3. Зовнішні зв'язки україни-русі у добу її розквіту.

3.1. Володимир I Великий (972-1015рр.).

Із загибеллю Ярополка Володимир став єдиновласним володарем величезної держави. До її складу входило понад 20-ти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і фінські, і тюркські. Але не зважаючи на такий різнобарвний етнічний склад держави, Влодимир і надалі намагався об'єднати сусідні племена під своєю владою. Ще йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя Рогволда. У 981-му році він пішов на захід, “к ляхам”, як каже “Повість минулих літ”, і “зая гради їх” – Перемишль, Червень, Бузьськ, Белз, Волинь. Слова літопису, що то були “лядські міста”, викликають сумнів. Територію, яку захопив Володимир, була заселена українською людністю – дулібами, білими хорватами – і не належала до Польщі; можливо вона входила до Великоморавської держави. Пізніше землі над горішньою Вислою – Краківщина – до 990-их років належала до Чеської держави. Масуді писав, що в 943 році Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла Краковом та Білою Ховатією. Це підтверджує факт, що в поході Олега на Візантію серед племен, які були у війську, називають білих хорватів. Але в 960-их роках Святослав переніс увагу на південь, і Біла Хорватія вийшла з-під влади Русі. Її поділили Чехія та Польща, і чехи заволоділи Краковом. Козьма Празький писав, що до 980-их років Краків належав Чехії. Ібрагім Якуб також зараховував Краків до чеських, а не польських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу Київської Русі, а Краківщина – Чехії, тяжко припустити існування між ними польського клину, – писав М. Грушевський, – і приходив до висновку, що Володимир відібрав ці міста не у поляків, а у чехів. На залежність тієї території від Великоморавії вказує вказує також поширення моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона I визначала межі празької дієцезії по ріках Бугу та Стрию. Літопис занотовує похід Володимира на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріпилася назва “Русь”. У 993-му році Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Бугом, і переміг їх. Над Бугом він заснував місто і назвав його своїм ім'ям – Володимир (Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині ХІІІ ст. літописець згадував, що так далеко ніхто з князів не сягав. Межі його держави поширились до Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі. Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: 985 року літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накласти данину на них не пощастило, і Володимир зміг лише укласти з ними мирний договір. Надзвичайно важливою сферою діяльності Володимира була релігія, адже його ім'я канонізаво православною церквою саме за хрещення ним Київської Русі. У 987 році обставини склалися для Володимира сприятливо: візантійський полководець Варда Фока повстав проти імператорів і проголосив себе цісарем. Василь ІІ та Константин звернулися до Володимира по допомогу. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з сестрою цісарів Ганною. Як припускає П.Ковалевський, тоді, наприкінці 987 року, Володимир і охрестився. Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило Варду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і страчено. Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки. Вони пам'ятали тверду заборону свого діда, Константина Порфіродного, який писав: “коли хозари, турки або Русь чи який інщий північний або скитський народ … почне просити чи домагатися … щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина, то треба відпоаісти на таке ганебне домагання, що на те є заборона, страшна і непорушна постанова святого і великого Константина”. Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійських колоній в Криму – Корсунь чи Херсонес. Втрата Корсуня – з одного боку, а погроза Володимира, що він піде на Візантію,– з другого – примусили цісарів, всупереч забороні, виконати умову й відправити сестру до Корсуня, де її обвінчано з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за дружину. Володимир повернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями – в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як переможець у двох війнах і як зять візантійських цісарів. Це був апогей його слави. Тріумфатор, єдиновласний володар величезної держави, в ареолі непереможного “воїтеля”, під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважитися привести свій народ до хреста. Ця візантійська традиція трималася в російській та українській історіографії до ХХ ст. Видатні історики, зокрема історики церкви, Є.Голубинський, М.Грушевський, В.Пархоменко дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з Візантії. Прийняття християнства з Візантії не припинило зв'язків із Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літопис зберіг вказівки на обмін посольсвами Володимира і пап. Наприклад, 988 року, під час облоги Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі – голову св. Климента. 991 року знов приїзджало посольство від того ж папи. 994 року літопис нотує повернення посольства Володимира з Риму. 1000-го року явились посли від папи Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря Оттона I, мати якого, Теофано, вдова Оттона I, була сестрою Володимирової дружини Ганни. Разом з ними були посли від королів угорського та чеського. 1001-го року посли від Володимира ходили до папи. Останній відомий акт взаємовідносин Володимира з папою – це проїзд через Київ до печенігів і назад у 1006-1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту, родича цісаря Генріха II. Володимир його дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі. Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Римом. До цього треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи Римського. Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді найвидатніших володарів Європи. Літопис згадує, що він мав “любов” з “околними князі … з Болеславом Лядським, і з Стефаном Угрським, і з Андріхом Чеським”. Така ж “любов” була між ним і скандинавськими володарями. Олаф Трігвісон, майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про що оповідають саги. Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських володарів. Старший син, Святополк, був одружений з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав – з дочкою короля Швеції Олафа – Інгігердою-Іриною, дочка Премислава була одружена з угорським королем Лядиславом Лисим, друга – з чеським королем Болеславом Рудим, третя – Марія-Доброніга – з Казіміром-Обновителем, королем Польщі. Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, а також і з німецькими цісарями: сестра Ганни, Теофано, як уже згадувалося, була дружиною цісаря Оттона І і матір'ю Оттона І, за малолітства якого вона була регенткою. Взагалі, з Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. У сфері політики він вийшов на якісно новий рівень міжнародних відносин, увівши Русь до складу наймогутніших держав тогочасної Європи.