2.2. Ігор і Рюрикович (912–945 рр.).

Ігор продовжував Олегову справу як на внутрішній, так і на міжнародній арені. Він двічі ходив на Схід: у 913 році, по згоді з хозарами, вийшов на берег Каспійського моря і дістався до Баку, руйнуючи все на своєму шляху. Згідно з умовою половину здобичі Ігор передав хозарам, але, коли з військом повертався через Північний Кавказ, на нього напала місцева людність і багатьох дружинників перебила. В 943 році Ігор ходив до Бердаа і взяв велику здобич. Намагаючись твердо стати над Чорним морем, Ігор натрапив там на спротив візантійських колоній, насамперед – рибалок з Корсуня, з якими виник конфлікт з приводу рибної ловлі в гирлах Дніпра. У боротьбі з Ігорем Візантія вперше використала орду печенігів, які, прорвавшись через Хозарський каганат, отраборилася в причорноморських степах і почали нападати на українські землі. Це викликало невдалий похід Ігоря на Царгород в 941 році. Греки вжили проти Ігоревого флоту “грецький вогонь” – вибухові заряди, якими спалили багато човнів. Незабаром Ігор знову пішов на Царгород, але греки запропонували “викуп”, і тоді укладено новий договір. Він був менш корисним для Русі: Ігор примушений був зректися володінь над Чорним морем, в гирлах Дніпра, платити мито за крам і зобов'язався захищати Візантію. Але договір цей дуже важливий для історії України, бо в ньому перелічено 20 послів-сигнаторів: від родини князя Ігоря, сина його Святослава, дружини Ольги, племінників, а далі – князів, купців. Серед цих імен зустрічаються скандинавські, естонські, слов'янські: Владислав, Предслав, Уліб, Гуд, Синко. Ще важливішим у договорі є те, що разом з поганами підписали його і християни. До Києва приїхали посли грецькі і погани ходили на гори, де стояв Перун “и покладоша оружье свое, и щиты, и золого;… а хрестеянскую Русь водиша ротъ в церкви св. Ильи , яже есть над Ручаем конец Пасынъчъ бесъды; се бо бъ сборная церкви”. Загинув Ігор безславно. Літопис оповідає, що, зібравши данину з древлян, він піддався порадам дружини і повернувся по додаткову данину. Обурені цією вимогою, древляни вбили його.

2.3. Княгиня Ольга (945–964 рр.).

Після смерті Ігоря залишився малий син Святослав, і правління державою перейшло до вдови Ольги. Ольга виявила себе як талановитий правитель. Вона була першим правителем Русі, що почав активно встановлювати міжнародні зв'язки мирним шляхом. Одним з найголовніших здобутків Ольги є встановлення тісних стосунків з Візантією. Це питання головним чином пов'язане з фактом охрещення Ольги. Можливо, вона була охрещена ще за життя Ігоря, але про це не збереглося згадок. Проте, безперечним є те, що Ольга охрестилася, ставши княгинею. Акт цей зберігалося в таємниці, і нема вказівок на те, де й коли він стався. Відсутність точних вказівок викликало кілька припущень, де саме й коли охрестилася Ольга: в Києві чи в Царгороді, куди приїхала вона – за літописом – у 955-му році. “Повість минулих літ” оповідає, що цісар Константин Порфіродний хотів одружитися з Ольгою, але княгиня нагадала йому, що вона – поганка і погодилася охреститися з умовою, щоб цісар став її хрещеним батьком. Коли ж охрестилася, то заявила, що за християнським законом хрещениць батько не може одружитися з хрещеницею. Так вона перехитрила цісаря. Це оповідання має ознаки штучності. Насамперед – дата приїзду до Царгороду: в 955 році цісарем був не Константин, а Роман Лекапен. Це розходження у датах викликало гіпотези А.А. Шахматова, М. Присєлкова та С. Томашівського про дві подорожі Ольги: в 955 та в957 роках. Вони вважали, що охрестилася вона за Романа Лекапена. Залишається безцінним інше джерело: опис перебування Ольги в Царгороді Романа Порфіродного, який подає точну дату приїзду – 957 рік, 9 вересня. Цісар перелічує почет княгині: з нею була її племінник, двірські жінки, священник Григорій, 20 послів, 44 купці, перекладачі – разом 80 осіб. Ольгу в супроводі почету введено в найкращу залу палацу, де вже чекав на неї цісар. Після короткої розмови Ольгу було запрошено на учту, де вона сиділа за одним столом з цісарем, – рідка увага до гостей, можлива тільки, якщо вони хрестияни. Однак, в докладному описі перебування Ольги в Царгороді Константин ані словом не згадує такої видатної справи, як її охрещення. Очевидно, приїхала Ольга вже хрестиянкою, на що вказує й трапезування за одним столом з цісарем та його родиною і наявність священника в почеті. Отже, треба гадати, що охрестилася вона до подорожі, можливо, 955 року, в Києві. Константин писав, що розмовляв він з княгинею Ольгою про різні важливі справи, але не зазначив, про які саме. Це могли бути дипломатичні справи, бо відносини з Візантією зіпсував Ігор, могли бути торговельні справи, бо в посольстві, як згадано, їхало понад сорок купців, могли бути й церковні. Не виключено, що Ольга хотіла домовитися з Візантією у військових справах і обіцяла прислати свої “вої в помощь”; дійсно, 961 року руське військо ходило на допомогу наступникові Константина, Романові ІІ. Як натякає “Повість”, прийняття не задовольнило Ольгу: не виявлено до неї належної їй пошани, тож, коли до Києва прибуло посольство з Візантії, Ольга довгий час не приймала його, заявивши: “Хай постоять у мене в Почайні (притока Дніпра біля Києва), як я стояла в Суді”. Можливо, в зв'язку з незадоволенням Ольги, причини якого ми не знаємо, стоїть друга велика подія з її князювання: звернення до короля – що став незабаром імператором – Оттона І. В 959 р. до Ахена прибуло посольство від “королеви ругів” Олени (це ім'я одержала Ольга при хрЕщенні) з просьбою прислати єпископа. Чомусь ця справа затрималася, бо аж 961 року приїхав до Києва єпископ Адальберт, але заснувати кафедру йому не вдалося, і він повернувся до Німеччини. Про це розповідав аналіст “Продовжувач Регіона”, якого дехто з дослідників вважає за самого Адальберта. Вся ця справа залишається не ясною. Наші літописці не згадують її, мабуть тому, що, коли писалось “Повість минулих літ”, у Києві панували Візантійські впливи, ворожі Римові. Можливо, Ольга вислала посольство не для того, щоб просити єпископа, або не тільки з цією метою. На це вказує нагорода, одержана Адальбертом від Оттона І, не зважаючи на невдачу з заснуванням єпископії. Підсумовуючи відомості про Ольгу, треба визнати, що її постать та правління заслуговують на найбільшу увагу. Влучно схарактеризував її

М. Грушевський: держала сильною рукою державну систему й не дала їй ослабнути і розвалитися, наладнала дипломатичні відносини з двома наймогутнішими імперіями Європи, представниками культури середньовіччя.