7 Наука в широкому розумінні слова — це сукупність знань про природу, суспільство, мислення.

Відповідно двом сторонам людської діяльності — теоретичній і практичній всі науки поділяються на теоретичні і прикладні.

Економічний аналіз як самостійна прикладна наука виник на третьому ступені розвитку людських знань. На цьому ступені виникнення нових знань не є результатом відгалуження окремих наук від загального дерева знань, а навпаки — інтеграцією наукових знань, яка прийшла на зміну диференціації (виділенню) окремих наук.

Аналіз (від грец. — analisis) буквально означає розподіл" розподілення об'єкта, що досліджується, на складові частини, елементи, які внутрішньо притаманні цьому об'єкту"

Такий розподіл дає можливість ретельно вивчити окремі сторони досліджуваного об'єкта (явища, процесу). Водночас, такий розподіл руйнує цілісність об'єкта, не дає повної уяви про взаємодію окремих частин цілого.

Тому розподіливши економічні явища на складові частини, провівши достатньо глибоку деталізацію, необхідно потім відновити єдність досліджуваного явища.

Зворотний процес аналізу абстрактного дослідження — синтез, орієнтований на об'єднання однорідних елементів явища в єдине ціле, що дозволяє узагальнити результати аналізу, підвести підсумки.

В практиці дослідження економічних явищ аналіз і синтез тісно взаємопов'язані.

В тісному зв'язку з аналізом і синтезом знаходяться такі категорії пізнання, як індукція і дедукція.

Дослідження економічних процесів починається, якщо користуватися методом індукції, з малого, з одиничного — з окремого господарського факту, явища, ситуації, які в сукупності і становлять господарський процес у тому чи іншому елементі (ланці) народного господарства (бригада, цех, підприємство, об'єднання, галузь).

Однак спосіб індукції повинен використовуватися спільно з методом дедукції. Це означає, що аналізуючи одиничне, необхідно одночасно враховувати загальне. Наприклад, вивчаючи діяльність виробничої бригади і окремих виконавців, необхідно водночас звернути увагу на показники цеху, в склад якої входить бригада. За такою ж схемою у взаємозв'язку розглядаються цех і підприємство, підприємство і об'єднання тощо.

У ході економічного аналізу господарські процеси досліджуються у їх взаємозв'язку, взаємозалежності, взаємообумовленості.

З огляду на вищевказане, можна дати таке означення змісту економічного аналізу.

Економічний аналіз — це комплексне всебічне дослідження всіх сторін діяльності підприємства на основі використання відповідних джерел інформації, вивчення окремих елементів економічної роботи, виявлення і вимірювання впливу факторів на результати діяльності підприємства, зіставлення затрат і результатів, узагальнення результатів аналізу і, нарешті, обґрунтування альтернативних варіантів управлінських рішень з метою вибору оптимального.

Зміст економічного аналізу збагачується в міру розвитку і вдосконалення суспільного виробництва, його організації та управління.

В ринкових умовах вимоги до економічного аналізу значно зростають. Так, для успішного функціонування в конкурентному середовищі економічний аналіз повинен задовольняти такі вимоги: і

— оцінювати роботу підприємства у контексті з перспективами розвитку виробництва;

— забезпечувати високу об'єктивність висновків, робити їх на підставі ретельно перевірених і детально вивчених даних;

— повністю використовувати всі джерела інформації, використовувати способи розрахунків, котрі дають точні результати;

— бути конкретним, розкривати фактори, що впливають на рівень техніко-економічних і фінансових показників;

— забезпечувати чіткість господарських рекомендацій, точно визначати, що, де, коли, як і якими засобами можна добитися щоб покращити роботу підприємства;

— мати систематичний характер, проводитись за заздалегідь підготовленою програмою, за точно визначеною періодичністю, що встановлюється в залежності від змісту і мети аналізу;

— бути оперативними, своєчасно реагувати на швидкоплинні зміни та виклики; з цією метою дані оперативного контролю обліку повинні негайно оброблятися і досліджуватися;

— впливати на виробничий процес передусім шляхом використання передового досвіду і негайного усунення недоліків, що виникли.

До найважливіших завдань економічного аналізу відносяться:

— підвищення рівня науково-економічного обґрунтування планів, нормативів (в процесі їх розробки);

— об'єктивна і усестороння оцінка виконання планів і дотримання нормативів (за даними обліку і звітності);

— визначення економічної ефективності використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів;

— виявлення і вимірювання внутрішніх резервів на всіх стадія виробництва і реалізації продукції;

— оцінка альтернативних варіантів управлінських рішень для вибору оптимального;

— оцінка впливу факторів на зміну показників у порівнянні і зобов'язаннями, завданнями і даними за попередні періоди;

— вивчення новацій, сприяння їх впровадженню у виробництво управління та аналіз ефективності від їх використання;

— дослідження конкурентоспроможності свого підприємства кон'юнктури ринку.

8 На кожному аграрному підприємстві з урахуванням його конкретних умов (типів ґрунтів, їх механічного складу, конфігурації земельних ділянок, кута їх нахилу, спеціалізації виробництва тощо) необхідно розробити і впровадити систему агрономічних, зооветеринарних, технічних і організаційно-економічних заходів, що забезпечують ефективне використання земельних ресурсів. Важливе місце займають заходи, спрямовані на підвищення потенційних можливостей підприємства щодо збільшення виробництва сільськогосподарської продукції з кожного гектара угідь. Такі можливості значно залежать від рівня інтенсивності використання земельних ресурсів. Порівняльна оцінка показників інтенсивності в динаміці та в різних підприємствах дасть змогу виявити деякі напрями подальшого поліпшення використання землі.

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів визначають за такими показниками:

• ступенем господарського використання землі, яка розраховується діленням площі сільськогосподарських угідь на всю земельну площу господарства;

• ступенем розораності, що обчислюється як частка від ділення площі ріллі і багаторічних культурних насаджень на площу сільськогосподарських угідь;

• ступенем меліорованості як відношення площі меліорованих земель (зрошуваних, осушених) до загальної площі сільськогосподарських угідь;

• питомою вагою інтенсивних культур (цукрових буряків, льону, картоплі, овочів, соняшнику, зернової кукурудзи, коноплі) у загальній посівній площі підприємства;

• коефіцієнтом повторного використання землі, який визначається відношенням посівної площі разом з площею повторних посівів до посівної площі господарства.

При аналізі й оцінці цих показників слід пам’ятати, що завдяки трансформації земельних угідь і вдосконаленню їх структури, підвищенню (зниженню) частки ріллі, багаторічних культурних насаджень і меліорованих земель у загальній площі сільськогосподарських угідь, а інтенсивних культур — у структурі посівів, підвищенню коефіцієнта повторного використання землі до оптимальних рівнів можливості підприємства щодо збільшення обсягу виробництва продукції (за інших однакових умов) зростатимуть. Але тут важливо не вийти за раціональні межі кожного з названих показників, оскільки це може призвести до погіршення використання землі, втрати її родючості. Наприклад, надмірне розорювання сільськогосподарських угідь у багатьох господарствах призвело до інтенсивного розвитку вітрової та водної ерозії з усіма відповідними негативними наслідками.

Про економічну ефективність використання землі судять на основі системи натуральних і вартісних показників. До натуральних показників відносять: урожайність сільськогосподарських культур; виробництво окремих видів тваринницької продукції на 100 га відповідних земельних угідь (продукцію скотарства і вівчарства розраховують на 100 га сільськогосподарських угідь, свинарства — на ріллю, птахівництва — на площу зернових). До вартісних показників відносять: виробництво валової продукції в порівнянних цінах, товарної продукції в поточних цінах реалізації, чистої продукції і прибутку в розрахунку на гектар сільськогосподарських угідь.

Натуральні показники характеризують продуктивність лише певної частини сільськогосподарських угідь, а вартісні — всієї їх площі. Ці дві групи показників доцільно розраховувати як на гектар фізичної площі, так і з урахуванням грошової оцінки гектара сільськогосподарських угідь, в якій відображена їх економічна родючість. У першому випадку можна судити про фактично досягнутий рівень використання землі без урахування її якості, а в другому — об’єктивно оцінити результати господарювання. Наведемо такий приклад. Два господарства мають однакову площу і структуру сільськогосподарських угідь — по 2 000 га. Грошова оцінка 1 га угідь у першому підприємстві становить 7 000 грн, а в другому — 9 000 грн, тобто тут землі кращі за економічною родючістю. Перше підприємство виробило за звітний рік 2 млн грн валової продукції, друге — 2,2 млн грн.

Якщо розраховувати вартісний показник ефективності використання землі на гектар фізичної площі, то можна зробити висновок, що друге господарство раціональніше використовує землю, оскільки виробляє на гектар угідь 1 100 грн валової продукції (2 200 000 : 2 000 = 1 100), тоді як перше господарство менше — 1 000 грн. Але коли врахувати економічну родючість землі, то з’ясується, що такий висновок є передчасним. Щоб у цьому переконатися, потрібно розрахувати вартісний показник ефективності використання землі — землевіддачу відношенням вартості валової продукції, одержаної з гектара угідь, до грошової оцінки цих угідь. У нашому прикладі по першому підприємству землевіддача становить 1 000 : 7 000 = 0,143, а по другому — лише 0,122. Тепер стає очевидним, що землю раціональніше використовує не друге, а перше підприємство.

Дана методика може бути використана і для оцінки виробничої діяльності структурних рослинницьких підрозділів підприємства, які використовують неоднакові за якістю землі.

Досягнутий у сільськогосподарських підприємствах рівень ефективності використання землі нині (2002 р.) ще низький. У багатьох з них знижується родючість землі. Великі площі піддаються вітровій і водній ерозії, не зменшується площа засолених і кислих ґрунтів. Тому важливо в кожному підприємстві запровадити науково обґрунтовану систему землеробства, що відіграватиме вирішальну роль у підвищенні родючості грунтів.

Основною ознакою високої родючості й окультуреності ґрунту є вміст у ньому гумусу і перегною. Доведено, що підвищити вміст гумусу в ґрунті можна двома основними шляхами: а) щорічним внесенням гною і торфогноєвих компостів, б) розширенням посівів люцерни і конюшини за рахунок скорочення площі кормових культур, що у великих кількостях споживають (мінералізують) гумус. У перспективі важливе місце в розв’язанні даної проблеми займатиме вермикультура. В поліських районах України в середньому на гектар сівозмінної площі потрібно щорічно вносити 12—14 т, у Лісостепу 10—12, на південних чорноземах 5—8 т гною, причому якість гною потрібно оцінювати не за вмістом доступних форм NРК, а за кількістю в ньому гумусу і перегною. Збільшення вмісту двох останніх компонентів в гної можна досягти, коли він вироблятиметься найбільш ефективним підстилковим способом за обмеження безпідстилкового способу, який зменшує вихід гною на 15 % і знижує його цінність на 20 %, і повним виключенням рідкого способу, коли гній прибирається гідрозмивом (такий гній не лише втрачає свою якість, а й завдає шкоди довкіллю).

У розвинутих країнах Заходу вносять високі дози гною, наприклад у Голландії — до 70 т на гектар сільськогосподарських угідь. З підвищенням доз внесення гною знижується кислотність ґрунту. Це надто важливо, оскільки на фоні органічних добрив можна збільшувати дози внесення мінеральних добрив, які підвищують рН ґрунту. Якщо мінеральні добрива вносити без органічних або за низьких доз застосування останніх, то виникне необхідність у вапнуванні ґрунту, яке знижує кислотність, але прискорює мінералізацію органічної речовини. Недарма існує німецьке прислів’я: «Вапно збагачує батьків, але розорює дітей». Дослідні дані свідчать, що 10т якісного гною або торфогноєвого компосту збагачують ґрунт на 1 т гумусу, а лише 1 г гумусу вбирає від 4 до 20 г води, склеюючи в грудочки мінеральні частки ґрунту, завдяки чому створюється його структура.

Висока якість гною може бути забезпечена за правильних його підготовки і внесення. Ні в якому разі не можна вносити рідкого, напіврідкого і свіжого твердого гною. Він швидко мінералізується і не справляє належного впливу на підвищення родючості ґрунту. Заготовляти гній потрібно протягом усього року, а вносити — лише влітку і восени.

В Україні є нагальна потреба розширити площі під люцерною і конюшиною. В США, наприклад, понад 30 % орних земель зайнято багаторічними травами на сіно, сінаж і на випас. Непересічна цінність люцерни і конюшини полягає в тому, що лише ці культури при оранці залишають у ґрунті гумус. Потребують змін і традиційні підходи до планування структури посівних площ зернових культур. Слід орієнтуватися не просто на вихід білка, а на вміст комплектного білка, збалансованого за 8 незамінними амінокислотами (лізином, треоніном, валіном, метіоніном, триптофаном та ін.), які тварини повинні одержувати в готовому вигляді. За даними П. Тихоновського на 1 гектар посіву ячменю для збалансування білкового компонента потрібно сіяти 0,32—0,34 га гороху, а на гектар вівса — лише 0,02 га, оскільки ця культура має оптимальне співвідношення амінокислот у зерні. За норми 10 % овес містить 9,8 % комплектного білка, тоді як озима пшениця — лише 5,7—6,07, ячмінь 6,93—7,13, горох— 30,15 %.

Як видно, зерно пшениці — це найбільш розбалансований корм. Пшеничного білка потрібно давати в 1,7 раза більше, ніж вівсяного, що негативно позначається на стані тварин. Економічно це є збитковим, а біологічно — шкідливим, причому посіви вівса в 2,6 раза менше мінералізують органічну речовину, ніж пшениця і на 40 % менше, ніж ячмінь. Тому розширення площі вівса для кормових цілей у районах, де він дає високі врожаї, за рахунок скорочення посівів пшениці — один з важливих напрямів збереження і розширеного відтворення родючості ґрунту і водночас засіб зміцнення кормової бази тваринництва.

Удосконалення структури посівних площ необхідно поєднувати з правильним чергуванням сільськогосподарських культур. Правильно побудовані й освоєні сівозміни підвищують урожайність на 30—40 % і забезпечують повніше використання техніки і робочої сили.

У підвищенні економічної родючості ґрунту велика роль належить також прогресивним системам обробітку ґрунту, системам насінництва, полезахисним смугам. Значним резервом поліпшення використання земельних ресурсів є підвищення продуктивності природних кормових угідь, частка яких становить 17,8 % всієї площі сільськогосподарських угідь України. Однак значні площі природних сінокосів і пасовищ використовуються малоефективно, хоч виробництво кормів на них є значно дешевшим, ніж на орних землях. Підвищення продуктивності природних кормових угідь можна досягти завдяки докорінному і поверхневому поліпшенню їх.

Особливо важливе значення для підвищення ефективності використання земельних ресурсів має меліорація.

9 Серед усіх напрямів інвестиційної діяльності провідне місце займають капіталовкладення. Капітальні вкладення аграрних підприємств — це витрати на будівництво нових тваринницьких комплексів, будівель, споруд, переробних виробництв, їх розширення і реконструкцію, придбання техніки, обладнання, інвентаря, закладку багаторічних культурних насаджень і їх вирощування, формування основного стада, на меліорацію землі й охорону довкілля.

Як бачимо, за допомогою капіталовкладень відтворюються на простій і розширеній основі основні засоби виробництва, отже, створюється матеріальна основа для підвищення продуктивності живої праці на базі впровадження комплексної механізації й автоматизації виробництва. Завдяки капіталовкладенням реалізуються досконаліші форми суспільної організації виробництва : його спеціалізація, кооперування і комбінування.

До 1990 р. в Україні спостерігалося зростання обсягу капіталовкладень у сільське господарство. Проте за 1991—2000 рр. обсяги капіталовкладень у дану галузь через економічну кризу зменшилися в 23 рази і в розрахунку на гектар сільськогосподарських угідь становили лише 12 грн. Тобто через інтенсивний розвиток інфляційних процесів відбулося різке затухання інвестиційної діяльності підприємств. У структурі джерел фінансування капіталовкладень найбільшу (домінуючу) питому вагу стала займати амортизація (близько 78 %). Все це стало результатом поглибленого диспаритету цін і знецінення (через інфляцію) інвестиційних ресурсів. Починаючи з 2000 р., в АПК у цілому, в тому числі в сільському господарстві, намітилася тенденція до пожвавлення інвестиційної діяльності. Стали зростати обсяги капіталовкладень на придбання нової техніки, що цілком виправдано з погляду на високий ступінь зносу машинно-тракторного парку. Невідкладне завдання — закріпити всі позитивні зрушення і розвинути їх далі.

Залежно від функціонально-цільового призначення розрізняють виробничі і невиробничі капіталовкладення.Виробничі капіталовкладення — це вкладення на відтворення і розширення основних виробничих фондів, невиробничі— це витрати на житлове, комунальне, побутове, культурно-просвітницьке будівництво. В народному господарстві основну частку становлять виробничі капіталовкладення.

Розрізняють також валові капіталовкладення і чисті капіталовкладення. Валові капіталовкладення — це витрати коштів (вкладання капіталу) на просте і розширене відтворення основних засобів, чисті — це вкладання капіталу в розширене відтворення даних засобів. Кількісно чисті капіталовкладення визначають як різницю між валовими капіталовкладеннями і нарахованою амортизацією за певний період. Вони можуть мати позитивне значення, дорівнювати нулю або мати від’ємне значення.

Економічне зростання підприємств відбувається тоді, коли чисті капіталовкладення мають позитивне значення, оскільки за цих умов здійснюється розширене відтворення основних засобів. Чим більше це значення, тим, за однакових інших умов, підприємство швидше зміцнює свою матеріально-технічну базу, здійснює технічне переозброєння виробництва. За нульового значення чистих капіталовкладень підприємство лише спроможне здійснювати просте відтворення, а за від’ємного — знижується виробничий потенціал підприємства (воно «проїдає» свої ресурси), втрачається можливість здійснювати навіть просте відтворення.

Для глибшого розуміння сутності капіталовкладень розглянемо їх окремі напрями і структуру. Акцентуємо увагу на трактуванні таких напрямів вкладень, як нове будівництво, розширення підприємств, їх реконструкція і модернізація.

До нового будівництва відносять будівництво підприємств (птахофабрик, бройлерних фабрик, ското- і свиновідгодівельних комплексів, тепличних комбінатів), будівель, споруд, що здійснюється відповідно до затверджених проектів на нових майданчиках. Розширення підприємств відбувається завдяки введенню наступних черг уже діючого підприємства, наприклад, будівництво нових будівель для утримання продуктивних тварин і молодняка з метою розширення потужності тваринницького комплексу, будівництво нових теплиць в уже функціонуючому тепличному комбінаті, розширення діючих цехів основного виробництва для переробки сільськогосподарської продукції тощо. Реконструкція і модернізація підприємств здійснюються без будівництва нових і розширення діючих об’єктів. Головна мета цього напряму капіталовкладень — заміна фізично і морально застарілих техніки й обладнання, впровадження комплексної механізації та автоматизації виробництва, що забезпечують підвищення продуктивності праці, вищу конкурентоспроможність продукції і прибутковість виробництва.

Розширення, реконструкція і модернізація підприємств мають низку переваг, оскільки вимагають менших капіталовкладень на одиницю додаткової потужності завдяки зниженню частки (або повної відсутності) будівельно-монтажних робіт, скороченню витрат на підготовчі роботи (дорожне будівництво, освоєння території тощо). Важливо також і те, що значно швидше вводяться в дію додаткові потужності. Це скорочує строки окупності капіталовкладень, тобто забезпечується їх раціональніше використання.

Розрізняють три види структури капіталовкладень: відтворювальну, технологічну і галузеву.

Відтворювальна структура капіталовкладень характеризується процентним співвідношенням окремих напрямків виробничих капіталовкладень (на придбання тракторів та іншої техніки, будівництво й обладнання тваринницьких приміщень, на електрифікацію виробництва, закладання садів, виноградників, на меліорацію тощо) в їх загальній сумі. Вона повинна відповідати потребам виробництва і забезпечувати пропорційний розвиток галузей на кожному підприємстві, раціональне співвідношення між структурними елементами основних виробничих фондів.

У капітальному будівництві важливе значення має технологічна структура вкладень як процентне співвідношення вартості будівельно-монтажних робіт, устаткування, інвентаря і проектно- пошукових робіт у загальній сумі цих витрат. За інших однакових умов ефективнішими є ті проекти, в яких більша частка активних капіталовкладень — устаткування, інструментів та інвентаря. Вдосконалення технологічної структури в цьому напрямі істотно впливає на скорочення строку окупності капіталовкладень і фондовіддачу основних виробничих фондів.

Важливо витримати раціональну технологічну структуру капіталовкладень у меліорацію, яка представлена відсотковим співвідношенням вкладень у водогосподарське будівництво, придбання меліоративної техніки і на реконструкцію діючих меліоративних систем. Упродовж багатьох років левова частка капіталовкладень у меліорацію (у межах 75—80 %) спрямовувалася на розширення площі меліорованих земель за рахунок будівництва нових меліоративних систем і зовсім невелика частка вкладень використовувалася на їх якісне поліпшення і реконструкцію. Це стало однією з головних причин низької ефективності використання зрошуваних і осушуваних земель у більшості аграрних підприємств та вибуття їх значних площ із сільськогосподарського обороту.

Розрізняють також галузеву структуру капіталовкладень. Вона визначається як частка від ділення капіталовкладень, що спрямовуються в певну галузь, на весь їх обсяг. Цей показник може визначатися в цілому за галузями народного господарства, за сферами і галузями АПК. Він має велике значення для оцінки пропорцій розвитку суспільного виробництва в цілому і агропромислового виробництва зокрема. На рівні окремих підприємств показник галузевої структури капіталовкладень (вкладення в рослинництво, тваринництво, підсобні промислові виробництва, соціальну сферу) також є досить важливим, але цінність його в аналізі внутрішньогосподарських пропорцій дещо знижується через досить високу частку універсальних основних виробничих фондів, що формуються завдяки капіталовкладенням.

В ринкових умовах потрібна адекватна її вимогам інвестиційна політика, покликана забезпечувати високу віддачу капіталовкладень. Для цього необхідно збільшувати частку і розмір вкладень на технічне переозброєння і реконструкцію виробництва за одночасного зменшення їх частки на нове капітальне будівництво, не допускати розпорошення капіталовкладень і затягування строків введення в дію нових об’єктів, орієнтуватися не на кількісні, а на якісні показники капітальних проектів, що забезпечують впровадження енерго- і ресурсозберігаючих технологій, більший вихід продукції і прибутку на кожну одиницю вкладень.

10 Класифікація витрат - це групування витрат за певними ознаками. Класифікація допомагає глибше зрозуміти суть витрат, вивчити порядок їх формування і мету використання.

Враховуючи зарубіжний досвід, виокремимо три напрямки класифікації витрат:

1) для оцінки запасів та визначення фінансового результату;

2) для прийняття управлінських рішень;

3) для контролю і регулювання.

За першим напрямком виділяють витрати невичерпані та вичерпані, витрати на продукцію (виробництва) та витрати за період (діяльності), витрати прямі й непрямі, виробничі й невиробничі, основні й накладні (рис. 8.3).

Фінансовий результат визначається як різниця між доходами і витратами звітного періоду. Якщо підприємство закупило сировину, мінеральні добрива, пальне та інші матеріали, то це означає, що здійснено лише переміщення активів із грошової форми у матеріальну. В міру використання зазначених цінностей у процесі виробництва ці активи будуть включені у вартість створеного продукту. Отже, заплачені гроші - це невичерпані витрати, а вичерпаними вони стануть у майбутньому, коли фактично візьмуть участь у процесі створення нового продукту.

Вичерпані витрати - це збільшення зобов'язань або зменшення активів у процесі поточної діяльності для отримання доходу у звітному періоді.

Невичерпані витрати - це збільшення зобов'язань або зменшення активів у процесі поточної діяльності для отримання доходу у майбутніх періодах.

Витрати, що пов'язані з виробництвом продукції і включаються в її собівартість, є витратами на продукцію. Витрати на зберігання і реалізацію продукції вважаються витратами періоду. Витрати на продукцію в зарубіжній практиці поділяють на три види: основні матеріали, праця, виробничі накладні витрати.

Витратами на продукцію е витрати, які відносять до окремого продукту й утримують як актив у запасах до часу, коли

Рис. 8.3. Класифікація витрат для оцінки запасів та визначення фінансового результату

товари будуть проданими. Витрати, які не пов'язані з конкретною продукцією, і в результаті розглядаються як витрати спожиті в періоді, називаються витратами періоду.

Згідно з П(С)БО 16 "Витрати" за способом віднесення на собівартість продукції витрати поділяють на прямі й непрямі. Прямі витрати це такі, які безпосередньо відносяться на виробництво конкретної продукції. Вони пов'язані з виконанням робіт зі створення виробів, вирощування сільськогосподарських культур, з догляду за тваринами тощо. Більшість витрат на підприємстві є прямими: оплата праці, витрачання сировини, насіння, кормів, палива тощо. Ці витрати під час виникнення прямо відносять на відповідні об'єкти обліку. Непрямі витрати пов'язані з виробництвом декількох видів продукції. Тому їх обліковують окремо і відносять на конкретні об'єкти шляхом розподілу.

Залежно від виділення центрів відповідальності та організації обліку одні й ті самі витрати можуть бути або прямими, або непрямими. Наприклад, витрати на оплату праці керівників підрозділів, сировину, амортизацію щодо підрозділу є прямими, а щодо видів вироблюваної продукції - непрямими.

Витрати за сферою виникнення бувають виробничі й невиробничі.

Виробничі витрати - це витрати, які безпосередньо пов'язані з виробництвом продукції (робіт, послуг). Невиробничі витрати - це витрати, які опосередковано належать до процесу виробництва і пов'язані з управлінням виробничим процесом і реалізацією продукції (робіт, послуг). Виробничі витрати формують виробничу собівартість продукції й включають: прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці, інші прямі витрати і загальновиробничі витрати.

За відношенням до технологічного процесу витрати поділяють на основні й накладні.

Основні витрати - це сукупність прямих витрат на виробництво продукції.

Накладні витрати - це витрати, які пов'язані з управлінням та обслуговуванням виробництва.

За другим напрямком витрати поділяють на постійні й змінні, релевантні й нерелевантні, дійсні (реальні) й можливі (уявні), маржинальні й середні (рис. 8.4).

Рис. 8.4. Класифікація витрат для прийняття управлінських рішень

За відношенням до обсягу виробництва витрати поділяють на постійні й змінні. Такий поділ дає змогу простежити за зміною витрат залежно від зміни рівня (обсягу) виробничої діяльності і широко використовується в зарубіжній практиці для обліку та аналізу витрат.

Змінні витрати - це витрати, загальна сума яких змінюється прямо пропорційно обсягу виробництва. Наприклад, для посіву потрібно 2 ц зерна на 1 га. Якщо буде посіяно 10 га, то потрібно витратити 20 ц зерна (2 ц o 10 га = 20 ц), а якщо буде посіяно 50 га, то відповідно витрата зерна становитиме 100 ц. Змінні витрати зростають (зменшуються) автоматично зі збільшенням (зменшенням) обсягу виробництва.

Постійні витрати - це витрати, розмір яких не змінюється за певний період залежно від зміни обсягу виробництва. Наприклад, витрати на утримання складу постійні, бо вони не залежать від того, скільки матеріалів на ньому зберігається в даний час.

Якщо загальна сума постійних витрат не змінюється, то їх розмір на одиницю продукції зменшується при збільшенні обсягу виробництва і навпаки. Наприклад, на утримання складу витрати за місяць становлять 1000 грн, а в ньому зберігається 100 т цементу, тоді на 1 т припадає витрат 10 грн (1000 грн : 100 = 10 грн). А якщо тут буде зберігатися 200 т цементу, тоді на 1 т витрат на зберігання припадатиме 5 грн (1000 грн : 200 = 5 грн).

Постійні витрати залишаються незмінними за певних рівнів виробництва, у разі ж його зміни ці витрати змінюються стрибкоподібно, а не пропорційно обсягу виробництва. В наведеному прикладі витрати на зберігання 1 т цементу становлять б грн за місяць при збереженні 200 т. Але якщо нам потрібно зберігати 210 т цементу, а склад вміщує лише 200 т, то для збереження додаткових 10 т потрібно мати новий склад, витрати на утримання якого складуть ще 1000 грн за місяць.

Таким чином, частину постійних витрат правильніше буде називати умовно-постійні, бо їх розмір залишається однаковим до певних умов, а потім змінюється стрибкоподібно.

Інша частина витрат може бути поєднанням змінних і постійних, їх називають частково-змінними витратами. Загальна їх сума змінюється залежно від обсягу виробництва, але не прямо пропорційно. Так, при збільшенні обсягу виробництва на 10 % частково змінні витрати можуть зрости на 8 %. Прикладом може бути плата за телефон, яка складається із постійної частини - абонентної плати за користування телефоном, і змінної частини - додаткової оплати за похвилинні розмови та міжміські переговори.

У ринкових умовах релевантність е однією з найбільш важливих характеристик управлінської інформації. Вона надає змогу вибрати серед двох варіантів кращий. Релевантні витрати можуть бути змінені внаслідок прийняття рішення, а нерелевантні витрати не залежать від прийнятого рішення. Релевантні витрати - це очікувані в майбутньому витрати, які будуть відрізнятися залежно від альтернативи, вибраної в певних ситуаціях, через різницю, яка виникає внаслідок рішення. Нерелевантні ж витрати будуть однакові для всіх альтернатив.

Наприклад, витрати будуть релевантними при прийнятті рішення: купити автомобіль чи взяти його в оренду. Але в обох випадках витрати на пальне будуть однаковими, тобто нерелевантними, незалежно від прийнятого рішення.

З метою оцінювання різних альтернативних варіантів рішень потрібно враховувати не тільки дійсні (реальні), а й можливі (уявні) витрати (втрати). Дійсні витрати передбачають реальну сплату грошей або використання інших активів. Можливі (уявні) витрати показують втрачену вигоду, якщо вибір одного напрямку дії вимагає відмовитися від альтернативного рішення. Наприклад, підприємство вирішує альтернативу: придбати за вільні кошти звичайні акції іншого підприємства чи покласти їх на депозит у банк. Дивіденди на акції залежать від результату діяльності підприємства - емітента акцій, а проценти за депозитом будуть фіксованими. У цьому випадку при обчисленні майбутніх доходів від вкладення грошей потрібно враховувати розмір втраченої вигоди, коли вибір одного варіанта виключає вибір іншого. Дійсні витрати обліковують у системі бухгалтерського обліку, а можливі (уявні) витрати - ні. Останні беруть до уваги при прийнятті прогнозних управлінських рішень.

Залежно від способу визначення собівартості продукції витрати поділяють на маржинальні і середні. Маржинальні витрати - це витрати на виробництво додаткової продукції. Середні витрати розраховуються як середньоарифметичне значення витрат, що відносяться до виробництва продукції. Наприклад, загальні витрати на виробництво одного стільця 100 грн, а на виробництво двох стільців 180 грн. Отже, маржинальні витрати на виробництво другого стільця дорівнюють 80 грн. Виникає питання: чому собівартість двох стільців 180 грн, а не 200 грн? Відповідь на це питання з'являється при поділі витрат на постійні й змінні. Через постійні витрати собівартість другого стільця становила 80 грн, а не 100 грн. Середні витрати на одержання одного стільця - 90 грн (180 грн: 2 ш = 90 грн), але кожний із них має різну собівартість. Для прийняття рішення менеджер використовує маржинальні і середні витрати. Поділ витрат на маржинальні і середні дає змогу глибше обґрунтувати управлінські рішення щодо перспективи діяльності підприємства.

За третім напрямком витрати поділяють на контрольовані (регульовані) і неконтрольовані (нерегульовані), що є важливим для управлінської діяльності (рис. 8.5). Ця класифікація означає міру, до якої керівник може контролювати витрати і відповідати за них.

Рис. 8.5. Класифікація витрат для контролю і регулювання

Контрольовані витрати - це витрати, що знаходяться в межах контролю керівника, які він може регулювати і на які може впливати.

Неконтрольовані витрати - це витрати, що знаходяться поза межами контролю керівника, які він не може регулювати і на які не може впливати.

Витрати матеріалів, заробітної плати є контрольованими витратами, а амортизація, сплата податків і зборів, зміна рівня цін на матеріали та інші витрати, пов'язані з інфляцією, є неконтрольованими витратами.

Контрольованими витратами є витрати центрів відповідальності у межах підприємства, на які такі центри можуть мати вплив і контролювати. Неконтрольованими є витрати, які здійснюються адміністрацією підприємства і на які центри відповідальності не можуть впливати і контролювати їх.

11 Кормова база - обсяг, структура і якість кормових ресурсів, система їх виробництва, зберігання,приготування і використання. Джерелами кормової бази є 1)польове кормовиробництво;2)природні кормові угіддя - сінокоси і пасовища; 3)побічна продукція - солома, полова тощо;4) корми промислового виробництва;5)відходи промислових виробництв. У складі кормів польового кормовиробництва виділяють наступні види кормів: концентровані (зерно, комбікорми, висівки, жом, трав’яне борошно та ін.); грубі (солома, полова, сіно, сінаж та ін.); зелені (трава пасовищ, зелена маса сіяних трав, культурних сінокосів); соковиті (силос, коренеплоди, картопля та ін.);

Промислове кормовиробництво представлене комбікормовою та мікробіологічною промисловістю. Промислове кормовиробництво виробляє такі види кормів:комбікорми-концентрати (які являють собою суміш прероблених концентратів та мінеральних речовин із додаванням вітамінів , антибіотиків, біостимуляторів);повноцінні комбікорми (суміш концентратів, грубих кормів з додаванням мінеральних та інших речовин);білково-вітамінні добавки (БВД);премікси (збагачувальні суміші, які містять вітаміни, незамінні амінокислоти, мікроелементи, ферментні та гормональні препарати, антибіотики);карбамідний концентрат;кормові суміші, що виробляються з використанням зернових відходів.

Складання технологічних карт на вирощування і збирання сільськогосподарських культур з використанням електронних таблиць

Технологiчнi карти на вирощування i збирання сiльськогосподарських культур є основою будь-якого планування. Скласти бізнес-план, визначити по­требу в технiцi i паливно-мастильних матеріалах, механiзаторах i допомiжних працiвниках, скласти графiки виконання робiт, ремонту, технiчного обслуговування машин i вирішити ряд iнших задач прак­тично неможливо без складання технологiчних карт.

Проте, складання технологiчної карти потребує дуже багато одноманiтних розрахункiв i, вiдповiдно, багато часу. Якщо враху­вати те, що в господарствi майже пiд кожною культурою щорiчно змiнюється розмiр площi, попередник, вiдстані перевезення продукцiї, мінеральних і органічних добрив, то можна зрозуміти спеціалістів, які не дуже охоче або зовсім не займаються цією справою.

Сучасна обчислювальна техніка і програмне забезпечення дозволяє полегшити цю роботу, зекономити час і одержати більш точний кінцевий результат.

Для складання технологічних карт на вирощування і збирання сільськогосподарських культур ми застосували електронні таблиці Excel стандартного пакета Microsoft Offiсe.

Як відомо, електронні таблиці Excel включають робочі аркуші розміром 256 колонок на 65536 рядків, що більш ніж достатньо для вирішення поставленої задачі. В кожній клітинці електронної таблиці може бути розміщена якась інформація: цифрова, текстова чи формула. Цими можливостями ми і скористались.

На першому робочому аркуші ми розмістили характеристики сівозмін. Включено польову 10-пільну, кормову 7-пільну, овочеву 8-пільну сівозміни і 5 полів поза сівозміною (сінокоси, пасовища тощо). Всього програма дає змогу розрахувати технологічні карти для 48 культур. В залежності від структури посівних площ господарства характеристики сівозмін у програмі можна легко міняти.

Кожний рядок першого робочого аркуша характеризує поле, відведене під с.-г. культуру. В стовпчиках наведені дані по цій культурі: площа посіву; запланована врожайність; норма висіву насіння; норми внесення органічних і мінеральних добрив, гербіцидів і отрутохімікатів; відстані перевезень продукції, добрив і гербіцидів. Характерно, що на відміну від типових технологічних карт внесення добрив і обробіток грунту планується з врахуванням розміщення культури в сівозміні.

Умови роботи машинно-тракторних агрегатів враховуються нормами виробітку і витрати палива, які залежать від нормативної групи поля чи господарства в цілому. Одна з головних особливостей програми на відміну від інших розробок та, що застосовуються технічно обгрунтовані норми виробітку і витрати палива, що дає можливість розрахувати оплату праці, амортизацію тощо на законних підставах. Для збиральних агрегатів, крім того, враховується врожайність і соломистість.

В залежності від запланованої врожайності за балансовим методом розраховуються норми внесення органічних і мінеральних добрив.

Для врахування поточних змін в економіці на момент складання технологічної карти на першому аркуші внесена інформація про курс долара, ціну на паливно-мастильні матеріали, тарифні ставки робітників тощо. Ці дані потім автоматично враховуються програмою при розрахунках.

Цей робочий аркуш є основою для розробки технологічних карт на всі культури сівозміни. Всі зміни в ньому (розмір площі, врожайність, кількість добрив тощо) автоматично враховуються при подальших розрахунках.

На цьому аркуші також наведені техніко-економічні показники енергетичних засобів і сільськогосподарських машин (ціна в доларах США і гривнях, нормативне річне завантаження, норми відрахувань на амортизацію, технічне обслуговування тощо).

В наступних робочих аркушах вiдображенi технологiчнi карти на вирощування i збирання сiльськогосподарських культур. По кожній культурі приведений перелік необхідних робіт, обсяг роботи в фiзичних одиницях, середнi календарнi строки виконання роботи, кiлькiсть робочих днiв, тривалiсть змiни, оптимальний за відповідним критерієм склад агрегату, норма виробiтку i витрати па­лива, потрiбна кiлькiсть машин, механiзаторiв i допомiжних робiтникiв, трудомiсткiсть роботи, експлуатацiйнi витрати i виробiток в умовних еталонних гектарах. Якщо одна і та ж культура розміщується по різним попередникам, то програмою передбачені зведені технологічні карти (озима пшениця, цукровий буряк).

Важливою особливістю розробленої програми є можливість вибору агрегатів в залежності від поставленої мети: отримати найменшу кількість енергомашин (по максимуму продуктивності агрегатів); виконати роботу з найменшою витратою палива чи з найменшими експлуатаційними витратами; визначити потребу в техніці з найменшими затратами капіталу. Крім того, вибір агрегатів може здійснюватись за найменшими приведеними витратами і найменшими енергетичними затратами. В останньому варіанті програми критерієм для вибору агрегатів може бути найкраще наближення до ідеального варіанту.

Оптимальні агрегати в залежності від поставленої мети розраховуються на окремому робочому аркуші.

В технологiчній карті наводяться середні (в розрахунку на гектар і одиницю продукції) і пiдсумковi данi про витрату палива, затрати працi механiзаторiв, експлуа­тацiйнi і виробничі (з врахуванням вартості насіння, добрив, гербіцидів, ретардантів) витрати, необхідні капіталовкладення, енергомісткість тощо.

12 Розміщення, спеціалізація та концентрація виробництва надзвичайно пов'язані між собою, обумовлюють і доповнюють одне одного. Кожне підприємство, спеціалізуючись на виробництві певного виду продукції, у зв'язку з об'єктивними обставинами намагається укрупнитись, щоб використати переваги такого виробництва.

Переваги крупного виробництва над дрібним і специфіка виконання технологічних процесів у великих масштабах на значних земельних територіях і значно нижчому рівні технічної оснащеності об'єктивно вимагають виконання цих процесів спільними зусиллями не одного, а кількох або групи працівників. Високий рівень спеціалізації їх праці органічно поєднується з їх різнобічною кваліфікацією та вмінням і здатністю виконувати велику кількість різних робіт залежно від фаз, стадії виробництва і сезону. Дія економічного закону переваги крупного виробництва над дрібним виявляється у концентрації виробництва.

Концентрація виробництва - процес зосередження засобів виробництва, землі й трудових ресурсів на одному й тому самому підприємстві з метою збільшення обсягів продукції. Це - процес динамічний і є об'єктивною закономірністю розвитку сільськогосподарського виробництва, якісна зміна якого обумовлюється розвитком науково-технічного прогресу. Кожному рівню розвитку продуктивних сил і організації виробництва відповідають певні розміри підприємств та їх підрозділів.

Концентрація в аграрному секторі може здійснюватися за двома напрямами:

- усередині підприємства накопиченням та інтенсифікацією виробництва;

- централізацією, об'єднанням підприємств в одне, крупніше.

Ці напрями тісно взаємопов'язані. Просте об'єднання дрібних збільшує розміри нового підприємства за площею землі, матеріально-технічними ресурсами, чисельністю працюючих і обсягом виробленої продукції. Однак укрупнення спочатку не призводить до якісних змін, воно лише утворює нову продуктивну силу. Використовуючи об'єднані ресурси, укрупнене підприємство в змозі реалізувати масштабні заходи з поліпшення виробництва, чого не можуть зробити дрібні підприємства. Практично створюються передумови для зростання концентрації виробництва на основі його інтенсифікації і накопичення.

Концентрація виробництва дає змогу підприємству вживати різних заходів, спрямованих на зростання родючості землі, захист її від водної та вітрової ерозії, впроваджувати прогресивні системи ведення землеробства і тваринництва, енергоощадні технології.

Проте цього можна досягти за умови дотримання оптимальних розмірів підприємства. З одного боку, надмірна концентрація виробництва призводить до перенасиченості посівами високоінтенсивних сільськогосподарських культур, що зумовлює деградацію ґрунту, його виснаження, появу хвороб і шкідників сільськогосподарських культур. З іншого - надмірне укрупнення спричиняє нераціональне перевезення вантажів, зростання транспортних витрат, утруднює управління підприємством. Тому природа сільськогосподарського виробництва стримує певною мірою, переваги укрупнення і змушує визначитись у його оптимальності.

Розміри підприємства, окремих його галузей і підрозділів є раціональними, коли за досягнутого рівня механізації виробництва та наявних трудових ресурсів забезпечується найефективніше поєднання і використання всіх чинників виробництва з метою одержання максимальної кількості продукції з одиниці земельної площі за найменших затрат праці й засобів.

Питанню оптимізації рівня концентрації та розміру виробництва присвячено чимало досліджень економістів-аграрників. Заслуговують на увагу праці російського вченого, професора О. Чаянова. Він уважав, що доводити переваги крупного виробництва над дрібним немає потреби. Це питання давно вирішене основним економічним законом на користь крупного підприємства. Однак якщо в промисловості крупні форми виробництва Легко пригнічували дрібні, то і землеробстві потрібна

концентрація неможлива. Сама природа сільськогосподарського виробництва обмежує його укрупнення.

Поряд з особливостями сільськогосподарського виробництва, які впливають на рівень його концентрації, дослідник серйозного значення надавав біологічному чиннику. О. Чаянов вважав, що найменшою мірою підлягають концентрації контроль і створення сприятливих умов для біологічних процесів - росту рослин, лактації корів і нагулу тварин. Ці операції краще організовують дрібні господарства. Вимагають більшої концентрації виробництва механічні процеси, пов'язані з землеробством, - обробіток ґрунту, посів, догляд за рослинами і збирання. І найвигіднішою є організація крупних форм у сфері первинної переробки сировини й торгівлі. Тому всі процеси як складові сільськогосподарського підприємства він поділяв на три розділи:

- біологічні процеси, в яких дрібне виробництво дає кращі результати, ніж крупне;

- процеси, що однаково успішно організовуються і в крупних, і в дрібних формах;

- процеси переважно торгового і механічного характеру, особливо вдалі внаслідок укрупнення господарств.

За основу визначення розміру сільськогосподарського виробництва О. Чаянов узяв оптимум, який закладений там, де за інших рівних умов собівартість отриманого продукту буде найменшою. Усі елементи собівартості він розділяв на три групи:

- такі, що зменшуються з укрупненням господарства (вартість використання машин, будівель, адміністративні витрати);

- такі, що збільшуються з укрупненням господарства (транспортні витрати, втрати від зниження нагляду);

- незалежні від розміру господарства (вартість насіння, добрив, навантажувально-розвантажувальні роботи тощо).

Визначити оптимальний розмір підприємства - означає віднайти точку мінімальних витрат на одиницю продукції за додавання всіх трьох груп елементів. Ці постулати й ідеї підтверджені широкою практикою в сільському господарстві країн

Західної Європи та США. Зазвичай, крупні агрофірми організовують переробку продукції, її збут і матеріально-технічне постачання й обслуговування. Виробництво ж сільськогосподарської продукції є вигіднішим на відносно дрібних фермах.

13 потребу в тракторах розраховують кількома методами.

1. Плановий річний обсяг тракторних робіт в умовних гектарах ділять на нормативний виробіток на один еталонний трактор і перераховують у фізичні трактори на основі попередньо встановленої структури тракторного парку. Наприклад, річний обсяг тракторних робіт становить 50000 ум. га, норматив виробітку на 1 ет. трактор 1500 ум. га, звідси потрібно (50000:1500) 33 ет. трактори. Далі визначаємо потребу у фізичних тракторах.

2. Річний обсяг тракторних робіт обчислюють у рослинництві в технологічних картах, у тваринництві  та інших галузях господарства — окремими розрахунками:

• Зіставленням планового обсягу тракторних робіт з можливим. Можливий обсяг визначають за нормативами виробітку на один фізичний трактор по марках і фактичної  кількості тракторів з урахуванням можливого списання.

• За середніми нормативами потреби у фізичних тракторах на 1000 га ріллі (по групах, класах і марках).

• З урахуванням обсягів і термінів виконання тракторних робіт.

• За допомогою економіко-математичних методів з використанням електронно-обчислювальної техніки, що дає змогу визначити оптимальну структуру тракторного парку.

 

За всіх методів визначення потреби в тракторах слід результат скоригувати на коефіцієнт їх технічної готовності (0,8–0,9).

Потребу в самохідних комбайнах та інших сільськогосподарських машинах, які використовуються сезонно, визначають діленням відповідного обсягу робіт на норматив сезонного виробітку машин. Цей норматив розраховують множенням змінної норми виробітку на кількість днів роботи за сезон і на коефіцієнт змінності.

14і 15 Обґрунтованість визначення фонду оплати праці перевіряється через дотримання сільськогосподарським підприємством внутрішньогосподарських документів з оплати праці: Положення про оплату праці, правил внутрішнього розпорядку, колективного договору, Положення про внутрішньогосподарський розрахунок, оренду, колективного підряду, норм і розцінок, контрактів, договорів тощо. Аналіз внутрішньогосподарських документів з оплати праці необхідно зосередити на оцінці вироблених сільськогосподарським підприємством форм і систем оплати праці, їх доцільності та прогресивності для конкретних умов господарювання. Правильність визначення фонду оплати праці значною мірою залежить від правильного визначення розцінок за одиницю продукції в рослинництві й тваринництві. Аудитор повинен оцінити доцільність використаної методики для визначення розцінок за 1 ц окремих видів валової чи реалізованої продукції в цілому на підприємстві, в окремих бригадах, ланках, орендних колективах, розрахунків прогресивних розцінок за продукцію з урахуванням зростання врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тварин. У результаті перевірки визначення фонду оплати праці в рослинництві й тваринництві необхідно встановити правильність розрахунку тарифного фонду, а також доцільність різних доплат (надбавок). Для того, щоб установити обґрунтованість розміру фонду оплати праці в рослинництві й тваринництві, аудитору слід врахувати спеціалізацію господарства, що виступає в різних формах, а також те, що сільське господарство являє собою комплекс галузей різного рівня. Останні впливають не тільки на організацію праці, а й на обґрунтування розцінок та розміру фонду оплати праці. Мета перевірки правильності визначення фонду оплати — виявити обґрунтованість фонду оплати праці та раціональність використання коштів. Обґрунтованість визначення фонду оплати праці в рослинництві потрібно перевіряти: в цілому в галузі, в розрізі галузей другого рівня (рільництва, овочівництва, садівництва, виноградарства, луківництва), а також галузей третього рівня, що виділилися на основі рільництва, зерновиробництва, буряківництва, льонар- ства, хмелярства, кормовиробництва тощо. Основою перевірки тарифного фонду мають бути технологічні карти, за якими визначається обґрунтованість обсягів робіт за виробничою програмою з урахуванням прогресивності технологій виробництва, організації виконання робіт, відповідності норм, тарифних розрядів і ставок, що використані для розрахунку фонду оплати праці, затвердженого сільськогосподарським підприємством. Оцінка обґрунтованості тарифного фонду у тваринництві також має проводитися як у цілому по галузі, так і в розрізі галузей другого рівня: скотарства, свинарства, вівчарства, птахівництва, конярства і третього рівня, що виділяються на основі скотарства (молочного скотарства, молочно-м’ясного, м’ясо-молочного, м’ясного). У тваринництві перевірка обґрунтованості розрахункового (прогнозованого) тарифного фонду здійснюється виходячи з технічно обґрунтованих норм обслуговування тварин, встановлених ще за умов командно-адміністративної економіки, які визначають: нормативну чисельність працюючих, значення цього показника в інших економічних аграрних підприємствах, а також тарифних ставок за різних умов продуктивності тварин і рівня механізації робіт. Перевірка правильності розрахунку фонду оплати обслуговуючих виробництв (ремонтних майстерень, автогаражів тощо) має відбуватися на основі прогнозних обсягів робіт, норм виробітку (нормативів витрат часу), скоригованих і затверджених конкретним підприємством, а також тарифних ставок, окладів, положень про оплату праці. Обґрунтованість визначення фонду оплати праці адміністративно-управлінського персоналу аудитор має перевіряти з урахуванням права сільськогосподарських підприємств на використання нормативів, рекомендованих раніше, з урахуванням конкретних умов господарювання, а також законодавчо передбаченої контрактної системи оплати праці. Перевірка фонду оплати праці, розрахованого на основі штатного розпису і нормативів, проводиться порівнянням розрахункового обсягу фонду, з складовими розрахунку (штатів і нормативів) за групами підприємств та розмірами реалізації (валового виробництва) продукції, затвердженим штатним розписом, положенням про оплату праці адміністративно-управлінського персоналу і фахівців сільськогосподарського підприємства. При перевірці контрактної форми оплати праці аудитор має враховувати, що контракт — особлива форма трудового договору з певним строком його дії (від 1 до 5 років), де права, обов’язки та відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення, організації праці й розірвання договору встановлюються за згодою сторін. Завдання аудитора — перевірити правильність застосування контрактної системи оплати праці, щоб матеріальне забезпечення керівника підприємства залежало від результатів виробничо-господарської діяльності (прибутку), рентабельності, фондовіддачі, співвідношення між темпами приросту фонду споживання і продуктивності праці. Оцінювати умови контракту з матеріального стимулювання необхідно на основі чинного законодавства з оплати праці, Положення про оплату праці сільськогосподарського підприємства. Для правильного визначення фонду оплати праці слід перевірити правомірність включення до нього різних доплат: за класність, стаж роботи, звання майстра, класу кваліфікації, суміщення професій, персональних надбавок тощо. Важливим напрямом аудиторської перевірки є перевірка дотримання сільськогосподарським підприємством Інструкції зі статистики заробітної плати, джерел формування фонду оплати праці і правильності відображення їх у бухгалтерському обліку та звітності. Аудитор має порівняти відображення у бухгалтерському обліку та звітності коштів, призначених для оплати праці, і отриманих працівниками як власниками цінних паперів та вкладів у майно за встановленим порядком, за такими напрямами: витрати на оплату праці, віднесені на собівартість продукції, а також експлуатаційні витрати інших виробництв і господарств, що перебувають на балансі основної діяльності; виплати у грошовій і натуральній формах як компенсаційні і заохочувальні виплати (соціальні і трудові пільги) сільськогосподарського підприємства; доходи, виплачені працівникам за цінними паперами і вкладами у майно підприємства. Перевірку правильності відображення в бухгалтерському обліку витрат на оплату праці слід зосередити за двома напрямами: виплат із фонду оплати, що відносяться на собівартість продукції; виплат, віднесених на інші операційні витрати сільськогосподарського підприємства. Особливу увагу треба звернути на правильність відображення в обліку витрат із фонду оплати праці, що відносяться на собівартість продукції (на дебет рахунків 23 «Виробництво», 24 «Брак у виробництві», 25 «Напівфабрикати», 90 «Собівартість реалізації», 91 «Загальновиробничі витрати»), оплати за відрядними розцінками, погодинних тарифних ставках і окладах, доплат за роботу згідно із законодавством в особливо важких умовах праці, оплат за понаднормові години, вихідні, святкові дні; оплат щорічних відпусток, гарантованих компенсацій за невідпрацьований час відповідно до законодавства про працю (пільгові години підлітків, виконання державних і громадських доручень та ін.), вартості продукції, що видають як натуральну оплату праці; доплат за шкідливі умови праці, оплат, нарахованих у кінці року за фактично одержану продукцію, кінцевих розрахунків за прийнятими у підприємстві розцінками за одиницю продукції тощо. Наступним етапом перевірки є правомірність відображення в обліку та звітності наданих працівникам пільгових виплат, додаткових відпусток понад ті, що передбачені законодавством, надбавок до пенсій, оплати путівок за рахунок підприємства, надання матеріальної допомоги, виплат премій, не пов’язаних із виробничими результатами, дивідендів, процентів на акції, вклади членів трудового колективу, нарахованих працівникам. Перевірка обґрунтованості визначення фонду оплати праці обумовлює перевірку його використання відповідно до обсягу виконаних робіт. Для цього порівнюють розрахунковий (прогнозований) фонд оплати праці з фактичним і визначають абсолютну економію або його перевитрати, виявляють вплив чинників на відхилення (зміна чисельності працівників і середньорічного заробітку), в умовах високих темпів інфляції потрібно враховувати їх рівень за офіційно встановленими коефіцієнтами. Такий аналіз доцільно проводити і щодо рівня використання виробничої програми, що також дає змогу визначити відносну економію або перевитрати фонду споживання. У разі перевитрат фонду оплати праці аналізують причини: приписки обсягів робіт, застосування завищених розцінок, зниження норм, застосування погодинної оплати праці замість відрядної, зниження рівня механізації робіт, переважне використання ручної праці, порушення штатної дисципліни, необґрунтоване нарахування премій, додаткової оплати, недоліки в організації праці, зниження врожайності, продуктивності тварин тощо. Такий аналіз використання фонду оплати праці здійснюють не тільки в цілому на підприємстві, а й за категоріями працівників, за виробничими підрозділами і галузями сільськогосподарського виробництва. Перевіряючи фонд оплати праці позаштатного складу працівників, слід мати на увазі, що він може витрачатися тільки у межах затверджених сум і на мету, передбачену кошторисом.

Підприємництво — це такий вид бізнесу, який пов’язаний із виробництвом товарів, наданням послуг, створенням підпри­ємств, вкладанням у них власних коштів і взяттям на себе осо­бистого ризику.

Підприємництво — це такий вид господарської поведінки, для якої характерне організаційно-господарське новаторство, знаходження нових, ефективніших способів використання ре­сурсів, гнучкість, постійна оновлюваність, готовність йти на ри­зик.

Підприємницька діяльність в аграрному секторі не може відбу­ватися без участі в ній певних суб’єктів і об’єктів підприємництва, які зазнають певних динамічних змін у своєму розвитку.

Об’єктами підприємницької діяльності можуть бути виробництво певних матеріальних благ, надання послуг виробничого і невироб­ничого характеру, реалізація виробленої продукції, фінансово- кредитні, біржові, страхові операції та операції з нерухомим май­ном, інші, незаборонені законом види діяльності. В аграрному сек­торі основний об’єкт бізнесу — земля. Вона є всезагальною умовою матеріального виробництва, предметом праці, загальним для всіх галузей засобом виробництва.

Основними суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути держава, об’єднання виробників, окремі особи.

( Для розгортання підприємницької діяльності на селі потрібні певні умови. Серед них: стабільність державної економічної і соціальної політики, економічно обґрунтований податковий ре­жим, що забезпечує ефективне функціонування діючих підпри­ємств і відкриття нових; наявність розвиненої інфраструктури підприємництва (інноваційних і консультативних центрів з під­готовки підприємців) тощо.

Названі умови підприємницької діяльності та принципи підпри­ємництва передбачені Законом України «Про підприємництво». Держава підтримує підприємництво, уникаючи методів адміністра­тивно-командного впливу на нього. Щодо розвитку підприємництва на селі, то, як уже зазначалося, тут є свої труднощі й проблеми. На­приклад, за даними статистики, з 7,4 млн га земель, відведених під організацію фермерських господарств України із земель запасу, ви­користовується нині лише близько 2,4 млн га.

16 Аудит обґрунтованості визначення і використання фонду оплати праці включає перевірку: дотримання сільськогосподарським підприємством чинного законодавства з оплати праці; вибору найраціональніших і прогресивних форм оплати праці; правильності визначення фонду оплати праці відповідно до виробничої програми, чисельності працівників, норм виробітку, тарифних розрядів, розцінок, навантаження з обслуговування тварин, штатних нормативів; правильності визначення розцінок за одиницю продукції у рослинництві й тваринництві; впровадження прогресивних розцінок; обґрунтованості розміру фонду оплати праці в обслуговуючих виробництвах; визначення фонду оплати праці адміністративно-управлінського персоналу; доцільності впровадження контрактної форми оплати праці; оптимальної структури джерел формування фонду оплати праці; дотримання встановленого групування у бухгалтерському обліку коштів, що направляються сільськогосподарським підприємством до фонду оплати праці; ефективності використання фонду оплати праці на підприємстві, категоріях працівників, у виробничих підрозділах і галузях сільськогосподарського виробництва. Обґрунтованість визначення фонду оплати праці перевіряється через дотримання сільськогосподарським підприємством внутрішньогосподарських документів з оплати праці: Положення про оплату праці, правил внутрішнього розпорядку, колективного договору, Положення про внутрішньогосподарський розрахунок, оренду, колективного підряду, норм і розцінок, контрактів, договорів тощо. Аналіз внутрішньогосподарських документів з оплати праці необхідно зосередити на оцінці вироблених сільськогосподарським підприємством форм і систем оплати праці, їх доцільності та прогресивності для конкретних умов господарювання. Правильність визначення фонду оплати праці значною мірою залежить від правильного визначення розцінок за одиницю продукції в рослинництві й тваринництві. Аудитор повинен оцінити доцільність використаної методики для визначення розцінок за 1 ц окремих видів валової чи реалізованої продукції в цілому на підприємстві, в окремих бригадах, ланках, орендних колективах, розрахунків прогресивних розцінок за продукцію з урахуванням зростання врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тварин. У результаті перевірки визначення фонду оплати праці в рослинництві й тваринництві необхідно встановити правильність розрахунку тарифного фонду, а також доцільність різних доплат (надбавок). Для того, щоб установити обґрунтованість розміру фонду оплати праці в рослинництві й тваринництві, аудитору слід врахувати спеціалізацію господарства, що виступає в різних формах, а також те, що сільське господарство являє собою комплекс галузей різного рівня. Останні впливають не тільки на організацію праці, а й на обґрунтування розцінок та розміру фонду оплати праці. Мета перевірки правильності визначення фонду оплати — виявити обґрунтованість фонду оплати праці та раціональність використання коштів. Обґрунтованість визначення фонду оплати праці в рослинництві потрібно перевіряти: в цілому в галузі, в розрізі галузей другого рівня (рільництва, овочівництва, садівництва, виноградарства, луківництва), а також галузей третього рівня, що виділилися на основі рільництва, зерновиробництва, буряківництва, льонар- ства, хмелярства, кормовиробництва тощо. Основою перевірки тарифного фонду мають бути технологічні карти, за якими визначається обґрунтованість обсягів робіт за виробничою програмою з урахуванням прогресивності технологій виробництва, організації виконання робіт, відповідності норм, тарифних розрядів і ставок, що використані для розрахунку фонду оплати праці, затвердженого сільськогосподарським підприємством. Оцінка обґрунтованості тарифного фонду у тваринництві також має проводитися як у цілому по галузі, так і в розрізі галузей другого рівня: скотарства, свинарства, вівчарства, птахівництва, конярства і третього рівня, що виділяються на основі скотарства (молочного скотарства, молочно-м’ясного, м’ясо-молочного, м’ясного). У тваринництві перевірка обґрунтованості розрахункового (прогнозованого) тарифного фонду здійснюється виходячи з технічно обґрунтованих норм обслуговування тварин, встановлених ще за умов командно-адміністративної економіки, які визначають: нормативну чисельність працюючих, значення цього показника в інших економічних аграрних підприємствах, а також тарифних ставок за різних умов продуктивності тварин і рівня механізації робіт. Перевірка правильності розрахунку фонду оплати обслуговуючих виробництв (ремонтних майстерень, автогаражів тощо) має відбуватися на основі прогнозних обсягів робіт, норм виробітку (нормативів витрат часу), скоригованих і затверджених конкретним підприємством, а також тарифних ставок, окладів, положень про оплату праці. Обґрунтованість визначення фонду оплати праці адміністративно-управлінського персоналу аудитор має перевіряти з урахуванням права сільськогосподарських підприємств на використання нормативів, рекомендованих раніше, з урахуванням конкретних умов господарювання, а також законодавчо передбаченої контрактної системи оплати праці. Перевірка фонду оплати праці, розрахованого на основі штатного розпису і нормативів, проводиться порівнянням розрахункового обсягу фонду, з складовими розрахунку (штатів і нормативів) за групами підприємств та розмірами реалізації (валового виробництва) продукції, затвердженим штатним розписом, положенням про оплату праці адміністративно-управлінського персоналу і фахівців сільськогосподарського підприємства. При перевірці контрактної форми оплати праці аудитор має враховувати, що контракт — особлива форма трудового договору з певним строком його дії (від 1 до 5 років), де права, обов’язки та відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення, організації праці й розірвання договору встановлюються за згодою сторін. Завдання аудитора — перевірити правильність застосування контрактної системи оплати праці, щоб матеріальне забезпечення керівника підприємства залежало від результатів виробничо-господарської діяльності (прибутку), рентабельності, фондовіддачі, співвідношення між темпами приросту фонду споживання і продуктивності праці. Оцінювати умови контракту з матеріального стимулювання необхідно на основі чинного законодавства з оплати праці, Положення про оплату праці сільськогосподарського підприємства. Для правильного визначення фонду оплати праці слід перевірити правомірність включення до нього різних доплат: за класність, стаж роботи, звання майстра, класу кваліфікації, суміщення професій, персональних надбавок тощо. Важливим напрямом аудиторської перевірки є перевірка дотримання сільськогосподарським підприємством Інструкції зі статистики заробітної плати, джерел формування фонду оплати праці і правильності відображення їх у бухгалтерському обліку та звітності. Аудитор має порівняти відображення у бухгалтерському обліку та звітності коштів, призначених для оплати праці, і отриманих працівниками як власниками цінних паперів та вкладів у майно за встановленим порядком, за такими напрямами: витрати на оплату праці, віднесені на собівартість продукції, а також експлуатаційні витрати інших виробництв і господарств, що перебувають на балансі основної діяльності; виплати у грошовій і натуральній формах як компенсаційні і заохочувальні виплати (соціальні і трудові пільги) сільськогосподарського підприємства; доходи, виплачені працівникам за цінними паперами і вкладами у майно підприємства. Перевірку правильності відображення в бухгалтерському обліку витрат на оплату праці слід зосередити за двома напрямами: виплат із фонду оплати, що відносяться на собівартість продукції; виплат, віднесених на інші операційні витрати сільськогосподарського підприємства. Особливу увагу треба звернути на правильність відображення в обліку витрат із фонду оплати праці, що відносяться на собівартість продукції (на дебет рахунків 23 «Виробництво», 24 «Брак у виробництві», 25 «Напівфабрикати», 90 «Собівартість реалізації», 91 «Загальновиробничі витрати»), оплати за відрядними розцінками, погодинних тарифних ставках і окладах, доплат за роботу згідно із законодавством в особливо важких умовах праці, оплат за понаднормові години, вихідні, святкові дні; оплат щорічних відпусток, гарантованих компенсацій за невідпрацьований час відповідно до законодавства про працю (пільгові години підлітків, виконання державних і громадських доручень та ін.), вартості продукції, що видають як натуральну оплату праці; доплат за шкідливі умови праці, оплат, нарахованих у кінці року за фактично одержану продукцію, кінцевих розрахунків за прийнятими у підприємстві розцінками за одиницю продукції тощо. Наступним етапом перевірки є правомірність відображення в обліку та звітності наданих працівникам пільгових виплат, додаткових відпусток понад ті, що передбачені законодавством, надбавок до пенсій, оплати путівок за рахунок підприємства, надання матеріальної допомоги, виплат премій, не пов’язаних із виробничими результатами, дивідендів, процентів на акції, вклади членів трудового колективу, нарахованих працівникам. Перевірка обґрунтованості визначення фонду оплати праці обумовлює перевірку його використання відповідно до обсягу виконаних робіт. Для цього порівнюють розрахунковий (прогнозований) фонд оплати праці з фактичним і визначають абсолютну економію або його перевитрати, виявляють вплив чинників на відхилення (зміна чисельності працівників і середньорічного заробітку), в умовах високих темпів інфляції потрібно враховувати їх рівень за офіційно встановленими коефіцієнтами. Такий аналіз доцільно проводити і щодо рівня використання виробничої програми, що також дає змогу визначити відносну економію або перевитрати фонду споживання. У разі перевитрат фонду оплати праці аналізують причини: приписки обсягів робіт, застосування завищених розцінок, зниження норм, застосування погодинної оплати праці замість відрядної, зниження рівня механізації робіт, переважне використання ручної праці, порушення штатної дисципліни, необґрунтоване нарахування премій, додаткової оплати, недоліки в організації праці, зниження врожайності, продуктивності тварин тощо. Такий аналіз використання фонду оплати праці здійснюють не тільки в цілому на підприємстві, а й за категоріями працівників, за виробничими підрозділами і галузями сільськогосподарського виробництва. Перевіряючи фонд оплати праці позаштатного складу працівників, слід мати на увазі, що він може витрачатися тільки у межах затверджених сум і на мету, передбачену кошторисом.

17 Визначення собівартості продукції рослинництва. З-поміж продукції основних галузей визначення собівартості починають саме з продукції рослинництва, оскільки вона значною мірою споживається тваринництвом. Об’єктами розрахунку собівартості в рослинництві є різні види продукції, які одержують від кожної сільськогосподарської культури. Крім того, визначають собівартість незавершеного виробництва, що складається із собівартості сільськогосподарських робіт і вартості спожитих ресурсів для виробництва продукції рослинництва, які виконані (понесені) в поточному році під урожай майбутнього року.

Продукція рослинництва після збирання транспортується і відповідним чином доробляється (висушується, очищується, сортується тощо). З огляду на це виникає необхідність визначення витрат, які повинні бути включені у виробничу собівартість продукції. Відповідно до існуючого положення зерно і насіння соняшнику калькулюються за принципом франко-тік (франко-місце зберігання). При цьому в собівартість зерна включають витрати на доробку продукції. Сіно і солома калькулюються за франко-місцем зберігання, силос — франко-силосною спорудою, включаючи витрати на виробництво зеленої маси і на силосування, зелений корм — франко-місцем споживання, коренеплоди, картопля — за франко-місцем зберігання.

В товарному зерновому виробництві розраховується собівартість центнера зерна, зерновідходів і нормативна собівартість центнера соломи. Розглянемо такий приклад. У підприємстві одержано 18,0 тис. ц зерна озимої пшениці, 1350 ц використовуваних зерновідходів з концентрацією зерна 40 % і 17,5 тис. ц соломи. Загальна сума витрат на одержання цієї продукції становить 300 тис. грн. Нормативна собівартість центнера соломи, визначена розрахунковим способом за технологічними картами, становить 1,2 грн.

Собівартість центнера зерна і зерновідходів визначаємо у такій послідовності. Спочатку розраховуємо нормативну собівартість усього обсягу одержаної соломи: 17,5 • 1,2 = 21 тис. грн. Потім зменшуємо загальну суму витрат на нормативну собівартість соломи: 300 – 21 = 279 тис. грн. Далі визначаємо вагу повноцінного зерна: 18000 + 1350 • 0,4 = 18000 + 540 = 18540 ц, а також частку повноцінного зерна у зерновідходах у загальному обсязі повноцінного зерна: (540 : 18540) • 100 = 2,9 %. Звідси собівартість всього одержаного зерна і зерновідходів становитиме:

а) зерна — 279 • (100 – 2,9) : 100 = 270,91 тис. грн;

б) зерновідходів (279 • 2,9) : 100 =8,09 тис. грн.

Таким чином, собівартість центнера зерна і зерновідходів у нашому прикладі становить:

а) зерна — 270,91 : 18 000 = 15,05 грн;

б) зерновідходів — 8 090 : 1 350 = 5,99 грн.

У товарному буряківництві визначають собівартість центнера коренів методом вилучення із загальної суми витрат нормативної собівартості гички. Залишкову суму витрат ділять на одержаний обсяг коренів і одержують собівартість центнера основної продукції. В насіннєвому буряківництві розраховують собівартість центнера насіння. Для визначення собівартості центнера насіння соняшника потрібно загальну суму витрат на вирощування і збирання цієї культури зменшити на нормативну собівартість соняшнику і кошиків і одержаний результат поділити на фізичну масу насіння після доробки (доочистки).

Особливістю визначення собівартості центнера картоплі є те, що із загальної суми витрат на її вирощування та збирання віднімається вартість нестандартної картоплі, яка згодована худобі, в оцінці за собівартістю кормових буряків з урахуванням поживності.

Собівартість продукції окремих овочевих культур визначають окремо по культурах відкритого і закритого ґрунту. При цьому в неспеціалізованому овочівництві відкритого ґрунту загальні витрати зменшують на нормативну собівартість гички і потім розподіляють їх залишкову суму за окремими овочевими культурами пропорційно виручці від реалізації основної продукції цих культур.

Визначення собівартості продукції тваринництва. Об’єктами визначення собівартості в тваринництві є основні види продукції. Зокрема, в скотарстві визначають собівартість молока, приплоду, приросту живої маси молодняка всіх вікових груп і дорослої худоби на відгодівлі, а також їх живої маси; у птахівництві — яєць, приросту живої маси і живої маси за відповідними віковими групами кожного виду птиці; в рибництві — собівартість мальків, цьоголіток, риби однорічного віку і товарної риби.

Собівартість молока і приплоду визначають так. Спочатку розраховують собівартість одного кормодня в молочному скотарстві діленням усієї суми витрат по цій галузі на кількість кормоднів. Нормативно вважають, що собівартість однієї голови приплоду становить 60 кормоднів. Множенням одержаного приплоду на 60 кормоднів і на собівартість одного кормодня визначають суму витрат, яку відносять на приплід. Загальна сума витрат по молочному скотарству зменшується на витрати, які віднесені на приплід, і на загальну нормативну собівартість гною, яку розраховують множенням планової собівартості тонни цієї побічної продукції на її загальний обсяг, одержаний протягом звітного року. Залишок витрат відносять на молоко. Діленням цих витрат на обсяг одержаного молока визначають собівартість центнера цього виду продукції.

По молодняку великої рогатої худоби і худоби на відгодівлі визначають собівартість центнера живої маси і центнера її приросту. Щоб розрахувати приріст живої маси, необхідно до живої маси тварин на кінець року добавити живу масу вибулого (облікового) за рік поголів’я (включаючи загиблих тварин) і від одержаного результату відняти живу масу поголів’я худоби на початок року, живу масу поголів’я, що надійшло протягом року, і живу масу приплоду. Собівартість центнера приросту живої маси визначають методом вилучення із загальної суми витрат вартості побічної продукції (гною). У фактичну собівартість приросту живої маси за відповідними видами і групами тварин включають втрати від загибелі молодняка і дорослої худоби на відгодівлі, за винятком втрат, що відшкодовуються за рахунок винних осіб, і тих, які сталися внаслідок епізоотії та стихійного лиха.

Загальна сума витрат для визначення собівартості 1 ц живої маси обчислюється сумою початкової балансової вартості тварин на початок року, вартості тварин, переведених на вирощування і відгодівлю протягом року (в обліку — мінус вартість загиблих тварин за обліковою оцінкою на початок року), вартості одержаного приплоду і фактичних витрат звітного року (без вартості побічної продукції), віднесених на приріст живої маси тварин. Одержану суму ділять на живу масу поголів’я, що калькулюється. Вона дорівнює живій масі тварин на кінець року плюс жива маса вибулих протягом року тварин (в обліку — без маси загиблих тварин). Собівартість 1 ц живої маси худоби є важливим економічним показником, оскільки на його основі визначається собівартість тварин, що реалізуються підприємством, здійснюється грошова оцінка молодняка, який переводиться в основне стадо, і собівартість тварин, що залишилися на кінець року.

У свинарстві в спеціалізованих підприємствах визначають собівартість приросту живої маси за такими віковими групами свинопоголів’я, як основне стадо (приріст живої маси поросят до двомісячного віку), поросята двох-чотирьох місяців, поросята старші за чотири місяці, свині на відгодівлі.

В яєчному птахівництві визначають собівартість 1000 шт. яєць. Для цього із загальної суми витрат по стаду віднімають вартість побічної продукції (послід, пух, перо) з подальшим віднесенням залишкової суми витрат на одержану основну продукцію. По молодняку птиці, як і в яєчному птахівництві, розраховують собівартість центнера живої маси, вилучаючи з усіх витрат вартість побічної продукції. В інкубаційному виробництві визначають собівартість добового курчати.

У тваринництві для поглибленого аналізу ефективності галузі визначають також собівартість кормодня і центнера кормових одиниць.

Визначення собівартості різних видів продукції (робіт, послуг) ґрунтується на загальних для планування та обліку принципах і знаходить своє відображення в єдності об’єктів калькуляції, статей витрат і методики їх розподілу. В плануванні й обліку розраховуються і використовуються в економічній роботі такі показники собівартості: 1) собівартість усієї продукції; 2) собівартість одиниці продукції; 3) витрати на одну грошову одиницю вартості продукції.

Собівартість одиниці продукціївизначають діленням собівартості всієї продукції відповідного виду на її обсяг у натуральному вигляді, а витрати на одну грошову одиницю продукції — відношенням собівартості всієї продукції до її обсягу у вартісному виразі.

При визначенні собівартості насамперед уточнюють обсяг виробленої продукції і витрати на її виробництво. Потім розподіляють за призначенням витрати на утримання основних засобів відповідно до визначених підприємством об’єктів планування й обліку. Собівартість сільськогосподарської продукції (робіт і послуг) розраховується в певній послідовності, оскільки продукція і послуги одних виробництв у процесі господарської діяльності виробничо споживаються іншими. Розрахунок собівартості потрібно починати з допоміжних і обслуговуючих виробництв, що надають послуги основному виробництву (автомобільний парк, гужовий транспорт, водопостачання тощо).

Собівартість робіт і послуг допоміжних і обслуговуючих виробництв також визначається в певній послідовності, оскільки вони, в свою чергу, взаємно обслуговують один одного. Тому визначення собівартості починають з того виробництва, яке порівняно менше споживало послуги інших допоміжних і обслуговуючих виробництв. Витрати цих виробництв за об’єктами планування й обліку розподіляються пропорційно наданим послугам і виконаним роботам.

Наступним етапом визначення собівартості є розподіл загальних витрат на зрошення та осушення земель, їх вапнування і гіпсування. Потім розподіляються загальновиробничі витрати, списуються з витрат основного виробництва суми надзвичайних витрат. У результаті таких дій по кожному об’єкту обліку є можливість обчислити загальну суму операційних витрат і собівартість продукції рослинництва. Далі визначається собівартість продукції підсобних промислових виробництв з переробки рослинницької продукції. Потім розподіляються витрати на утримання кормоцехів і розраховується собівартість продукції тваринництва, а відтак — і продукції промислових виробництв з переробки тваринницької продукції.

Собівартість одиниці продукції визначається за допомогою певних методів. Їх вибір залежить від особливостей технології та організації виробництва, характеру продукції, що виробляється. В сільськогосподарському виробництві використовуються такі методи.

1. Пряме віднесення витрат на відповідні види продукції. Застосовується в тих галузях, де одержують лише один вид однорідної продукції. Собівартість одиниці продукції при цьому визначають діленням суми понесених витрат на даному об’єкті планування й обліку на загальний обсяг її виробництва (робіт, послуг). Так визначається собівартість центнера зеленої маси, а також собівартість одиниці робіт і послуг допоміжних і обслуговуючих виробництв: 10 ткм, 1 кВт.год, 1 м3 води.

2. Вилучення із загальної суми витрат побічної продукції, вираженої у грошовій формі. При цьому в рослинництві побічна продукція (солома, гичка, стебла кукурудзи, кошики соняшника та ін.) оцінюється за нормативною собівартістю, що розраховується по кожному підприємству. У тваринництві гній також оцінюється за нормативною собівартістю, а такі види побічної продукції, як вовна-лінька, пух, перо, роги, міражні яйця оцінюються за цінами можливої реалізації (використання). Залишок витрат, що дорівнює різниці між загальною сумою витрат і вартісною оцінкою побічної продукції, відносять на одержаний обсяг основної продукції.

3. Розподіл витрат між видами продукції пропорційно кількісному значенню однієї з головних ознак, спільної для всіх видів одержаної продукції. Такою ознакою може бути, наприклад, вміст повноцінного зерна в цих видах продукції, вміст поживних речовин тощо.

4. Коефіцієнтний метод. Застосовується тоді, коли в процесі відповідного виду діяльності одержують понад один вид продукції з наступним визначенням собівартості кожного з них. Витрати між цими видами продукції розподіляються пропорційно їх питомій вазі в загальному обсязі умовної продукції. Її розраховують шляхом переведення за допомогою прийнятих коефіцієнтів усіх видів продукції в основний. Цим методом визначають, наприклад, собівартість продукції вівчарства.

5. Пропорційний метод. Базується на розподілі витрат між окремими видами продукції пропорційно вартості продукції, оціненої за реалізаційними цінами. Так визначається собівартість овочів, льону, конопель та ін.

6. Комбінований метод. Включає два або більше розглянутих вище методів. Наприклад, при визначенні собівартості насінницького зерна в спеціалізованих насінницьких господарствах застосовується метод виключення вартості побічної продукції (соломи) у поєднанні з пропорційним, коли залишок витрат розподіляють за різними класами зерна пропорційно його вартості.

18 Вартість або цінність землі залежить від мети для якої вона призначена. Відповідно до статті 2 Закону України “Про плату за землю”, використання землі в Україні є платним. Плата за землю сплачується у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається в залежності від грошової оцінки землі. Грошо­ва оцінка земельної ділянки проводиться Державним комітетом земельних ресурсів України, за методикою, затвердженою Кабі­нетом Міністрів України і застосовується для економічного регулювання земельних відносин при укладанні цивільно-право­вих угод, передбачених законодавством України.

Методи експертної грошової оцінки землі застосовуються з метою визначення вартості земельної ділянки. Спеціалісти з оцінки земельних ділянок повинні застосовувати декілька ме­тодів і тоді одержані показники вартості, можуть бути вико­ристані як ефективні методи перевірки кожного із них.

Перший метод базується на розумінні того, що покупець і продавець пов’язують вартість з витратами на освоєння та забу­дову земельної ділянки. В даному випадку вартість визначаєть­ся через суму орієнтовної вартості землі до поточних витрат, які пов’язані з розширенням виробництва, або зміною того, що вже знаходиться на землі. Такий підхід є досить ефективним при оцін­ці нових об’єктів земельної власності, які освоєні або освоєння яких передбачається відповідно до кращого і найефективнішого використання землі. Другий метод базується на співставленні даних про продаж земельних ділянок, коли ряд аналогічних видів земельної власності було недавно продано, або в даний час виставлено на продаж. На цій основі спеціаліст з оцінки землі визначає оціночну вартість шляхом співставлення аналогічних земельних ділянок і прав на них. Цей метод використовується в умовах розширеного активного ринку землі, коли достовірна ін­формація про продаж об’єктів є доступною. Спеціаліст з оцінки визначає ступінь схожості або різницю між земельною ділянкою, яка оцінюється і правами на неї та співставленими продажами, беручи до уваги права власників (в тому числі і передані), фінан­сові умови, стан ринку, умови продажу, місце знаходження, фі­зичні та хімічні характеристики, цільове призначення та режим використання, компоненти власності, не пов’язані з землею. Піз­ніше грошова вартість або відсоткове корегування застосовуєть­ся стосовно ціни продажу з врахування відповідних відсотків.

Третій метод основується на капіталізації доходів і базується на визначенні поточної вартості майбутньої сумарної вигоди, яка пов’язана з володінням власністю. Доход може бути одержаний від земельної власності і вартість її перепродажу при переході до наступного власника, можуть бути капіталізовані в поточну од­ночасну власність. За даною методикою вартість визначається як відношення річного чистого доходу до суми капіталізації. Інвес­тор, який вкладає кошти очікує одержати відповідний прибуток на інвестиційні кошти. Отже, розрахована норма прибутку для залучення інвестиційного капіталу, є ризиком, який закладений у власність. Тому спеціалісти з грошової оцінки земель повинні відслідковувати вимоги інвесторів, що спостерігаються в даний час на ринку інвестиційної власності, що дасть можливість вия­вити майбутні тенденції.

Звідси ґрунтовне реформування земельних відносин може бути здійснено лише за наявності грошової оцінки земель, яка необхід­на при паюванні земель, передачі їх у власність, спадщину, під за­ставу, при даруванні, купівлі-продажу земельної ділянки та права оренди, визначенні ставок земельного податку, ціноутворенні, облі­ку сукупності вартості основних засобів виробництва, визначенні розмірів внеску до статутних фондів колективних сільськогосподарських підприємств, спільних підприємств, об’єднань коопера­тивів тощо. Вони є вихідною базою для здійснення операцій із зе­мельними частками (паями), а також для встановлення стартової ціни земельних ділянок при їх продажу на аукціонах.

Грошова оцінка земель здійснюється землевпорядною служ­бою Держкомзему України.

Грошова оцінка земель визначається розміром щорічно одержаного рентного доходу з урахуванням строку його капі­талізації. Останній залежить від розміру процентної ставки за користування довгостроковим кредитом. В методиці прийня­то термін капіталізації в 33 роки, що відповідає трипроцентній платі за користування кредитом. Низька процентна ставка зу­мовлюється тим, що на відміну від інших засобів виробництва земля є найбільш стабільним об’єктом вкладання капіталу і за­лишається постійною у сфері виробництва.

В основу методики визначення грошової оцінки земель пок­ладено рентний доход на вирощуванні зернових культур, які в структурі посівів займають найбільшу питому масу і вирощу­ються практично на всіх землях.

Інформаційною базою визначення грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення є матеріали державного зе­мельного кадастру (кількісна і якісна характеристика та економічна оцінка земель, бонітування ґрунтів). Економічна оцінка земель проведена в Україні в 1988 році на основі результатів господарської діяльності за 1980-1986 рр. Вказаний період характеризується ста­більністю цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, що дає підстави використовувати співвідношення рентних доходів, які одержували на землях різної якості, виражене в балах.

Грошова оцінка земель здійснюється послідовно по: Україні і області, адміністративні райони, сільськогосподарські підпри­ємства, окремі земельні ділянки.

19 Важливість обґрунтованого планування врожайності сільськогосподарських культур випливає з того, що з нею безпосередньо пов’язано багато інших питань виробничо-фінансової діяльності господарств: розміри і структура посівних площ, рівень товарності виробництва, система агрохімічних заходів, продуктивність праці, собівартість і рентабельність виробництва продукції (рис. 7.10). А відтак на особливу увагу заслуговує вибір методів планування врожайності. Прогнозуючи врожайність, а також аналізуючи її тенденції, користуються методом екстраполяції: знаходження наступних рівнів динамічного ряду за відомих попередніх (рис. 7.11). Перевага цього методу (детально його розглянуто в підрозд. 7.3.1) полягає в доступності розрахунків. Результати обчисленої за цим методом прогнозованої врожайності особливо дійові, коли середньорічні темпи її приросту не зазнають суттєвих змін у часі, не відбулось за останні 2—3 роки і не передбачається в плановому році докорінних змін у технології вирощування та сортах культур. У табл. 7.12 наведено результати такого прогнозування врожайності на 1998 р. методом екстраполяції в агрофірмі «Перемога» Кагарлицького району. У цьому господарстві щодо більшості культур він є дійовим. Про це свідчить і динаміка середньоарифметичної врожайності культур за 1983—1998 рр., обчисленої за кожні чотири роки. Крім цих даних під час прогнозування врожайності враховувались показники найближчого дослідного господарства «Еліта» — Миронівського науково-дослідного інституту пшениці. Щодо тих культур, де відбулись істотні зміни чи в технології, чи в умовах вирощування, екстрапольований рівень корегувався. Наприклад, до 1998 р. в господарстві значна частка багаторічних трав вирощувалась на поливі. Тому логічним є зниження середньої врожайності цих культур у наступні роки, коли всі площі їх розміщувались на богарі. Аналогічна картина і з цукровими буряками, коли за останні 5 років внесення мінеральних добрив зменшилось у 4—5 разів (див. рис. 7.13, с. 210). Для оцінки роботи господарства, бригад і цехів рослинництва, а також прогнозування врожайності важливо знати темпи її росту і приросту. Для обчислення середньорічного темпу приросту врожайності користуються формулою З формули видно, що темп приросту залежить від урожайності крайніх років, на величину яких у бік істотного збільшення чи зменшення можуть впливати погодні умови. Щоб об’єктивно оцінити тенденції зміни врожайності при визначенні середньорічного темпу її приросту, користуються вирівняними показниками. Недоліком методу екстраполяції є те, що він зовсім не враховує вплив окремих факторів на врожайність. Тому в господарствах найчастіше застосовують метод планування врожайності за вже досягнутим її рівнем на підприємстві, у передових господарствах зони, за даними державних сортодільниць, дослідних станцій (за середніми даними). Ураховують також вплив на врожайність змін основних факторів, що її визначають (сорти, добрива, технологія тощо). При цьому, як правило, використовують показник середньозваженої за посівними площами врожайності. На наш погляд, більш об’єктивну інформацію щодо конкурентоспроможності культури дає показник середньоарифметичної врожайності. Так, щодо озимої пшениці середньозважена врожайність за будь-які 5—6 років перевищує показник її, обчислений за середньоарифметичною простою, а щодо ячменю, гороху і кукурудзи на зерно — навпаки. Причина в тому, що в роки зі сприятливими погодними умовами озимі зернові не пересіваються, мають більші площі, вищу врожайність і більший валовий збір. За несприятливого перезимовування озимих, коли частина їх пересівається ярими зерновими, урожайність останніх знижується через недотримання оптимальних строків посіву цих культур, неможливість забезпечення якісним насінням тощо. Тому при плануванні врожайності слід використовувати показник середньоарифметичної простої, адже на рівень урожайності агрономічні та метеорологічні умови впливають значно більше, ніж розмір посівних площ. Метод планування врожайності за середніми даними найбільшого застосування набув за адміністративно-командної системи і мав назву «від досягнутого рівня», але він неефективний в умовах ринкової економіки, оскільки не сприяє підвищенню конкурентоспроможності продукції. Тому в останні роки в господарствах усе частіше застосовують нормативний метод у поєднанні з експертно-оцінним, за допомогою якого аналізують фактичний рівень (середню врожайність) та її тенденції за останні роки і встановлюють певний процент приросту, можливий унаслідок змін у факторах урожайності. Основи такого планування знаходимо у давньоримського поета і хлібороба Вергілія, який 2000 років тому писав [26]: Но прежде, чем взрезать жезлом Пласты неизведанной почвы, Ты ветров узнать постарайся И климата все измеренья, И то, как работали деды, И прежде каков был обычай, Чему урожай был высокий, И что не родилось вовсе. На жаль, більшість існуючих методик планування врожайності не просунулись далі: усі говорять про те, на які фактори слід зважати при цьому і рідко хто — як це робити. Тому на особливу увагу заслуговують методичні підходи М. Сидоренка до визначення кількісного впливу окремих факторів на врожайність [20, с. 44—45]. Під час планування та факторного аналізу врожайності враховують різний вплив факторів на врожай та неоднакову залежність їх від людини. З огляду на це виділяють фактори позитивного і негативного впливу на приріст урожаю, залежні, малозалежні від людини (або керовані та некеровані), постійні (статичні) та змінні (динамічні), тривалої дії і тимчасові, зовнішні та внутрішні. Так, збільшення внесення мінеральних добрив в оптимальних співвідношеннях при вдосконаленні технології позитивно впливає на врожай, а збільшення тривалості збирання сільськогосподарських культур, як правило, негативно; впровадження нових сортів, внесення добрив, застосування пестицидів — це керовані фактори, а погодні умови, склад ґрунту — некеровані; тип ґрунту, рельєф, світло, тепло, повітря — постійні фактори, оскільки їх вплив на врожай у конкретних умовах практично не змінюється, а опади, добрива, пестициди, сорти, матеріальна зацікавленість, технічне озброєння — динамічні. Поточне планування врожайності практично зводиться до визначення можливого приросту врожаю внаслідок зміни динамічних факторів з наступним збільшенням фактичної середньорічної врожайності на величину обчисленого приросту. Обчислюють приріст урожаю за рахунок: добрив, що вноситимуться додатково понад використовувану в базовому періоді кількість; поліпшення попередників унаслідок освоєння сівозмін; упровадження продуктивніших сортів; розширення площ культур, що вирощуються за інтенсивними технологіями; збільшення площ посівів на зрошуваних і осушуваних землях та на землях, де проведено вапнування та фосфоритування кислих і гіпсування солонцюватих ґрунтів; розширення площ обробки гербіцидами. Крім того, визначають збільшення валових зборів завдяки зменшенню втрат урожаю під час вирощування та збирання, зумовленому розширенням площ обробки фунгіцидами та інсектицидами, скороченням строків збирання та використанням нових комбайнів, що забезпечують менші втрати продукції. У кожному господарстві обчислюють приріст урожаю лише за рахунок тих факторів, зміна яких передбачена в плановому періоді. Методичний підхід до обчислення приросту врожайності практично єдиний для всіх зазначених факторів. Спочатку визначають і уточнюють стосовно конкретних умов нормативний ефект приросту врожаю на 1 га площі посіву, окупність урожаєм 1 ц добрив тощо від певного заходу. Множенням нормативу на обсяг упровадження чи розширення заходу обчислюють загальний приріст валового збору продукції від проведеного заходу. Діленням додаткового збору на площу посіву культури встановлюють приріст урожайності. Нормативний ефект від заходу визначають за даними науково-дослідних установ, державних сортовипробувальних дільниць, узагальнених даних свого господарства та передових підприємств зони. Так, за даними агрохімічних лабораторій щодо впливу мінеральних добрив на врожайність сільськогосподарських культур у зонах України [77, с. 81—84] з урахуванням ґрунтових умов і передбачених обсягів збільшення внесення мінеральних добрив у діючій речовині обчислюють можливий додатковий валовий збір продукції. Діленням цього приросту продукції на всю площу посіву визначають планове збільшення врожайності завдяки додатковому внесенню мінеральних добрив. Приріст урожайності за рахунок нових, продуктивніших сортів планують за даними державних сортодільниць, дослідних станцій зони. Однак слід мати на увазі, що культура землеробства в господарстві й на сортодільниці зони може істотно відрізнятися. Якщо фактична врожайність культури приблизно відповідає її врожайності на сортодільниці, то збільшення врожаю від упровадження нового сорту планують за даними сортодільниці, а якщо нижча — приріст урожайності корегують на індекс, обчислений з відношення врожайності культури в господарстві й на сортодільниці. Недоліком розглянутого вище методу є те, що вплив кожного фактора визначається окремо, тоді як усі фактори діють взаємозв’язано і взаємозумовлено. Крім того, обґрунтованість планової врожайності суттєво залежить від кваліфікації експертів, оскільки висновки їх ґрунтуються на особистому досвіді без урахування теоретичної оцінки факторів. Оскільки між урожайністю і факторами, що її зумовлюють, об’єктивно існує кореляційний зв’язок, для комплексного вивчення впливу кожного з факторів доцільно застосовувати метод кореляційно-регресійного аналізу, лінійне рівняння множинної регресії. Одержані в результаті таких розрахунків виробничі функції і використовують під час прогнозування і планування врожайності. Наприклад, виробнича функція врожайності озимої пшениці, що розрахована за матеріалами 28 КСП Кагарлицього району за 1997 р., має вигляд У = – 6,84 + 0,0051 Х1 + 0,06 Х2 + 1,781 Х3 – – 0,295 Х4 + 0,169 Х5 – 0,0296 Х6 + 0,017 Х7. де У — урожайність озимої пшениці, ц/га; Х1 — вартісна оцінка 1 га ріллі, грн.; Х2 — маса внесених мінеральних добрив, NPK кілограмів діючої речовини на 1 га ріллі; Х3 — маса внесених органічних добрив на 1 га ріллі, т; Х4 — вартість основних виробничих фондів з розрахунку на 1 га ріллі, тис. грн.; Х5 — оплата праці 1 люд.-год, грн.; Х6 — затрати праці на 1 га пшениці, люд.-год.; Х7 — поточні витрати на 1 га пшениці, грн. Коефіцієнти регресії (а1, …, ав) свідчать про розмір впливу окремих факторів на рівень урожайності; ао — не має смислового навантаження, означає розмірність і залежить від прийнятої в моделі одиниць виміру результативної і факторної ознак. Загальний вплив включених у модель факторів досить значний: на 67,4% (сукупний коефіцієнт детермінації R2) коливання врожайності пояснюється варіюванням цих факторів, а на 32,6% — іншими. Для даного рівняння коефіцієнт множинної кореляції вірогідний і дорівнює 0,84. Що ж стосується суті коефіцієнтів регресії і використання одержаної виробничої функції для прогнозування врожайності, а також для розрахунку очікуваного її рівня, то вони аналогічні тим, що висвітлені в підрозд. 7.3.1 «Обґрунтування планової продуктивності у тваринництві». Усі розглянуті вище методи ґрунтуються на екстраполяції фактичних рівнів і тенденцій урожайності. В останні роки дедалі більшого поширення у світі при перспективному плануванні набуває метод програмування врожайності. Він відповідає суті стратегічного менеджменту, характерною рисою якого є зміна вихідного принципу в плануванні: іти не від минулого до майбутнього (метод екстраполяції був ефективний у попередні десятиріччя з порівняно повільними темпами змін), а від майбутнього до теперішнього (метод інтерполяції (рис. 7.12). Програмування врожайності передбачає розробку програми, тобто оптимального кількісного поєднання керованих факторів з урахуванням некерованих погодних умов, які в системі технологічного процесу забезпечують одержання планової врожайності за найефективнішого використання наявних ресурсів.

20 ЕКОНОМІЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ АЛЬТЕРНАТИВНИХ

ТЕХНОЛОГІЙ ВИРОЩУВАННЯ ЗЕРНОВИХ КУЛЬТУР

Постановка проблеми. Виробництво зерна в Україні і Харківській

області традиційно посідає одне з пріоритетних місць серед основних

галузей сільського господарства, що зумовлюється наявністю сприятливих

ґрунтово-кліматичних та економічних умов для його розвитку,

багатовіковим досвідом українського селянства у вирощуванні сталих

урожаїв зернових культур. Зерновиробництво займає провідне місце у

забезпеченні харчової промисловості сировиною, останніми роками зерно

використовується для виготовлення біопалива і важлива роль відводиться

зерну у створенні і розвитку повноцінної кормової бази тваринництва.

Зернове господарство є важливим джерелом відновлення природної

родючості ґрунту і відіграє істотну роль в економіці країни шляхом

формування експортних поставок і надходження валютних коштів. Однак

наявні потенційні можливості виробництва зерна використовуються

недостатньо. Тому актуальність проблеми визначення резервів збільшення

виробництва зерна та підвищення його ефективності у

сільськогосподарських підприємствах у сучасних умовах господарювання

не викликає сумнівів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми розробки

дієвих механізмів регулювання економіки, формування повноцінного

ринку зерна, ефективного функціонування ринку агропромислової

продукції у цілому є актуальними для всіх країн з перехідною економікою

і вже довгий час розробляються українськими і зарубіжними науковцями,

серед яких варто назвати В.І. Бойка, М.В. Калінчика, В.Я. Месель-

Веселяка, М.Г. Лобаса, О.В. Олійника, В.Ф. Сайка та ін. [1-10].

Формулювання цілей статті. Метою статті є обґрунтування

економічної ефективності альтернативних технологій вирощування

зернових культур в умовах Харківської області.

Виклад основного матеріалу досліджень. Ґрунтово-кліматичні

умови регіону сприяють вирощуванню багатьох видів зернових культур,

але найбільшого поширення набули пшениця, ячмінь, кукурудза. Однак

*

Науковий керівник: д-р екон. наук, проф. О.В.Ульянченко розвиток зернового господарства в області і Красноградському районі має

не завжди стійкий характер.

Ефективність зерна визначається багатьма показниками, серед яких

урожайність, продуктивність праці, собівартість, прибуток на одиницю

продукції і 1 га посіву, рівень рентабельності й ін. Обчислена за цими

показниками ефективність виробництва зерна по різних технологіях

наочно показує їх переваги та недоліки (табл. 1).

При аналізі економічної ефективності вирощування озимої пшениці

ми використали порівняння шести технологій, що мають місце у

сільськогосподарських підприємствах Красноградського району. Дані

таблиці свідчать про те, що найбільший рівень рентабельності можна

одержати використовуючи технологію ТОВ Агрофірма «Піщанська», яка

спрямована на використання вітчизняної техніки з найменшими затратами

праці та інших ресурсів. Так, затрати праці у розрахунку на 1 га по цій

технології складають 2,90 люд.-год., витрати основного пального –

20,3 кг/га, а загальна сума витрат 2778,53 грн/га. Повна собівартість 1 т

складає 817,21 грн. маса прибутку у розрахунку на 1 га складає 2321,47

грн. а рівень рентабельності 83,6 %. Технологія ТОВ Агрофірма

«Піщанська», але з застосуванням іноземної техніки дещо збільшує

витрати у розрахунку на 1 га і підвищує собівартість до 901,02 грн/т, а

розрахунковий рівень рентабельності складає 66,5 %. Але при цих

технологіях урожайність нижча ніж при ресурсозберігаючій, інтенсивній

та агроекології.

Найнижчі показники вирощування має адаптивна технологія, де

урожайність має складати 2,7 т/га, прибуток у розрахунку на 1 га

1159,33 грн, а рівень рентабельності 40,1 %. Найвищу урожайність можна

одержати при вирощуванні пшениці по інтенсивній технології (5,0 т/га),

але при цьому витрати основного пального на 1 га складуть 54,8 кг,

прибуток на 1 га – 2750,25 грн, а рівень рентабельності 57,9 %.

Ячмінь у господарствах району вирощується по п‘яти технологіях.

Найвища урожайність має бути одержана по інтенсивній технології і

технології агроекології (по 3,5 т/га). При цьому, прибуток по технології

агроекології має складати 2127,70 грн у розрахунку на 1 га, а рівень

рентабельності 43,7 %, а при інтенсивній, відповідно, 993,06 грн та 25,4 %.

Урожайність по цих технологіях значно вища ніж по інших, але на 10-15 %

більші витрати основного пального у розрахунку на 1 га.

Кукурудза на зерно вирощувалась по трьох технологіях. Найвища

урожайність (6,0 т/га) може бути одержана по інтенсивній технології. По

цій же технології найбільший прибуток з 1 га (3915,13 грн) та

найвищий рівень рентабельності (87,3 %). Досвід передових сільськогосподарських підприємств області, які

впроваджують новітні технології свідчить, що у перспективі успішними

мають бути малозатратні технології, які повинні прийти і приходять на

заміну існуючим і традиційним. Важливу роль відіграватиме

впровадження у виробництво технологій, які сприятимуть максимальному

скороченню обсягів механічного обробітку ґрунту та зниженню

собівартості сільськогосподарських культур.

Справа у тому, що собівартість по основних зернових культурах

зростає з року в рік і така тенденція її підвищення притаманна кожному

виду зернових культур і зумовлена ростом цін на технічні засоби, паливно-

мастильні матеріали, добрива, засоби захисту рослин. У даній ситуації тих

виробників зерна, які працюють за традиційними застарілими

технологіями, чекає поступове та незворотне розорення. Тому необхідно

на належному рівні використовувати вітчизняні та зарубіжні технічні

засоби, які вважаються найбільш ефективними порівняно з іншими,

повною мірою використовувати мало затратні технології на всіх етапах

вирощування зернових культур.

Поряд із зростанням собівартості виробництва зерна відбувається

підвищення цін його реалізації, але водночас ціни на зерно залишаються

низькими і не забезпечують достатнього прибутку на 1 га хоча б на рівні

700-800 грн.

Для ефективного розвитку зернової галузі потрібна цінова підтримка

держави. Ціна, як грошовий вираз вартості товару, слугує непрямим

вимірником величини затраченого на його виробництво суспільно

необхідного робочого часу. Тому цінове регулювання, ступінь його

наукової обґрунтованості зумовлюють активізувальний вплив цін на темпи

і ефективність господарського розвитку, стійкість економічних умов,

відтворення та рівень життя населення.

Основний принцип функціонування цінового механізму полягає у

поєднанні вільного формування цін і регулювання їх державою. Роль цін

визначається тим, що лише за їх допомогою можуть бути приведені до

спільного знаменника і зіставлені витрати та результати виробництва. У

сучасних не слід забувати, що кожний агрозахід має окуповуватися. Для

дотримання цієї вимоги необхідні кошти для забезпечення

сільськогосподарських підприємств технічними засобами, передусім,

тракторами і зернозбиральними комбайнами. Недостатньо обґрунтовані

основні напрями інвестиційної політики призвели до зниження технічної

оснащеності сільськогосподарського виробництва, у тому числі зернового

господарства. При вирощуванні зернових культур значну увагу слід приділяти

концентрації посівних площ, як одному з найважливіших чинників

збільшення виробництва зерна та підвищення його економічної

ефективності. Розміри сільськогосподарських підприємств та їх

спеціалізації тісно пов‘язані між собою. Поглиблена спеціалізація, що

базується на комплексній механізації та інтенсифікації виробництва дає

кращі результати, якщо вона провадиться у великих підприємствах.

Беззаперечно, що досліджувані господарства Красноградського району

(ТОВ АФ «Піщанська», ПАОП «Зоря», ПАОП «Промінь») мають переваги

проти інших господарств району, які значно менші від них розмірами

ріллі.

Для сільськогосподарського підприємства також важливо знати, за

якого обсягу реалізації зерна досягається його беззбитковість, оскільки при

зменшенні обсягів за критичний рівень воно зазнає збитків, а при

збільшенні продажу над його критичним обсягом – одержує прибуток. Для

цього, з нашої точки зору, підходить метод визначення беззбиткового

обсягу виробництва, який знайшов своє відображення у працях таких

вчених, як В.Г. Андрійчук, Р.В. Андрійчук, В.П. Галушко та інших [11-14].

У цих працях розкриваються методичні особливості розрахунку цього

показника у цілому та для сільськогосподарського виробництва.

В.Г Андрійчук зазначає, що точка беззбитковості характеризує обсяг

реалізації продукції, за якого прибуток підприємства дорівнює нулю, тобто

виручка від реалізації відповідає витратам на виробництво і збут (1):

ГВ – ЗВ = ПВ + НП, (1)

де ГВ – грошова виручка від реалізації продукції;

ЗВ – змінні витрати;

ПВ – постійні витрати;

НП – нульовий прибуток.

На відміну від В.Г. Андрійчука, В.П. Галушко вважає, що ця формула

не дає змоги провести однозначні розрахунку при визначенні точки

беззбитковості і пропонує іншу формулу розрахунку, яка на його думку

відповідає умовам виробництва продукції рослинництва (2):

Р

С П

Тб

ґ

=

де Тб – точка беззбитковості у запланованих одиницях виміру;

С – собівартість 1 т, грн;

П – плановий урожай, т;

Р – ціна 1 т, грн.

З тим, щоб здійснити порівнянний аналіз результатів розрахунків

точки беззбитковості за різними методиками, нами на основі показників

технологічних карт вирощування зернових культур при різних технологіях

(2) визначено точку беззбитковості з використанням підходів, що мають місце

у працях В.Г. Андрійчука та В.П. Галушки (табл. 2).

Дані таблиці свідчать про те, що беззбитковий обсяг виробництва та

урожайність зернових культур є неоднаковими за різними методиками.

Майже у всіх випадках при застосуванні всіх досліджуваних технологій за

методикою В.П. Галушки досліджувані показники були більшими, ніж за

методичним підходом В.Г. Андрійчука.

Як вважають деякі дослідники, то другий підхід у методичному

плані є значно простішим, а якщо взяти до уваги те, що на основі існуючої

офіційної статистичної звітності чітко розмежувати витрати на постійні та

змінні практично неможливо, то доцільно використовувати методику В.П.

Галушка .

Висновки. Оптимізація розмірів сільськогосподарських підприємств

за площею землекористування є нагальною потребою для виробництва

зерна, а впровадження інноваційних технологій і розширення збиральної

площі зернових у великих сільськогосподарських підприємствах, на

скільки дозволяють сівозміни, сприятиме досягненню та збереженню

провідних позицій підприємств на ринку зерна. Більша частина вирощеної

екологічно чистої зернової продукції може реалізовуватися через

переробні підприємства у вигляді продуктів споживання, через оптові

бази, що спеціалізуються на даному виді продукції, через біржі. Важливим

каналом реалізації екологічно чистої продукції зерновиробництва є

експорт.

21 У сучасній міжнародній практиці проекти, пов’язані з інвестиціями, оцінюють за методикою, що викладена в «Посібнику з підготовки промислових техніко-економічних досліджень», розробленому ООН (ЮНІДО). Цей посібник рекомендує послідовність і механізм розробки техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) інвестиційного проекту. Один з найважливіших розділів ТЕО — фінансово-економічна оцінка такого проекту. Це завершальний розділ, в якому передбачаються обсяг капіталовкладень, джерела їх фінансування, виробничі витрати, грошові потоки і фінансово-економічні показники проекту, на підставі яких робляться остаточні висновки про доцільність його здійснення.

Найширшого застосування в практиці оцінки інвестиційних проектів набули такі фінансово-економічні показники, як чиста поточна вартість,внутрішня норма окупності, максимальний грошовий відток, строк окупності капіталовкладень, норма прибутку, норма беззбитковості.

Зазначені показники умовно можна поділити на дві групи: недисконтовані (прості) й узагальнюючі (інтегральні). Недисконтовані — це показники, що розраховуються не за весь строк життя інвестицій (період повного обороту активної частини основних виробничих фондів), а лише на один рік на основі недисконтованих на фактор часу даних. До них відносять строк окупності і норму інвестиційного прибутку.

Строк окупності — це такий період (у роках), який необхідний для відшкодування капітальних вкладень інвестиційним прибутком (Іп), одержаним завдяки здійсненню цього проекту. Його визначають за формулою:

Іп = Пч +А, (15.3)

де Пч — чистий прибуток, що визначається як різниця між одержаним прибутком від реалізації продукції (послуг), виробленої завдяки проекту, і податком на прибуток та сплаченими процентами за кредит; А — амортизаційні відрахування на основні фонди, введені в дію в результаті реалізації проекту.

Розглянемо приклад розрахунку строку окупності капітало-вкладень обсягом 250 тис. грн (табл. 15.1).

Таблиця 15.1

ВИХІДНІ ДАНІ ДЛЯ РОЗРАХУНКУ СТРОКУ ОКУПНОСТІ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЕКТУ

Роки	Інвестиційний прибуток, тис. грн	У тому числі		Капітало-вкладення, тис. грн		Баланс на кінець року, тис. грн
		чистий прибуток	амортизація
1-й	—	—	—		250		–250
2-й	60	40	20				–190
3-й	75	50	25				–115
4-й	85	60	25				–30
5-й	85	60	25				55

Як бачимо, капіталовкладення окупляться за чотири роки і чотири місяці. Інвестиційний проект є економічно вигідним, якщо строк окупності значно менший від строку служби активної частини основних виробничих фондів, а також менший від фактично досягнутого строку окупності капіталовкладень у даній галузі.

За умови, що від проекту одержують однакову суму прибутку щорічно, строк окупності можна було б визначити простішим способом, розділивши капіталовкладення на зазначену суму прибутку. Якби, скажімо, щорічний прибуток разом з амортизацією становив 73 тис. грн, строк окупності дорівнював би 4,4 роки (250 : 73 = 3,4 + 1 рік, коли прибутку не було).

Необхідно пам’ятати, що напрями виробничих капіталовкладень досить різноманітні. Це нерідко вимагає застосування нестандартних підходів для визначення додаткового ефекту від здійснення інвестицій, на основі якого можна було б розрахувати строк їх окупності. В підтвердження цього наведемо такий приклад. Підприємство поставило за мету побудувати типове секцій-не картоплесховище первісною вартістю 250 тис. грн і місткістю на 1000 т зберігання насіннєвої картоплі. Умови її зберігання в картоплесховищі значно сприятливіші, ніж на відкритій площадці в буртах. Отже, додатковий ефект від таких капіталовкладень виникає завдяки скороченню втрат картоплі. Для розрахунку цього ефекту потрібно знати відсоток втрат картоплі при зберіганні в буртах (скажімо, 18 %) і при зберіганні в картоплесховищі (5 %), а також повну собівартість тонни картоплі за цих способів зберігання, наприклад 200 і 231 грн відповідно. Тоді додатковий прибуток від зберігання картоплі в картоплесховищі (Пк) можна визначити за формулою:

Пк = (Чк2 • Ц – К3 • С2) – (Чк1 • Ц – К3 • С1),

де Чк1 і Чк2 — чистий вихід картоплі після завершення її зберігання відповідно за варіантом зберігання на відкритій площадці і в картоплесховищі. Щоб його розрахувати, спочатку потрібно визначити втрати картоплі за цих способів її зберігання множенням обсягу зберігання (1000 т) на відповідний відсоток втрат з наступним діленням результату на 100. Звідси чистий вихід картоплі після завершення строку зберігання дорівнюватиме різниці між закладеною картоплею на зберігання та її втратами при зберіганні; Ц — ціна реалізації 1 т картоплі; Кз — обсяг закладеної для зберігання картоплі (однаковий в обох варіантах — по 1000т); С1 і С2 — собівартість 1 т картоплі за вказаними варіантами. Якщо в цю формулу підставити фактичні дані, то одержимо додатковий прибуток. У нашому прикладі він дорівнює: Пк == (950 • 450 – 1000 • 231) – (820 • 450 – 1000 • 200) = 27 500 грн. При цьому Чк1 = 820 т, тому що 1000 • 0,18 = 180 т, 1000 – 180 = 820 т.

Звідси строк окупності картоплесховища за додатковим прибутком становитиме 9,1 року (250 000 : 27 500 = 9,10), а за інвестиційним прибутком з урахуванням того, що норма амортизації на картоплесховище становить 3,5 %, дорівнюватиме 6,9 року250 000 : (27 500 + ) .

Переваги показника строку окупності капіталовкладень полягають у тому, що він простий для визначення і має чіткий економічний зміст. Проте цей показник не враховує динаміки зміни в часі цінності одержуваних доходів, а також не дає відповіді на питання про ефективність проекту після досягнення строку окупності капітало-вкладень. Тому його доцільно використовувати лише як допоміжний засіб для оцінки ступеня вигідності певного варіанта інвестицій.

Аналогічну роль відіграє і такий недисконтований показник, як норма інвестиційного прибутку. Вона може розраховуватися за кожний окремо взятий рік і в середньому за всі роки окупності капіталовкладень. Якщо інвестиційний прибуток за роками стабільний або коливається не істотно (в межах 3—5 %), норму інвестиційного прибутку можна визначати за один рік. В іншому разі, як це характерно для нашого прикладу, коли неможливо вибрати звичайний рік з «нормальною» величиною інвестиційного прибутку, виправдано визначати середньорічну норму цього прибутку як процентне відношення усередненого інвестиційного прибутку, одержаного за період окупності капіталовкладень, до їх величини. В нашому прикладі сума інвестиційного прибутку за означений період становить 305 тис. грн (10 + 60 + 75 + 85 + 85), а його середньорічна величина — 61 тис. грн. Звідси середньорічна норма інвестиційного прибутку дорівнюватиме (61:250) • 100 = 24,4 %.

Як бачимо, даний показник елімінує істотні коливання за роками інвестиційного прибутку, а тому дозволяє об’єктивніше судити про ефективність капіталовкладень у процесі порівняння рівня цього показника з фактично досягнутою на підприємствах галузі нормою прибутку (відношення прибутку до середньорічної вартості основних і оборотних фондів) і процентною ставкою за довгостроковий кредит. Якщо середньорічна норма інвестиційного прибутку перевищує згадані показники, проект вважається ефективним. Проте слід мати на увазі, що для розглянутого показника характерні ті ж недоліки, що й для показника строку окупності капіталовкладень.

Важливо пам’ятати, що вихідні дані для розрахунку інвестиційного прибутку можуть бути не досить точними через невизначеність майбутнього. Як наслідок, інвестиційний прибуток також буде неточним. Адже в майбутньому періоді може змінитися кон’юнктура ринку на ресурси, які купує дане підприємство для функціонування нового проекту, а також попит і пропозиція на товари, що виробляються завдяки його реалізації. Це призведе до змін обсягу витрат на виробництво, обсягу продажу і рівня цін на продукцію, і нарешті, до зміни інвестиційного прибутку. З викладеного випливає, що, по-перше, необхідно ретельно підходити до обґрунтування обсягу продажу, грошової виручки від реалізації продукції, виробничих та інвестиційних витрат; по-друге, оцінити ступінь ризику при виконанні інвестиційного проекту в умовах ринкової невизначеності, яка має місце при прийнятті перспективних рішень. Ця невизначеність може бути посилена, крім згаданих причин, інфляційними процесами, змінами в технології, непередбаченим моральним старінням обладнання тощо.

Для оцінки ступеня ризику здійснення інвестиційного проекту розраховують норму беззбитковості (Нб):

(15.4)

де   — норма беззбитковості;  — постійні витрати;   — вартість реалізованої продукції;   — обсяг змінних витрат.

Економічний зміст показника Нб полягає в тому, що він указує, за якої частки обсягу реалізації продукції досягається беззбитковість виробництва. Якщо, скажімо, в нашому прикладі грошо-ва виручка від реалізації продукції становить 800 тис. грн, постійні витрати — 200 тис. грн, змінні витрати — 350 тис. грн, норма беззбитковості дорівнюватиме 44,44 %. Одержана відповідь означає, що проект буде беззбитковим, коли використовуватимуться лише 44,44 % його потужності, тобто буде вироблено і реалізовано продукції на суму тільки 355,5 тис. грн. Саме за такого обсягу продажу досягається нульовий прибуток. У цьому переконують такі розрахунки. Змінні витрати на 1 грн реалізованої продукції — 350 : 800 = 0,4375, а сума змінних витрат на обсяг реалізації 355,5 тис. становитиме 0,4375 • 355,5 = 155,5 тис. грн. Загальна сума постійних і змінних витрат на цей обсяг реалізації складає 155,5 + 200 = 355,5 тис. грн, тобто дорівнює обсягу продажу.

Інвестиційний проект вважається тим надійнішим, чим менша норма беззбитковості. Із збільшенням постійних і змінних витрат при стабільному обсязі продажу цей показник зростає, що робить проект не захищеним до зниження попиту на продукцію. Водночас зростання виробництва і реалізації продукції при стабільних постійних витратах і пропорційному підвищенні змінних витрат знижує норму беззбитковості, а отже, зменшує ступінь ризику підприємства в умовах ринкової невизначеності. Зрозуміло також, що цей показник буде знижуватися за умови підвищення ціни на продукцію за тих самих змінних витрат на одиницю продукції.

Переваги даного показника полягають у тому, що за його допомогою можна оцінити альтернативні інвестиційні проекти для розв’язання однієї і тієї ж господарської задачі, або один і той же проект за різних модифікацій технології виробництва, зміни обсягу продажу, проектної потужності, тобто факторів, що призводять до змін основних параметрів, за якими визначається норма беззбитковості. Наприклад, прогресивніші технології, як правило, забезпечують менші змінні витрати без істотного впливу на постійні витрати.

Щодо нашого прикладу, то даний інвестиційний проект є дуже надійним, оскільки навіть при збільшенні постійних витрат у 2 рази норма беззбитковості становитиме 88,9 %. За тих же постійних витрат проект працюватиме беззбитково, якщо змінні витрати зростуть у 1,7 раза — 200 : (800 – 1,7 • 350) • 100 = 97,6 %.

Аналіз норми беззбитковості доцільно доповнити даними про рентабельність продажу, яка визначається відношенням прибутку до вартості реалізованої продукції. В нашому випадку цей показник становить [800 – (200 + 350) : 800] • 100 = 31,25 % і свідчить про можливість регулювання рівнів ціни за незмінного обсягу продажу. Для цього проекту така можливість досить висока, оскільки проект буде беззбитковим, якщо ціна на продукцію буде знижена навіть на 31,25 %. Ця інформація є надто важливою, особливо на початковій стадії роботи проекту, коли існує висока конкуренція і підприємство ставить за мету проникнути зі своїм товаром на ринок і завоювати в ньому свою «нішу».