49. Окупація України. Рух опору: партизани, оун-упа.

Окупаційний режим та рух опору в Другій Світовій війні 17 липня 1941 p. декретом Гітлера було створено міністерство Рейху для окупованих районів Сходу на чолі з А.Розенбергом. Окупована територія була поділена на рейхскомісаріати, генеральні округи та округи. Декрет поширював на окупованих територіях владу Герінга у економічних питаннях (грабунку), а також владу Гімлера у питаннях безпеки (репресій).

1 серпня 1941 p. з територіїзахідноукраїнських земель був створений дистрикт "Галичина" як частина Генерального губернаторства Рейху на чолі з губернатором. Дистрикт поділявся на округи та повіти. Адміністрація на рівні дистрикту і округів булавиключно німецькою. Відділення поліції (сіпо) і СД (гестапо) були незалежними від цивільної адміністрації.

20 серпня 1941 p. декретом фюрера був утворений рейхскомі-саріат України. Територія рейхскомісаріату України 28-29 серпня 1941 р. була передана цивільній німецькій окупаційній адміністрації. Очолив рейхскомісаріат Е.Кох з штаб-квартирою у М.Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів: Волинь-Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ і Крим, які в свою чергу поділялись на округи і райони, Начальник поліції і СД України підпорядковувався безпосередньо Гімлеру. Поліція громадського порядку складалась частково з місцевого населення і носила назву "допоміжна українська поліція на службі німецького вермахту". У рейхскомісаріаті дислокувався штаб і частини командуючого німецькими окупаційними військами на Україні. Інші північно-східні території України (Чернігівська, Сумська, Харківська, Сталінська, Луганська області) передавались в управління військовій адміністрації, яка створювала оперативні тилові райони з відповідними комендатурами. При командуючих групами армій і арміями перебували команди таємної польової поліції (ГФП).

Загальна координація дій репресивного апарату покладалась на головного командира СС і поліції "Росія- Південь". За згодою з Гітлером декретом верховного головнокомандуючого румунської армії Й.Антонеску окупована територія України між Дністром і Бугом була проголошена територією, яка "входить до складурумунської адміністрації" під назвою"Трансністрія".

Для забезпечення контролю за населенням окупованих територій був введений особливий адміністративний режим, згідно з яким територія України поділялась на три зони. У першій, так званій евакуаційній зоні, протяжністю до 30-50 км., був суворий режим, характерний для прифронтового району, відкіля населення відселялося в примусовому порядку. В другій зоні поява жителів на вулицях міст і сіл дозволялась лише у світлий час дня. У третій зоні створювався зональний окупаційний режим з комендантською годиною. Заборонялось будь-яке вільне пересування цивільного населення, вводилася сувора система реєстрації всіх мешканців населених пунктів. За порушення правил поведінки передбачалась кара - переважно розстріл.

Вводилася обов'язкова примусова (рабська) праця як для дорослого населення, так і підлітків. За незначні порушення трудової дисципліни встановлювалися такі покарання, як штрафи, ув'язнення у концтабори. Відмова від трудової повинності розглядалася окупаційною владою як злочинний саботаж і часто каралася розстрілом. Пограбування, терор, насилля, пряме знищення населення України призвели до страшенних наслідків, зафіксованих у матеріалах Нюрнберзького процесу над головними німецькими воєнними злочинцями. За роки тимчасової німецької окупації території України загарбники закатували близько 6 млн. чоловік мирного населення та військовополонених, депортували до Німеччини на примусову працю 2,5 млн. чоловік, спалили сотні міст, тисячі сіл, пограбували та знищили майже все господарствоУкраїни.

Рух опору на захопленій вермахтом території України розпочався з перших днів становлення окупаційного режиму. Загроза розгортання широкомасштабної народної війни у своєму тилу серйозно збентежила загарбників. 16 вересня 1941 p. начальник штабу Верховного головнокомандування вермахту В.Кейтель видав наказ про вживання крайніх заходів проти опору.

Восени 1941 р. на окупованій території з розрізненої боротьби з загарбниками оточених підрозділів Червоної армії, наспіх сформованих партизанських загонів, організацій радянського підпілля та інших патріотичних формувань почав поступово оформлятися антинацистський фронт боротьби. Першими на шлях збройної боротьби із загарбниками на окупованій території України стали бійці і командири Червоної армії, партизани і підпільники радянського руху опору. Організаційні основи радянського руху опору були закладені вже в перших державно-партійних документах вищого керівництва СРСР початку війни. 7 липня 1941 p. опубліковано звернення Президії Верховної Ради, Раднаркому та ЦК КП(б)У "До українського народу", в якому сформульовані основні завдання трудящих республіки по організації всенародної боротьби з агресором, у тому числі і на тимчасово окупованій території.

20 червня 1942 p. рішенням ЦК КП(б)У був створений спеціальний військовий орган для керівництва партизанським рухом - Український штаб партизанського руху, дещо пізніше були створені обласні штаби, які розгорнули роботу безпосередньо на окупованій території України. 2 жовтня 1942 p. був створений підпільний ЦК КП(б)У, який через мережу підпільних обкомів, райкомів партії взяв на себе функцію політичного керівництва як партизанського, так і підпільного рухів.

З кінця 1942 p., коли радянський рух опору набув масового характеру на всій тимчасово окупованій території України, у важкодоступних районах Київської, Чернігівської, Сумської, Житомирської, Рівненської, Волинської областей, контрольованих радянськими партизанами, утворювались партизанські краї та зони, в яких в тій чи іншій мірі і формі почали відновлюватися та приступили до діяльності органи радянської влади. Особливістю їх організації та діяльності був надзвичайний характер режиму - воєнного стану окупованої ворогом території. Тому функції органів радянської влади виконували як депутати Рад і партійно-радянські активісти, зорганізовані у виконавчі комітети місцевих Рад, так і коман-дування партизанських з'єднань, загонів, які згідно з Указом "Про воєнний стан" брали на себе і деякі функції місцевих органів радянської влади. Крім воєнної, адміністративно-господарської функцій,органи радянської влади брали на себе й судові повноваження.

Радянські партизани і підпільники, використовуючи тактику активних бойових дій, рейкової війни, диверсій, саботажу, зробили вагомий внесок у розгром загарбників, ліквідацію окупаційної адміністрації та її прибічників, у визволенні разом з частинами Червоної армії значної кількості міст і сіл України. За деякими даними, у період 1941-1944 pp. на території України діяло понад 3 тис. партійне радянських підпільних груп та організацій чисельністю майже 100 тис. чоловік. У радянському партизанському русі України діяло 46 партизанських з'єднань, близько 2 тис. загонів та диверсійно-розвідувальних груп, в яких нараховувалось майже 500 тис. бійців і командирів.

Після невдалої спроби відновити Українську державу в червні-серпні 1941 p. провід ОУН-Б у вересні 1941 p. прийняв рішення: перебудувати свою організацію, перевести основну частину кадрів на нелегальне становище і нелегальні форми роботи; у відкритий конфлікт з окупаційною владою не вступати; готувати кадри для майбутньої боротьби. І тільки з весни 1942 р. у інформаціях окупаційних властей починають висвітлюватись події, пов'язані з активізацією діяльності українського націоналістичного руху опору, основними течіями якого стали Українська повстанська армія ("Поліська Січ"), бандерівські організації, радикальні елементи мельниківської ОУН.

На початку 1943 p. провід ОУН-Б під впливом подій на Східному фронті взяв курс на прискорення підготовки власних збройних формувань як найважливішого чинника у боротьбі за ідею Української самостійної соборної держави. Спочатку базою для розгортання збройних відділів ОУН обох напрямків стала Волинь, згодом - значна частина Західної України. Перші антинімецькі збройні виступи відбулися у березні 1943 p. З квітня 1943 p. збройні формування ОУН-Б беруть нову назву - Українська повстанська армія (У ПА). На початку травня 1943 p. була створена Головна команда УПА, яка оголосила себе найвищою владою на підконтрольній їй території України. Дії УПА розповсюдились з Волині-Полісся на Галичину та деякі східні райони України. Одночасно робилися спроби створення цивільної адміністрації, підконтрольної ОУН-Б. Основні завдання УПА були сформульовані у рішеннях Збору, який проголосив курс на активну боротьбу "проти імперіалізмів Берліна і Москви" і водночас вказав, що головним ворогом є СРСР.

На рубежі 1943-1944 pp. з наближенням лінії фронту до теренів Західної України відбулися суттєві зміни акцентів у збройній боротьбі ОУН-УПА. Вона спрямовувалась головним чином проти радянського руху опору, а згодом ОУН- УПА розгорнула активну партизансько-підпільну війну у тилу радянських військ проти відновлюваних партійних і радянських органів.

50. ОУН-УПА в роки Другої світової війни.

У міжвоєнний період у середовищі молодих українців виникла потужнаорганізація, яка сповідувала ідеологію націоналізму — Організація українських націоналістів, перший організаційний конгрес якої відбувся 1929 р. у Відні. Очолив її полковник Євген Коновалець. Більшу частину організації становила галицька молодь. ОУН дотримувалася військових засад керівництва, конституційних методів, суворої дисципліни, проводила кампанію політичного терору проти запеклих шовіністів-урядовців. Осередки ОУН, очолювані молодими і здібними керівниками С. Бандерою, Я. Стецьком, М. Лебедем та іншими, були майже в кожному польському університеті, школі, гімназії, де навчалися українці. Вони організовували масові політичні процеси, видавали газети, енергійно поширювали свої ідеї серед студентської, селянської та робітничої молоді Галичини й Волині. ОУН боролася як проти польської окупації, так і проти сталінської тиранії в Україні, висуваючи натомість гасло національного солідаризму. Не всі засоби боротьби ОУН були гуманними чи справедливими. Але не підлягає сумніву одне - це свідома боротьба з ворогом, палке прагнення здобути волю, незалежність України, участь у лавах ОУН молодих, енергійних, ідейно налаштованих і самовідданих патріотів швидко зробила її найпотужнішою силою в політичному житті Західної України. Нелегально діяла у Польщі Комуністична партія Західної України (КПЗУ), утворена в лютому 1919 р., до 1923 р. — Комуністична партія Східної Галичини. У 1923 р. вона змінила назву на КПЗУ і, відступаючи перед натиском Комуністичного Інтернаціоналу, стала автономною частиною Польської комуністичної партії. її членами, крім українців, були також поляки та євреї, які проживали в Західній Україні. Єдиним шляхом до національного і соціального визволення західноукраїнські комуністи, будучи підконтрольними ВКП(б), вважали соціалістичну революцію в Польщі, яку мали спільно здійснити робітники та селяни всіх національностей. КПЗУ висувала гасло об'єднання всіх українських земель в єдиній соціалістичній державі — УСРР. У 1927 р. більшість ЦК КПЗУ підтримала так званий націоналістичний ухил О. Шумського в КП(б)У. У відповідь тодішній генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович звинуватив керівництво КПЗУ в зраді, а викликаних до Москви лідерів партії було знищено. У 1938 р. Виконком Комінтерну розпустив Комуністичну партію Польщі, а разом з нею і КПЗУ. Приводом стало звинувачення, що керівництво цих партій нібито захопила фашистська агентура. Із членами ОУН і КПЗУ особливо жорстоко розправлялася окупаційна влада. На початку 30-х років вони відбували покарання в страшній в'язниці "Береза Картузька", по суті, у концтаборі, який розміщувався на території нинішньої Брестської області. Сотні борців за волю рідного краю мучились у сумнозвісній румунській тюрмі Дофтана. Українці західного регіону успішно використовували і такий випробуваний метод боротьби з окупантами, як масова участь у різних національних товариствах. Широку популярність серед українства мало, зокрема, товариство "Просвіта", яке на початку 20-х років поновило свою діяльність у містах і селах краю і в 1939 р. налічувало більш як 500 тис.активних членів. Товариство утримувало величезну мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало самоосвітні гуртки, вело цілий ряд курсів тощо. Оскільки українців обмежували в правах навчатися у вищих освітніх закладах, зокрема у Львівському університеті, де було закрито всі українські кафедри, українська професура відкрила низку підпільних факультетів Львівського університету, політехнічного і медичного інститутів. Навчання на цих незвичайних факультетах тривало 5 років. Керували ними академік В. Щурат, народний лікар В. Панчишин та інші. Усе це допомагало українцям Галичини плекати рідну мову і культуру, піднімати національну свідомість. У важких і тривожних буднях завершувався короткий, але буремний період 20-30-х pp. Стало ясно: не складається в житті так, як було обіцяно п'ятирічними планами й резолюціями партійних з'їздів, сталінською Конституцією 1936 р. Проте народ, котрий звик до несприятливих поворотів мінливої долі, надіявся на те, що найважче вже позаду. Нехтуючи негаразди, люди жадали одного — мирного, спокійного життя, відвернення загрози нової війни. Та події в Європі та світі розвивалися не так, як вони сподівалися і як їм бажалося. Усе найважче було попереду. До початку війни ОУН співробітничала з німцями. У німецькій армії був утворений Легіон українських націоналістів. Керівництво ОУН розраховувало на сприяння Німеччини у відновленні української державності. Проте спроба проголошення у Львові 30 червня 1941 р. самостійної української держави не була підтримана Німеччиною. Гестапо заарештувало всіх членів новоствореного уряду на чолі з Я. Стецьком, а також керівника радикального крила ОУН С. Бандеру. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь керівники ОУН почала створювати партизанські загони, які в жовтні 1942 р. об'єдналися під назвою Українська повстанська армія.УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні, східні, південні райони України.Партизанські дії УПА були спрямовані проти німців та їхніх союзників, польських військових формувань і населення, радянських партизанських загонів, а згодом і підрозділів Червоної армії. Лише у жовтні—листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Кількість членів УПА за різними даними становила від 30 тис. до 100 тис. бійців.Із приходом Червоної армії в Західну Україну радянське командування для боротьби з УПА створило окрему армію НКВС. Боротьба сторін продовжувалася до середини 1950-х pp. і мала надзвичайно жорстокий характер.І радянські партизани, і ОУН—УПА намагалися зібрати і сконцентрувати українські сили в боротьбі проти завойовників. Рух Опору став справжнім Другим фронтом Великої Вітчизняної війни.

БІЛЕТ26