2. Східні слов’яни

Східнослов'янські племена — група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та Росії, предками яких були антий дуліби (волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Археологічними дослідженнями простежується зв'язок від населення празької культури V—VII століть. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, носіїв лука-райквецької культури, в різних напрямках започаткувало в VI—IX століттях південну, західну та східну гілки слов'ян.

У IV—VI століттях у східнослов'янському ареалі стали виразно виділятися два масиви — північний та південний. Вони співвідносилися з двома історичними угрупуваннями слов'ян — склавинами (північний масив) й антами (південний масив). Ареал ранньої східнослов'янської етномовної спільності цілком збігався зі східною частиною прабатьківщини слов'ян між Верхнім Дністром, Прип'яттю, Середнім Дніпром і південним Степом, отже повністю вкладався в межі протоукраїнської (тобто райнньоукраїнської) етномовної території. Північніше Ясельди — Прип'яті (територія сучасної Білорусі) у той час жили балтські племена, південна межа яких пролягала по Прип'яті, Середній Десні та Сейму, а величезні простори на північному сході (нинішня Європейська Росія) були заселені численними фінно-угорськими племенами.

У перших століттях н. е. розпочався міграційний рух східних слов'ян спочатку на північний схід по Десні й Сейму, а згодом — і на південь. Повільно розселяючись на нових землях, східні слов'яни змішувалися з місцевими балтськими та фінно-угорськими племенами, переймали їхні етнічні й мовні особливості або повністю втрачали свої й асимілювалися. Таким чином, сторювалися умови й ґрунт для формування нових етносів — білоруського і російського.

Коли міграційна хвиля східних слов'ян досягла приблизно території сучасних північної Брянщини й південної Смоленщини, у VI столітті на півночі, біля Псковського озера і в басейні річки Великої, з'явилися слов'янські племена — предки історичних кривичів, а в VII столітті у басейні озераІльмень поселилися слов'яни — предки літописних ільменських словенів. Ці групи слов'ян емігрували сюди з вісло-одерського узбережжяБалтійського моря, найвірогідніше, морським шляхом. Поступово вони колонізували й сусідні території, унаслідок чого сформувалися Псковська таНовгородська землі.

Протягом VI—VIII століттях східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а також територіальні князівства, до яких належали різні племена або їхні частини. Центрами таких князівств були міста: у полян — Київ, в ільменських слов'ян — Новгород, у кривичів — Смоленськ та Полоцьк, у сіверян —Чернігів та ін. Згодом утворилася ранньосхіднослов'янська держава Русь.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися групами за 2-4 км одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 50—70 кілометрів. У центрі зводилися ґороди, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандинави називали ці землі«Гардарікі», що значить «країна укріплень».

Система господарства східних слов’ян базувалась, головним чином, на землеробстві, яке мало поширення як у лісовій, так і в лісостеповій зоні. В лісовій зоні мало місце так зване підсічне землеробство, яке полягало у вирубуванні та спалюванні дерев на окремих ділянках лісу, котрі перетворювались у ріллю. Попіл був добривом, він же розпушував ґрунт. Після декількох років використання виснажену землю залишали й освоювали нову ді- лянку.     У лісостеповій зоні слов’яни мали постійне місце проживання, селились на берегах річок, де були гарні луки і добрі ґрунти для обробітку. Ранні слов’яни використовували тут перелогову систему обробітку ґрунту. Поле обробляли й засівали до того часу, поки ці землі давали хороші врожаї. Коли ж урожайність падала, поле залишалося для «відпочинку», а використовувалося інше. У той час вільних земель було багато, і слов’яни завжди мали хороші врожаї. До інтенсивного землекористування слов’яни переходять лише у VІІІ ст., що пояснюється певним покращанням кліматичних умов та зростанням населення. Приблизно в цей же період починають переходити до двопілля, яке, щоправда, не витісняє повністю переліг або підсічне землеробство. Вирощували слов’яни пшеницю-двозернянку (полбу), інші сорти пшениці (голозерна, м’яка карликова) просо, ячмінь, жито, овес. Відомі були й технічні культури — льон, коноплі, а також городні — горох, ріпа, цибуля, часник. Археологічні дослідження показують, що з часом відбувається зростання посівів голозерних пшениць та жита.     Важливе місце у господарстві східних слов’ян поряд із землеробством займали тваринництво та птахівництво. Тваринництво досить суттєво доповнювало раціон харчування, особливо взимку, коли заморожені туші можна було тривалий час зберігати у ямах-коморах. До того ж худоба (воли, коні) були тягловою силою для землеробських робіт. Коней також використовували для верхової їзди.     Відсутність достатніх писемних пам’яток цієї епохи робить надзвичайно важливими для вивчення господарського життя наших предків археологічні дослідження. Аналіз археологічного матеріалу дає можливість з певною точністю встановити структуру господарства, частку тих чи інших видів господарської діяльності. Так, аналіз остеологічного матеріалу дозволяє встановити склад свійського стада. Перше місце у слов’янських господарствах стабільно посідає велика рогата худоба, на другому — свині, на третьому — дрібна рогата худоба. Кінь переважно посідає четверте місце. Наявність кісток домашньої птиці в розкопках підтверджує розвиток птахівництва.     Значну роль у господарстві східних слов’ян відігравали також різні промисли, зокрема мисливство, особливо на хутрових звірів, хутра яких були цінним товаром. За свідченням східних авторів, у І тисячолітті хутро було одним з основних товарів, якими торгували східні слов’яни на східних та причорноморських ринках. Мисливство також служило доповненням продуктів харчування, і було одним зі способів отримання хутра і шкіри для виготовлення одягу та взуття. У лісостеповій смузі мисливство відігравало дещо меншу роль, ніж у лісовій.     Займалися слов’яни також рибальством, бортництвом (примітивним бджолярством), збирали в лісі гриби і ягоди. До речі, мед та віск також були однією з найважливіших статей експорту. У VІІ—ІХ ст. вдосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, збільшуються їх розміри, удосконалюється конструкція, збільшується глибина оранки до 10—15 см. Урожай збирали серпами, форма яких нагадує сучасний. Спочатку для переробки зерна використовували зернотерки, але вже з середини І тисячоліття поступово набирають поширення спеціальні жорна. Поряд із серпами набули поширення й коси-горбуші, які використовувалися в основному для заготівлі сіна. Для стрижки овець застосовували спеціальні пружинні ножиці.     Слід зазначити, що вдосконалення землеробських знарядь, підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту привели до кардинальних змін у соціальній сфері. Різко знизилася потреба у спільному обробітку землі, що привело до того, що земля, у першу чергу орні ділянки, і плоди праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. У результаті відбувається поступовий розпад родових патріархальних зв’язків і перехід до сусідської територіальної громади (общини). Крім того, якісні зміни у розвитку продуктивних сил вели до соціального розшарування, розкладу родово-общинного ладу, формування феодальної системи. Військова та племінна знать починає концентрувати у своїх руках цінності, багатства, використовувати працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті поглиблюється класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються у феодально-залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

БІЛЕТ№2