Висновки

Постмодерне мистецтво націлене перш за все на зміну людської свідомості, постмодерне мислення авторки збірки «Хроніки від Фортінбраса» спрямоване на звільнення свідомості від стереотипів, штампів мислення тоталітаризму сучасної людини-інтелігента. Авторизація різних типів дискурсів сьогодення є ознакою зміни статусу автора в тексті, зокрема розширення сфери суб’єктивності. Публіцистика як «людинознавство», що має широкі можливості щодо документального відтворення доль та характерів і співвіднесення їх з історичним часом, а літературний наратив демонструє особисте начало як таке, що не просто додається до погляду на життя соціуму, а стає призмою соціальних процесів.

Есе – це такий тип тексту, комунікативні можливості якого спрямовані на відкритість відносин між мовцем і читачем, завуальованість висловлених у тексті ідей, використання мовцем мовних структур впізнавання (інтертекст). Есеї О. Забужко в певних варіантах поєднують усі чотири зазначених дослідниками (А. Тертичний) типи жанрових різновидів (публіцистичне, літературно-критичне, мистецтвознавче, філософське). Отже, есе – це своєрідний спосіб розповісти про світ через себе і про себе за допомогою світу.

Проблема комунікативного статусу тексту досить активно розробляється наратологією (Ж. Женетт, Дж. Прінс, С.Ч етмен, Я. Лінтвельт, І. Ільїн, О. Ткачук та ін.). Система наративу твору, у тому числі публіцистичного, умовно може бути представлена двома рівнями: рівень наративного суб’єкта (явище, утворене опозицією (єдністю) двох структур: об’єктивної (суспільство) і суб’єктивної (автор)), рівень оповіді.

Автор – фундаментальна категорія наук, що займаються дослідженням вербальної творчості. З метою визначення шляхів вивчення автора як способу і шляху моделювання комунікативних ситуацій, що реалізуються у форматі збірки есеїв, було обрано тексти, де присутність автора досить помітна на певних його рівнях: «Слово до читача», «Кімната сто один: в пошуках утрачених дверей», «Психологічна Америка і азіатський ренесанс, або знову про Карфаген», «Апологія поезії в кінці 20-го століття», «Жінка-автор у колоніальній культурі, або Знадоби до української ґендерної міфології».

Збірку есеїв «Хроніки від Фортінбраса» сама авторка пропонує розглядати умовно як цілісний текст-мозаїку. З цією метою вона пропонує «Слово до читача», яке, крім звернення до читача (створення фіктивної ситуації спілкування, а у авторки – взаємодії, бо її читач бачиться співавтором), визначає художню наративну стратегію есеїв О. Забужко. Авторка у «Слові…» вводить прийом діалога читача з автором. Введення явного наратора (термін О. Ткачука) пропонує дружній, щирий для читача тон оповіді, сповідальності. Його присутність полягає у здатності безпосередньо втручатись у текст своїми філософськими чи метанаративними коментарями. Свій погляд на 90-ті письменниця представляє як погляд представника свого покоління, соціально-культурного кола (інтелектуал ХХ століття). Таким чином, автокомунікація відбувається на рівні біографічний (реальний) автор – авторська стратегія.

Не нехтує авторка і використанням асоціацій, породжуваних кодом власного імені, адже читацька аудиторія шукає в її творах артикульований досвід, який можна порівнювати із власним, тому, зрозуміло, читач автора-інтелектуала має відповідати його рівню.

Літературний наратив твору «Жінка-автор у колоніальній культурі, або Знадоби до української ґендерної міфології» покликаний виявити жіночий суб’єкт конструювання жіночої картини світу. Суспільно-політичний контекст української ґендерної проблеми увиразнює літературну ситуацію. Таким чином, порушена авторкою проблема культового стереотипу жінки (в літературі зокрема) і породжених ним чоловічих образів накладає відбиток на самоусвідомлення жінки-автора. Есе «Жінка-автор…» має на меті скоригувати суспільну думку стосовно бачення жіночої творчості в контексті сучасного літературного процесу, запобігти подальшому продукуванню деформованих картин світу, сприяти протистоянню стереотипам офіційного (патріархального) світогляду, табуйованості тоталітарного типу.

Сучасна публіцистика запозичує традиції літератури і не може бути розглянута за межами її сучасних напрямків, у тому числі в способі побудови тексту в мистецтві постмодернізму із залученням інтертексту, який у публіцистичному творі ступенюється як інтертексти «вищого» та більш низького рангу. Літературні претексти мають свою специфічну функцію – бути впізнаними читачем. Така мовна гра кодування (автор) – декодування (читач, слухач, глядач) передбачає певну мету: виявляти позицію автора, який, створюючи текст, розглядає нові явища крізь призьму існуючих феноменів культури, що є продуктом відомих літературних дискурсів. Так, назва збірки есеїв «Хроніки від Фортінбраса» презентує симбіоз паратекстуальності й архітератуальності, бо одночасно є відсилкою до образу з твору Шекспіра «Гамлет» і спробою своєрідного «визначення» жанру книжки. Крім того, есеї збірки надають ілюстративний матеріал для різноманітних видів інтертексту – власне інтертекстуальність, паратекстуальність, метатекстуальність, гіпертекстуальність, архітекстуаль­ність. Це використання алюзій (алюзія авторства із літописцем Фортінбра­сом) епіграфів, коментарів до власних текстів (метакоментар) та ін., що посилюють діалогізм творів. Метатекстуальний рівень осмислення отримують біблійна тема (Адам дає імена звірам) та залучення мотивів казок.

Прикладом інтертекстуальних елементів вищого рівня є залучення літературних образів і літературних постатей із метою фактологізації, творення культурно-філософських перегуків, прийомів іронічного тощо. Використовує авторка і первинні тексти низького рівня (наприклад, назви відомих телесеріалів та кінофільмів, розрахованих на масового глядача).

Комунікативна стратегія створення діалогічного простору, залучення «чужого слова», зокрема у вигляді літературного наративу, здатна сприяти укріпленню традицій і оновленню культурного потенціалу, формуванню особистості суб’єкта, здобуттю ним ідентичності, а також досягнення консенсусу, виробленню шляхів солідаризації, оскільки здійснюється як устремління до комунікативного порозуміння, так і комунікативної інтеграції.

Література

1. Борзенко О. Сентименталізм і становлення нової української літератури // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. – Випуск 9. – Ужгород, 2005. – С.57-61.

2. Галич В., Назарець В., Васильєв Е. Теорія літератури: Підручник. – К., 2001. – 488 с.

3. Гришунин А. Автор как субъект текста // Известия РАН. Серия литературы и языка. – 1993. – Т.52. – № 4. – С.12-18.

4. Донцов Д. Поетка вогняних меж // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: у 3-х т. Кн.2. – К., 1994. – С.600-611.

5. Забужко О. Дві культури. – К., 1990. – 48 с.

6. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеъстика 90-х. – К., 2001. – 340 с.

7. Заверталюк Н. Письменницька публіцистика в Україні 20-х – 70-х рр. ХХ ст. Проблеми. Жанри. Майстерність. Автореферат дисерт. … докт. Філол.наук. – К., 1992. – 29 с.

8. Зарецький О. Публіцистичний дискурс в Україні 1960-80-х років: проблеми аналізу на макро- та мыкрорівнях // Слово і час. – 2001. – № 6. – С.64-72.

9. Ильин И. Между структурой и читателем // Теории, школы, концепции: Художественная коммуникация. – М., 1986. – С.134-170.

10. Ильин И. Постмодернизм. Словарь терминов. – М., 2001. – 384 с.

11. Кащей И. Интертекст в публицистике // Вісник Харківського національного університету. – № 53. Серія філологія. – Випуск 33. – Харків, 2001. – С.220-223.

12. Ковсан М. Един в трех лицах: автор, повествователь, рассказчик… // Литературная учеба. – 1987. – № 2. – С.149-155.

13. Кодак М. Поетика як система. – К., 1988. – 160 с.

14. Корабльова О. Художні особливості жіночого письма О.Забужко // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. – Випуск 9. – Ужгород, 2005. – С.136-138.

15. Корниенко А. Категория рассказчика в русских и франзузских исследованиях // Вестник МГУ. Серия 19. Лингвистика и межкультурные коммуникации. – 2000. – №1. – С.107-114.

16. Остапчук Т. Інтертекстуальне прочитання роману Ю.Тарнавського «Три блондинки і смерть» на тлі роману Т.Манна «Чарівна гора» // Слово і час. – 2003. – № 11. – С.44-50.

17. Соболь О. Постмодерн і майбутнє філософії. – К., 1997. – 187 с.

18. Солганик Г. О поэтике публицистики // Функциональная стилистика: теория стилей и их языковая реализация. – Пермь, 1986. – С.128-134.

19. Старовойт І. Мемуари як пограниччя історії та літератури // Література плюс. – 2003. – жовтень, число 8. – С.7-9.

20. Теліга О. Якими нас прагнете? // Слово і час. – 1991. – № 6. – С.32-38.

21. Ткачук О. Наратологічний словник. – Тернопіль, 2002. – 173 с.

22. Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства). – К., 1997. – 448 с.

Питання для самоконтролю:

1. Назвати рівні автора за Х. Лінк.

2. Дати визначення поняттю «образ автора».

3. Дати визначення жанру есе.

4. Назвіть проблематику есеїв О. Забужко.

5. Що таке літературний наратив?

6. Назвіть різновиди інтертексту.

7. Назвіть публіцистичні твори О. Забужко.

8. Як представлено особистість автора в творах О. Забужко?