70.Опек

Самостійну групу міжнародних економічних організацій складають країни — виробники сировини, в межах яких здійснюється координація дій країн, що розвиваються, в галузі виробництва і торгівлі відповідними видами сировинних товарів. До таких організацій належить, наприклад, Організація країн — експортерів нафти, відома ще під назвою ОПЕК, яка створена в 1960 р. Вона об’єднує 13 основних нафтодобувних країн Азії, Африки і Латинської Америки (Алжир, Венесуелу, Габон, Еквадор, Індонезію, Іран, Ірак, Кувейт, Лівію, Нігерію, Катар, Об’єднані Арабські Емірати й Саудівську Аравію). На ці країни припадає 70 % запасів нафти, 60 — видобутку й 90 % експорту нафти в розвинутих країнах світу.

Головними цілями ОПЕК є захист інтересів країн, що розвиваються й одночасно є експортерами нафти, від експлуатації міжнародним фінансовим капіталом, підвищення доходів від добування нафти, всіляке заохочення розвитку нафтового господарства. ОПЕК рекомендує країнам-учасницям самостійно досліджувати і розробляти національні нафтові родовища, а також спрямовувати зусилля на досягнення контролю над нафтовою промисловістю своїх країн. Як відомо, в 70-х роках ОПЕК досягла істотного підвищення цін на нафту, що дало можливість країнам-учасницям створити великі валютно-фінансові резерви, спрямувати значні кошти на потреби соціально-економічного розвитку.

Найвищим органом ОПЕК є Конференція міністрів, яка скликається не менше як два рази на рік; безпосереднє керівництво здійснює Рада директорів; поточну роботу проводить секретаріат; штаб-квартира міститься у Відні.

Є й інші міжнародні організації, що об’єднують країни-ви­робники сировини. Таких організацій налічується близько 20.

71 Мо торгівлі пшеницею

Основними постійно діючими органами міжнародних товарних угод є Міжнародна рада, Виконавчий комітет, виконавчий директор.

Міжнародна угода з пшениці уперше була укладена в 1933 р. Потім укладалися подібні угоди в 1953, 1956, 1959, 1963, 1967, 1971, 1981 (продовжувалася 7 разів), 1986, 1995 рр. У 1995 р. була оновлена угода з пшениці 1986 р. І вона була перейменована у Міжнародну угоду з зерна, яка складалася з двох самостійних документів: Конвенція з торгівлі зерном і Конвенція з надання продовольчої допомоги.

У Конвенції з торгівлі пшеницею 1981 р. взяло участь вісім країн-експортерів і 40 країн-імпортерів (Радянський Союз був у числі країн-експортерів).

Основними цілями Конвенції з торгівлі зерном є: сприяння міжнародному співробітництву в усіх галузях торгівлі зерном тією мірою, якою вони торкаються становища з продовольчим зер- ном; сприяння розширенню міжнародної торгівлі зерном і забезпечення найбільш вільного розвитку такої торгівлі, у тому числі ліквідацію торговельних бар’єрів і недобросовісної та дискримінаційної практики в інтересах усіх учасників, зокрема з числа країн, що розвиваються; якомога більше сприяння стабілізації міжнародних ринків зерна в інтересах усіх учасників; зміцнення світової продовольчої безпеки і сприяння розвитку країн, чия економіка значною мірою залежить від комерційного продажу зерна; забезпечення форуму для обміну інформацією та обговорення питань торгівлі зерном учасників, у яких виникли відповід­ні труднощі у цій галузі.

72.ОБСЄ є регіональною міжнародною міжурядовою орга­нізацією, що формується. З погляду міжнародного права ОБСЄ на сьогодні є політичним утворенням, оскільки її ус­тановчі документи є не міжнародно-правовими, а політич­ними угодами¹.

Основні цілі ОБСЄ – створення умов для проведення кон­сультацій, прийняття рішень зі співробітництва держав-учасниць у Європі; зміцнення добросусідських відносин, за­охочення укладання двосторонніх, регіональних і загальноє­вропейських угод між державами-учасницями; сприяння широкому застосуванню своїх принципів і розвитку свого потенціалу у сфері діяльності з вирішення конфліктів, регу­лювання криз, підтримання миру та подолання наслідків конфліктів; підвищення безпеки та стабільності шляхом кон­тролю над озброєнням, роззброєння та зміцнення довіри та безпеки на всьому просторі ОБСЄ і на рівні окремих регіонів; захист прав людини й основних свобод; поглиблення співро­бітництва між державами-учасницями з метою налагоджен­ня міцної ринкової економіки у всіх країнах регіону ОБСЄ.

¹ Установчими документами ОБСЄ є: Заключний акт Наради з без­пеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 р.; Паризька Хартія для Нової Європи від 21 листопада 1990 р. і Додатковий документ про здійснення визначених положень, що містяться в Паризькій хартії для Нової Європи; Празький документ про подальший розвиток інститутів і структур НБСЄ від 30/31 січня 1992 р.; Гельсінські рішення від 10 липня 1992 р.; Декларація Будапештської зустрічі на вищому рівні та Будапештські рішення від 6 грудня 1994 р.

Організаційна структура ОБСЄ. Вищим органом ОБСЄ є Нарада голів держав і урядів. Вона скликається раз на два роки, встановлює пріоритети та надає орієнтири на вищо­му політичному рівні. Кожній Нараді голів держав і урядів передують Конференції з огляду. Рада міністрів є централь­ним директивним та керівним органом. Збирається на рівні міністрів закордонних справ не менше одного разу на рік. Керівна рада в період між зустрічами Ради міністрів відпо­відає за загальний огляд, управління та координацію діяль­ності Організації; обговорює та формулює керівні принци­пи політичного та загального бюджетного характеру. Скла­дається із представників держав-учасниць на рівні директорів політичних департаментів або на відповідному їй рівні. Також збирається в якості Економічного форуму. Постійна рада – основний постійно діючий орган, створе­ний для надання політичних консультацій і прийняття по­точних рішень. Він також може скликатися при виникненні надзвичайних обставин. До його складу входять постійні представники держав-учасниць. Парламентська асамблея «складається із представників парламентів країн, що підпи­сали Гельсінський Заключний акт 1975 р. і Паризьку хар­тію 1990 р. та беруть участь у Нараді з безпеки та співробіт­ництва в Європі»

Загальне керівництво оперативною діяльністю Органі­зації здійснюється Діючим Головою. Як правило, цей пост обіймає міністр закордонних справ держави, у якій про­ходило останнє засідання Ради міністрів. Термін повнова­жень Діючого Голови зазвичай складає один календарний рік. Генеральний Секретар – головна адміністративна осо­ба. Він надає підтримку Діючому Голові, керує роботою Секретаріату.

Бюро з демократичних інститутів і прав людини (знахо­диться у Варшаві) сприяє обміну інформацією та розширен­ню співробітництва держав-учасниць у сфері людського виміру та становлення демократичних інститутів, контро­лює виконання зобов’язань у сфері людського виміру.

Верховний комісар у справах національних меншин за­безпечує попередження та негайне реагування на напружені ситуації, пов’язані із захистом прав національних меншин.

Форум із безпеки та співробітництва в Європі створений як постійно діючий орган для надання регулярних консуль­тацій щодо контролю над озброєнням, роззброєнням і ак­тивізації співробітництва з питань, пов’язаних із безпекою.

73

Генеральна Асамблея ООН складається з усіх членів Організації. Кожна держава представлена на її сесіях деле­гацію та має один голос.

Компетенції Генеральної Асамблеї підлягають будь-які питання або справи в межах Статуту (ст. 10). Вона може розглядати загальні принципи співробітництва у справі підтримання міжнародного миру та безпеки, у тому числі питання роззброєння, обговорювати питання співробітниц­тва в політичній, економічній, соціальній, культурній сфе­рах, питання сприяння здійсненню прав людини й основ­них свобод, питання прогресивного розвитку та кодифікації міжнародного права, давати рекомендації членам Органі­зації та (або) Раді Безпеки з будь-яких таких питань або справ.

Будь-яке питання, з якого необхідно здійснити дію, пе­редається Асамблеєю Раді Безпеки до або після обговорен­ня. При цьому, коли Рада Безпеки виконує покладені на неї Статутом функції стосовно будь-якої суперечки або ситуації, Генеральна Асамблея не може робити якісь коментарі, що стосуються цієї суперечки або ситуації, якщо про це не по­просить Рада Безпеки.

Рішення Генеральної Асамблеї з важливих питань прий­маються більшістю — двома третинами присутніх членів Асамблеї, що беруть участь у голосуванні, голоси тих, хто утримався, не враховуються. Рішення з інших питань прий­маються простою більшістю присутніх, що беруть участь у голосуванні.

Генеральна Асамблея є одним із вищих, головних органів ООН. Поряд із вирішенням інших завдань вона відає питаннями співробітництва держав у економічній, соціальній та інших сферах. На неї покладені функції керівництва діяльністю Економічної та соціальної ради (ЕКОСОР).

Відповідно до ст. 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея передбачає організацію досліджень і прийняття рекомендацій, спрямованих на сприяння міжнародному співробітництву, зокрема в економічній сфері. Функції і повноваження Генеральної Асамблеї ООН у цій сфері регламентовані у главах ІХ «Міжнародне економічне і соціальне співробітництво» (статті 55—60) і Х «Економічна та соціальна рада» (статті 61—72) Статуту ООН.

Питання економічного співробітництва посідають важливе місце у діяльності Генеральної Асамблеї ООН. Уже на її 16-й сесії, що відбулась у 1961 р., була прийнята резолюція «Міжнародна торгівля як важливий інструмент економічного розвитку», в якій уперше було порушено питання про скликання в межах ООН міжнародної економічної конференції. А на 17-й сесії (1962 р.) за ініціативою колишнього СРСР були прийняті рекомендації щодо проведення міжнародної торговельної конференції.

У 1963 р. 18-та сесія Генеральної Асамблеї ООН розглянула питання нормалізації і розвитку міжнародної торгівлі. Завдяки активній позиції цього органу у 1964 р. у Женеві була скликана І Конференція ООН з торгівлі і розвитку, яка відіграла надзвичайно важливу роль в організації та здійсненні міжнародної торгівлі.

Подальша хронологія й аналіз змісту діяльності Генеральної Асамблеї ООН свідчать про надзвичайно важливе її значення у розвитку міжнародного економічного співробітництва. Так, на 25-й сесії (1970 р.) була прийнята «Міжнародна стратегія розвитку», яка, зокрема, передбачала важливі заходи щодо прискорення економічного становлення країн, що розвиваються; на 29-й сесії (1974 р.) була прийнята Хартія економічних прав та обов’язків держав; у 1974 р. на VI спеціальній сесії прийнято Декларацію про встановлення нового міжнародного економічного порядку і Програму дій щодо встановлення нового міжнародного економічного порядку; у 1975 р. на VII спеціальній сесії було розглянуто питання «Розвиток і міжнародне економічне співробітництво»; у 1980 р. ще раз було розглянуто питання про встановлення нового міжнародного економічного порядку.

Активна діяльність Генеральної Асамблеї щодо організації еко­номічного співробітництва характерна і для сучасного періоду.

74.Економічна та соціальна рада, яка була створена у 1946 р. як один із головних органів ООН, покликаний розв’язувати конкретні завдання міжнародного економічного співробітництва. Вона складається із 54 чле­нів, які обираються Генеральною Асамблеєю на три роки. Через кожен рік склад ЕКОСОР оновлюється на третину, тобто переобираються 18 членів.

В особливо гострій боротьбі проходили вибори на 47-й сесії Генеральної Асамблеї ООН (жовтень 1992 р.). Спостерігалася гостра конкурентна боротьба між країнами, що представляють Схід­ну Європу. Крім України, від групи цих країн було обрано Росію та Румунію. Угорщина, яка також претендувала на обрання до складу Ради, у другому турі голосування зняла свою кандидатуру, одержавши 55 голосів із 108, необхідних для обрання. У цьому ж турі Україна набрала 106 голосів, а в заключному третьому турі за неї проголосувало 159 країн.

Таким чином, членами ЕКОСОР знову були обрані Багами, Бутан, Велика Британія, Габон, Данія, Заїр, Лівія, Канада, Китай, Куба, Мексика, Нігерія, Норвегія, Республіка Корея, Румунія, Російська Федерація, Україна, Шрі-Ланка. Постійні члени Ради Без­пеки обираються до ЕКОСОР на кожен черговий строк. Рада проводить дослідження і складає доповідь з міжнародних питань у галузях економіки, соціального і культурного життя, освіти, охорони здоров’я, а також подає відповідні рекомендації Генеральній Асамблеї ООН. Вона також бере участь у підготовці проектів конвенцій і скликає міжнародні конференції з питань, що входять до її компетенції, подає інформацію Раді Безпеки ООН і допомагає їй у роботі.

Найвищим органом ЕКОСОР є чергова сесія, яка скликається два рази на рік. Штаб-квартира її знаходиться в Нью-Йорку (США). При ЕКОСОР діє п’ять регіональних економічних комісій ООН: Економічна комісія ООН для Азії і Тихого океану, Економічна комісія ООН для Африки, Економічна комісія ООН для Європи, Економічна комісія ООН для Західної Азії, Економічна комісія ООН для Латинської Америки і Карибського басейну. Крім того, при ЕКОСОР діє понад 20 постійних комітетів і комісій (з природних ресурсів, планування, розвитку, застосування досягнень науки та техніки з метою розвитку, з питань становища жінок, народонаселення, прав людини та ін.).

Регіональні економічні комісії, як зазначалося, створені й функціонують під керівництвом ЕКОСОР. Їх основним завданням є сприяння проведенню погоджених заходів з економічного співробітництва країн відповідного регіону. З цією метою вони здійснюють необхідні дослідження, поширюють інформаційні та статистичні матеріали. Постійно діючим органом комісій є секрета­ріати, до складу яких входять різні комітети.

Суттєвим для правового статусу цих комісій є те, що вони, на відміну від допоміжних органів ЕКОСОР, мають ширшу і самостійнішу компетенцію. Вони, наприклад, мають право безпосередньо давати рекомендації державам відповідного регіону без затвердження їх ЕКОСОР.

До складу регіональних економічних комісій входить різна кількість країн. Так, Економічна комісія ООН для Азії і Тихого океану включає 51 країну, Економічна комісія ООН для Африки — 53, Економічна комісія ООН для Європи — 55, Економічна комісія ООН для Західної Азії — 13, Економічна комісія ООН для Латинської Америки і Карибського басейну — 55 країн.

Отже, ці комісії об’єднують 227 країн світу.

75Економічну комісію ООН для Європи, яку ще називають Європейською економічною комісією (ЄЕК). Вона створена у 1947 р. відповідно до резолюції 1-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1945 р. до складу Європейської економічної комісії входять практич­но всі країни Європи, а також США, Канада, Ізраїль. У недалекому минулому до цієї комісії входило лише 32 європейські країни.

ЄЕК покликана сприяти погодженню дій країн Європи, спрямованих на їх економічний розвиток, підтримувати та зміцнювати економічні зв’язки і відносини між європейськими країнами, а також з іншими країнами світу.

Основними напрямами діяльності цієї комісії є такі: співробіт­ництво у визначенні внутрішньорегіональної і торговельної політики; регулювання питань у галузі міжнародної торговельної практики; вдосконалення процедур міжнародної торгівлі; науково-технічне і промислове співробітництво у регіоні; співробітництво у галузі сільського господарства; співробітництво у галузі транспорту; розроблення міжнародних стандартів правил і угод, а також сертифікації продукції; розроблення стандартів стосовно автотранспортних засобів; реалізація інвестиційних проектів; здійснення діяльності у галузі охорони навколишнього середовища і нормалізації становища з забрудненням повітря; співробітництво у галузі енергетики; надання інформації з широкого кола питань; розроблення керівних засад щодо здійснення підприємницької діяльності в країнах з перехідною економікою.

Комісія здійснює досить широку й активну діяльність, про яку спеціально відзначалося у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Ця Комісія розробила ряд типових контрактів (Загальні умови поставок промислової продукції, Загальні умови поставок сільськогосподарської продукції, Загальні умови поставок лісоматеріалів, керівництво щодо складання контрактів на будівництві великих промислових об’єктів, керівництво на укладення міжнародних договорів з промислового співробітництва, договори про створення спільних підприємств Схід—Захід) та інших правових документів, які успішно застосовують­ся при здійсненні міжнародних економічних зв’язків. Вона брала участь у роботі щодо уніфікації питань, пов’язаних з арбітражним розглядом спорів. З її участю були розроблені і прийняті Заключний акт і Європейська Конвенція про міжнародний комерційний арбітраж, правила арбітражу ЄЕК ООН, правила арбітра­жу ООН/ЄЕК для окремих категорій сільськогосподарських продуктів, що швидко псуються.

Найвищим органом ЄЕК є пленарна сесія, яка скликається щорічно. У складі комісії створені галузеві комітети (з сільського господарства, вугілля, електроенергії, будівництва та містобудування, житла, лісоматеріалів, хімічної промисловості, газу, внутрішнього транспорту, чорної металургії, зовнішньої торгівлі, з проб­лем водних ресурсів). Крім того, у складі комісії функціонують три спеціальні органи, які відають проблемами науки і техніки, економіки та зовнішнього середовища.

Виконавчим постійно діючим органом є секретаріат. Місцезнаходження комісії — м. Женева (Швейцарія).

76

У 1964 р. була заснована Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) як автономний орган ООН. До складу ЮНКТАД входять держави — члени ООН. Основна мета ЮНКТАД — сприяння міжнародній торгівлі, особливо си­ровинними, промисловими товарами. Особлива увага при­діляється торговельно-економічному співробітництву із країнами, що розвиваються. Вищим органом ЮНКТАД є сесія, що збирається кожні чотири роки. У період між сесі­ями керівництво її діяльністю здійснює Рада з торгівлі та розвитку, що входить до складу апарата ООН.

Конференція ООН з торгівлі та розвитку (КТР), що була заснована у 1964 р. як орган Генеральної Асамблеї ООН. Підставою для її заснування стала резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 30 грудня 1964 р., яка, у свою чергу, була прийнята відповідно до рекомендацій І Конференції ООН з торгівлі та розвитку, що проходила в Женеві з 23 березня по 15 червня 1964 р. До складу КТР входять держави — члени ООН.

Зміст діяльності КТР визначається такими її функціями:

1) заохочення міжнародної торгівлі, особливо торгівлі між країнами, що мають різний соціально-економічний устрій;

2) визначення принципів і політики щодо міжнародної торгівлі і відповідних проблем економічного розвитку;

3) розроблення рекомендацій щодо реалізації зазначених прин­ципів і політики, вжиття в межах своєї компетенції інших заходів, які можуть сприяти досягненню поставленої мети з урахуванням різних рівнів розвитку і відмінностей в соціально-еконо­мічних системах;

4) розгляд і сприяння координації діяльності інших закладів у межах системи ООН у галузі міжнародної торгівлі і вирішення відповідних проблем економічного розвитку у співробітництві з Генеральною Асамблеєю ООН і ЕКОСОР;

5) вжиття, у разі необхідності, заходів щодо співробітництва з компетентними органами ООН для ведення переговорів і затвердження багатосторонніх правових актів у галузі торгівлі з відповідним урахуванням адекватності існуючих органів з переговорів і без дублювання їх діяльності;

6) погодження політики урядів і регіональних економічних угруповань у галузі торгівлі та пов’язаного з нею розвитку на виконання ст. 1 Статуту ООН;

7) розгляд будь-яких інших питань у межах своєї компетенції.

Вищим органом КТР є сесія, яка скликається кожні чотири роки. У період між сесіями керівництво її діяльністю здійснюється постійним органом — Радою з торгівлі та розвитку, яка входить до складу апарату ООН і знаходиться в Женеві. Свої сесії вона скликає не рідше двох разів на рік.

КТР підпорядковано ряд комітетів, зокрема Комітет з сировинних товарів, Комітет з готових виробів і напівфабрикатів, Комітет з торгового судноплавства, Комітет з передання технології, Комітет з економічного співробітництва між країнами, що розвиваються, Спеціальний комітет з преференцій та ін.

Важливе значення має діяльність Центру міжнародної торгівлі, який перебуває у подвійному підпорядкуванні: КТР і Генеральній угоді з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Його створено насамперед для надання допомоги країнам, що розвиваються, у справі організації експорту.

Оцінюючи діяльність КТР, слід зазначити, що вона здійснює значну правотворчу роботу, яка має величезне значення для формування і розвитку міжнародного економічного права. Практично на кожній сесії КТР приймаються важливі міжнародно-право­ві документи. Так, на 1-й сесії у 1964 р. були прийняті Принципи міжнародних торговельних відносин і торговельної політики, що сприяють розвитку; на 2-й сесії у 1968 р. — рекомендації про введення загальної системи преференцій на користь країн, що розвиваються; на 3-й сесії у 1972 р. — рекомендації щодо розроблення Хартії економічних прав і обов’язків держав.

Важливі нормативні документи міжнародного характеру були прийняті на інших сесіях КТР. Уся різноаспектна діяльність цієї міжнародної організації дістала широке міжнародне визнання.

77.Європейське економічне співтовариство (ЄЕС або «Спільний ринок») утворено 25 березня 1957 р. на основі Римського договору. Сьогодні це угруповання, яке об’єднує 15 західноєвропейських країн (Австрію, Бельгію, Велику Британію, Голландію, Грецію, Данію, Ірландію, Іспанію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Німеччину, Португалію, Францію, Швецію). Цілі, заради яких об’єдналися ці країни, зводяться до створення митного союзу у межах даної міжнародної організації, формування спільного ринку робочої сили, послуг та капіталів, проведення єдиної торговельної політики щодо інших країн, утворення економічного і валютного союзу та проведення спільної політики у галузі сільського господарства й транспорту, зближення економіч­ного законодавства учасників.

Цілком зрозуміло, що в основі цих цілей лежить прагнення фінансової олігархії зазначених країн розширити ринки збуту й територіальну сферу своєї діяльності, що, у свою чергу, дасть змогу значно піднести економічну могутність країн — учасниць ЄЕС, консолідувати їхні зусилля у боротьбі з монополіями інших держав.

Угруповання країн — учасниць ЄЕС уже в 70-х роках завоювало досить міцні позиції на світовому капіталістичному ринку. На них припадало понад 40 % промислового виробництва, 50 — експорту і близько 30 % прямих зарубіжних інвестицій розвинутих країн. Однак криза 1980—1982 рр. засвідчила, що темпи економічного розвитку в країнах — учасницях ЄЕС щонайменше у 2 рази поступаються японським та американським. Домінуюча економічна перевага цих двох країн з багатьох позицій збереглася і досі. Сьогодні монополіям США належить 80 % обчислювального устаткування, функціонуючого в капіталістичних країнах; вони володіють 70 % ринку ліцензій. Японські корпорації кон­тролюють близько 80 % світового капіталістичного виробництва відеотехніки, 75 % промислових роботів, близько 60 % верстатів з числовим програмним управлінням.

Механізм системи управління ЄЕС пройшов складний шлях. Сьогодні його виконавчими органами є Рада і Комісія. Рада включає до свого складу міністрів держав-учасниць.

Комісія здійснює свою діяльність на основі рішень Ради і покликана проводити єдину політику ЄЕС. Їй підпорядковано ряд комітетів управління та інших допоміжних органів.

Діяльність ЄЕС регулюється так званим правом Співтовариства. У його основі лежить Римський договір 1957 р. та інші джерела. «Право Співтовариства» є автономною правовою системою наднаціонального характеру, завдяки чому органи ЄЕС наділені повноваженнями не лише відносно держав-членів, а й їхніх громадян та юридичних осіб. Водночас правову систему Співтовариства слід розглядати як складову права і відповідно міжнародного економічного права.

У межах ЄЕС вирішуються питання не лише економічного, а й політичного характеру. Фактично з червня 1984 р. діячі ЄЕС почали займатися питаннями будівництва «політичної Європи». На їхню думку, політична Європа може дати сили Європі економічній. У процесі реалізації цієї ідеї було зроблено ряд перших конкретних кроків. Так, з 1 січня 1985 р. було введено загальноєвропейський паспорт, затверджені прапор і гімн Співтовариства, створені органи для вирішення питань ліквідації кордонів та усунення формальностей. Поряд з цим проводилася робота щодо створення нової інтеграційної структури — Західноєвропейського союзу, який має замінити Співтовариство.

Проте, як засвідчило життя, ЄЕС не було перетворено у нову структуру. Зберігаючи свою самостійність, воно увійшло до складу нового утворення — Європейського співтовариства, або, як його ще називають, Європейського Союзу, створеного відповідно до Маастрихтського договору (набрав чинності з 1 листопада 1993 р.).

Крім Європейського економічного співтовариства, до складу Європейського Союзу входять Європейське об’єднання вугілля та сталі і Європейське співтовариство з атомної енергії та 15 держав-членів (Австрія, Бельгія, Велика Британія, Голландія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція). Сумарна територія цих країн становить 236 191,07 км², а чисельність населення — майже 375 млн.

78.Ураховуючи роль Європейського Союзу в системі міжнародних відносин у цілому і відносин економічного характеру зокрема, зміни загальної ситуації у світі, багато держав висловлюють своє бажання стати його членами. Країна-претендент до вступу в цей союз передусім має бути європейською, демократичною і поважати права людини. Крім того, вона повинна мати функціонуючу ринкову економіку, прийняти інтеграційне законодавство Європейського Союзу і бути в такому стані, який дає можливість реалізувати зовнішню політику співтовариства.

Європейський Союз є одним з найвпливовіших міждержавних об’єднань. Неоднозначність його рис та ознак, відсутність аналогів цьому утворенню у практиці міжнародних відносин є причиною існування різноманітних поглядів на його місце в системі учасників міжнародних відносин. Досить поширеною є думка, що Європейський Союз — перехідна форма від міжнародної організації до держави з федеративним устроєм. Не заперечуючи проти існування такої тенденції, зазначимо, що це об’єднання ще й досі має чимало рис, які дають змогу розглядати його як міжнародну організацію.

Розгляд ЄС серед міжнародних організацій обумовлюється ще й тим, що, як уже зазначалося, його основу становлять три міжнародні організації: Європейське співтовариство (ЄС), яке раніш було відоме як Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом). Правовою підвалиною існування всіх трьох організацій є міждержавні договори про їх створення, а саме: Договір про створення ЄОВС від 18 квітня 1951 р., Договір про створення ЄЕС і Договір про створення Євроатому від 25 березня 1957 р. Саме зі створення цих організацій починається історія сучасного Європейського Союзу.

Як випливає з назв ЄОВС та Євроатому, діяльність цих організацій обмежувалась певними галузями економіки. Сфера інтересів ЄЕС, навпаки, була визначена значно ширшою й охоплювала практично всі інші галузі, окрім указаних вище.

Однією з головних спільних рис трьох організацій було існування однакових органів управління, частина яких навіть була спільною. Так, основу інституційної структури цих об’єднань становили Рада та Комісія, які діяли в усіх організаціях, а також Асамблея і Суд, які були спільними для них.

Одним із значних етапів на шляху до створення діючої нині структури ЄС було підписання 8 квітня 1965 р. Договору про створення єдиної Ради і єдиної Комісії європейських співтовариств.

Нині органами управління ЄС є Європейська рада, Європейський парламент, Рада Європейського союзу, Європейська комісія та Європейський суд.

Членами Європейської ради, яка визначає загальні напрями розвитку ЄС, є глави держав чи урядів держав-членів, Голова Європейської комісії, а також їх заступники — міністри закордонних справ та один із членів Європейської комісії. Виконавчими органами ЄС є Рада Європейського Союзу і Європейська комісія, остання з яких несе відповідальність за дотриманням виконання Договору про ЄС, має повноваження щодо законодавчої ініціативи, контролю та імплементації і, отже, є головною ланкою практичної реалізації політики ЄС.

Діяльність ЄС регулюється так званим правом ЄС, яке є великим за обсягом нормативним масивом, що охоплює значну кількість різноманітних норм, які різняться юридичною силою, ієрар­хічними зв’язками, сферою дії, а також іншими ознаками. Крім цього, праву ЄС притаманна значна специфіка, яка полягає в тому, що це право є автономною системою, яка має основу в міжнародному правопорядку і межує за своєю природою, з одного боку, з міжнародним правом, а з іншого — з національним.

Склад джерел права ЄС заведено розділяти на дві групи, перша з яких дістала назву «первинне право», а друга — «вторинне право». Такий поділ джерел є не просто їх класифікацією, а харак­теристикою ієрархії їх відносин. Первинне право має пріоритет, вищу юридичну силу порівняно з актами вторинного права, яке створюється і діє на основі первинного і не може йому суперечити.

Поняття «первинного права» охоплює передусім три установчі договори, на основі яких були створені співтовариства: Паризький договір про європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС) 1951 р. і два Римські договори 1957 р. — про Європейське Співтовариство і Євроатом разом з усіма протоколами, деклараціями та іншими документами, які є додатками до них; документи, якими до них вносились зміни та доповнення, зокрема Договір про злиття 1965 р., Акт Ради про проведення прямих виборів у Європейський парламент 1976 р., Єдиний європейський акт 1986 р., Маастрихтський договір 1992 р., Амстердамський договір 1997 р., договори про приєднання до ЄС нових членів.

Поняття «первинне право» охоплює також міжнародні договори співтовариств і джерела, які належать до так званого неписаного права. Останніми є загальновизнані принципи і норми, що належать до звичаєвого міжнародного права, а також загальні принципи права, закріплені в конституціях держав-членів.

Під вторинним правом ЄС розуміється сукупність правових актів, які приймаються правовими інститутами й іншими органами співтовариств. Відповідно до ст. 89 Договору про ЄС загалом таких актів існує п’ять: регламент, директива, рішення, рекомендації та висновки.

Регламент призначений для загального застосування. Він є обов’язковим в усіх його частинах і підлягає прямому застосуванню в усіх державах-членах. Регламенти вирішують головні питання діяльності співтовариств, служать основою правового регулювання їхньої діяльності. Оскільки регламентами регулюються най­важливіші питання політики ЄС, вони відрізняються від інших актів досить загальним характером викладених у них положень.

Наступним за юридичною силою документом вторинного права є директива. Вона також є обов’язковим актом, але містить положення, заходи щодо виконання яких держави встановлюють самостійно. Саме директиви відповідно до Маастрихтського договору (ст. 100) відіграють головну роль у процесі гармонізації права співтовариств, тому їх положенням необхідно приділити особливу увагу в процесі адаптації законодавства України до права ЄС. При цьому, однак, слід враховувати, що директива може бути адресована як державам-членам у цілому, так і окремим із них, унаслідок чого джерелом узгодження мають обиратись директиви загального характеру.

Рішення, як і регламент, є обов’язковим у цілому для тих, кому воно адресоване, однак від останнього воно відрізняється вищим ступенем конкретизації своїх положень.

За загальним правилом рекомендації та висновки не є обов’язковими. Однак слід враховувати, що відповідно до Договору про ЄОВС рекомендації мають обов’язкову силу і є аналогом директиви в рамках ЄС та Євроатому.

Отже, нормативний характер у праві ЄС мають регламенти, директиви, рішення, а також рекомендації, які приймаються в рамках договору про ЄОВС.

Останнім джерелом вторинного права ЄС є рішення Суду ЄС, які мають силу прецеденту.

Право ЄС, як і будь-яка інша система права, має у своєму складі нормативні акти різної юридичної сили. Відповідно до Амстердамського договору ієрархія нормативних актів у ЄС має шість рівнів: 1) установчі акти; 2) загальні принципи; 3) міжнародні договори; 4) вторинне право співтовариств; 5) міжінституційні угоди і подібні акти; 6) угоди між державами-членами.

79 Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) Тривале існування двох протилежних соціально-еконо­мічних систем обумовило створення в межах їх функціонування відповідних міжнародних економічних організацій. Ці організації сприяли встановленню і розвитку міжнародних економічних відносин не лише між країнами однієї системи, а й між країнами, які належали до різних систем.

Незважаючи на те, що система соціалістичних країн з відомих причин розпалася, той кращий досвід міжнародного економічного співробітництва, який існував у межах цієї системи, потребує свого вивчення і розумного використання стосовно сьогоднішніх політичних і соціально-економічних ситуацій, які склалися у світі.

Відомо, що соціалістичні країни свого часу створили Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) і понад 20 інших міжнародних економічних організацій. Особливо важливу роль в організації і здійсненні міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва між соціалістичними країнами відіграла РЕВ. Вона була створена у 1949 р. як організація багатостороннього економічного і науково-технічного співробітництва та інтеграції соціалістичних країн. До неї входили Болгарія, Угорщина, В’єтнам, Куба, Монголія, НДР, СРСР, Чехословаччина. РЕВ була покликана сприяти через об’єднання і консолідацію зусиль країн-членів удосконаленню співробітництва і поглибленню соціалістичної економічної інтеграції, плановому розвитку їх народного господарства, прискоренню економічного й науково-технічного прогресу, вирішенню інших соціально важливих питань. Ця колективна організація функціонувала 42 роки. На її рахунок можна віднести чимало корисних справ. Так, саме вона створила такі могутні міжнародні організації й об’єкти, як єдина енергетична система «Мир», нафтопровід «Дружба», Загальний парк вагонів, десятки спільних підприємств машинобудування, електроніки тощо.РЕВ була міжнародною організацією. А це означало, що до її складу могла ввійти будь-яка соціалістична країна або інша країна, яка стала на шлях соціалістичного розвитку. РЕВ співробітничала з Фінляндією, Іраном, Мексикою, Нікарагуа та іншими країнами.

РЕВ здійснювала свою діяльність на основі Статуту і Конвенції про правоздатність, які були підписані 14 грудня 1959 р. у Софії і набрали чинності 13 квітня 1960 р. після ратифікації їх відповідними країнами. У своїй діяльності РЕВ керувалася такими документами, як Основні принципи міжнародного соціалістичного поділу праці (1962 р.), Комплексна програма подальшого поглиблення й удосконалення співробітництва і розвитку соціалістичної економічної інтеграції країн РЕВ (1971 р.), Комплексна програма науково-технічного прогресу країн — членів РЕВ до 2000 р. (1985 р.) та ін.

Основними цілями РЕВ було сприяння планомірному розвитку народного господарства країн-членів, прискоренню економічного і технічного прогресу, підвищенню рівня індустріалізації країн з менш розвинутою промисловістю, зростанню продуктивності праці, поступовому зближенню і вирівнюванню рівнів економічного розвитку та неухильному піднесенню добробуту народів країн — членів РЕВ (п. 1 ст. І Статуту РЕВ).

Співробітництво країн — членів РЕВ здійснювалося на основі їх суверенної рівності (п. 2 ст. І Статуту РЕВ), цілковитої добровільності (п. 4 ст. II Статуту).

Акти, які приймалися РЕВ, мали свою специфіку. Якщо були рішення щодо організаційних або процедурних питань, то вони мали обов’язковий характер для всіх країн — членів РЕВ. А якщо ці рішення стосувалися безпосередньо економічного і науково-технічного співробітництва, то за ними органи РЕВ приймали відповідні рекомендації і надсилали їх урядам для розгляду. Якщо рекомендації країною приймалися, то вони мали для неї вже обов’язкову силу.

У разі потреби розгляд в органах РЕВ питань співробітництва міг завершуватися домовленостями між країнами — членами РЕВ про здійснення узгоджених ними заходів (п. 4 ст. IV Статуту).

Вищим органом РЕВ була сесія Ради, яка проводилася не рідше одного разу на рік на рівні глав урядів. Основним органом, який здійснював керівництво діяльністю РЕВ у міжсесійний період, був Виконавчий комітет, до складу якого входили представ­ники усіх країн-членів на рівні заступників, керівників уряду. Цей орган скликався не рідше одного разу в три місяці.

У системі РЕВ були створені комітети з питань співробітництва в плановій діяльності, науки і техніки та машинобудування. З метою організації економічного і науково-технічного співробіт­ництва у відповідних галузях було створено понад 20 комісій з хімічної промисловості, зовнішньої торгівлі, валютно-фінансо­вих питань та ін.).

У межах діяльності РЕВ здійснювалась організація міжнародного співробітництва не лише з соціалістичними країнами, а й з країнами інших соціально-економічних систем. Більш як 20 між­народних організацій, членами яких були держави — представники різних соціально-економічних систем, співробітничали з РЕВ.

У червні 1991 р. на 46 сесії РЕВ припинила своє існування. Як уже зазначалося, це зумовлено передусім тим, що країни — члени РЕВ запізнилися з перебудовою економіки, не спромоглися колективно стати на шлях її інтенсифікації і, врешті-решт, вирішити назрілі соціально-економічні проблеми. Крім того, кризу РЕВ посилили нові політичні ситуації, які склались у східноєвропейських країнах, перехід їх до ринку.

РЕВ — це вже сторінка минулого, історія. Але, незважаючи на це, слід зазначити, що більш як за 40 років своєї діяльності вона чимало зробила для організації міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва, відстоювання економічної незалежності не лише країн — членів РЕВ, а й багатьох інших країн світу, особливо тих, що розвиваються. Кращий досвід цієї міжнародної організації буде вивчатися і використовуватися в міжнародній практиці.

81Розпад колишнього Союзу РСР обумовив пошук нових форм політичного, економічного, гуманітарного та іншого співробітництва між самостійними державами, які свого часу були союзними республіками. Так, були створені Співдружність Неза­лежних Держав (СНД), Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС), регіональне об’єднання з участю Грузії, України, Республіки Узбекистан, Азербайджанської республіки та Республіки Молдова (ГУУАМ).

82Економіка із самого початку стала однією з найбільш пріоритетних сфер відносин нових незалежних держав – колишніх республік СРСР. Ідея формування «спільного економічного простору» була виділена в якості сфери співро­бітництва держав — учасниць Угоди про створення СНД (ст. 7), а потім відображена у Статуті Співдружності 1993 р. Стаття 2 Статуту однією з цілей створення СНД визначає «всебічний і збалансований економічний і соціальний роз­виток держав-членів у межах спільного економічного про­стору, міждержавну кооперацію та інтеграцію». Зараз мож­на казати про розвиток інтеграційних процесів на просторі СНД у межах чотирьох об’єднань: Економічного союзу 12 дер­жав; Митного союзу 4 держав (Росії, Білорусі, Казахстану та Киргизстану), Союзу Росії та Білорусі, Єдиного економі­чного простору.

Найбільш представницьким інтеграційним об’єднанням є Економічний союз, який створено за Угодою від 24 верес­ня 1993 р. Дію Угоди спрямовано на забезпечення сприят­ливих умов для динамічного та гармонійного розвитку еко­номік і проведення економічних реформ в інтересах підви­щення рівня життя населення держав-учасниць. Відповідно

до ст. 4 Угоди держави-учасниці домовилися про створен­ня Економічного союзу шляхом поетапного поглиблення інтеграції, координації дій щодо здйснення економічних реформ через міждержавну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок товарів, по­слуг, капіталів і робочої сили; валютний (грошовий) союз (Україна Угоду не підписала). Задля забезпечення ефектив­ної діяльності Економічного союзу та раціонального розвит­ку інтеграційних процесів у межах СНД 21 жовтня 1994 р. була підписана Угода про створення Міждержавного еко­номічного комітету Економічного союзу (Україна в ньому участі не бере).

Для вирішення спорів з економічних питань між держа­вами СНД на підставі ст. 22 Статуту створений Економічний суд СНД як постійно діючий орган. 6 липня 1992 р. на Раді Голів держав Співдружності було укладено Угоду про статут Економічного суду СНД та затверджено Положення про Еко­номічний суд, яке є невід’ємною частиною цієї Угоди (Ук­раїною Угода не підписана). Економічний суд уповноваже­ний розглядати дві категорії економічних суперечок між дер­жавами: ті, що виникають під час виконання економічних зобов’язань, передбачених угодами, рішеннями Ради голів держав, Ради голів урядів Співдружності та інших її інсти­тутів; ті, що стосуються відповідності нормативних та інших актів держав — учасниць СНД, прийнятих з економічних питань, угодам й іншим актам Співдружності (п. 3 Положен­ня). За наслідками розгляду спору Економічний суд прий­має рішення, що має рекомендаційний характер.

Як певний етап на шляху створення спільного економіч­ного простору можна розглядати укладення Угоди про мит­ний союз 20 січня 1995 р., учасниками якої на цей момент є Росія, Білорусь, Казахстан та Киргизстан. В Угоді визна­чаються цілі, принципи формування, механізм та етапи створення Союзу.

У березні 1993 р. в м. Сургуті була підписана Угода про створення Міжурядової ради з нафти та газу між 12 колиш­німи республіками СРСР (крім Естонії, Латвії та Туркмені-стану). Головна мета Ради — співробітництво країн-учас-ниць у галузі видобування, транспортування, переробки та використання нафти та газу.

У жовтні 1994 р. всіма країнами СНД було підписано Уго­ду про створення Платіжного союзу Співдружності. Мета цього союзу — забезпечити безперервність розрахунків у ре­жимі використання взаємної конвертованості національних валют і формування на цій підставі платіжної системи.

19 вересня 2003 р. головами чотирьох держав (Росії, Укра­їни, Казахстану, Білорусі) була підписана Угода про форму­вання Єдиного економічного простору, яка передбачає вирі­шення таких завдань: формування зони вільної торгівлі без вилучень і обмежень, яка передбачає невживання у взаємній торгівлі антидемпінгових, компенсаційних і спеціальних захисних заходів на підставі проведення єдиної політики у сфері тарифного та нетарифного регулювання, єдиних пра­вил конкуренції, застосування субсидій та інших форм дер­жавної підтримки; уніфікацію принципів розробки та зас­тосування технічних регламентів і стандартів, санітарних і фітосанітарних норм; гармонізацію макроекономічної пол­ітики; створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, капіталу та робочої сили; гармонізацію законодавств Сторін тією мірою, якою це необхідно для функціонування ЄЕП, включаючи торговельну та конкурентну політику; фор­мування єдиних принципів регулювання діяльності природ­них монополій (у сфері залізничного транспорту, магістраль­них телекомунікацій, транспортування електроенергії, на­фти, газу та в інших сферах), єдиної конкурентної політики та забезпечення недискрімінаційного доступу й однакового рівня тарифів на послуги суб’єктів природних монополій.

Україна у провадженні економічної політики щодо країн СНД дотримується практики формування стосунків на підставі укладення двосторонніх угод, що відповідає «Ос­новним напрямам зовнішньої політики України», які були ухвалені Верховною Радою 2 липня 1993 р. Найбільшу кількість угод з економічних питань Україна уклала з Ро­сійською Федерацією: Угода про взаємне визнання прав у регулюванні відносин власності, Угода про вільну торгів­лю, Угода про співробітництво та взаємну допомогу у мит­них справах, Основні напрями довгострокового економіч­ного та науково-технічного співробітництва України та Ро­сійської Федерації на 1997—2000 рр. і на термін до 2000 р. від 28 травня 1997 р. тощо.

83

Співдружність Незалежних Держав була створена у 1991 р. за участі 12 держав-членів — Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменія, Україна, Узбекистан.

Крім розвитку співробітництва у сферах зовнішньої політики, політики безпеки і оборони, СНД покликана займатися питаннями здійснення економічного співробітництва. З цією метою у 1993 р. держави-члени підписали Угоду про створення Економічного Союзу. Цей Союз покликаний був забезпечити вільний рух товарів, послуг, капіталів і робочої сили, здійснення узгодженої політики у таких галузях, як грошово-кредитні відносини, бюджети, ціни, податки, валютні питання і митне обкладання. Крім цього, завданнями цієї структури було заохочення вільного підприємництва й інвестицій, підтримка виробничих операцій і створення прямих зв’язків між підприємствами і галузями, а також узгодження господарського законодавства.

В основу взаємовідносин між державами — членами СНД були покладені загальні та спеціальні принципи міжнародного економічного права, а саме: невтручання у внутрішні справи, поважання прав і свобод людини; невтручання у внутрішні справи держави; мирне розв’язання спорів і незастосування будь-яких видів економічного тиску; відповідальність за взяті зобов’язання; виключення будь-якої дискримінації за національною та іншими ознаками щодо юридичних і фізичних осіб; проведення консультацій з метою координації позиції і прийняття заходів у випадку здійснення економічної агресії з боку однієї держави або кількох держав, які не беруть участі в даному договорі, щодо будь-якої держави за договором.

В Угоді про створення Економічного союзу СНД чітко визначені його цілі, які зводяться до такого: формування умов стабільного розвитку економік держав — учасниць цього договору в інтересах підвищення життєвого рівня їх населення; поетапне створення загального економічного простору на основі ринкових відносин; створення рівних можливостей і гарантій для всіх суб’єктів господарювання; спільне здійснення економічних проектів, що мають загальний інтерес; вирішення спільними зусиллями екологічних проблем, а також ліквідація наслідків стихійного лиха та катастроф.

Інтеграція, координація дій у здійсненні економічних реформ, як свідчить зміст Угоди, досягається через використання таких форм, як створення міждержавної (багатосторонньої) вільної торгівлі, митного та валютного союзів, а також спільного ринку товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Кожна з цих форм має властиві їй засоби реалізації. Так, з метою створення асоціації вільної торгівлі держави — учасниці СНД домовилися про здійснення таких заходів: а) поетапне зниження і скасування митного обкладання, податків і зборів, а також кількісних і всіх інших рівнозначних їм за своїми наслідками обмежень; б) гармонізацію митного законодавства; в) спрощення митних процедур; г) уніфікацію форм митного законодавства для ведення митної статистики; д) поетапне зближення тарифів на перевезення вантажів і пасажирів, транзитних тарифів при дотриманні принципу свободи транзиту; є) недопущення несанкціонованого реекспорту третьої країни.

У рамках цих заходів у 1994 р. був підписаний Договір про створення зони вільної торгівлі як однієї з важливих умов створення митного союзу. Уже в 1995 р. були укладені угоди про мит­ний союз між Російською Федерацією, Республікою Білорусь і Республікою Казахстан.

Були прийняті і заходи щодо реалізації інших зазначених форм, які використовуються з метою поглиблення інтеграції, координації дій у здійсненні економічних реформ.

Важливе значення мав підписаний у 1996 р. Договір про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній сферах між Російською Федерацією, Білорусією, Казахстаном і Киргизстаном. У цьому Договорі міститься спеціальний розділ «Економічне співробітництво», норми якого передбачають:

• погодження основних напрямів, етапів і строків проведення економічних реформ, створення необхідних умов функціонування спільного ринку, забезпечення однаково сприятливих умов для свободи економічної діяльності суб’єктів господарювання своїх держав;

• рівне право на придбання майна у володіння і користування ним на території будь-якої з цих держав відповідно до їх національного законодавства;

• проведення узгодженої політики ціноутворення, яка б виключала цінову дискримінацію стосовно суб’єктів господарювання;

• узгодження структурної політики (мається на увазі, створення промислового й аграрного господарських комплексів, заснованих на взаємодоповнюваності економік, максимальному використанні переваг раціонального поділу праці);

• здійснення системи заходів державної підтримки в розвитку виробничої кооперації, заохочення виробничих капіталовкладень;

• координація політики в грошово-кредитній і валютно-фінан­совій сферах, створення ефективної платіжно-розрахункової системи;

• створення єдиного науково-технологічного простору, забезпечення взаємодії проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень, включаючи організацію спільних наукових робіт з проблем, що становлять загальний інтерес і ряд інших положень.

Для досягнення цілей, які передбачено цим Договором, були створені Міждержавна рада, Інтеграційний комітет та Міжпарламентський комітет.

Міждержавна рада — це вищий орган управління інтегра­цією, в якому представлені Глави держав, Глави урядів, міністри закордонних справ, а також Голова Інтеграційного комітету зі справ дорадчого голосу. Цей орган розробляє структуру співробіт­ництва, визначає етапи, приймає відповідні рішення і контролює хід їх виконання, а також здійснює інші функції.

Інтеграційний комітет — це постійно діючий виконавчий орган, який розробляє і здійснює заходи, що випливають із договору, забезпечує реалізацію рішень Міждержавної ради, програм інтеграції, договорів та угод тощо.

Міжпарламентський комітет формується на пріоритетних засадах із парламентаріїв, що делегуються парламентами держав-учасниць у межах своїх повноважень. Крім того, він приймає модельні акти, на основі яких розробляються акти національних законодавств, а також вносить пропозиції щодо питань розвитку правової основи інтеграції.

84

Євразійське економічне співтовариство (ЄврАзЕС) було створено 10 жовтня 2000 р. на основі Договору про заснування Євразійського економічного співтовариства, який був підписаний Президентом Російської Федерації, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки і Республіки Таджикистан. Взагалі до підписання цього договору відбулася ціла низка подій, які сприяли його підписанню. Як відомо, у вересні 1993 р. був підписаний у рамках СНД Договір про створення економічного союзу. У квітні 1994 р. була прийнята Угода про створення зони вільної торгівлі, а в січні 1995 р. — Угода між Білорусією, Казахстаном і Російською Федерацією про Митний союз. Далі у березні 1996 р. Білорусь, Казахстан і Російська Федерація підписали Договір про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній галузях, а вже в жовтні 1997 р. ці держави прийняли рішення про пріоритетні напрями формування загального ринку товарів, послуг і капіталів. 26 лютого 1999 р. цими ж державами, а також і Таджикистаном був підписаний Договір про Митний союз і Єдиний економічний простір. Ці всі події передували підписанню 10 жовтня 2000 р. в Астоні Договору про заснування ЄврАзЕс.

Відповідно до Договору про заснування цього співтовариства воно наділяється повноваженнями, які добровільно передають йому держави, що є його членами. Водночас, як зазначається в ст. 1 Договору, країни залишаються суверенними і рівноправними суб’єктами міжнародного права.

ЄврАзЕс створено для підвищення ефективності процесу фор­мування Митного союзу і Єдиного економічного простору, а також для реалізації інших цілей і завдань, визначених в Угоді про Митний союз, Договорі про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній галузях, Договорі про Митний союз і Єдиний економічний простір.

Органами управління ЄврАзЕс є Міждержавна рада (Міжрада), Інтеграційний комітет, Міжпарламентська асамблея (МПА) і Суд співтовариства. Рішення про припинення діяльності цих органів правління приймається Міждержавною радою.

Міждержавна рада є вищим органом ЄврАзЕс, до складу якого входять глави держав і глави урядів держав-учасниць. Цей орган розглядає принципові питання діяльності Співтовариства, по­в’язані з загальними інтересами держав-учасниць, визначає стратегію, напрями і перспективи розвитку інтеграції і приймає рішення, спрямовані на реалізацію цілей і завдань ЄврАзЕс. Міжпарламентська рада дає доручення Інтеграційному комітету, звертається із запитами і рекомендаціями до Міжпарламентської Асамблеї, із запитами до Суду співтовариства. Крім того, Міжрада може створювати додаткові органи Співтовариства.

Договір про заснування Співтовариства визначає періодичність проведення засідань Міжради. Так, вона збирається на рівні глав держав не рідше одного разу на рік і на рівні глав урядів не рідше двох разів на рік. Засідання проводяться під керівництвом представника країни, яка головує у Міжраді. У свою чергу, головування в Міжраді та Інтеграційному комітеті здійснюється почергово в порядку російського алфавіту кожною державою Співтовариства протягом одного року.

Функції і порядок роботи Міжради визначаються Положенням, яке затверджується нею на рівні глав держав — учасниць ЄврАзЕс.

Інтеграційний Комітет є постійно діючим органом ЄврАзЕс. До його основних завдань належать забезпечення взаємодії органів Співтовариства, підготовка пропозицій щодо порядку денного засідань Міжради і рівня їх проведення, а також проектів рішень і документів. Крім того, Інтеграційний комітет покликаний здійснювати підготовку пропозицій щодо формування бюджету ЄврАзЕс і контроль за його виконанням, а також контроль за реалізацією рішень, прийнятих Міжрадою.

З метою здійснення зазначених завдань Інтеграційний комітет приймає рішення в межах наданих йому повноважень, щороку подає Міжраді доповідь про стан справ у Співтоваристві і про хід реалізації його цілей і завдань, звіт про свою діяльність, а також виконання бюджету ЄврАзЕс. Він розглядає заходи, спрямовані на досягнення цілей Співтовариства, в тому числі укладення відповідних договорів і проведення державами-учасницями єдиної політики з конкретних питань, і готує відповідні пропозиції. У разі необхідності Інтеграційний комітет має право звертатися з рекомендаціями до Міжради, з рекомендаціями і запитами до Міжпарламентської асамблеї й урядів держав-учасниць, із запитами до Суду співтовариства.

Функції та порядок роботи Інтеграційного комітету визначаються Положенням, яке затверджується Міждержавною радою.

До складу Інтеграційного комітету входять заступники глав урядів держав-учасниць, а його голова бере участь у засіданні Міжради. Засідання цього органу проводяться не рідше одного разу в три місяці. У період між засіданнями Інтеграційного комітету поточну роботу забезпечує Комісія постійних представників держав-учасниць при ЄврАзЕс, що призначається главами держав.

Організація роботи інформаційно-технічного забезпечення як Міждержавної ради, так і Інтеграційного комітету покладається на Секретаріат Інтеграційного комітету, який очолюється Генеральним секретарем, що призначається Міждержавною радою за поданням Інтеграційного комітету строком на 3 роки. Генеральний секретар є вищою адміністративно-посадовою особою Співтовариства. Він бере участь у засіданнях Міждержавної ради та Інтеграційного комітету.

Міжпарламентська асамблея є органом парламентського Співробітництва в рамках ЄврАзЕс, основним завданням якого є розгляд питань гармонізації (зближення, уніфікації) національного законодавства держав-учасниць, приведення його у відповідність з договорами, укладеними в рамках Співтовариства з метою реалізації його завдань. Вона формується із парламентаріїв, що делегуються парламентами держав-учасниць.

Міжпарламентська асамблея в межах своїх повноважень розробляє Основи законодавства в базових сферах правовідносин, які підлягають розгляду Міжрадою; приймає типові проекти, на основі яких розробляються акти національного законодавства. Вона може звертатися за рекомендаціями до Міжради, із запитами та рекомендаціями до Інтеграційного комітету і парламентів держав-учасниць, із запитами до Суду співтовариства.

У складі Міжпарламентської асамблеї створені Постійні комісії з правових питань, з економіки і фінансів, з питань формування правових баз Митного союзу, з зовнішніх зв’язків, безпеки і регіональної взаємодії, а також Постійна комісія з соціальних і гуманітарних питань.

Положення про Міжпарламентську асамблею затверджується Міждержавною радою.

Суд співтовариства покликаний забезпечити однакове застосування державами—учасницями Договору про ЄврАзЕс та інших договорів і рішень, що приймаються органами Співтовари­ства. Крім того, Суд співтовариства розглядає спори економічного характеру, що виникають між державами — учасницями договору з питань реалізації рішень органів Співтовариства і положень договорів, що діють у його межах, дає роз’яснення і виснов­ки щодо них.

Суд співтовариства формується із представників держав-учас­ниць у кількості не більше двох від кожної з них. Судді призначаються Міжпарламентською асамблеєю за поданням Міждержавної ради строком на шість років.

Організація і порядок діяльності Суду визначаються його статутом, який затверджується Міжрадою.

У договорі про заснування ЄврАзЕс зазначено, що прийняття його членів відкрите для всіх держав, які беруть на себе зобо­в’язання, що випливають із вказаного договору та інших чинних у рамках цього Співтовариства договорів. Крім того, кожна держава повинна належним чином виконувати свої зобов’язання. Членство будь-якої держави в Співтоваристві може бути припинене у зв’язку з невиконанням своїх зобов’язань, а якщо це відбуватиметься систематично, то така держава підлягає виключенню із Співтовариства. Подібні заходи передбачені й у разі неви­конання зобов’язань щодо фінансування бюджету Співтовариства. Взагалі принцип фінансування є основою принципу голосування. Так, за Росією закріплено 40 % голосів, за Білорусією та Казахстаном — по 20 %, за Киргизстаном та Таджикистаном — по 10 %.

Будь-яка держава-учасниця може вийти зі складу ЄврАзЕс, попередньо урегулювавши свої зобов’язання перед співтовариством та його членами і подавши до Інтеграційного Комітету офіційне повідомлення, щодо свого виходу не пізніше, ніж за 20 місяців до дати виходу. Припинення членства настає в поточному бюджетному році, якщо повідомлення було направлено до прийняття бюджету Співтовариства на наступний бюджетний рік. Якщо повідомлення направлене після прийняття бюджету на наступний рік, то припинення членства відбувається в наступному бюджетному році.

ЄврАзЕс наділена правоздатністю, яка необхідна для реалізації його цілей і завдань. Вона може установлювати відносини з державами та міжнародними організаціями, укладати з ними відповідні договори. Крім того, вона користується й іншими правами юридичної особи, зокрема має право придбавати майно і розпоряджатися ним, виступати в суді, відкривати рахунки і здійс­нювати операції з грошовими коштами.

Зміст діяльності ЄврАзЕс також віддзеркалюється і в Заяві глав держав Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Російської Федерації і Республіки Таджикистан про заснування Євразійського економічного співтовариства, зроб­лені 10 жовтня 2000 р. в Астоні. Зокрема, як було зазначено в цій Заяві, діяльність Співтовариства буде спрямована на вирішення таких завдань:

а) в галузі зовнішньоторговельної і митної політики:

• завершення оформлення в повному обсязі режиму вільної торгівлі, формування єдиного митного тарифу і єдиної системи заходів нетарифного регулювання;

• введення погодженої системи преференцій;

• установлення загальних правил торгівлі товарів і послуг і їх доступу на внутрішні ринки;

• вироблення погодженої позиції держав-членів щодо взаємовідносин із СОТ та іншими міжнародними економічними організаціями;

• введення уніфікованого контролю валютного регулювання і валютного контролю;

• створення механізму ефективного функціонування платіжно-розрахункових відносин;

• створення загальної уніфікованої системи митного регулювання, в рамках якої діють уніфіковані правила митного оформлення і митного контролю, застосовуються єдині митні режими;

• забезпечення економічної безпеки на зовнішніх кордонах Співтовариства, боротьби з контрабандою та іншими видами мит­них правопорушень;

• зміцнення облаштування зовнішніх кордонів Співтовариства;

б) в галузі економічної політики:

• проведення узгодженої структурної перебудови економіки;

• розроблення та реалізація спільних програм соціально-економічного розвитку;

• створення загальної платіжної системи;

• забезпечення взаємодії валютно-фінансових систем;

• створення рівних умов для виробничої та підприємницької діяльності;

• формування спільного ринку транспортних послуг і єдиної транспортної системи;

• формування загального енергетичного ринку;

• проведення спільних досліджень і розробок з пріоритетних напрямів науки і технології;

• створення рівних умов для доступу на ринку іноземних інвестицій;

• створення уніфікованої системи правового регулювання фор­мування і діяльності фінансово-промислових груп на багатосторонній основі;

в) в соціально-гуманітарній галузі:

• гармонізація національних систем освіти, розвиток науки і культури;

• гармонізація національних систем забезпечення мінімальних соціальних стандартів;

• надання громадянам держав—членів Співтовариства рівних прав в отриманні освіти і медичної допомоги на всій його території;

г) у правовій сфері:

• зближення, гармонізація національного законодавства;

• створення механізму погодження і прийняття національних законодавчих та інших нормативних правових актів державами-членами з питань, що стосуються їх зобов’язань у рамках ЄврАзЕс;

• синхронізація строків виконання внутрішньодержавних про­цедур за договорами, укладеними в рамках ЄврАзЕс;

• забезпечення взаємодії правових систем держав-учасниць з метою створення загального правового простору у рамках Співтовариства.

31 травня 2001 р. у Мінську було проведено перше засідання Між­державної ради держав — членів ЄврАзЕс, на якому главами держав був підписаний пакет із 18 основних документів, що регламентують діяльність Співтовариства, як нової міжнародної організації.

85.Регіональне об’єднання за участі Грузії, України, Республіки Узбекистан, Азербайджанської Республіки та Республіки Молдова (ГУУАМ) було створено 1 червня 2001 р. відповідно до Ялтинської Хартії. Створенню цього об’єднання передувала відповідна робота керівників цих країн. Ще 10 жовтня 1997 р. у Страсбурзі під час саміту Ради Європи було прийняте Спільне комюніке, було прийнято Глав держав України, Грузії, Азербайджанської Республіки і Республіки Молдова. У цьому документі наголошува­лося на необхідному розвитку чотирьохстороннього співробітни­цтва для зміцнення стабільності і безпеки в Європі, на основі принципів поваги суверенітету, територіальної цілісності, непорушності кордонів держав, демократії, верховенства законів і поваги прав людини. А 24 квітня 1999 р. у Вашингтоні в рамках зустрічі на вищому рівні Ради Євроатлантичного партнерства від­булася зустріч Президентів держав — учасниць ГУАМ і Узбекистану. За підсумками зустрічі була прийнята Вашингтонська заява, внаслідок якої до зазначеної структури увійшов і Узбеки- стан. Отже, ГУАМ було трансформовано в ГУУАМ.

6 листопада 2002 р. у Нью-Йорку під час 55-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН відбулася зустріч Президентів держав — учас­ниць ГУУАМ, на якій був прийнятий Меморандум, що передбачав активізацію співробітництва в рамках цього регіонального об’єднання. Було прийнято рішення про проведення регулярних самітів глав держав і зустрічі міністрів закордонних справ держав — учасниць ГУУАМ, а також був створений координуючий орган — Комітет національних координаторів. Як було визначено, головним завданням співробітництва є створення умов для міжгалузевих контактів і прямих зв’язків між відповідними державними органами та відомствами країн ГУУАМ. Ефективне функціонування транспортного коридору Європа—Кавказ—Азія і розвиток його інфраструктури було визнано безумовним пріоритетом у співробітництві. І вже 7 червня 2001 р. в Ялті відбувся перший саміт президентів ГУУАМ, під час якого і була підписана Ялтинська Хартія цього об’єднання.

Як зазначалось, у Ялтинській хартії метою співробітництва ГУУАМ є:

• сприяння соціально-економічному розвитку;

• зміцнення і розширення торговельно-економічних зв’язків;

• розвиток і ефективне використання в інтересах країн ГУУАМ транспортно-комунікаційних магістралей і відповідної інфраструктури, розташованої на їх території;

• зміцнення регіональної безпеки в усіх сферах діяльності;

• розвиток відносин у галузях науки, культури і в гуманітарній сфері;

• взаємодія в рамках міжнародних організацій;

• боротьба з міжнародним тероризмом, організованою злочинністю та наркобізнесом.

Як зазначено у Ялтинській хартії, співробітництво в рамках ГУУАМ здійснюється на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, зокрема поваги суверенітету, незалежності, територіальної цілісності і невтручання у внутрішні справи держав-учасниць.

Було визначено, що основним напрямом співробітництва ГУУАМ є: економіка, наука, технології та навколишнє середовище; інфраструктура транспорту, енергетики, телекомунікації; спільні інвестиційні і фінансові проекти; гуманітарна сфера, куль­тура, освіта, засоби масової інформації, обмін молоді, інші напрями, які становлять взаємний інтерес. Важливо зазначити, що держави-учасниці можуть вносити пропозиції щодо розширення сфер співробітництва.

Ялтинська хартія наголошує, що ГУУАМ відкрите для нових учасників, які повною мірою підтверджують свою відданість цілям і принципам ГУУАМ, закріпленим у його основних документах.

Ялтинська угода визначила й організаційну структуру ГУУАМ. Вищим органом ГУУАМ є щорічні зустрічі глав держав. Головування у ГУУАМ здійснюється державами-учасницями в алфавітному порядку. На цих зустрічах приймається рішення щодо основних напрямів політичного, економічного та гуманітарного спів­робітництва в рамках ГУУАМ, створення спеціалізованих органів ГУУАМ, а також погоджуються позиції з актуальних питань міжнародного життя, які становлять взаємний інтерес.

Виконавчим органом ГУУАМ є засідання міністрів закордонних справ, яке проводиться, як правило, два рази на рік. На цих засіданнях розглядається питання виконання домовленості в рамках ГУУАМ, а також готуються для розгляду на зустрічах глав держав пропозиції щодо подальшого розвитку і поглиблення співробітництва об’єднання.

Робочим органом ГУУАМ є Комітет національних координаторів, до складу якого входять призначені міністрами закордонних справ національні координатори по одному від кожної держави-учасниці. Зазначений Комітет координує діяльність у рамках ГУУАМ між державами-учасницями, забезпечує підготовку зустрічі глав держав і засідань міністрів закордонних справ. Засідання комітету проводяться щоквартально, почергово в державах-учасницях.

Координацію співробітництва між країнами ГУУАМ на галузевому рівні покладено на вісім Робочих груп, а саме: з питань енергетики, транспорту, торговельно-економічних питань, з питань інформатики і телекомунікації, культури, науки й освіти, туризму, боротьби з тероризмом, організованою злочинністю і розповсюдженням наркотиків.

Рішення з питань, що обговорюються в рамках ГУУАМ, приймаються консенсусом.

Найбільш важливими міжнародно-правовими документами, які були прийняті в рамках ГУУАМ і які створюють відповідну правову базу його діяльності, є Ялтинська хартія ГУУАМ; Конвенція держав — учасниць ГУУАМ про взаємне надання допомоги з консульських питань; Положення про Раду міністрів закордонних справ держав ГУУАМ; Угода про створення зони вільної торгівлі між державами — учасницями ГУУАМ; тимчасове Положення про інформаційний офіс ГУУАМ у Києві; рішення Глав держав — учасниць ГУУАМ про статус спостерігачів у діяльності ГУУАМ; Угода про співробітництво між Уряда­ми держав — учасниць ГУУАМ у сфері боротьби з тероризмом, організованою злочинністю та іншими небезпечними видами злочинності; документи про співробітництво в окремих галузях.

86

Під міжнародним торговельним договором слід розуміти угоду між двома або кількома державами, в якій визначаються їхні взаємні права та обов’язки в галузі торгівлі. На підставі цих договорів установлюються, змінюються або припиняються відповідні міжнародні економічні відносини між державами в галузі торгівлі. У міжнародних торговельних договорах (угодах) визначаються не лише принципи, а й створюється певна правова база для торговельних відносин. Зокрема, в них вирішуються правові питання, пов’язані зі стягненням мита, регулюванням ввезення і вивезення товарів, торговельним мореплавством, транспортом, транзитом, з діяльністю юридичних і фізичних осіб однієї країни на території іншої, дією юридичних актів, застосуванням принципу найбільшого сприяння, режиму преференцій тощо.

Торговельні договори укладаються як на двосторонній, так і на багатосторонній основі. Прикладом багатостороннього міжнародного торговельного договору є Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) від 30 вересня 1947 р., яка була підписана спочатку 23 державами. Нині у ній беруть участь 139 країн. ГАТТ відіграє велику роль в організації міжнародних торговельних відносин, адже в ній закріплені найважливіші принципи й умови між­народної торгівлі.

87

Слід зазначити, що процес вступу нашої держави до СОТ розпочався ще 17 грудня 1993 р., коли до Секретаріату ГАТТ було подано офіційну заявку Уряду України про приєднання до ГАТТ. Уже 28 червня 1994 р. Україна передала до ГАТТ Меморандум про зовнішньоторговельний режим та почала переговори в рамках спеціальної Робочої групи з питань вступу України до ГАТТ. Протягом зазначеного періоду завдяки активній позиції Уряду України щодо прискорення процесу приєднання до ГАТТ та враховуючи факт заснування на правовій базі ГАТТ Світової організації торгівлі процес приєднання нашої держави до ГАТТ було об’єднано з процесом вступу її до СОТ. Тоді ж Секретаріатом СОТ Україні було надано статус спостерігача у згаданій організації.

Координацію діяльності органів виконавчої влади України стосовно вирішення питання набуття нашою державою членства в СОТ було покладено на створену Міжвідомчу комісію з питань вступу України до Світової організації торгівлі. А в рамках СОТ було сформовано вищеназвану Робочу групу, яка на 2003 р. провела десять засідань. До цієї групи входять представники 43 країн. На останньому її засіданні розглянуто стан двосторонніх переговорів України з країнами — членами цієї групи, а також стан гармонізації українського законодавства з нормами та вимогами угод СОТ. А взагалі слід зазначити, що за існуючою в СОТ практикою для прийняття остаточного рішення щодо повноправного членства в ній якоїсь країни в середньому проводиться 6—8 засідань Робочої групи з питань вступу до СОТ. Іншими словами, Україна практично вичерпала «ліміт» засідань Робочої групи, але переговорний процес все ще триває.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 р. була створена Робоча група з опрацювання питання вступу України до СОТ та імплементація національного законодавства до її вимог. Крім того, Верховна Рада України провела 20 березня 2002 р. парламентське слухання за порядком денним: «Про стан підготовки до вступу України до Світової організації торгівлі».

88

Участь України у СОТ дасть змогу розв’язати низку досить важливих для неї питань, а саме зменшити тарифні та нетарифні обмеження для вітчизняних товарів практично на всіх світових ринках, збільшити український експорт. Наприклад, у 2001 р. Україна експортувала товари в 169 країн світу, імпортувала їх зі 177 країн, відповідно надавала послуги в 192 країни та одержувала їх з 146 країн. Це також дасть можливість поліпшити структуру останнього на користь високотехнологічної продукції та продукції з високим ступенем обробки, а ще сприятиме запровадженню режиму найбільшого сприяння в торгівлі України з багатьма країнами світу. Наше членство в цій організації забезпечить справедливе вирішення спорів, захист інтересів вітчизняних товаровиробників на світових ринках, а також системну трансфор­мацію національного законодавства відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів.

Можна вести мову і про інші переваги. Водночас слід звернути увагу на певні негативні наслідки вступу нашої держави до СОТ. Одним із них є зменшення тарифних і нетарифних обмежень, які застосовуються в Україні для захисту внутрішнього ринку. Це призведе до надходження на вітчизняний ринок багатьох конкурентоспроможних товарів і продукції промислово-технічного призначення зарубіжного виробництва та до інших негативних наслідків. Як зазначалося в газеті «Урядовий кур’єр» від 12 березня 2003 р., за розрахунками Мінпромполітики на період до 2011 р. Україні мають бути надані певні пільги щодо пов­ної лібералізації на відповідність до правил СОТ, оскільки у низ­ці підвідомчих цій організації підприємств, позитивні наслідки оцінені 175—205 млн дол. США, а негативні — в 1133 млн дол., тобто в 6,5 раз більше. За таких умов українські підприємства будуть неспроможні не тільки конкурувати з ними, а й навіть відновити і розвинути своє національне виробництво. Це досить суттєво з огляду на те, в яких умовах і на якому рівні розвитку перебуває економіка нашої держави.

89розглянемо діяльність Міжнародного валютного фонду. Це — міжурядова валютно-кредитна організація, створена на основі угоди 44 країн ще у 1944 р. Нині до МВФ входить біля 190 країн світу. Кошти МФВ становлять близько 300 млрд дол.

Фонд покликаний сприяти міжнародному співробітництву у валютній сфері та розширенню і збалансованому зростанню міжнародної торгівлі і відповідно зростанню зайнятості і поліпшенню економічних умов країн-членів. Він забезпечує функціонування Міжнародної валютної системи через погодження і коор­динацію валютної політики, підтримання валютних курсів, а також забезпечує упорядковані відносини у валютній сфері між країнами-членами. МВФ допомагає країнам-членам через надання позик і кредитів в іноземній валюті для регулювання платіжних балансів і стабілізації валютних курсів, а також виконує інші функції.

Країни-учасниці, які підписали угоду про МВФ, взяли на себе зобов’язання у міжнародних валютних відносинах визнати особливу роль долара США, який прирівнювався до золота (35 дол. за одну трійську унцію чистого золота). Установлення і підтримання фіксованих курсів валют має здійснюватися відносно долара США.

Угода про МВФ включає 20 статей: вступна стаття, квоти і підписка, паритет валют, угоди з Фондом, переказування капіталів, дефіцитні валюти, загальні зобов’язання країн — членів Фонду, статус, імунітети та привілеї, відносини з іншими міжнародними організаціями, контори і депозитарії, перехідний період, вихід із Фонду, положення про надзвичайні обставини, тлумачення угоди про Фонд, визначення термінів, заключні положення.

У 1992 р. до МВФ були прийняті 14 із 15 республік колишнього СРСР (крім Азербайджану). Це відкриває їм шлях до західних кредитів.

МВФ був створений для сприяння міжнародному співробітництву в галузі валютно-фінансових і торговельних відносин передусім країн-учасниць. Він надає кредити з активів Фонду, який формується за рахунок внесків країн-учасниць. Залежно від суми внеску (квоти) країни-члени мають відповідну кількість голосів, що має важливе значення для вирішення питань діяльності МВФ. Так, у 1993 р. США мали 18,2 % голосів, Англія — 5,1, ФРН — 5,6, Японія — 5,6, Франція — 5,1, Італія — 3,1 %. На 15 країн Європейського Союзу припадало 26,7 %.

Вищий орган МВФ — Рада керуючих. Штаб-квартира розташована у Вашингтоні.

90До таких організацій належить і Світова організація торгівлі (далі — СОТ), створена 15 квітня 1994 р. у м.Маракеші (Марокко) на основі Генеральної угоди з тарифів та торгівлі (ГАТТ). Ця організація стала правонаступницею ГАТТ. Як відомо, ГАТТ — це багатостороння міжнародна угода про режим торгівлі і торговельної політики, підписана в жовтні 1947 р. 23 країнами. На початок 1994 р. вона нараховувала 128 країн-членів. За час свого функціонування ця міжнародна структура багато зробила для лібералізації зовнішньої торгівлі, застосування режиму найбільшого сприяння в торгівлі, знищення митних тарифів, усунення дискримінації у сфері торгівлі тощо.

Метою ж створення СОТ є здійснення міжнародних торговельних зв’язків через розроблення системи правових норм міжнародної торгівлі, контроль за їх дотриманням, а також забезпечення умов проведення багатосторонніх переговорів, спрямованих на глобальну лібералізацію торгівлі. СОТ діє в напрямі забезпечення тривалого і стабільного функціонування системи міжнарод­них торговельних зв’язків, лібералізації міжнародної торгівлі, досягнення рівноправності в торгівлі для всіх держав (із застосуванням норм про режим найбільшого сприяння, національний режим, заборону будь-яких форм дискримінації), поступового скасування митних і торговельних обмежень та вирішення інших завдань. На відміну від ГАТТ членство в СОТ, як правило, передбачає обов’язкову участь держави у багатосторонніх угодах. Крім того, якщо ГАТТ була системою багатосторонніх угод, то СОТ є постійно діючою організацією. Якщо правила ГАТТ поширювалися лише на торгівлю товарами, то СОТ займається поряд з організацією міжнародної торгівлі іншими пов’язаними з нею питаннями, зокрема питаннями інтелектуальної власності.

Важливі принципи діяльності СОТ — це торгівля без дискримінації, розширення доступу до ринків, сприяння справедливій конкуренції, розумне використання митних зборів, заохочення розвитку і здійснення економічних реформ.

Правовою базою СОТ є ряд багатосторонніх торговельних угод, яких було досягнуто під час так званого «Уругвайського раунду». Основні з них такі: Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) 1994 р., яка визначає єдині норми і принципи міжнародної торгівлі товарами; Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС), яка регулює відносини у торгівлі послугами; Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС); Угода про правила і процедури вирішення спорів; Угода про сільське господарство; Угода про застосування санітарних та фітосанітарних заходів; Угода про технічні бар’єри в торгівлі; Угода про правила походження товарів; Угода про процедури імпорт­ного ліцензування; Угода про передвідвантажувальну інспекцію; Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи; Угода про субсидії та компенсаційні заходи; Угода про захисні заходи.

З метою реалізації угод «Уругвайського раунду» було підписано понад 50 документів — угод, рішень, декларацій, протоколи тощо.

СОТ здійснює міжнародну торговельну політику і міжнародну торгівлю на основі таких принципів:

• принцип найбільшого сприяння і недискримінації;

• принцип національного режиму;

• принцип захисту національної промисловості;

• принцип створення стійкої основи торгівлі;

• принцип сприяння справедливій конкуренції;

• принцип заборони кількісних обмежень імпорту;

• принцип можливих дій в умовах надзвичайних ситуацій;

• принцип регіональних торговельних домовленостей.

В Угоді про створення СОТ виписана її організаційна структура (ст. 4). Вищим органом цієї організації є Конференція міністрів, до складу якої входять представники всіх країн-членів. Вона збирається не рідше одного разу кожні два роки. Конференція міністрів, виконуючи функції СОТ, здійснює необхідні для цього дії. Вона має повноваження приймати рішення з усіх питань, що входять до сфери дії будь-якої із багатосторонніх торговельних угод. На першій Конференції міністрів, яка відбулася в Сінгапурі у грудні 1996 року, у Заключній декларації було підтверджено курс на лібералізацію торгівлі і здійснення контролю за торговельною політикою, а також наголошено на пріоритеті Багатосторонньої торговельної системи щодо регіональних торговельних угод. Друга Конференція міністрів, зібрана в Женеві в травні 1998 р., була присвячена 50-річчю ГАТТ/СОТ.

У перервах між засіданнями Конференції міністрів її функції здійснюються Генеральною радою, яка складається з представників усіх країн-членів і яка збирається у міру необхідності. Генеральна рада у відповідних випадках скликається для виконання функцій Органу розгляду спорів і Органу з огляду торговельної політики. Ці органи можуть мати свого голову і встановлювати такі правила процедури, які вони вважають необхідними для виконання своїх обов’язків.

Генеральній раді підконтрольні відповідні Комітети, які створюються Конференцією міністрів, а саме: Комітет з торгівлі і розвитку; Комітет з обмежень, пов’язаних з платіжним балансом; Комітет з бюджету, фінансів і адміністративних питань. У віданні Генеральної ради знаходяться і два спеціальні органи: з питань проведення періодичних оглядів торговельної політики і з питань розгляду спірних проблем.

Конференція міністрів призначає генерального директора секретаріату СОТ. Секретаріат відає питаннями забезпечення діяльності СОТ, надання допомоги країнам, що розвиваються, в отриманні інформації, довідкової і технічної документації, проведен­ня семінарів тощо.

Генеральна рада здійснює керівництво трьома радами, а саме: Радою з торгівлі товарами (здійснює нагляд за дією багатосторонніх торговельних угод), Радою з торгівлі послугами (здійснює нагляд за дією Генеральної угоди з торгівлі послугами) і Радою з торговельних аспектів права інтелектуальної власності (здійснює нагляд за дією Угоди з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності). Ці ради виконують функції, що випливають із відповідних угод та з рішень Генеральної ради. Вони діють відповідно до своїх правил процедури, схвалених Генеральною радою. Зазначені ради у разі необхідності створюють допоміжні органи. Наприклад, такими органами є Комітети. Так, при Раді з торгівлі товарами створено 14 Комітетів, які відають контролем за дотриманням принципів СОТ і Угод ГАТТ-1994.

СОТ є досить авторитетною міжнародною організацією, адже до її складу входило на початок 2003 р. 142 країни світу. Через СОТ на цей період здійснювалося 92 % світової торгівлі. Причому понад 100 країн — членів СОТ є країнами, що розвиваються.

24