28. Внесок Франса Хільфердінга та Гаспаро Анджоліні у розвиток російської балетної школи (алегоричні балети

Франс Хильфердинг. Австрійський артист балету балетмейстер (1710-1768). Один з видатних реформаторів балетного театру епохи Просвітництва. Висунув свою творчу програму: головне – перетворити балет у самостійний театральний жанр, основну увагу – драматургії балетного спектаклю і, нарешті, наближення балету до правди життя. Як він цього домагався? Насамперед під впливом просвітителів балетмейстер почав створювати балети на сюжети п'єс відомих драматургів. З'явилися спектаклі "Ідоменей" за п'єсою Кребійона, "Альзіра" за п'єсою Вольтера, балет на сюжет трагедії Расина "Британік". Разом з тим Хільфердінг ставив комедійні балети, сучасні жанрово-побутові, широко використовує народний танець, що додає його балетам національний колорит. У них він використовував прийоми і знахідки комічної опери і драматичного театру, тому персонажами його балетів часто бували селяни, солдати, мірошники, лісничі й ін. Вони виконували свої танці, для чого балетмейстер широко вводив народну пластику. Усе це дуже збагатило балетні спектаклі, додало їм нові риси, стало новим словом у хореографічному мистецтві, танець ставав діючим. Хільфердінг залишив придворний стилізований умовний костюм, але забрав маски. Він підняв акторське виконавське мистецтво на нову висоту, змусив танцівників і танцівниць вільніше триматися на сцені і тим відкрив перспективи створення дійсних людських характерів. У балетах Хильфердинга вже немає сольних вокальних епізодів, мовних діалогів; правда, у його балетах ще зустрічається хоровий спів, але лише як супровід. Головними виразними засобами балету Ф. Хільфердінг, як і Дж. Уівер, вважав пантоміму і танець. Відповідно до умов свого часу Хільфердінг прагнув до того, щоб спектакль був змістовним, з яскраво вираженою драматургією, виразним танцем.

Гаспаро Анджоліні (1731 – 1803), італієць за походженням, кращий учень і послідовник Франца Хильфердинга, чиї прогресивні ідеї він послідовно затверджував у своїй творчості. Флорентієць Анджоліні був дуже талановитий: танцівник, лібретист, музикант, балетмейстер, він гостро відчував сучасність. Сполучив у собі виконавця постановника, лібретиста і композитора. Г. Анджоліні прагнув відбивати інтереси сучасного придворного глядача, створювати монументальні балетні добутки і бачити в музиці не тільки супровід дії, але і частину драматургії спектаклю. Італія, Австрія, Росія – країни, де він працював і удосконалював хореографічне мистецтво. Балетмейстер, лібретист, музикант, Анджоліні прагнув перетворити балет у музичну драму. У своїй творчості він, спираючись на творчу концепцію композитора Глюка, висунув у якості своєї естетичної програми три вимоги: простота, природність, правда. Анджоліні вважав, що музика – основа балетного спектаклю, його поетична душа, а музична драматургія – основа сценічної дії. Лаконічність балетного спектаклю Анджоліні бачив у тім, щоб, не відволікаючись на розвиток другорядних тем і епізодів, вести головну сюжетну лінію строго і послідовно. Танець він поділяв на гротесковий, комічний, напівхарактерний і серйозний. Естетична програма Анджоліні одержала відображення в його балетах, кращими з яких були "Дон Жуан" і "Семіраміда". Драматургію спектаклю Г. Анджоліні вибудовував за допомогою танцю і музики, якій надавав великого значення в балетному спектаклі, і завжди намагався мати справу із серйозними авторами. Заслугою Анджоліні є те, що він намагався наділити своїх героїв національними характеристиками і тим зробити їх більш живими. Балетмейстерська діяльність Анджоліні була, безсумнівно, кроком вперед у порівнянні з балетами Хильфердинга, що відверто прославляв імператорський двір. Алегоричні балети Анджоліні, відбиваючи сучасність, збагачували репертуар і, таким чином, танцювальну мову, розширювали рамки танцювальної виразності.

28. Виникнення жанру опери. Історія та розвиток західноєвропейської опери

Опера – вид музыкально-театрального иск-ва, музыкально-драматическое произведение, основанное на синтезе слова, сценического действия и музыки. Возникла в Италии на рубеже 16-17вв. и первоначально носила название драма на музыку(1600 –Якопо Пери «Орфей и Эвридика»). Термин «опера» возник в 17в. Импульсом к созданию этого жанра послужила ренессансная идея воскрешения жанра древнегреческой трагедии. Так же ее возникновение подготовлено развитием вокальных жанров с инструментальным сопровождением в 16в. Оперные драмы:

1. Сольные (ария, ариозо, каватина, речитатив, песня и др.)

2. Ансамблевые (дуэт, терцет, квартет и др.)

3. Хоровые эпизоды

4. Оркестровые эпизоды (интермеццо, увертюра)

Одним из основателей оперы считается Клаудио Монтеверди. Опера 17в., отразившая эстетику барокко, характеризовалась пестротой действия, сочетанием высокого трагизма и обилием декоративных эффектов. Этапы развития:

1. Классическая опера-серия, мифологический или историко-героический сюжет, основоположник Скарлатти и группы его последователей – неополитанская оперная школа (рубеж 17-18вв. Италия). В этой разновидности оперы стабилизируется форма оперной арии и разграничиваются ф-ции арии и речитатива.

2. Ж. Б. Люлли основоположник лирической трагедии – Франция в 17в («Альцеста», «Армида»). Германия – 18в. Кайзе.

3. Оперная реформа Кристофера Глюка сформировала жанр классической оперы. Глюк создал героическую музыкальную трагедию, в которой достиг органического единства всех музыкально-драматургических средств выразительности («Орфей и Эвридика», 1762; «Альцеста», 1767, и др.)

4. Вершиной развития жанра явилось творчество Моцарта, который обобщил достижения предшествующих композиторов и возвел жанр на новую высоту («Свадьба Фигаро», «Дон Жуан», «Волшебная флейта»)

5. Романтизм в Италии начал Россини («Севильский цирюльник»), который в 20-е гг. 19в. создавал оперы с патриотическим пафосом героя-освободительной борьбы. Его дело продолжили Беллини, Верди.

6. Во Франции появляется большая опера, в которой трагическая судьба героев выражена на фоне исторических конфликтов.

7. Германия 20-30-х гг. 19в. Основоположником романтической Опера был К. М. Вебер («Вольный стрелок»), в романтическом плане выдержаны ранние оперы Р. Вагнера(«Риенци»; «Летучий голландец»)

8. Русская опера (Глинка) – 19в. Его Опера — народно-патриотическая «Иван Сусанин» (1836) и сказочно-эпическая «Руслан и Людмила» (1842) — ярчайшие образцы реалистического оперного искусства.

9. 2-я пол. 19в. опера (Гуно, Масоне, Бизе) Для французского музыкального театра характерен жанр лирической оперы Вершина оперного реализма во французской музыке 19 в. — «Кармен» Ж. Бизе

10. Рубеж 20в. первая половина - джазовая опера, вторая половина- рок-опера.

 

27. «Русские сезоны» — гастрольные выступления русских артистов балета и оперы (1908-29), организованные известным деятелем культуры и антрепренером Дягилевымза границей (с 1908 в Париже, с 1912 в Лондоне, с 1915 в других странах). Основным видом деятельности антрепризы стал балет. Оперы ставились редко и преимущественно до 1914.

Начало «Русских сезонов» было положено еще в 1906, когда Дягилев привез в Париж выставку русских художников. В 1907 в Гранд-Опера состоялась серия концертов русской музыки («Исторические русские концерты»). Собственно «Русские сезоны» начались в 1908 в Париже, когда здесь была исполнена опера «Борис Годунов» (режиссер Санин, дирижер Блуменфельд; сценография А. Головина, А. Бенуа, К. Юона, Е. Лансере; костюмы И. Билибина; солисты Шаляпин, Касторский, Смирнов, Ермоленко-Южина и др.).

В 1909 парижанам была представлена «Псковитянка» Римского-Корсакова, шедшая под названием «Иван Грозный» (среди солистов Шаляпин, Липковская, Касторский). В 1913 была поставлена «Хованщина» (режиссер Санин, дирижер Купер, партию Досифея исполнил Шаляпин). В 1914 в Гранд-Опера прошла мировая премьера оперы «Соловей» Стравинского (режиссер Санин, дирижер Монтё). В 1922 там же была поставлена «Мавра» Стравинского.

В 1924 на сцене театра в Монте-Карло осуществлены постановки трех опер Гуно («Голубка», «Лекарь поневоле», «Филемон и Бавкида»). Отметим также мировую премьеру (концертное исполнение) оперы-оратории Стравинского «Царь Эдип» (1927, Париж).

«Русские сезоны» сыграли огромную роль в пропаганде русского искусства за рубежом и в развитии мирового художественного процесса в 20 веке.

Е. Цодоков

«Русские сезоны» начались в Париже в 1907 историческими концертами с участием Н. А. Римского-Корсакова, С. В. Рахманинова, А. К. Глазунова, Ф. И. Шаляпина. В 1908-09 были исполнены оперы «Борис Годунов» Мусоргского, «Псковитянка» Римского-Корсакова, «Князь Игорь» Бородина и др.

В 1909 впервые, наряду с оперными спектаклями, показаны балеты М. М. Фокина (ранее поставленные им в Петербурге): «Павильон Армиды» (худ. А. Н. Бенуа), «Половецкие пляски» (худ. Н. К. Рерих); «Сильфиды» («Шопениана») на музыку Шопена, «Клеопатра» («Египетские ночи») Аренского (худ. Л. С. Бакст) и дивертисмент «Пир» на музыку Глинки, Чайковского, Глазунова, Мусоргского.

Балетная труппа состояла из артистов петербургского Мариинского и московского Большого театров. Солисты — А. П. Павлова, В. Ф. Нижинский, Т. П. Карсавина, Е. В. Гельцер, С. Ф. Фёдорова, М. М. Мордкин, В. А. Каралли, М. П. Фроман и др. Балетмейстер — Фокин.

С 1910 «Русские сезоны» проходили без участия оперы. Во 2-м сезоне (Париж, Берлин, Брюссель) были показаны новые постановки Фокина — «Карнавал» (художник Бакст), «Шехеразада» на музыку Римского-Корсакова (художник тот же, занавес по эскизам В. А. Серова), «Жар-птица» (художники А. Я. Головин и Бакст), а также «Жизель» (в редакции М. И. Петипа, художник Бенуа) и «Ориенталии» (хореографические миниатюры, включавшие фрагменты из «Клеопатры», «Половецких плясок», номера на музыку Аренского, Глазунова и др., «Сиамский танец» на музыку Синдинга и «Кобольд» на музыку Грига, поставленные Фокиным для Нижинского).

В 1911 Дягилев принял решение о создании постоянной труппы, которая окончательно сформировалась к 1913 и получила название «Русский балет Дягилева».