11. Поняття Античної філософії.

Антична філософія включає в себе філософську думку Стародавньої Греції та Стародавнього Риму — від VI ст. до н: е. до VI ст. н. е.

У Європі панує думка, що саме антична філософія є колискою євро­пейського мислення, джерелом усієї європейської філософської культури. Утім, відомий німецький мислитель першої половини XX ст.. О. Шпенґлер вважав інакше: на його погляд, європейці — не спадкоємці античності, а лише її шанувальники.

Особливості античної філософії:

1) космоцентричний характер. Античні мислителі прагнули пізна­ти сутність природи, космосу, Всесвіту, дошукувалися першооснови, з якої мало б походити все існуюче.,Знання цієї першооснови, вважали античні мудреці, неодмінно допоможе людині усвідомити сенс її влас­ного життя;

2) прагнення до раціонального осягнення навколишнього світу, пов'язане зі спробами систематизувати знання^ надати їм логічної обґрунтованості. Саме ця тенденція зумовила формування принципів класичного європейського мислення, для якого зрозуміти означає дати опис результату, причому результату стійкого, такого, щоб його можна було експериментально відтворити;

3) тісний взаємозв'язок та взаємодія-з природознавством;

4) індивідуалізм. Якщо у філософії Стародавнього Сходу йшлося про течії, напрямки, школи, то філософія Греції та Риму надзвичайно пер­соніфікована. Кожна філософська особистість є яскравою; неповторною (Геракліт, Піфагор, Сократ, Платон тощо).

12 Етапи розвитку античної філософії

У розвитку античної філософії традиційно виділяють чотири основні етапи:

I етап (до Уст. дон. е.) — досократівський. Найяскравіші пред­ставники — мислителі Мілетської та Ел.ейської шкіл, Піфагор, Геракліт, давньогрецькі атомісти;

II етап (V—VI ст. до н. е.) — класичний. З ним пов'язана діяльність Сократа, Платона, Арістотеля;

Шетап (IV—II ст, до н. е.) — елліністичний. У цей час засновується багато філософських шкіл, серед яких значне місце посідають стоїцизм та скептйциз^м, поширюється також учення Епікура;

IV етап (І ст. до н. е.-УІ ст. н. е.) — римський. Римська філосо­фія здебільшого продовжує традиції грецької: вчення Епікура розвиває Лукрецій, вчення стоїків — Сенека, Марк Аврелій, Ціцерон. Шшш Набуває поширення неоплатонізм і містичні культи.

Учення перших античних філософів були пов'язані з по­шуком першооснови світу.

Мілетська школа (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен). Представни­ки однієї з найперших у Стародавній Греції філософських шкіл — мілет-ської — здебільшого уявляли першооснову буття у конкретно-речовій" формі. Для Фалеса такою першоречовиною була вода, для Анаксімена — повітря. Що ж до Анаксімандра, то він позначив первісний стан буття абстрактним поняттям апейрон. Апейрон Анаксімандра означає без­межжя, сповнене творчої сили, яка далі реалізується у створенні світу.

Піфагорійський союз — релігійно-філософська група, на чолі якої стояв Піфагор, автор відомої теореми. Піфагорійці вважали, що в ос­нові усього сущого лежить число. Число в піфагорійців постає у двох іпостасях: це і конкретний матеріальний елемент, який, наче цеглина, є складовою буття, і ідеальний вираз певних математичних та геометрич­них пропорцій, притаманних Космосу.

Елейська школа (Парменід, Зенон Елейський) характеризується суто абстрактним мисленням, запереченням чуттєво-просторового сприйняття дійсності. Буття і мислення тотожні — ось одна з головних ідей філософії Парменіда. Проблему буття і небуття він вирішував на користь буття: буття є, небуття немає, адже його неможливо помислити. Учень Пармені­да Зенон Елейський є автором знаменитих апорій — парадоксальних тверджень, які дуже важко спростувати. Найвідомішою з них є апорія про стрілу: нам здається, що стріла летить, але насправді, стверджував Зенон, вона перебуває у спокої, оскільки її політ є лише сумою точок, в яких стріла знаходиться по відношенню до самої себе в нерухомому стані, завжди займає однакове за розмірами місце в просторі.

Атоністи (Демокріт, Зенон). Згідно з ученням атомістів, і світ, і людина (її душа і тіло) складаються з атомів та порожнечі, причому порожнеча існує сама по собі, вона також потрібна — для того, щоб бути ареною для взає­модії атомів. Атом дослівно означає «неподільний»; за Демократом, атоми — це найдрібніші матеріальні ча"стинки, вони існують, але настільки малі, що ми не можемо їх бачити. Існує кілька різновидів атомів, вони перебува­ють у повсякчасному русі та взаємодії, завдяки чому складаються незліченні комбінації конкретних матеріальних речей, зокрема людські тіла.

Отже, давньогрецька філософія до Сократа була спрямована на вивчення природи Космосу, походження буття в цілому. Софісти і Сократ здійснили так званий антропологічний поворот у філософії: перенесли центр уваги з природи на людину.

4. Платон (428-347 до н і. е.) — учень Сократа. Платон є засновником філософії: первинною відносно світу речей ідеалістичної традиції він оголошує ідею.

Основні принципи ідеалістичного підходу Платона:

1) усі речі виникають шляхом ул'лення ідеї в матерію;

2) ідеї — це безтілесні сутносл, що перебувають поза матеріальним світом, незалежні від нього, об'єктивні; ідеї становлять свій власний світ — світ ідеального буття;

3) ідея постає взірцем, еталоном, нормою, ідеалом для великої гру­пи конкретних матеріальних речей (наприклад, «чашність» — основа й еталон для всіх на світі чаш);

4) матерія є позбавленою самостійних якостей, пасивною осно­вою речей. І самі речі навколишнього світу, оскільки вони втілені в ма­терії, є ніби «спрощеними», недосконалими; вони, за Платоном, — ли­ше бліді копії своїх ідей, лише тіні ідеальної, справжньої реальності;

5) оскільки ідеї перебувають поза матеріальним світом, людський зір змушений завжди споглядати лише їх проекції, тобто тіні;

6) у Платоновій ієрархії ідей вище над усе стоїть ідея краси та добра — досконала, незмінна, вічна;

7) пізнання ідей, іа и маніть просто зусилля, спрямовані на те, щоб їх пізнати, є вершиною пізнавального процесу і свідченням пов^ нецінного життя. У порівнянні з пізнанням ідей усі тілесні втіхи є пустопорожньою марницею;

8) пізнання, за Платоном, — це своєрідне «пригадування» того, що ми вже знали — до того, як душа наша втілилася у фізичну оболонку. Щоб стимулювати це «пригадування», треба займатися філософією.

Людська душа, згідно з Платоном, має три начала:

— спрагле (те, що жадає вдоволення своїх потреб);

— запекле (те, що прагне будь-якою ціною втілювати в життя свою волю);

— розумне.

Самі собою ці компоненти нейтральні, але кожен з них має свою чесноту. До цих чеснот їх і слід доводити. Чеснотою спраглого начала є поміркованість, чеснотою запеклого начала — хоробрість,

чеснотою розумного — мудрість. Платон — автор оригінальної соціальної утопії. Його теорія іде­альної держави узгоджується з його вченням про душу. Держава, за Платоном, має складатися з трьох ключових класів:

— виробники матеріальних благ, тобто ремісники та селяни (від­повідає спраглий компонент душі);

— воїни — захисники держави (відповідає запеклий компонент душі);

— правителі-філософи, які єдині мають право управляти державою (відповідає розумний компонент душі).

Арістотель (384-322 до н. е.) усупереч Платонові стверджував, що:

1) основою буття є перша матерія, яка принципово не може бути визначена. Найпростішою визначеністю цієї першої матерії постають основні стихії (вогонь, повітря, вода, земля), які є пасивним матеріалом буття у створенні речей;

2) жодна матеріальна річ не може існувати без форми. Отже, усі матеріальні речі — оформлені, тобто є результатом взаємодії матерії та форми. Саме форма є тим рушієм, який обертає потенційне, можливе буття на буття актуальне, себто, реально існуюче.

У своїй етиці Арістотель виділяє два типи чеснот:

1) діаноетичні, пов'язані з розумною складовою душі (мудрість, практичність, винахідливість);

2) етичні, пов'язані з вольовою складовою душі.(мужність, на­полегливість тощо).

Перевагу Аристотель віддає діаноетичним чеснотам: адже саме вони спонукають людину займатися наукою.

Арістотель заклав теоретичні основи логіки як науки. Йому на­лежить формування закону протиріччя (неможливо, щоб водночас були істинними і певне висловлювання, і його заперечення) та закону виключеного третього (з двох взаємопротилежних суджень істинним може бути тільки одне).

Суперечка про те, хто має рацію -- Платон чи Арістотель, — є вічною. Арістотеля уважаєть батьком західної науки, а Плато­на —- фундатором ідеалізму, найвпливовішого напряму в історії за­хідної філософії.

5. Етика як самостійний розділ філософії веде свій початок від «ан­тропологічного перевороту» в античній філософії, що його здійснив Сократ і софісти. Центр філософської уваги було перенесено з кос­мосу (макрокосм) на людину (мікрокосм).

Основні принципи античної етики:

1) кожній людині властива доброчесність — сукупність позитив­них якостей, основними з яких уважалися справедливість, мудрість, мужність, поміркованість;

2) «Доброчесність — це знання», передусім знання того, що добре, а що погано. Якщо людина знатиме, як їй чинити, вона чинитиме доб­ре. Це знання закорінене в глибинах людської душі, однак не завжди усвідомлюється. Людина може віднайти його шляхом тривалих розу­мових зусиль або навіть шляхом інтуїтивного осяяння. Етичне знання, як вважалося, має збудити в людині почуття морального обов'язку, яке змусить людину принаймні узгоджувати суто особисті бажання і запити з суспільними цінностями, нормами, ідеалами;

3) доброчесність, — це найвище благо і щастя, мета і сенс люд­ського життя;

4) Згідно з принципом калокагатії, доброчесна людина має поєд-¹ нувати в собі душевну чесноту, тілесне здоров'я, силу і красу, а також

соціальні успіхи, до яких входить багатство, високий суспільний статус, вірні друзі, успіхи батьківщини тощо.

Першими з усвідомленням етичної проблематики у IV ст. до н. е. виступили софісти (Протагор, Горгій), які стверджували, що:

а) незмінними є тільки закони природи, Космосу, а закони в сус­пільстві встановили люди, отже, люди можуть їх і змінювати;

б) доречним є етичний релятивізм, відповідно до якого людина є мірилом усіх речей. Дійсно, те, що одній людині видається прийнят­ним, іншій може не подобатися;

в) мета інтелектуальних зусиль полягає не в тому, щоб знайти істину (бо істина теж відносна), а в тому, щоб схилити співрозмовника на свій бік. Для досягнення цієї мети було розроблено цілу систему софіз­мів — зовні бездоганних міркувань,у яких ховалася логічна помилка. Користуючись своїм умінням переконувати, софісти бралися допомогти людині зробити суспільну кар'єру в демократично облашто-ваних грецьких полісах і на цьому, звісно, заробляли.

Підвалини етичних принципів Сократа лежать у «пізнанні самого себе». Велику вагу для Сократа відігравало сумління — такий собі «внутрішній голос», який був гарантією розуміння істини. Цей «внутрішній голос», за Сократом, має божественне походження: завдя­ки йому людина дістає від богів знання про сенс свого життя, характер і мотивацію власних учинків тощо.

Головною цінністю Сократ проголошував знання,а своїм головним завданням — навчити людину правильно жити. Для філософа мораль поєднується зі знанням. Істинна моральність для нього — розуміння того, що є благом.

Сократ відіграв важливу роль у формуванні діалектики в антично­му розумінні цього слова —вміння вести бесіду, логічно дискутувати. Сократ приходив на агору (ринкова площа, де, крім усього іншого, від­бувалися народні зібрання) і ставив людям запитання. Він заплутував співрозмовника, і той починав сумніватися в тому, що тільки-но без­заперечно стверджував. Сократ вважав: перш ніж пізнати щось, треба збагнути, що нічого не знаєш. «Я знаю, що нічого не знаю. Тому я муд­ріший за тих, які вважають, що знають усе», — заявляв Сократ.

Епікурійці (засновник школи Епікур жив у II ст. до н. е.) вважали, що метою людського життя є атараксія, тобто безтурботний стан духу, свобода від душевних тривог і тілесних страждань. Це досягається шляхом вироблення правильного ставлення до смерті, долі і богів, а також розумного розмежування задоволень і втіх. Одні втіхи, на дум­ку Епікура, є «природними і необхідними», вони потрібні людині; інші ж не є ні природними, ні необхідними, їх слід уникати.

Стоїки (Зенон Кітійський та Хрісіпп у Греції; Сенека, Епіктет і Марк Аврелїй у Римі) вважали, що у свіл панує безумовна необхідність, доля, фатум, тому треба «жити згідно з природою», тобто сприймати все як є, адже від долі все одно не сховаєшся. Про Епіктета розповідають, що коли йому один з учнів поскаржився на товариша, який надавав тому добрячих стусанів, учитель спокійно відповів: «Подякуй долі, що він тебе не вбив!».