, а наділити їх реальним правом користування і розпорядження умовами виробництва і створеним продуктом через впровадження повного комерційного розрахунку. Тобто посилення матеріальних стимулів до праці мало здійснитись не шляхом знищення існуючих продуктивних сил, а через ліквідацію відчуження праці, відчуження застарілих виробничих відносин.    У сучасних умовах економічною основою ринкової економіки є як приватна власність, так і економічна самостійність і юридична свобода товаровиробників, і цими останніми можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. А юридичні особи — це вже певні трудові колективи, асоційовані виробники, які можуть господарювати на колективних формах власності.    Якщо ж метою приватизації є створення класу нових приватних власників, то цього швидко можна досягти через продаж існуючих державних підприємств тим, хто має гроші. Але цей шлях досить тернистий і соціально небезпечний, бо фактично позбавляє безпосередніх трудівників права володіння створеним виробничим потенціалом, що може призвести до гострих соціальних конфліктів, якщо держава при цьому не в змозі буде твердо управляти цими процесами в інтересах всього народу.

ВИСНОВКИ

Отже, дослідивши питання приватної власності, її сутність та необхідність існування, можна скласти деякі узагальнення. Приватна власність – це закріплення права контролю економічних ресурсів і життєвих благ за окремими людьми або групами. Відповідно до діючого законодавства, фізична особа в праві за своїм розсудом робити у відношенні приналежного йому майна будь-які дії, що не суперечать закону й іншим правовим актам. Використання приватної власності є одним з базових елементів змішаної економічної системи.

Підсумовуючи вищевикладене, варто відзначити важливість правового регулювання відносин приватної власності. Ці відносини набувають вирішального характеру для сучасної держави із ринковою економікою. Законодавство у повній мірі має відображати усю динаміку та статику відносин власності, оскільки без чіткого вираження у нормах права,неможливо повністю використовувати усі правомочності, весь «охапок прав» власника. Базову роль серед інших нормативних актів, що регулюють право приватної власності в Україні, відіграє Цивільний кодекс. Норми, що торкаються права приватної власності зосереджені не лише у кількох частинах, а наскрізно відображені у всьому тексті кодексу.

Важливу роль у інституті права приватної власності відіграє захист права приватної власності. Держава через свої компетентні органи має забезпечувати юрисдикційну форму захисту, головним чином, через судову систему. Це має сприяти утвердженню непорушності права власності в цілому і, в тому числі права приватної власності.

Отже, у розвитку суспільства, держави, її економіки та соціальної сфери, значну роль відіграють реалізація у законодавстві та втілення у життя правових норм, що регулюють право приватної власності.

Суспільство формує права приватної власності. У результаті вони завжди вони менше тих потенційних можливостей, які могли б бути а приватних власників. Реальні права завжди менше потенційних, тому що за допомогою держави суспільство встановлює певні економічні, соціальні, екологічні й інші нормативи використання об'єкта власності.

Держава через податки регулює формування доходів, забороняє використовувати капітал для діяльності, здійснює ліцензування в деяких сферах, установлює порядок спадкування, розробляє нормативи по технічній безпеці робіт й екології, порядок залучення робочої сили.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Лазня І.В., Тараненко Ю.О., Гирявець П.В. Оренда та її місце в системі відносин власності // Питання політичної економії. – К.: Либідь, 1992.- №219.

2. Основи економічної теорії/ За ред.. С.В.Мочерного. – Тернопіль.: АТ «Тарнекс», 1993.

3. Корнієнко В. Суспільна власність як стратегічна мета // Економіка України,1993. — №1.

4.Бузгалин А.В. Переходная єкономика: Курс по политической єкономии. – М.: Таурус, 1994.

5. Гош О. Система форм власності перехідних систем // Економіка України. – 1996. - № 6.

6. Розвиток земельних відносин і форм господарювання в сільському господарстві. – К.: УААН, 1996.

7. Борисов Е.Ф. Єкономіческая теорія: Учебник. М., 1997.

8. Гальчинский А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань. – К.: Вища школа, 1999.

9. Коцюбинський В.Й. Привласнення: соціальні аспекти. – К.: Укр. центр духовної культури, 1999.

10. Стахівський В.І. Власність і її характерні ознаки // Вчені записки: Наук. Зб. – Вип..2. – К.: КНЕУ, 1999. – С.22. – 26.

11. Пасхавер О. Перспективи приватного підприємства в Україні: приватизація і зростання нового капіталу // Економіка України. – 1999.- №6.

12. Політична економія: Навчальний посбник/ К.Т.Кривенко, В.С.Савчук, О.О.Бєляєв та ін.; За ред.д-ра екон.наук, проф. К.Т.Кривенка – К.: КНЕУ, 2001.

13. Основи економічної теорії: Підручник/ А.А.Чухно,П.С.Єщенка, Г.Н.Климка та ін.: За ред. А.А.Чухна . – К.: Вища школа, 2001.

14. Політична економія. Підручник для студентів вузів/ за ред. Г.І.Башнянина. – К.: «Ельга», 2002. – 527с.

15. Політична економія: навч. посібник / За ред. Г.Д.Тарасенко. – Д.: РВА ДонНТУ 2002.

16. Господарський Кодекс України від 16.01.2003.

17. Політична економія: Навч.-метод. посібник / За ред. К.Т.Кривенка. – К.: КНЕУ, 2003.

18. Політична економія: Навч. посібник / За ред. Г.А.Оганяна. – К.: МАУП, 2003.

19. Політична економія. Навчальний посібник/ За ред.. Г.І.Башняника. – К.: «Каравелла», 2004 – 480с.

20. Економічна теорія: Політекономія / За ред. В.Д.Базилевича. - К.: Знання-Прес, 2004.

21. Основи економічної теорії: Підручник / Відп. ред. Г.Н.Климко. - К.: Знання, 2004.

22. Політична економія: Навч. посібник / За ред. С.М.Панчишин. - Львів.: ЛНУ, 2004.

23. Політична економія: Навч. посібник / За ред. В.О.Рибалкина. - К.: Академія, 2004.

24. Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії: Підручник. - К.: ЦНЛ, 2004.

25. Економічна теорія: Навч. посібник / За заг. ред. Є.М.Воробйова. - Х.: Бізнес-Люкс, 2004.

26. Самойленко Г. Соціально-економічна сутність власності // Економіст. - 2005. - №8. - 19-23с.

27. Мочерний С.В., Мочерна Я.С. Політична економія: Навч. посібник. - К.: Знання, 2007.