3. Науково-категоріальний аналіз наукового психологічного пізнання

Категоріальний підхід (розроблений М.Г.Ярошевский) - полягає в розгляді трансформації змісту специфічних конкретно-наукових категорій у ході історичного розвитку психологічних знань. До таких категорій Ярошевський відносив образ, дія, мотив, психосоціальні відносини, особистість.

У психологічному пізнанні розрізняються два рівні: 

1. рівень емпірико-теоретичний - представлений у свідомості вчених, що мають справу з фактами, гіпотезами, концепціями тощо; 

2. рівень категоріальний – його роль як апарата, що спрямовує свідомість першого рівня, можна розкрити лише шляхом спеціального категоріального аналізу як особливого різновиду історико-теоретичного дослідження.

Застосування категоріального аналізу дозволило зрозуміти предметно-логічні фактори перетворення психології на самостійну науку, що було обумовлено виникненням її власної науково-категоріальної структури.

Категоріальний аналіз різних наукових шкіл розкриває залежність їх розквіту і занепаду, крім інших факторів, від логіки розвитку психологічного пізнання. Так, поява біхевіоризму пов'язана з введенням в категорію психічної дії таких ознак, як об'єктивне спостереження в системі зв'язку організму із середовищем, а занепад цієї школи - з трактуванням категорії психічного образу в традиціях попереднього інтроспекціонизму.

Як форма самопізнання науки, категоріальний аналіз служить вивченню закономірностей її розвитку з метою ефективної організації нових досліджень.

9. Розвиток психологічних ідей в арабоязичній науці ( Ібн Сіна, Ібн-Рошд, Ібн-аль-Хайсам та ін.)

З VІІІ по ХІІ ст. велика кількість психологічних досліджень проводились на Сході, сюди перемістились основні психологічні і філософські школи Греції і Риму. Важливе значення мав наступний факт: арабські вчені наполягали на тому, що вивчення психіки має ґрунтуватися не тільки на філософських концепціях про душу, але і на даних природних наук, передусім медицини. Так відомий вчений того часу Ібн-аль-Хайсам (965-1039) зробив ряд важливих відкрить у галузі психофізіології сприйняття. Його природно-науковий підхід до органів сприйняття (насамперед, до зорової системи) визначався першою спробою трактувати їх функції, виходячи із законів оптики. Він переконливо доводив, що для повноцінного сприйняття необхідний рух очей. Завдяки цьому організм автоматично проводить операції, які являють собою свого роду судження про місцезнаходження сприйнятих предметів, їх віддаленості від людини, їх співвідношення між собою.

Неабияке значення для психології мали і праці іншого видатного арабського мислителя – Ібн Сінна (980-1037), який був одним із видатних лікарів в історії медицини. Ібн Сінна був енциклопедистом, його творчість не обмежувалась медициною і психологією, але найбільших досягнень він мав саме в цих галузях. У своїх філософських працях Ібн Сінна розробив так звану теорію двох істин, яка мала величезне значення для розвитку не тільки психології, але й інших наук в середньовічний період. В психології ця теорія допомогла вивести предмет її вивчення із загального предмету богослов‘я. Таким чином, перед психологією відкривалась сфера власних досліджень, незалежних від релігійних постулатів. В теорії двох істин доводилось, що існують дві незалежні як паралельні прямі істини – віра і знання.

Положення Ібн Сінна про залежність психічних явищ від фізіологічних торкались чутливості організму, його здібностей реагувати на зовнішні подразники, а також його емоційних станів. Пізнання функцій душі було спрямовано на пізнання матеріального, органічного тіла, доступного чуттєвому спостереженню, впливу лікарських і хірургічних засобів тощо. Ібн Сінна не обмежувався опорою на факти практичного вивчення простих реакцій організму. Він вчив, що, використовуючи ці факти, можна пояснити і таке складне явище в психічному житті як уява, коли людина відновлює і навіть змінює у своїй душі сприйняті раніше образи речей. У всіх випадках Ібн Сінна апелював до власного лікарського досвіду. Він був одним із перших дослідників в галузі вікової психофізіології, вивчав зв‘язок між фізичним розвитком організму та його психофізіологічними особливостями в різні вікові періоди. При цьому він надавав важливого значення вихованню: саме завдяки вихованню здійснюється вплив психіки на організм, вона, будучи активною силою, здатна фізіологічні властивості цього організму змінити у певному напрямку. Особливе місце відводилось почуттям, афектам, які переживає дитина в різні вікові періоди.

Інший відомий арабський мислитель – Ібн Рушд (1126 – 1198) жив в Іспанії, потім в Марокко, де займав посади судді і придворного лікаря.

Відзначається думка Ібн Рушда про те, що релігію можна розглядати як вірування, яке містить в певній формі філософську істину. Ібн Рушд доводив, що згідно вченню Аристотеля, необхідно вивчати нерозривні зв‘язки між функціями організму і відчуттями, почуттями, думками, які людина відчуває в якості процесів, властивих його душі. Будучи лікарем, Ібн Рушд ретельно вивчав будову людського тіла і його органів почуттів, довів залежність сприйняття навколишнього світу від властивостей нервової системи. Головний висновок Ібн Рушда полягав у тому, що разом з розпадом тіла індивідуальна душа людини також ліквідовується. Разом з тим арабський мислитель висунув думку про те, що універсальний для усіх людей розум зберігається після розпаду тіла, і це свідчить про богоподібність людини. Не виключаючи індивідуальних здібностей, які обмежують можливості кожної окремої людини, Ібн Рушд підкреслював, що можливості людини в осягненні істини необмежені, і важливо тільки навчити людей правильно мислити. Загальна здібність до мислення, пізнання світу і його законів, будучи вродженою, властива кожній людині. Таким чином, безсмертний розум відділявся від смертної душі. Цей розділ про розум і душу був одним із важливих положень теорії Ібн Рушда і став об‘єктом критики з боку теологів.