44. Основні риси звичаєвого права Африки

Традиційне право африканських народів протягом стеліть ярляло собою право звичаєве, що склалося виключно зі звич їж — правил поведінки, що ввійшли у звичку в силу багаторазового повторення протягом тривалого часу. Розглядувана правова система має багато цікавих особливостей і характерних рис, зрозуміти які можна лише пояснивши соціальну структуру африканського суспільства.

Річ у тім що основною соціальною одиницею африканського суспільства був не окремий індивід, а громада, об'єднана за родинними й національними ознаками. Лише спільними зусиллями вона могла вижити в умовах нерозвиненості знарядь праці, агресії інших племен чи подолати стихійні лиха. Інтереси особистості були цілком підкорені інтересам громади. Унаслідок подібної соціальної організації правила поведінки, що виникали, також відбивали інтереси всієї громади, а не окремих її жителів. Р. Давид пише, що інтереси африканців завжди зосереджувалися на групах (триба, каста, село і т. д.), узятих поза часом, а не на їх більш мінливих елементах, як-то індивід чи родина. Шлюбний договір являв собою скоріше угоду двох сімейних груп, аніж союз двох індивідів, і розлучення можливе було тільки за згодою родин. Право власності на землю належало соціальній групі. У спадковому праві майно, як правило, переходило не до індивідів, а до родини чи групи. При компенсації збитку виплату робила одна родина або клан іншій родині чи клану, але не одна особа іншій. І навіть спори в африканському суспільстві теж виникали головним чином між співтовариствами і групами. Не можна сказати, що особистість ігнорується, вонавизнається, але щодо зовнішнього світу єдиним суб'єктом виступає група¹.

Звичаєве право мало неписаний характер. Правила поведінки передавалися з покоління в покоління у формі усних переказів, розповідей про вирішені казуси, юридичних за змістом прислів'їв і приказок, а також у вигляді конклюдентних дій. Англійський юрист А. Еллот, який досліджував Африканський континент, писав, що африканське звичаєве право не знало юридичних праць. Не було ні юридичних текстів, ні манускриптів з питань права, ні сформульованих на папері позовних заяв, ні повісток до суду, ні ордерів на виконання судових постанов, ні письмових документів про передачу майна, ні наукових коментарів правознавців. Не було скрупульозного критичного розбору текстів парламентських актів, наукових дебатів у журналах про значення того чи іншого параграфа або діапазону судового рішення, процедурних дискусій про представництво чи форму обвинувачень².

Звичаєве африканське право вирізнялося великою розмаїтістю норм права, казуальністю й несистематизо-ваністю. У переважній більшості регіонів Африки протягом століть не існувало єдиних централізованих держав, тому публічна влада поширювалася на окремі громади, об'єднані за родинною й національною ознакою. З огляду на численну кількість народностей, які населяли Африку, цілком зрозуміло формування величезної кількості найрізноманітніших звичаїв, що діяли на вузькій території тих чи інших громад. Правила поведінки формувалися не шляхом встановлення норм права, що регулювали яку-небудь однорідну групу суспільних відносин, а вирішенням окремих правових конфліктів (казусів). Сукупність таких розрізнених звичаїв не могла бути якоюсь системою. Це право ще не знало поділу на приватне й публічне, на певні галузі й інститути. Навіть поділ норм права на цивільні та кримінальні був досить умовним, бо часто одне й те ж діяння в різних умовах могло бути розцінене і як кримінальне правопорушення, і як цивільно-правове. Водночас дослідники відзначають, що більшість правил поведінки були присвячені заборонам та обов'язкам людини, а не її суб'єктивним правам.

Норми права були тісно переплетені з іншими соціальними регуляторами — мораллю і релігією, (х реалізація була більшою мірою забезпечена повагою до традицій предків і страхом перед надприродними силами, ніж побоюваннями негативних юридичних наслідків для правопорушника.

Специфіка африканського права порівняно із правовими системами Заходу виявляється також у юридичному процесі, необхідність у якому виникала у разі правового спору або здійснення правопорушення. Західна система судочинства ставить собі за мету відшукати істину в справі, тобто визначити, хто правий, а хто винен, захистити інтерес правого й покарати винного. Завдання органів, що розглядали суперечки в африканських громадах, були більше схожі на завдання органів, що вирішували їх у далекосхідних країнах — Китаї та Японії. Іх основна мета — примирити сторони для забезпечення єдності та згуртованості всієї соціальної групи. Усі сторони конфлікту повинні піти на компроміс і бути упевненими в справедливості такого рішення. Тільки після цього конфлікт забувався, а його учасники продовжували спільно трудитися на благо всієї громади, не вдаючись до її розбрату і розколу.

За класифікацією Т. В. Кашаніної, цей тип права належить до архаїчного права. Проте йому, — історично першому типу права, — притаманні не тільки недоліки, а й достоїнства: а) воно не являло собою звід правил, нав'язаних зверху, а було невід'ємною частиною свідомості народу; б) архаїчне право виражало закономірності, що існують у суспільстві, і давало відчуття цілісності життя, впевненості в тому, що правові рішення становить частину всесвітньої гармонії; в) архаїчне право вирізнялося добровільністю й масовістю виконання, оскільки ґрунтувалося на переконанні в належному характері правил поведінки і його дотримувалися, виходячи із звичок; г) оскільки воно мало усний характер, то було доступне усім; ґ) винесення судового рішення було етапом процесу примирення, і питання про те, хто правий і хто винен, не висувалося на перше місце. Архаїчне право було засобом, щоб тримати людей разом, інструментом їхнього примирення і сприймалося як процес посередництва, спосіб спілкування. До появи розвиненого права було більше простору для вираження переконань і думки людей, а самому архаїчному праву не був властивий формальний характер: воно було досить пластичним, мовби живим законом¹.