4. Структура соціологічної системи знання

Сучасна соціологія має складну структуру. Існують різні підходи та критерії виокремлення тих чи тих елементів цієї структури. Так, з огляду на можливості використання соціологічного знання чи то у вирішенні конкретних соціальних проблем, чи то для розвитку самої соціологічної науки, її теорії та методології можна виділити прикладну і фундаментальну соціологію.

Головним завданням прикладної соціології є вивчення актуальних проблем життєдіяльності суспільства з метою пошуку оптимальних варіантів їх вирішення. Специфічною особливістю прикладної соціології є дослідження конкретних соціальних явищ, концентрація уваги на тих компонентах соціальної системи, які безпосередньо пов’язані з людиною, впливають на її діяльність.

На відміну від прикладної соціології метою і завданням фундаментальної соціології є побудова і вдосконалення основ самої соціологічної науки, збагачення її теорії та методології.

Зазначимо, що розподіл соціології на фундаментальну та прикладну має умовний характер, бо кожна з них безпосередньо чи опосередковано робить певний внесок у вирішення як наукових, так і практичних задач.

Отже, поняття „фундаментальна” та „прикладна” соціологія визначають лише певні аспекти, спрямованість соціологічного знання, його цільову установку – переважно пізнавальну чи практичну.

На відміну від цього поняттями „теоретична” та „емпірична” соціологія визначають специфіку соціологічного знання та рівень його абстракції. Емпіричною називають соціологію, орієнтовану на збір та аналіз різноманітних соціальних даних, які здійснюються за допомогою специфічних методів (кількісних чи якісних), методик та технік соціологічного дослідження.

Теоретична соціологія – це сукупність наукових тверджень, ідей, гіпотез, концептуальних підходів, напрямів, течій, „напрацьованих” класиками соціологічного знання та сучасними вченими для осмислення соціокультурної реальності у певному часово-просторовому континуумі.

Сучасну теоретичну соціологію можна представити наступним чином:

		ТЕОРЕТИЧНА СОЦІОЛОГІЯ
МАКРОСОЦІОЛОГІЯ			МІКРОСОЦІОЛОГІЯ
			Теорія соціального обміну (Дж. Хоманс, П. Блау, Р. Емерсон)
Структурний функціоналізм (Т.Парсонс ,Р. Мертон)
			Психоаналітичні теорії (З. Фройд, Е. Фромм)
Теорія соціального конфлікту (К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Козер, Р. Дарендорф)			Символічний інтеракціонізм (Дж.-Г. Мід, Г. Блумер, А. Роуз, Г. Стоун)
			Феноменологічна соціологія (А.Щюц)
			Етнометодологія (Г. Гарфінкель, Д. Дуглас, П. Мак-Хью)

Як бачимо, сучасну теоретичну соціологію складають макро- та мікросоціологічні теорії. Підкреслимо, що макросоціологічні теорії – це дослідження суспільства, виявлення закономірностей становлення та розвитку соціальних систем, які виходять з аналізу великих спільнот (соціальних груп, страт, націй тощо). Згідно з макросоціологічним підходом різні мікропрояви і процеси (поведінка особистості, міжособистісні відносини тощо) розглядаються під кутом зору закономірностей макрорівня.

Ось як розрізняє макро- та мікро соціологічні підходи до аналізу соціальної реальності відомий французький соціолог Раймон Арон (1905-1983): „Соціологія є дослідження, що претендує на науковий підхід до соціального як такого або на макрорівні великих сукупностей, класів, націй, цивілізацій, або, використовуючи розхожий вираз, глобальних суспільств”.

СТРУКТУРНИЙ ФУНКЦІОНАЛІЗМ - один з головних напрямків у сучасній соціології, сутність якого полягає у виокремленні елементів соціальної взаємодії, що підлягають дослідженню, та у визначенні їх місця, значення (функції) у соціальній системі. Розглядаючи суспільство як систему, деякі представники структурно-функціонального підходу порівнюють його (суспільство) з організмом. При цьому у суспільстві визначається щось на зразок органів, функціонування яких забезпечує життєздатність соціуму в цілому. Так, один із засновників цього напрямку англійський соціолог Г. Спенсер саме наявністю у суспільстві структурної диференціації, яка супроводжується диференціацією функцій, доводив доцільність аналогії суспільства і організму.

Суспільне життя сприймається структурними функціоналістами як нескінченна множина та переплетіння взаємодій людей. Для їх аналізу потрібно не тільки визначити систему, у якій ці взаємодії здійснюються, але й знайти сталі елементи у самій системі, аспекти відносно сталого в абсолютно рухомому. Це і є структура. Структури не пов’язані однозначно з конкретними індивідами, але вони є позиціями участі індивідів у системі. Функції є тим, що виконується структурними елементами, заповнення тих чи інших структурних позицій означає для діючих індивідів набуття певного соціального статусу та виконання певної соціальної ролі. Система повинна забезпечувати розподіл індивідів за структурними позиціями, де їх діяльність у відповідності з рольовими настановами слугуватиме задоволенню індивідуальних потреб та реалізації певних соціальних функцій. Фундаментальні розробки у цьому напрямку належать американському соціологу Т. Парсонсу. У своїй концепції Парсонс доводить, що будь-яка система має дві осі орієнтацій; 1) внутрішнє/зовнішнє (система орієнтується або на події навколишнього середовища, або на свої власні потреби); 2) інструментальне/консуматорне (орієнтація пов’язана або з нагальними, актуальними “засобами”, або з довгостроковими потребами та цілями.) У зовнішній орієнтації системи виникають категорії адаптації та ціледосягнення, у внутрішній – інтеграція та підтримання прихованого взірця у системі.

Ці категорії, за Парсонсом, можуть бути використані для аналізу будь-яких соціальних систем, на будь-якому рівні ( аж до сім’ї з її розподілом ролей).

Великий внесок у розвиток функціональної теорії зробив американський соціолог Р. Мер тон. Розробляючи свою власну концепцію, він виходив із трьох принципів:1) функціональної єдності суспільства (узгодженість функціонування всіх його частин); 2)універсального функціоналізму (функціональність – корисність всіх соціальних явищ); 3) функціональної необхідності. Основна теорема “функціонального аналізу”, за Мертоном, наголошує: як одне і те ж явище може мати різні функції, так і одна і та ж функція може виконуватися різними явищами. При цьому функціональній результат сприяє виживанню системи, її адаптації до навколишнього середовища. Те, що не сприяє виживанню та адаптації, є “дисфункція”. Мертон також вводить у науковий обіг поняття явної функції (це наслідок вчинку, який був викликаний навмисно), та латентної (прихованої) функції (це наслідок, отримання якого не входило у наміри діючого індивіда, і він не знає, що його викликало).

Теорія соціального конфлікту - з’явилася у 50-ті роки минулого сторіччя. Ії головною ідеєю є визнання соціального конфлікту найважливішим фактором суспільного розвитку. Американський соціолог Л. Козер () визначив соціальний конфлікт як ідеологічне явище, яке відображує прагнення та почуття соціальних груп та індивідів у боротьбі за владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей тощо. Він вважає, що будь-яке суспільство має явні або потенційні соціальні конфлікти, які виступають визначальним елементом соціальної взаємодії та сприяють руйнуванню чи укріпленню соціальних зв’язків. Якщо у “закритих” суспільствах соціальні конфлікти поділяють суспільство на дві ворожі групи або два ворожих класа, підривають основи колективної “злагоди”, погрожують руйнуванням соціальних зв’язків та самої суспільної системи завдяки революційному насильству, у “відкритих”, “плюралістичних” суспільствах ці конфлікти мають “вихід”, а соціальні інститути охороняють суспільну злагоду. Цінність конфліктів, на думку Л. Козера, полягає в тому, що вони захищають суспільство від застою та забезпечують можливість соціальних інновацій.

Німецький соціолог Р. Дарендорф (1929) вважає соціальні конфлікти результатом опору існуючим у будь-якому суспільстві відносинам панування і підпорядкування. Продавлення конфлікту, за Дарендорфом, - це шлях до його загострення. Натомість “раціональна регуляція” соціального конфлікту сприяє “еволюції”, що контролюється. Хоча причини конфліктів існували та будуть існувати завжди, “ліберальне” суспільство може Ії узгоджувати на рівні конкуренції між індивідами, групами і класами.

Прибічники теорії соціального конфлікту по-різному пояснюють причини конфліктів. Так, наприклад, французький вчений А. Турен вбачає їх у психологічних особливостях особистостей та різних соціальних спільнот. За Боуолдінгом, Л. Крайсбергом, Крозє та інш. соціальні конфлікти обумовлюються протистоянням груп, які переслідують несумісні цілі. Белл вважає, що класова боротьба як найбільш гостра форма соціального конфлікту пов’язана з перерозподілом доходів.

Здебільшого для прибічників теорії соціального конфлікту притаманний розгляд конфліктів як неантагоністичних протиріч, впевненість у можливості їх регуляції.

Протилежна пізнавальна орієнтація притаманна мікросоціологічним теоріям, в межах яких здійснюється аналіз „мікрооб’єктів”: міжособистісних взаємодій, стосунків, комунікативних зв’язків у малих групах, поведінки особистості, окремих соціальних явищ, процесів тощо. В основу мікро- соціологічного аналізу покладено дослідження повсякденної взаємодії людей. З цих позицій макросоціологічні явища розглядаються представниками мікросоціології як неправомірні абстракції, реальність яких неможливо довести емпірично.

ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОГО ОБМІНУ. Напрямок у західній соціології, у якому обмін різними типами діяльності розглядається як фундаментальна засада суспільних відношень, на якій зростають різноманітні структурні утворення (влада, статус, престиж, конформізм та інші). Існують два вихідних положення теорії соціального обміну: 1) в поведінці людини переважає раціональне, що спонукає її до одержання певних „користей” (грошей, товарів, послуг, престижу, поваги, успіху, схвалення, дружби, любові і т.д.); 2) процес соціальної взаємодії витлумачується як постійний обмін між людьми різними „користями”. „Обмінні угоди розглядаються як елементарні акти, з яких складається фундаментальний рівень суспільного життя, а всі більш складні структурні утворення (соціальні інститути та організації) пояснюються як зростаючі на обмінних відношеннях.” Видатний представник соціологічної теорії соціального обміну Дж. Хоманс, вирішуючи питання про взаємозв’язок макро- та мікрорівня соціальної реальності, зводить цінністно-нормативний рівень соціальних відношень (норми, ролі, статус та інш.) до психологічних принципів взаємного обміну „нагородами”, не визнаючи при цьому якісну своєрідність соціальних структур.

Його послідовник П. Блау, пояснюючи макросоціальні відношення, головну увагу приділяє цінністно-нормативному аспекту процесів обміну.

Р. Емерсон розширює концептуальну базу теорії соціального обміну завдяки таким поняттям, як „мережі” соціального обміну та „продуктивний обмін”. Це дозволяє йому перейти від відношень у малій групі до більш широких структурних зв’язків.

ПСИХОАНАЛІТИЧНІ ТЕОРІЇ – напрямок в соціології, який засновано на соціальнофілософських та соціологічних ідеях та концепції Фройда та його послідовників. Головна проблема психоаналітичних теорій – це проблема конфлікту особистості та суспільства. На думку багатьох представників цього напрямку, цивілізація, соціальні та моральні норми, заборони, санкції, соціальний контроль, репресії придушують висхідні потяги або потреби людини, що призводить до прогресуючого відчуження, незадоволеності, деформації характеру, розвитку неврозів і таке інше. Разом з тим існуючі соціальні норми та інститути розглядаються як необхідна умова виживання людини, її адаптації до соціальної реальності.

В межах психоаналітичних теорій існують також ліберальні та радикалістські течії (Рісмен, Фромм, Маркузе, фройдомарксизм), у фокусі яких – ідея повного знищення існуючих соціальних, моральних, політичних норм та інститутів, звільнення первісних людських потягів, трансформації характерів завдяки двоєдиній – сексуальній та соціальній – революції або завдяки комунітарному руху та психоаналітичної техніки.

СИМВОЛІЧНИЙ ІНТЕРАКЦІОНІЗМ - теоретико-методологічний напрям у сучасній соціології, який зосереджується на аналізі соціальної взаємодії переважно в її символічному змісті. Особливу увагу представники цього напрямку приділяють аналізу мови – головного символічного “медіуму” взаємодії.

Символічному інтеракціонізму притаманне бачення соціального процесу як такого, що виробляє та змінює соціальні значення, постійно визначає та перевизначає ситуації взаємодії їх учасниками. У ході цього перевизначення змінюється й об’єктивне (з точки зору індивідів, що взаємодіють) середовище соціальної діяльності.

Найбільш вагомим внеском у розвиток символічного інтеракціонізму є творчість Дж.Т.Міда. Зазвичай виокремлюють дві школи цього наукового напрямку: чикагську(Г.Блумер, А.Стросс, Т.Шибутані та інш.) та айовську (М.Кун, Т.Партленд). Для першої притаманний інтерес до процесуального аспекту взаємодії, до моменту становлення соціальних речей та явищ; для другої – акцент на вивченні стабільних, сталих символічних структур.

До символічного інтеракціонізму примикає так званий соціодраматичний підхід, прибічники якого (К.Берк, І.Гофман, Х.Данкен) пояснюють соціальне життя як реалізацію “драматичної” метафори, аналізуючи взаємодію у таких термінах, як “актор”, “маска”, “сцена”, “сценарій” та інш.

Феноменологічна соціологія – напрямок у соціології, у якому суспільство розглядається, як явище, що створюється та постійно відтворюється у духовній взаємодії індивідів, у процесах між особистісної комунікації. Засновником цього підходу вважається А.Шюц. Прибічники феноменологічної соціології намагаються теоретично осягнути соціальний світ у його суто людському бутті, у співвіднесенні з уявленнями, ідеями, цілями та мотивами практично діючих соціальних індивідів. З точки зору представників цього напрямку, соціальне життя втрачає об’єктивний характер і може бути зведеним до уявлень про суспільство та до взаємодії і взаємовпливу цих уявлень у свідомості індивідів.

ЕТНОМЕТОДОЛОГІЯ – напрямок у соціології, в межах якого методи етнографії та соціальної антропології, зокрема методи дослідження примітивних культур, використовуються як загальна методологія соціальних наук. Засновником етнометодології є Г.Гарфінкель. Предмет етнометодології – процедури інтерпретації, несвідомі, нерефлексовані механізми повсякденної соціальної комунікації між людьми.

Етнометодологія засновується на певних теоретичних допущеннях: 1) на ототожненні соціальної взаємодії з мовною комунікацією;2) на ототожненні дослідження з тлумаченням та інтерпретацією дій та мови іншого – співрозмовника; 3) на виділенні двох рівнів в інтерпретації – розуміння та розмови; 4) на ототожненні структурної організації розмови з синтаксисом повсякденної мови. Для представників етнометодології соціальна реальність не має об’єктивних характеристик, вона конструюється під час мовної комунікації. Соціокультурна реальність у етнометодології розглядається як потік неповторних, унікальних ситуацій.

Крім зазначених вище елементів структури соціологічного знання в сучасній соціології виділяються три рівні аналізу суспільства: вищій, середній та нижчий (див. схему)