Теоретична частина

• Як співвідносяться поняття “загальнонародна” й “літературна мова”?

Поняття літературної мови

Однією з форм існування загальнонародної мови є літературна мова. Літературна мова — це оброблена форма загальнонародної мови, яка відзначається багатством і впорядкованістю своїх засобів. Як обробленість, так і впорядкованість літературної мови надають їй вигляду взірцевості, своєрідного «мовного ідеалу», забезпечуючи їй загальноприйнятність, зрозумілість і обов'язковість. Багатство літературної мови полягає в наявності широкої лексичної та граматичної синонімії, в чіткій семантичній диференції однокореневих слів, у розвиненій системі словотворення, в розгалуженій полісемії значної кількості лексики, в розвиненості термінології і т. ін., а також у наявності засобів для передачі нових понять та ідей. Упорядкованість передбачає існування мовних засобів у певних системних стосунках, але з останньої обставини аж ніяк не випливає, що в літературній мові не можуть існувати асистемні явища, оскільки вона — явище історичне і може в собі акумулювати наслідки мовної діяльності суспільства на різних етапах його розвитку. Ці наслідки можуть порушувати системні відношення, що складаються на певному етапі.

Термін «літературна мова» зазнав критики через його двозначність: його можна розуміти не лише як назву обробленої форми загальнонародної мови, а й як назву мови художньої літератури. Проте лінгвісти підкреслюють нетотожність понять «літературна мова» і «мова художньої літератури», бо до мови художньої літератури можуть потрапляти й діалектизми або жаргонізми та інші елементи, які перебувають за межами літературної мови. З другого боку, літературна мова обслуговує не лише державну адміністрацію, засоби масової інформації, розмовне мовлення та ін. Разом з тим мова художньої літератури спирається на літературну мову, втілюючи в собі її досягнення.

Загальнонародна мова

Існування мови на значній території неминуче веде до її діалектної диференціації. Одним із найважчих питань лінгвістики є визначення статусу певного територіального різновиду даної реалізації мовної системи — мова це чи діалект? Досі вчені не можуть назвати точну кількість людських мов на земній кулі саме тому, що залишається невизначеним мовний або діалектний статус окремих систем. Структурні особливості не можуть бути покладені в основу розрізнення мови й діалекту, тому що є діалекти однієї мови, які між собою структурно більш віддалені, ніж окремі близькоспоріднені мови. І все ж діалект - це реальність. Найменший територіальний різновид мови - говірка, яка вживається в одному чи в декількох населених пунктах. Говірки об'єднуються в говори (діалекти), а говори - в групу говорів чи наріччя. Деякі вчені вважають діалект проміжною ланкою між говором і наріччям. Отже, всі вищенаведені поняття розрізняються за величиною території, на якій вони поширені, і за кількістю мовців. На межі говорів виникають зони перехідних діалектів, наприклад, між північними (гегськими) і південними (тоскськими) діалектами албанської мови є смуга перехідних говорів, у якій переплітаються ознаки обох діалектів типів.

Основною причиною виникнення територіальних різновидів мови є утруднення і послаблення зв'язків між різними місцевими угрупованнями мовної спільності, що зумовлюється географічними, економічними, політичними, релігійними, демографічними та іншими обставинами. Межі між окремими діалектами дуже нечіткі, окремі мовні риси охоплюють різну територію, їхні кордони, які в картографічних зображеннях називаються ізоглосами, перетинаються, і лише досить приблизно можна встановити територію поширення мовного явища (яка називається його ареалом), як і кордони самих діалектів. За ступенем стійкості при визначенні діалектних ареалів найбільше важать фонетичні явища, після них ідуть морфологічні, а лексичні ізоглоси найрозмитіші.

На основі нечіткості діалектних кордонів деякі лінгвісти прийшли до заперечення існування самих діалектів, але такий погляд спростовується реальністю діалектних рис та їх територіальною обмеженістю. В українській мові, наприклад, розрізняють три наріччя: північне, південно-західне й південно-східне. Північне охоплює східнополіський, середньополіський та західнополіський говори. До південно-західного належать волинський, подільський, наддністрянський, надсянський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, закарпатський та лемківський говори. Середньонаддніпрянський, слобожанський та степовий говори утворюють південно-східне наріччя української мови.

Інколи причиною діалектних відмінностей може бути їх різне походження. Так, наріччя сучасної узбецької мови пояснюються походженням від трьох різних груп тюркських мов.

Окремі діалектні риси можуть підтримуватися новими розходженнями аж до переходу окремих діалектів на статус мов. В минулому відмінності між окремими групами слов'ян були діалектного характеру, згодом на їх основі виникли окремі слов'янські мови.

Формування націй веде до нівелювання діалектних особливостей і до виникнення національних мов. Зіставне вивчення діалектів у зв'язку з їх географічним поширенням складає предмет лінгвістичної географії.

Якщо територіальна диференціація мови охоплює все населення певної місцевості, то соціальна диференціація стосується окремих верств населення. При соціальній диференціації відмінності між різновидами мовлення охоплюють насамперед явища лексичної підсистеми мови. Через це професійні «діалекти» правильніше називати професійними лексичними системами, бо основні диференційні риси таких «діалектів» не зачіпають їхніх фонетичних чи граматичних характеристик.

Практичний досвід мовців у певній галузі діяльності примушує їх створювати особливі слова для позначення понять, які невідомі людям іншої професії. От як, наприклад, описує С.Скляренко працю плотарів, використовуючи їхню професійну лексику: «Тяжка й небезпечна праця сплавщика на гірських ріках - потоках. Вода в них холодна й різка, за кожним скрамулком... смерть чатує на бокораша, важко провести дарабу або ще й більший пліт - бокор через гряди, гемери, кашиці, гуки, не захрясти десь на мілчаді, попасти в потрібне річище на розбиванці, де потік поділяється надвоє, вийти на глибінь там, де знову сходяться рукави потоку- у збиванку, не вдаритись об скелю». У будь-якій професії є своя вузька термінологія.

Термін на відміну від професіоналізму є водночас офіційно прийнятою назвою поняття. Трапляються випадки співіснування терміна і професіоналізму: друкарська помилка — ляп, синхрофазотрон — каструля. Отже, термін більше властивий писемній мові, а професіоналізм — розмовній. Розповідаючи про подію на футбольному полі, репортер напише: Суддя показав гравцю Н. жовту картку, а друзям скаже: Суддя показав Н. горчичника.

Іншим різновидом соціальної диференціації мови є жаргон. Розрізняють групові, чи корпоративні, жаргони і жаргони декласованих елементів. Корпоративні жаргони характеризують мовну діяльність людей, які пов'язані між собою спільними умовами життя й інтересами (навчання в школі чи вищому учбовому закладі, служба в армії, колекціонування і т. ін.), тому основу такого жаргону складають професійні жаргонізми. Професійний характер мають, наприклад, слова і вирази вузівського жаргону: пара — «лекція», шпори — «шпаргалки», шеф (шефиня) — «керівник дипломної чи курсової роботи», по діагоналі - «дуже поверхово» (читати книжку чи конспект); хвіст — «нескладений залік чи екзамен», і т. ін. Але поряд з ними в жаргоні вживаються й розмовно- побутові слова або слова, запозичені з інших жаргонів: махнути «обміняти», купити когось -«по-жартувати з кого-небудь», сачкувати — «ухилятися від обов'язків», намилити шию — «критикувати», рубати — «їсти», бабки - «гроші», чувак — «хлопець», шарага — «група своїх» тощо.

Жаргони декласованих елементів, тобто злодіїв, жебраків та інших антисоціальних елементів, які намагаються специфічною термінологією приховати свою діяльність, називають також арго. Зовнішня система мови формується і функціонує під впливом трьох чинників — часового, просторового і соціального.

• Чи збігаються поняття “літературна мова” і “мова художньої літератури”?

Літерат́урна мóва — це оброблена, унормована форма національної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, стилістичною диференціацією.

Літературна мова — унормована мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення і взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський — автор перших великих художніх творівукраїнською мовою(«Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Основоположником сучасної української літературної мови вважається Т. Г. Шевченко. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський та інші письменники.

Зміст поняття «Літературна мова» змінюється у процесі історичного розвитку. Літературна мова постійно розвивається і збагачується.

Мова художньої літератури (Поетична мова) — мовна система, яка функціонує в художній літературі як засіб створення естетичної реальності, найповніше виявляє творчі можливості кожної національної мови. М.х.л. співвідноситься з літературною (унормованою і кодифікованою) мовою та художнім мовленням, але зв'язок з літературною мовою трактують по-різному, нерідко розглядають як один із функціональних стилів, літературної мови, а також інтерпретують як мову в її естетичній функції, як матеріал мистецтва (при цьому йдеться вже не про окремий стиль, а про особливий модус мови взагалі). У М.х.л. входять усі структурні рівні літературної мови та (реально чи потенційно) елементи розмовної мови, діалектів. Ця естетично організована мовна система виявляє себе у певних стилях (белетристичному, поетичному тощо) та в сукупності індивідуальних стилів (ідіостилів) кожного з письменників і реалізується в їх художньому мовленні (текстах). Інтерпретація літературних текстів на рівні художньої мови, що передбачає вихід за межі художнього мовлення, письменницького ідіостилю, сприяє розглядові літературного процесу в єдності та наступності його культурно-історичного розвитку. У мистецькій сфері різні аспекти співвідношення мови і Мовлення набувають особливого вияву. Скажімо, те, що сприймається тільки як уживання в мовленні, тобто не стало фактом кодифікованої літературної мови, є своєрідною нормою М.х.л. (наприклад, поетичні неологізми). По-особливому виявляється в поетичній мові і співвідношення парадигматики та синтагматики. У М.х.л. функціонують усі загальновживані мовні засоби, проте їй притаманні і специфічні риси: виразна спрямованість системи на естетичне перетворення (трансформацію) мовних засобів, зокрема семантики мовних одиниць, максимально посилюючи їх зображально-виражальну здатність (експресивність) творити художній образ і виражати всю повноту художнього змісту; індивідуальний характер мовно-естетичного процесу. Категорія згаданої естетичної трансформації мови письменників трактується як одна з основних засад художньої творчості. В художньому тексті не тільки слова, а й будь-яка мовна одиниця (звук, морфема тощо) може набувати особливого естетичного значення. Поряд із естетично навантаженими компонентами завжди використовуються т.зв. "пакувальні" текстові засоби, що знаходяться на периферії образного функціонування. У М.х.л. поділ на образні і "необразні" засоби — досить відносний. Найпомітніше і найповніше образно-естетичне перетворення семантики слова виявляється в тропах. Значною мірою спираючись саме на їх вивчення, дослідники поетичної мови намагаються сформувати її специфічну одиницю, яку називають по-різному; глосемою, глосою, стилемою, експресемою таін. М.х.л. — об'єкт, у якому перетинаються наукові зацікавлення мовознавців та літературознавців. Вона є предметом дослідження стилістики,поетики, лінгвістики тексту, металінгвістики. При цьому простежується прагнення розмежовувати лінгвістичні (лінгвостилістичні) та літературознавчі методи, прийоми, завдання аналізу М.х.л. Продуктивне і певне взаємопроникнення, взаємозближення літературознавчого та мовознавчого підходів до інтерпретації поетичної мови, конкретних художніх текстів.

• Що таке мовна норма? Наведіть власні приклади порушення всіх мовних норм.

Однією з головних категорій культури мови є мовна норма.

норма літературної мови – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок сус-пільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства.

Мовними нормами мають володіти всі носії української мови. Вони – єдині і загальнообов'язкові.

Розрізняють такі структурно-мовні типи норм:

1. орфоепічні норми (вимова);

2. Наприклад: [молод'ба́]

3. акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); Наприклад: вихо́дити- ви́ходити

4. лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

5. словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

6. морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

7. синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

8. стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

9. орфографічні норми (написання слів);

10. пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

ВИДИ:

Акцентологічні - Наголошуваність слів Потрібно правильно наголошува-ти слова, це допоможе розрізняти різні за смислом слова, напр.: мукá – мýка, áтлас – атлáс, а також різні за формою слова: рукú не подасть (Р. в.) – чисті рýки (Н. в.). Наголо-сом можна виділяти найголовніше слово у межах синтагми, напр.: Ти приїдеш до Києва? Ти приїдеш до Києва? Ти приїдеш до Києва?

Орфоепічні - Правильну вимову звуків, звукосполучень

В укр. мові потрібно розрізняти ви-мову [г] і [ґ], напр.: голова, ґанок

Лексичні - Слововживання

В укр. мові потрібно вживати: довідка, а не справка, виконроб, а не прораб, постачання, а не снабженіє

Графічні - Запис звуків на письмі

Звуки [ja] на початку слова і скла-ду позначається буквою я, а звуки [шч] – буквою щ

Орфографічні --Написання слів та їх частин До цих норм віднесемо норми позначення на письмі подовжених приголосних, уживання м'якого знака, правопис прізвищ, правила переносу слів з рядка в рядок тощо

Граматичні – граматичних форм слів, побудови словосполучень і речень

Напр.: в укр. мові формою звертання є кличний відмінок; у формі М. в. мн. потрібно вживати по селах, по кімнатах а не по селам, по кімнатам

• Як ви розумієте поняття “регіональні мови”?

Регіона́льна мо́ва — мова чи мови, офіційний статус якої (яких) закріплений в законодавстві одного або кількох адміністративно-територіальних суб'єктів: областях, провінціях, краях, штатах, муніципалітетах, районах, селах або інших адміністративно встановлених регіонах держави поряд з офіційною/державною мовою, яка діє на території всієї держави. Приклад — німецька мова як регіональна в провінції Південний Тіроль, Італія. Саме поняття «регіональна мова» представляє певні труднощі для політиків і лінгвістів, особливо в разі поширення близькоспоріднених мов, коли важко розмежувати поняття мову й діалект. Подібна ситуація спостерігається в Китаї, Франції, романських країнах.

1. Міжнародне право

Європейська хартія регіональних мов та національних меншин:

"Регіональні та нечисленні мови" повинні відповідати наступним критеріям:

1. традиційно використовуватися на певній території громадянами цієї держави, які є національною меншиною на території даної держави; і

2. мати істотні відмінності від офіційного / державної мови

2. Статус регіональної мови: проблеми і протиріччя

Визнання регіональних мов часто впирається в демографічні, лінгвістичні і політико-економічні проблеми. Наприклад, каталонська мова є єдиною офіційною в невеликій державі Андорра, де його вважають рідною 30% 85-тисячного населення. При цьому в автономній області Каталонія (Королівство Іспанія), де проживає основна маса - 5 млн. його носіїв, він спочатку отримав регіональний, а нині офіційний статус поряд з іспанською мовою, з яким каталонський досить успішно конкурує з-за економічної потужності Каталонії в порівнянні з рештою Іспанією. При цьому в сусідніх регіонах Південної Франції, він вже не в змозі конкурувати з французькою мовою, і фактично знаходиться на межі зникнення, як і близькі йому провансальські говірки.

Не менш складна ситуація і в Прибалтійському регіоні. Так, у Швеції фінська мова (точніше його нестандартний північний діалект) визнана регіональною на крайній півночі країни, в той час як основна маса носіїв (в основному іммігрантів ХХ століття з Фінляндії) проживає на півдні країни. При цьому в самій Фінляндії шведський за давньою традицією вважається одним з двох офіційних мов держави, формально зрівняний в правах з фінським - в пам'ять про часи, коли він був єдиною офіційною мовою країни. Нині, однак, вона є рідною для 290 тис. фінів (5,6% населення) і фактично давно перетворився на регіональну мову.

У сусідній Естонії російська мова є рідною для 33% населення, у тому числі для 97% населення м. Нарва, але при цьому не має ніякого статусу. Деякі регіональні мови, наприклад кантонскій діалект / мова Південного Китаю (у тому числі м.Гонконгу) має понад 60 млн носіїв в одній лише провінції Гуандун, що приблизно відповідає населенню республіки Франція.

3. Мовна спорідненість з офіційною мовою

У багатьох випадках статус регіональної мови присвоюється з метою збереження своєрідних рис у регіональних діалектах офіційної мови для підтримки мовного розмаїття, за наполяганням інтелігенції, з метою збільшення туристичної привабливості або підкреслення культурної самобутності регіону. Наприклад:

• Валлонський мова - споконвічний, а нині регіональний романська мова на території держав Франція і Бельгія;

• Галло - споконвічний, а нині регіональний романська мова на території півострова Бретань, Франція; також типологічно мова ойль.

• Провансальський мову півдня Франції - типологічно мова ок.

• Шотландський мова - регіональна мова на території королівства Шотландія (частина Сполученого Королівства) належить до групи західнонімецьких мов, як і власне англійська мова. У той же час гельський мову, що також мають статус регіональної в Шотландії, є автохтонним кельтським нарєчієм регіону, під впливом якого розвинувся шотландська мова.

• Мірандскій мова - споконвічний, а нині регіональний романська мова на території республіки Португалія; розвинувся з давнього романського ідіома королівства Леон.

• Фризька мова - регіональна мова в королівстві Нідерланди і ряді островів ФРН

• Вируський діалект / мова - регіональна мова в республіці Естонія; раніше вважався своєрідним діалектом естонського, 70 тис. мовців.

• Кантонскій мова - регіональна мова в провінції Гуандун, Китай, практично втратив усне взаєморозуміння з пекінським діалектом путунхуа, але зберігає єдність писемності, тобто вживає єдині китайські ієрогліфи.

У ряді інших випадків регіональна мова не має близької спорідненості з офіційним, наприклад:

• Баскська мова - регіональна мова в Іспанії та Франції не належить не те що романським, але навіть не ставиться до сім'ї індоєвропейських мов.

• Серболужіцкой мова - регіональний слов'янську мову в ФРН, єдиний збережений автохтонний ареал слов'янської мови, витісненої німецькою мовою за часів пізнього Середньовіччя.

4. Змішаний статус

Є й випадки, коли офіційна мова однієї держави є регіональною в сусідніх з ним прикордонних регіонах іншої держави в силу тих чи інших історичних причин, наприклад:

• Німецька мова як регіональна в провінції Південний Тіроль, Італія;

• Угорська мова як регіональна в державах Румунія і Словаччина, де його визнано регіональною в муніципалітетах, де частка угорців перевищує 20% населення (початкова планка в 10% не пройшла ратифікацію в парламенті республіки).

• Французька мова в офіційно англомовної провінції Онтаріо, Канада, де він визнаний регіональною мовою в муніципалітетах з концентрацією франко-онтарцев в 10% і більше (або 5.000 чол і більше).

Регіона́льні мо́ви Украї́ни — мови, яка традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави; та/або відрізняється від офіційної мови (мов) цієї держави.

Законодавство

2003 року Україна ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин 1992 року видання і прийняла закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», який набув чинності 1 січня 2006 року. 6 квітня 2011 Кабмін України затвердив процедуру виділення коштів на підтримку регіональних мов України.

Станом на 2011 рік, 33 % населення України є носіями регіональної мови. Тим не менше, тільки 14,1 % дітей України виховуються в дошкільних установах рідною регіональною мовою. Більш того, школи з викладанням регіональними мовами або мовами меншин в Україні закриваються в 8 разів частіше, ніж україномовні попри те що середньостатистичні класи в них переповнені (російською та молдовською мовами — в 3 рази, кримськотатарською — в 1,5 рази в порівнянні з середнім україномовним класом).

Разом з тим в грудні 2011 року Конституційний суд України дозволив використовувати в судах всі регіональні мови країни нарівні з українською. Крім цього, Верховна Рада погодила скасування закону про обов'язкове дублювання фільмів українською мовою, а також скасувала використання примусових квот на україномовну музику в ефірі радіо і телебачення.

Запровадження

Регіональні мови встановлені в таких регіонах:

• Російська мова

• Одеса[6] — 13 серпня 2012[7]

• Донецька[8] та Запорізька області, Севастополь — 16 серпня 2012[9][10][11]

• Дніпропетровська, Луганська та Херсонська області — 17 серпня 2012[12][13]

• Миколаїв — 21 серпня 2012[14]

• Харківська область — 30 серпня 2012[15]

• Миколаївська область — 7 вересня 2012[16]

• Ізмаїл Одеської області[17]

• Красний Луч Луганської області[18]

• Донецьк[19]

• Дніпропетровськ[20]

• Херсон[21]

• Болградський район Одеської області — 25 липня 2013[22]

• Угорська мова

• Берегово Закарпатської області[23] — 7 вересня 2012 року[24]

• Берегівський район Закарпатської області[25]

• Виноградівський район Закарпатської області[26]

• Румунська та молдавська мови

• села Нижні Петрівці, Їжівці Сторожинецького району Чернівецької області[27][28]

• село Волока Глибоцького району Чернівецької області[29]

• села Остриця та Велика Буда Герцаївського району Чернівецької області[30]

• села Магала, Прут, Тарасівці Новоселицького району Чернівецької області[31]

• села Біла Церква, Нижня Апша Рахівського району Закарпатської області[32]

• Болгарська мова

• Болградський район Одеської області — 25 липня 2013

• Гагаузька мова

• Болградський район Одеської області — 25 липня 2013

Хто є зачинателем та основоположником української мови? Чому?

Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови , вичленовують українську мову безпосередньо з праслов’янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов’янські мови , українська , білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови не існувало.

Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те , що після розпаду праслов'янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова . Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.

Разом з християнством до Київської Русі прийшла старослов'янська (або церковнослов’янська) мова , створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і Мефодієм (одних з перших слов’янських культурних діячів). Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов’янська мова довгий час виконувала функції писемної мови .

З XIV по XVIII ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова , яка активно використовувалася, як писемна. Поява новоукраїнської мови , яка згодом стала сучасною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський творчість, якого ознаменувала собою початок нової ери української літератури. Із порівняно невеликого за обсягом творчого доробку письменника починається потужний рух національного відродження. Поема «Енеїда», над якою І.Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним за своєю громадською і художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму нашому письменництву. А основоположником вважають Тараса Григоровича Шевченка творчість, якого займає особливе значення, як в історії української літератури, духовної культури взагалі, так і літературної мови . Розвинувши у своїй поезії важливі суспільні ідеї – рівності й братерства суверенних народів, створення гуманного суспільства, в якому розкриваються найкращі людські якості, привернувши увагу народу України до сучасного й минулого своєї батьківщини, поет майстерно втілив їх у художніх текстах. Максимально залучаючи до літературної мови багатства народної мови, він увів у мовно-літературну практику абстрактну лексику – новотвори, церковнослов’янізми, інтернаціоналізми. Завдяки творчості Шевченка українська мова постала перед світом як одна з розвинених мов.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те , яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:"Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову – і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової особистості народу?

До чого нас зобов’язує статус державної української мови?

Відповідно до ст. 10 (Розділ І — «Загальні засади») Конституції України[12] українська мова є єдиною державною мовою України.

• Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя.

• Українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо). Поряд з українською мовою можуть використовуватися й інші мови.

• Відповідно до чинних законів питання застосування української мови визначено щодо розгляду звернень громадян; діяльності Збройних Сил України та Національної гвардії України; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо); висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації; оформлення митних документів тощо.

• Володіння державною мовою є обов'язковою умовою для прийняття до громадянства України.

• Згідно з чинним Законом Української РСР «Про мови в Українській РСР»[14] від 28 жовтня 1989 року службові особи державних органів, установ і організацій повинні володіти українською мовою.

• Відповідно до Закону України «Про освіту»[15] в редакції від 23 березня 1996 року (стаття 7) та Закону України «Про загальну середню освіту»[16] від 13 травня 1999 року (стаття 7) встановлено, що мовою виховання в дитячих дошкільних установах, мовою навчання і виховання в загальноосвітніх школах, професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах є українська мова.

• Володіння українською мовою є однією з обов'язкових умов для зайняття декількох державних посад (Президента, судді та судді Конституційного суду України).

У чому полягає реформованість мовної ситуації України?

Реформованість мовної ситуації України полягає в тому, що співвідношення українськомовної та російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на її території. Внаслідок відсутності фронтального соціологічного дослідження території України більш-менш точний кількісний розподіл населення за мовною ознакою не відомий. Загальну картину ускладнює також наявність носіїв змішаного українсько-російського мовлення, так званого суржику. Однак певні дані у зв’язку із розглядуваною проблемою дають деякі передвиборчі опитування. Так, згідно з результатами всеукраїнських передвиборчих опитувань, які провів у 1998 р. центр соціологічних досліджень національного університету «Києво-Могилянської академії», що враховували не тільки національність респондентів, але й мову, якою вони відповідали на запитання, українською мовою відповідали 39-40% опитаних, російською – 45%, суржиком – 15-16%3.

• Окресліть типи мовної ситуації певної держави (не України).

У Швейцарії, яку прийнято вважати якщо не еталоном, то вартим наслідування прикладом демократичного й справедливого розв'язання мовних проблем та організації неодномовного мовного простору, чотири мови — німецька, французька, італійська та ретороманська мають статус національних, хоча з огляду на кількість носіїв кожної з них вони нерівнозначні. Німецьку вважають рідною та говорять нею майже 70% населення країни, французьку — 18%, італійську — не більш як 10% (за іншими даними, менш як 5%), ретороманську — лише 50 000 осіб, або менш як 1%. Обсяг комунікативних функцій трьох перших із них практично однаковий. Те саме можна сказати й про престиж кожної з них.

На рівні власне мовних реалій швейцарська мовна ситуація мало чим відрізняється від бельгійської. Водночас оцінка цієї ситуації її безпосередніми учасниками у Швейцарії геть інша, ніж у Бельгії. Дуже різняться й підходи до облаштування національного мовного простору. У швейцарських мовних спільнот не спостерігається ані найменшого бажання та потягу до політизації мовної проблематики.

Згідно з Конституцією, з чотирьох національних мов три є офіційними мовами конфедерації: німецька, французька та італійська. За ретороманською (в Італії кількість ретороманців (720 тис.) майже в 15 разів більша, ніж у Швейцарії, але ця мова має там статус діалекту італійської) визнається статус офіційної в обмежених випадках: у спілкуванні органів державної влади та місцевих адміністрацій із її носіями. Тоді як три основні мови Швейцарії є водночас мовами інших європейських держав (та ще й світовими), ретороманська — це мікромова, якою говорять мешканці одного регіону. Добитися її хоча б відносно повноцінного функціонування навряд чи сьогодні комусь під силу, а забезпечити її збереження, як вважають дослідники, можливо лише у дво- або багатомовному середовищі [5, с. 254].

На загальнонаціональному (федеральному) рівні, отже, головний принцип регулювання мовної ситуації, колективних та індивідуальних мовних практик, застосований швейцарцями, позначений максимальним ступенем лібералізму: держава дозволяє кожній мовній спільноті практично будь-що. Усе, що має бути врегульоване в цій сфері, регулюється на рівні адміністративних одиниць — кантонів, кожен із яких є, по суті, державою у складі конфедерації з власною суверенною юрисдикцією. «Автономія кантональних урядів, — зазначає І. Больман, — становить сутність швейцарського федералізму» [5, с. 251]. У здійсненні оптимально зваженої мовної політики ця автономія у швейцарському варіанті відіграє надзвичайно важливу роль.

Унаслідок такого розподілу функцій і повноважень між федеральним центром і кантонами багатомовність у Швейцарії набула специфічного вигляду. В її рамках поєднуються реальна багатомовність (що складається з усіх трьох офіційних мов) у практиці центральних органів влади та «потрійна» одномовність усередині кожної з мовних спільнот і в більшості кантонів.

Представники кожної з трьох основних мовних спільнот вживають лише одну з трьох офіційних мов, а саме ту, яка є для них рідною. «Не існує жодних вимог, щоб будь-який громадянин Швейцарії розмовляв більш ніж однією офіційною мовою. Школярів зобов'язують вивчати другу мову, якою розмовляють у країні, хоча нині тривають дебати щодо того, чи повинні учні віддавати перевагу англійській як другій мові, а не німецькій, французькій, італійській чи ретороманській» [3, с. 72].

Одна з особливостей мовної ситуації у Швейцарії полягає в тому, що тут не існує якоїсь однієї мови, яка виконувала б функцію мови міжнаціонального спілкування. З одного боку, це, можливо, й добре, але, з другого — через це виникають додаткові складнощі: через відсутність мови міжнаціонального спілкування швейцарці з різних мовних спільнот погано розуміють одне одного. 35% жителів романської частини країни не знають жодного слова німецькою. Для 25% мешканців німецькомовної частини зовсім незрозумілі французька й італійська мови.

Частина громадян шукає вихід із цієї ситуації у використанні англійської як мови міжнаціонального спілкування всередині країни. Понад 30% швейцарців із усіх мовних спільнот доволі добре говорять англійською, ще приблизно стільки ж володіють нею пасивно, тобто розуміють і можуть прочитати нескладні тексти. Утім, у громадській думці Швейцарії переважає негативне ставлення до такого варіанта. Як свідчать соціологічні опитування, значна частина громадян схильна вважати, що засобом спілкування між різними мовними спільнотами міг би бути «швіцертютч», або так звана швейцарська німецька, — місцевий діалект німецької мови.

Головними аргументами на користь цієї ідеї є, по-перше, те, що саме німецька мова є рідною для майже двох третин населення країни, а по-друге, — що німецька у Швейцарії має неабияке суспільне значення не лише для німецькомовної, а й для інших мовних спільнот. З огляду на це за законами низки кантонів її вивчення обов'язкове в усіх школах італомовних та ретороманських сіл.

У цьому питанні, щоправда, існує ціла низка «підводних каменів» та різних ускладнень. Одне з них у тому, що «швіцертютч» поширений у багатьох варіантах і не має писемної форми. Крім того, будь-яка спроба перенесення претензій «швейцарської німецької» на роль мови міжнаціонального спілкування в практичну площину була б, найпевніше, негативно сприйнята представниками інших мовних спільнот Швейцарії, а можливо, й викликала б певні політичні проблеми.

Так, зокрема, могло б бути поставлене під загрозу порозуміння між мовними спільнотами, яке визначає характер мовної ситуації у Швейцарії, ґрунтуючись на принципі територіальності. В основі цього принципу — уявлення про те, що та чи інша територія повинна залишатися недоторканною для впливу мов, котрі історично не мають до неї стосунку. Якщо якась мовна група почне перейматися тим, що її територія зменшується, вона зможе захистити свої інтереси, посилаючись на принцип територіальності. Водночас родини, які мешкають у районах, де переважає нерідна для них мова, мають можливість скористатися своїм індивідуальним правом на здобуття освіти для дітей їхньою рідною мовою.

• Які типи мовної політики держави Вам відомі?

Типи мовної політики

Мовна політика — сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі

1) Екзоглоссная збалансована. Найбільш яскравим прикладом може служити ситуація в Швейцарії, де функціонують дві основні мови: німецька, французька, італійська, кожен з яких офіційно визнаний, та ж ситуація складається в Бельгії, де використовуються французький і фламандський.

2) Екзоглоссная незбалансована ситуація характеризується використанням мов, що мають різні соціальні статуси. Наприклад, уельський мову в Англії та бретонська у Франції є місцевими, нормативними письмовими мовами визнані англійська та французька. До екзоглоссним незбалансованим відносять і мови Сполучених Штатів Америки.

3) ендоглоссние збалансована. Основною ознакою є наявність декількох підсистем національної мови, які абсолютно рівноцінні у функціональному відношенні або обслуговують всі сфери спілкування в ряді мовних спільнот, що живуть в межах одного територіально-політичного об'єднання. У наш час мовна ситуація цього типу навряд чи взагалі існує в будь-якій країні. Як приклад може виступати середньовічна Німеччина.

4) ендоглоссние незбалансована. У всіх сферах комунікації використовується єдиний національний мову, однак функціональне навантаження відокремлюються підсистем різняться від країни до країни, визначаючись ступенем національної консолідації, стратифікацією суспільства; рівнем розвитку економіки та культури. Подібну мовну ситуацію представляють територіальні діалекти і літературна мова, наприклад, в Данії, де, поряд з літературною мовою, що базуються на зеландські діалектах, існують три групи діалектів, обслуговуючих усне спілкування (Ютландському, острівні-зеландські, фюнекіе та ін, східно-датські - бронхольмскій та ін.)

Мовна політика - сукупність заходів, що вживаються державою або громадської угрупованням для зміни або збереження існуючого функціонального розподілу мов або мовних підсистем, для введення нових або збереження старих мовних норм. Це свого роду державна політика. Формована мовна політика прагне втілити в життя різні суспільні інтереси: а) інтереси певних класів, б) інтереси етномовних спільнот, в) цілі у сфері культури, г) релігійні міркування і т.д.

Головні типи мовної політики

На найзагальнішому рівні мовну політику держав можна умовно поділити на ту, що спрямована на задоволення прав і/або потреб усіх громадян і ту, що переймається головно однією групою та мовою, найчастіше титульною. В принципі, турбота про одну мову може мати на меті забезпечити на її основі єдність усіх груп суспільства – проте для реалізації цієї мети членам більшості груп треба прищепити бажання та здатність уживати ту мову замість рідних, що зазвичай потребує певного елемента примусу. Недемократичні держави можуть досягати певних успіхів навіть у політиці, що явно підтримує членів панівної групи й іґнорує прагнення всіх інших. Проте демократична влада не може собі дозволити відверто піклуватися тільки про одну групу, навіть якщо вона використовує та підтримує тільки одну мову. Закликаючи вивчати й уживати цю офіційну/національну мову, така влада визнає право чи принаймні потребу частини громадян говорити також іншими.

Другий поділ стосується орієнтації мовної політики на забезпечення права чи задоволення потреб громадян уживати своєї мови в певних практиках. Перший підхід передбачає повагу до вибору громадянина, якою саме з уживаних у країні мов він воліє говорити з державними установами та споживати їхні послуги. Натомість у другому випадку держава визнає, що в громадянина чи іншої особи, котра опинилася під її владою, вибору немає, бо вона не знає достатньою мірою мови або мов, усталених у певній практиці. Такій особі влада дозволяє вживати своєї мови, проте розглядає це як гуманне ставлення, міру якого вона може вибирати на свій розсуд, а не як обов'язок, що випливає з непорушного права особи.

За першого, територіального, типу ґарантоване право вживати певної мови обмежене якоюсь частиною території держави, де зазвичай тільки ця мова й має право на офіційне вживання. Саме цю мову використовують у своїй роботі органи влади й інші державні установи, і тільки її розуміння та вживання у відповідь громадянин має право вимагати від працівників цих установ. Найвідомішими прикладами реалізації такої політики є Швейцарія та Бельгія, де в кожній частині країни (за кількома винятками) вживається якась одна з офіційних мов і тільки на федеральному рівні вони мають рівні права. Головною передумовою ефективності цього розв'язання є територіальна концентрація мовних груп, тобто явне переважання однієї мови практично в кожному реґіоні країни. Однак цієї передумови не досить: потрібне також бажання мовних груп (принаймні їхніх еліт) визнати одна за одною право першості на певній території. Для можливості такого визнання велике значення мають тривалість і обставини територіалізації, співвідношення рівнів добробуту мовних груп і готовність їхніх членів адаптуватися при переїзді на «чужу» територію, яка зумовлює сталість міжгрупових меж і, отже, не породжує відчуття загрози. У Швейцарії ці чинники діють більшою мірою, ніж у Бельгії, тому її територіальна модель вочевидь успішніша.

Іншу суміш двох підходів обрали еліти Фінляндії, за умов унітарної держави маючи змогу накидати «згори» норми мововжитку для увсіх рівнів. На додаток до двомовності на загальнонаціональному рівні, що дає кожному громадянинові право обирати для спілкування з органами влади одну з двох офіційних мов, встановлено певний мовний режим для кожної громади, який визначає мову роботи її органів влади та спілкування з органами вищих рівнів. Цей режим залежить від чисельності носіїв мовних груп на території громад і може бути змінений щодесять років згідно з результатами перепису населення.

• Якою ви бачите перспективу розвитку української мови?

Інформаційна ера, яка ще недавно здавалася неймовірним припущенням футурологів чи напівреальною вигадкою письменників-фантастів, стала реальністю. Формування відкритого суспільства, глобалізація всіх процесів — від ментально-психологічних до виробничо-економічних, потужні інформаційні потоки є ознакою модерної цивілізації. І для нас, українців, ваги набуває питання про перспективу й роль саме нашої нації в інформаційному суспільстві.

Здавалося б, що про перспективність чи неперспективність мови — української, французької чи бурятської – говорити не просто некоректно, а навіть аморально. Така наша реальність. Недарма ж таким популярним став мовлений кимось зопалу вислів: “Майбутне за тими націями, мовою яких говоритимуть комп’ютери”. Хіба ці слова не є профанацією духовної суті людини, перекресленням гуманістичних здобутків суспільства і перебільшенням технократичних засад цивілізації? Відповідь очевидна. Щоб окреслити перспективи нашої мови, звернімося до суті інформаційності та глобалізації.

Інформаційне суспільство (ІС) — термін, який увів у науковий обіг професор соціології Каліфорнійського університету М. Кастеллс. Ядром ІС стає не лише інформація як джерело розвитку економіки й культури, а й “мережева логіка його базової структури”. Феномен мережевого суспільства проймає дух інформаційності, який підтримує напрям до глобалізації культури й економіки. Існує велика кількість опозиційних тенденцій, зумовлених “силою ідентичності” (культурної, національної) як потужного антипода глобалізації.

В умовах відкритого суспільства й діалогу культур українська мова зазнає певного специфічного впливу, який важко однозначно назвати негативним чи позитивним. Мова постійно поповнюється інтернаціональною лексикою, сленгом, адаптовує іншомовні лексичні моделі й фраземи, однак власного сленгу активно не творить або творить його за чужомовними моделями. У перекладознавстві є навіть термін “second breath” для позначення цього явища: сленгізм або фразеологізм запозичує російська мова з англійської чи іншої, а потім українська мова з російської. Внаслідок цього величезні потенційні можливості власне українських неологізмів залишаються тільки гіпотетичними.

Що ж до проблеми української мови і комп’ютера або технології взагалі як уособлення сучасної цивілізації, звісно можна сказати: намагання мовних пуристів і консерваторів зменшити до мінімуму вживання іншомовних слів пригальмовують поступ науки і техніки. Але хіба цьому нема як зарадити? Вихід, звичайно ж, є: перевести науку і техніку на українську мову. Втім маємо іншу проблему — упередження щодо спроможності української мови обслуговувати науку. Для підтвердження наведу цитату зі статті Л. Варламової (Веч. Київ. 1989. 4 квіт.): “Перевести на українську мову науку і техніку. Легко сказати! Чи не виникнуть через переплутані в поспіху терміни і поняття (ми ж завжди поспішаємо) небезпечні технічні прорахунки, чи не гримне десь поряд з нами через погано зрозумілу конструкцію новий Чорнобиль? Чи не обернеться це подвійною роботою: писати-перекладати, чи не загальмує такий потрібний нам сьогодні науково-технічний прогрес?” Коментарі зайві...

Однак не все так погано в нас. Доказом цього є такі факти, як, наприклад, українізація комп’ютерів, раніше потрібно було користуватися лише російською мовою. Також показовим є те, що відомий виробник мобільних телефонів “Alcatel” запровадив у виробництво нову лінію телефонів з кириличним шрифтом.

Проте чи не є така позірна українізація техніки лише тимчасовою поступкою в процесі глобалізації, який знищуватиме т. зв. “малі” національні культури? На це важко відповісти однозначно. Але гадаємо, що ні. І не тільки тому, що нашій нації ще дуже далеко до “hi-tech” раю — це було б навмисним спрощенням культурно-історичних особливостей. Я вважаю, що українська нація відстоюватиме свою ідентичність від зодноріднення. За М. Кастеллсом, однією з ознак ідентичностей є “причетність до спільних етномовних історичних коренів”. А для мови з такою давньою лінгвогенезою, як українська, зникнення неможливе. Тут діє простий психологічний принцип: найбільше цінують те, що важко дісталося. А, як відомо, боротьбу української нації за мову легкою не назвеш.

Л. Салганик у статті “Про нові аспекти вивчення мови ЗМІ” (Вісник Московського ун-ту, 2000. Вип. 3) зазначає: “Спостерігається рішучий поворот від вивчення мови як замкнутої системи до дослідження мови в її численних зв’язках і функціях. Це призводить до формування комплексних дисциплін (лінгвокультурологія, соціо- і психолінгвістика). Вельми актуальним є соціолінгвістичний аспект (мова і суспільство)”. Отже, можна зауважити: навіть в інформаційному суспільстві мова буде не просто додатком до комп’ютера, а повноцінним соціокультурним феноменом. Оскільки українська ментальність є саме українською, то про долю саме цього аспекту можна не хвилюватися, адже ментальність народу — це те, що найменше зазнає гомогенізації.

Мо́ва — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова — це найважливіший засіб спілкування і пізнання.

Літерат́урна мóва — це оброблена, унормована форма національної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, стилістичною диференціацією.

Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики.

Національна мова — мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, яка разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов'язково має літературну форму існування. Це мова, яка складалася на території держави багато тисячоліть.

Офіці́йна мо́ва — мова, якій у державі (країні, території тощо) чинним законодавством надано спеціального (порівняно з іншими мовами — «надзвичайного») статусу.

Регіональна мова або мова меншини – це мова яка традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави; та/або відрізняється від офіційної мови ( мов ) цієї держави;

територія, на якій поширена регіональна мова – територія однієї або кількох адміністративно-територіальних одиниць України (Автономної Республіки Крим, області, району, міста, селища, села), де регіональна мова є засобом комунікації певної кількості осіб, що виправдовує здійснення різних охоронних і заохочувальних заходів, передбачених у цьому Законі;

Опрацюйте чинні закони стосовно статусу й функціонування української мови на території України.

чинні закони стосовно статусу й функціонування української мови на території України.

Зако́н «Про заса́ди держа́вної мо́вної полі́тики» № 5029-VI (неофіційно — закон Колесніченка-Ківалова або «мовний закон») — закон, прийнятий Верховною Радою України 5 червня 2012 року у першому читанні 234 голосами «за»[1] (за деякими даними за нього проголосувало лише 172 депутати[2]), 3 липня 2012 року — у другому читанні 248 депутатськими картками[3] (голосування відбулось з порушенням Конституції України, норм регламенту та процедури розгляду[4][5][6]). 31 липня законопроект, попри категоричну власну заяву в ефірі каналу «Рада» про непідписання документу, прийнятого в такий спосіб,[7][8] підписав Голова Верховної Ради Володимир Литвин, а 8 серпня — Президент України Віктор Янукович.

Законопроект внесли народні депутати Вадим Колесніченко та Сергій Ківалов 7 лютого 2012 року. Він отримав реєстраційний № 9073.[9]

Закон набув чинності 10 серпня 2012 року.[10]

Закон встановлює, що державною мовою є українська мова, але істотно розширює використання регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов не менше 10% від населення певного регіону, а в окремих випадках й менше 10%[11]. Так, частина 7 статті 7 закону зобов'язує громадян, які проживають на території, де функціонує регіональна мова або мова меншин, розвивати та використовувати таку мову — «У межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини, …, здійснення заходів щодо розвитку, використання і захисту регіональної мови або мови меншини, передбачених цим Законом, є обов'язковим для місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян — суб'єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб.»

Дія закону розповсюджується на 18 мов: російську, білоруську, болгарську, вірменську, гагаузьку, ідиш, кримськотатарську, молдавську, німецьку, новогрецьку, польську, ромську (циганську), румунську, словацьку, угорську, русинську, караїмську і кримчацьку.

Закон містить неоднозначне[12] визначення терміну «рідна мова», трактуючи його таким чином: «рідна мова — перша мова, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві». Згідно з висновками Головного науково-експертного управління ВРУ[13] визначення терміну «рідна мова» в законі є неточним і некоректним, оскільки із нього, як вказано у висновку, випливає, що рідною мовою може бути чужа мова, якщо за певних обставин людина оволоділа нею першою.

Закон містить 17 помилкових посилань на неналежну статтю закону (ч. 3 ст. 8, замість ч. 3 ст. 7).[Джерело?]

Закон складається з 11-ти розділів та 32-х статей. Він припиняє дію закону Української РСР «Про мови в Українській РСР», вносить зміни у декілька діючих законів.

Яке місце займає українська мова серед інших мов світу

У системі сучасних мов світу (за різними джерелами, їх нараховують від 2,5 до 5 тисяч) українська мова займає своє визначене місце і має довгу та складну історію.

Українська мова належить до:

• індоєвропейської сім’ї мов (час розпаду 2,5-3 тисячі років до н.е.);

• слов'янської групи мов (праслов'янська мова проіснувала 2,5 тисяч років і почала розпадатися приблизно в III - IV ст. н.е. Цей процес закінчився в VI ст., і можна вже говорити про консолідацію трьох етномовних груп - західнослов'янської(польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька мови), південнослов'янської['(болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови), східнослов'янської (українська, російська, білоруська мови);

• східнослов 'янської підгрупи мов.

Серед слов'янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей з російською (38 %), менше відмінностей виявляється порівняно з польською (ЗО %) і найменше - з білоруською мовою.

З-поміж рис, якими українська мова відрізняється від інших східнослов'янських, можна виділити такі:

Фонетичний рівень

1. Поява на місці давніх звуків ы та і звука и високого піднесення переднього ряду, перед яким приголосні звуки завжди тверді, напр.: тихий, низький, кислий.

2. Голосний е не пом'якшує попередні приголосні звуки, напр.: теплий, село, небо.

3. Поява голосного звука і на місці давнього звука ь (ять), напр.: ліс, сіно, хліб (пор. у російській мові лес, сено, хлеб).

4. Чергування о,езіу новозакритих складах, напр.: дім - дому, піч - печі.

5. Шиплячі, губні та звукр в кінці слова завжди тверді, напр.: плащ, голуб, повір.

6. Після шиплячих та й перед наступними споконвічно твердими приголосними звук е змінюється на о, напр.: жонатий (пор. женити¬ся), шостий (пор.шести), копійок (пор. копієчка).

7. Приголосний л змінився на в у формах дієслів минулого часу чоловічого роду, напр.: писав, читав, знав (пор. у російській мові пи¬сал, читал, знал).

Морфологічний рівень

1. Збереження окремого типу відмінювання (IV відміна) іменни¬ків середнього роду, напр.: теля, курча, ім'я (пор. родовий відмінок теляти, курчати, імені).

2. Збереження давніх закінчень -ою, -ею іменників (І відміна) у формі орудного відмінка однини, напр.:рукою, петлею, душею (пор. у російській мові рукой, петлей, душой).

3. Закінчення давального відмінка однини -ові, -еві (-єві) іменни¬ків чоловічого роду, напр.: батькові, синові, лікареві, Андрієві.

4. Повні стягнені форми якісних прикметників жіночого, серед¬нього роду та множини, напр.: добра, добре, добрі (пор. у російській мові добрая, доброе, добрые).

1. Збереження форм інфінітива на -ти дієслів, напр.: писати, чи¬тати, брати (пор. у російській мові писать, читать, брать).

2. Наявність складної форми майбутнього часу дієслів, напр.: пи¬сатиму, читатиму, працюватиму.

3. Чергування приголосних г, к, х із з, ц, с у відмінкових формах іменників, напр.: нога, рука, вухо — нозі, руці, вусі тощо.

Отже, українська мова - це самостійна давня слов'янська мова, яка має свої особливості на фонетичному, морфологічному рівнях. Це підтверджується також на рівні лексики, фразеології та правопису8.

Про красу і багатство української мови у порівнянні з іншими слов'янськими мовами говорив видатний український та російський мовознавець XIX ст. І. Срезневський:

„ Сила людей переконана, що ця мова є однією з найбагатших мов слов 'янських, що вона навряд чи поступиться богемській щодо рясно¬ти слів і висловів, польській щодо барвистості, сербській щодо при¬ємності, що це мова, яка навіть у вигляді необробленому може ста¬ти нарівні з мовами обробленими; щодо гнучкості й багатства син¬таксичного - це мова поетична, музикальна, мальовнича ".

Історія розвитку української мови - це довготривалий, складний процес, який віддзеркалює історію її народу-носія, є неодмінною умо¬вою розуміння глибинних змін, що відбуваються в мові, можливістю усвідомити цінність та самобутність мови, є „інструментом реанімації національної свідомості"9.

Питання походження української мови досі є предметом особливої уваги науковців. Відповідаючи на питання „З якого часу існує україн¬ська мова?", звичайно, слід пам'ятати слова О. Потебні про те, що по¬ява мови - це „ не народження дитини і не падіння яблука, про яке при спостереженні можна сказати, що воно сталося о такій-то годині, хвилині. Тут встановлюється тільки сторіччя, пізніше за яке могло відбутися виділення мови ".

Традиційно вважали, що українська мова походить із давньорусь¬коїяк мови спільної для трьох братніх народів (українського, російсь¬кого та білоруського) і сформувалась на основі її південноруських ді¬алектів. Найважливіші фонетичні, лексичні та граматичні особливості української мови почали зароджуватися та розвиватися ще з XII ст. У XIV - XVI ст. вона вже склалася у своїй фонетичній системі, граматич¬ній будові, словниковому складі як окрема слов'янська мова - мова української народності, а в подальшому історичному розвитку - мова української нації.

Прихильники теорії самостійницького розвитку (І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, В. Ганцов, П. Ковалів, Ю. Шевельов, Г. Пів-торак, В. Німчук, В. Русанівський та ін.) гостро критикували теорію російського мовознавця О. Шахматова про походження української мови із спільноруської прамови. Так, посилаючись на праці видатно¬го українського історика М. Грушевського, який вважав, що „за поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IVст. н.е., коли ми вже маємо відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього як про частину слов'янської групи племен", І. Огієнко робить висновок, що на Сході слов'янства ніколи не було й не могло бути якоїсь однієї спільної русь¬кої мови10.

У тому, що структурно одноманітної живої мови східних слов'ян у добу Київської Русі не було, переконує мовознавець В. Німчук" . Він науково доводить, що говорити про розвиток сучасних східнослов'янських мов з єдиної монолітної давньоруської мови немає підстав. Якщо це так, то вслід за істориками мови треба визнати, що східнослов'янські мови почали формуватися після розпаду праслов'янської етномовної спільності (У-УІ ст.) з пізньопраслов'янських діалектів східного ареалу без посередництва східнослов'янської прамови12.

У своєму розвитку українська мова пройшла кілька етапів. Як до питання становлення, так і до проблеми періодизації науковці підходять по-різному. Поширеною є періодизація, запропонована О. Горбачем:

1 .Протосхіднослов'янська доба

500/800-900/1000 по Хр.

2. Старо-українська доба

900/1000- 1350 по Хр.

3. Середньо-українська доба

1350/1400- 1750/1800

4. Ново-українська доба

1780/1800-XX вік

За теорією Ю. Шевельова14, у розвитку української мови слід виділяти чотири періоди від часу розпаду праслов'янської мови: 1) протоукраїнська мова (УІІ-ХІ ст.); 2) староукраїнська (ХІ-ХІУ ст.); 3) середньоукраїнська (кінця XIV - початку XVIII ст.); 4) нова українська мова.

Кожен із періодів мав свої особливості - мова невпинно розвивалася, набувала нових ознак, розширювала чи звужувала сфери вживання, змінювала свій статус, зазнавала утисків, заборон, насильницької асиміляції, знову відроджувалася й сьогодні сягає найбільших державних висот.

Про красу і багатство української мови у порівнянні з іншими сло­в'янськими мовами говорив видатний український та російський мово­знавець XIX ст. І. Срезневський: „ Сила людей переконана, що ця мова є однією з найбагатших мов слов'янських, що вона навряд чи поступиться богемській щодо рясно­ти слів і висловів, польській щодо барвистості, сербській щодо при­ємності, що це мова, яка навіть у вигляді необробленому може ста­ти нарівні з мовами обробленими; щодо гнучкості й багатства син­таксичного - це мова поетична, музикальна, мальовнича ". Історія розвитку української мови - це довготривалий, складний процес, який віддзеркалює історію її народу-носія, є неодмінною умо­вою розуміння глибинних змін, що відбуваються в мові, можливістю усвідомити цінність та самобутність мови, є „інструментом реанімації національної свідомості"⁹. Питання походження української мови досі є предметом особливої уваги науковців. Відповідаючи на питання „З якого часу існує україн­ська мова?", звичайно, слід пам'ятати слова О. Потебні про те, що по­ява мови - це „ не народження дитини і не падіння яблука, про яке при спостереженні можна сказати, що воно сталося о такій-то годині, хвилині. Тут встановлюється тільки сторіччя, пізніше за яке могло відбутися виділення мови ".

Традиційно вважали, що українська мова походить із давньорусь­кої як мови спільної для трьох братніх народів (українського, російсь­кого та білоруського) і сформувалась на основі її південноруських ді­алектів. Найважливіші фонетичні, лексичні та граматичні особливості української мови почали зароджуватися та розвиватися ще з XII ст. У XIV - XVI ст. вона вже склалася у своїй фонетичній системі, граматич­ній будові, словниковому складі як окрема слов'янська мова - мова української народності, а в подальшому історичному розвитку - мова української нації. Прихильники теорії самостійницького розвитку (І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, В. Ганцов, П. Ковалів, Ю. Шевельов, Г. Пів-торак, В. Німчук, В. Русанівський та ін.) гостро критикували теорію російського мовознавця О. Шахматова про походження української мови із спільноруської прамови. Так, посилаючись на праці видатно­го українського історика М. Грушевського, який вважав, що „за поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IVст. н.е., коли ми вже маємо відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього як про частину слов'янської групи племен", І. Огієнко робить висновок, що на Сході слов'янства ніколи не було й не могло бути якоїсь однієї спільної русь­кої мови¹⁰. У тому, що структурно одноманітної живої мови східних слов'ян у добу Київської Русі не було, переконує мовознавець В. Німчук" . Він науково доводить, що говорити про розвиток сучасних східнослов'ян­ських мов з єдиної монолітної давньоруської мови немає підстав. Якщо це так, то вслід за істориками мови треба визнати, що східнослов'ян­ські мови почали формуватися після розпаду праслов'янської етномов-ної спільності (У-УІ ст.) з пізньопраслов'янських діалектів східного ареалу без посередництва східнослов'янської прамови¹².

Розкрийте основні підходи до розв’язання проблеми дво- чи багатомовності на офіційно-державному рівні в різних країнах.

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД РОЗВ'ЯЗАННЯ МОВНИХ ПРОБЛЕМ:

ЯК ЙОГО ЗАСТОСОВУВАТИ В УКРАЇНІ?

Володимир КУЛИК, кандидат політичних наук Інститут політичних

і етнонаціональних досліджень НАНУ ім. І. Кураса

Застосування закордонного досвіду розв'язання тих чи інших проблем стало постійною темою українського політичного, медійного й наукового дискурсу від кінця 1980-х рр. Найчастіше українські автори посилаються на країни Заходу, відбиваючи й водночас утверджуючи цим його сприйняття як зразка облаштування суспільного життя. Різноманітність досвіду західних країн дає їм змогу вибирати серед різних варіантів той, що найбільше відповідає власним орієнтаціям. Це особливо стосується мовної проблеми.

Ті політики, журналісти та науковці, що обстоюють роль української мови як головної публічної мови нашого суспільства, посилаються на європейські нації-держави, в переважній більшості яких титульна мова безперечно панує. Натомість ті, що прагнуть зберегти в Україні майже необмежену присутність російської мови, посилаються на дво- й багатомовні країни. В кожному випадку, посилаючись на позитивні, з їхнього погляду, аспекти мовної політики певної країни, автори не згадують про інші аспекти, які цьому привабливому образові суперечать. А головне, майже всі такі посилання іґнорують конкретні характеристики й специфічний контекст мовної політики у згадуваних країнах, що зумовлював успіх чи невдачу їхньої мовної політики. Саме ці специфічні характеристики та контексти слід вивчити, перш ніж рекомендувати українським урядовцям і політикам запозичувати досвід тієї чи іншої країни.

Чинники успіху чи невдачі

Говорячи про умови успішності певних заходів, треба сформулювати самі критерії успіху та невдачі, що в мовній політиці є не зовсім очевидними. Влади багатьох країн уважають, що країні буде краще, якщо всі громадяни говоритимуть однією мовою, задля чого меншини й тим паче міґранти мають опанувати мову більшості, а з часом і цілком перейти на неї – принаймні в публічному мовленні. Втім, останнім часом деякі держави певною мірою сприяють захистові мов, яким загрожує зникнення, та вможливлюють або навіть заохочують уживання мов традиційних і, рідше, міґрантських меншин. В обох випадках, одначе, здійснення відповідної політики можливе лише тією мірою, якою вона не підважує суспільної єдності та стабільності, яка є, на нашу думку, оптимальним критерієм успішності мовної політики.

Головні чинники, які зумовлюють успіх чи невдачу мовної політики, можна поділити на чотири категорії.

До першої категорії належать соціально-демографічні характеристики мовних груп. Найочевиднішою з цих характеристик є співвідношення чисельності груп, тобто наявність явної більшості й однієї чи кількох меншостей або ж двох чи більше приблизно однакових за чисельністю груп. У першому випадку влада зазвичай вимагає пристосування меншостей до мови більшості, що сама при цьому може мов цих меншостей не вчити. Натомість у країнах із не дуже відмінною чисельністю головних мовних груп можливе й більш-менш рівноправне співіснування двох чи навіть кількох мов, і панування однієї з них. Іншим важливим чинником є спосіб розселення носіїв поширених мов.

Друга група чинників стосується мовних репертуарів членів суспільства, тобто інших, крім рідної, мов, що їх вони більшою чи меншою мірою знають і, отже, можуть (хай і не завжди хочуть) уживати. Мова, котру знають – як рідну або чужу – більше людей, має кращі шанси на використання в спільних для членів різних груп практиках, аніж та, котру знають менше. А якщо в країні є мова, яку знає майже все населення, то саме вона найчастіше стає й мовою міжгрупового спілкування, й офіційною мовою держави. Вивчення найпоширенішої мови не лише найлегше забезпечити, адже навчати треба найменшу кількість людей, а й спонука вчити її найбільша, бо її знання дасть змогу спілкуватися з найбільшим числом людей у своїй країні, а часом і поза нею. Тому члени мовних меншостей найчастіше є двомовними, тоді як члени більшості зазвичай не знають жодної з меншинних мов. Утім, масштаб вивчення певної мови залежить також від її суспільного статусу, що визначає, які практики стають доступними для індивіда внаслідок її опанування. Мову, використовувану в роботі державних органів чи інших престижних суспільних ділянок, люди хочуть учити навіть у тому разі, якщо нею (поки що) говорять не дуже багато людей.

На успіх чи невдачу певної мовної політики впливає також ставлення мовних груп до мов одна одної. Очевидно, що ставлення до мов великою мірою залежить від історії та сучасного стану взаємин між групами мовців. Історія завоювання чи визиску однієї групи іншою спонукає відкидати її мову, навіть якщо вона вже знана й/або комунікативно вигідна. Неґативне ставлення до іншої мови посилюється в тому разі, коли її активне вживання сприймають як загрозу для власної. Ставлення до інших мов залежить також від ставлення до своєї, тобто від її місця в ідентичності мовців. Що більше людина ідентифікує себе з мовою, якою розмовляє, то менше сприймає її тільки як комунікативний засіб, що його за потреби можна замінити на інший.

Нарешті, остання група чинників, які визначають придатність або непридатність певної мовної політики, стосується характеру суспільства й держави, в якому функціонують мови та мовці. По-перше, дуже відрізняються ідентичності та стосунки членів модерних (пост)індустріальних суспільств і тих, які ще перебувають у процесі індустріалізації («розвиваються»). По-друге, схильності й можливості держави в проведенні мовної (та й будь-якої іншої) політики великою мірою зумовлює її демократична чи недемократична природа. Адже там, де держава здійснює тотальний контроль за життям своїх громадян, легше зберегти суспільний мир і досягти успіху в реалізації запланованої політики.

Втім, більша леґітимність демократичних держав почасти компенсує меншу тотальність їхньої влади, бо громадяни охочіше виконують її приписи. По-третє, можливості здійснення тієї чи іншої політики залежать від ступеня централізації влади в державі, зокрема від її унітарного чи федеративного устрою. В централізованій системі ухвалені «нагорі» рішення порівняно легко донести до всього суспільства. У федерації рішення можуть більше відповідати місцевим реаліям, проте їм неминуче бракує злагодженості й однорідності. В унітарній державі порозуміння між представниками мовних груп можливе лише на центральному рівні, а у федерації столичні домовленості мають шанс на виконання тільки тоді, коли їх підтримають провінції.

Головні типи мовної політики

На найзагальнішому рівні мовну політику держав можна умовно поділити на ту, що спрямована на задоволення прав і/або потреб усіх громадян і ту, що переймається головно однією групою та мовою, найчастіше титульною.

Другий поділ стосується орієнтації мовної політики на забезпечення права чи задоволення потреб громадян уживати своєї мови в певних практиках. Перший підхід передбачає повагу до вибору громадянина, якою саме з уживаних у країні мов він воліє говорити з державними установами та споживати їхні послуги. Натомість у другому випадку держава визнає, що в громадянина чи іншої особи, котра опинилася під її владою, вибору немає, бо вона не знає достатньою мірою мови або мов, усталених у певній практиці.

Висновки для України

Щоби зробити висновки про придатність якогось типу для української ситуації, треба описати цю ситуацію у вигляді певного набору демографічних, соціолінґвістичних, ідеологічних та політичних параметрів і встановити її подібність за кожним із них до тих чи інших країн, де така політика має успіх. За демографічними характеристиками Україна є двомовною країною із приблизно рівними групами носіїв української та російської мов (якщо окреслювати ці групи за мовою повсякденного вжитку), досить розпорошеними, але з виразним переважанням однієї з них на певній території та проміжною зоною, де дві групи поєднуються в більш-менш рівних частках. З погляду чисельності мовних груп українське суспільство подібне радше до бельгійського, а з погляду їх розселення – радше до канадського. Крім того, російськомовне населення набагато більше зурбанізоване, а україномовне безумовно переважає в селах. Мовна відмінність між містами й селами багатьох реґіонів розмиває межу між територіями переважання двох мов: за мовою міст вона проходить ледь не по Збручу, а за мовою сіл – аж по Перекопу. Носії російської мови назагал освіченіші й посідають вище соціальне становище – що, втім, певною мірою є наслідком переходу на цю мову тих носіїв української, які прагнуть функціонувати в престижних суспільних ділянках. Тобто русофони є досить привілейованою групою, подібною до англофонів у Квебеку перед «тихою революцією» кінця 1960-х чи шведськомовного населення Фінляндії на початках її незалежності, а не до іспаномовців у Сполучених Штатах.

Якщо говорити про мовні репертуари, то російська залишається мовою, яку мешканці України знають краще, ніж українську чи будь-яку іншу. Хоч рівень знання української мови за роки незалежності зріс, рівень індивідуальної двомовності серед україномовного населення суттєво вищий, ніж серед російськомовного, тому саме російська й досі є головною мовою міжгрупового спілкування – як англійська в Канаді чи титульна в Іспанії. Тому більш ніж меншинна присутність російської мови та мовної групи в українському суспільстві є не тимчасовим, а постійним явищем – хоч міра цієї присутності, ясна річ, може змінюватися. Водночас із погляду ідентичностей в українському суспільстві є суттєві перешкоди для надання російській мові статусу, що відповідав би чисельності її носіїв та обсягові нинішнього вжитку.

З одного боку, поширена ідентифікація з українською серед багатьох людей, які спілкуються переважно російською, означає відсутність у суспільстві чіткого поділу на мовні групи. Поміж двома групами з чіткою орієнтацією є багато людей, у яких мовна ідентичність розмита або не збігається з практикою, зумовлюючи амбівалентне ставлення до мовної політики. З другого боку, спадок радянської інституціалізації «національностей» і «національних» мов зумовлює чільне місце української мови в уявленнях багатьох людей (у тім числі й російськомовних) про мовно-культурні підвалини української держави. Щоправда, з огляду на добре знання та більш чи менш активне вживання російської мови переважна більшість громадян не застосовують цих уявлень до практичної політики, тобто не підтримують радикального звуження сфери вжитку цієї мови. Але принаймні на символічному рівні пріоритет української мови як державної та національної є важливим для більшої частини тих людей, які нею розмовляють і/або вважають її рідною.

Чи не найбільшою мірою впливає на можливості застосування закордонного досвіду загальний характер українського суспільства й держави. По-перше, це суспільство є модерним та індустріальним, тому до нього навряд чи застосовні, скажімо, політичні практики африканських країн, де велика частина населення ще веде племінний спосіб життя. По-друге, хоч українська політика далеко не повністю демократична, принципова орієнтація державного устрою та суспільної свідомості на демократичні норми не викликає сумнівів, та й належність до низки міжнародних організацій суттєво обмежує можливість застосування недемократичних методів. Тому запозичувати треба рецепти усталених демократій, реалізація яких водночас має посприяти консолідації демократії в Україні. По-третє, українська держава є і найближчим часом, мабуть, залишиться унітарною, тому мовну політику – як, власне, й будь-яку іншу – здійснює передусім центральна влада. А отже, рішення про корекцію цієї політики мають ухвалюватися на загальнонаціональному рівні.

З огляду на розпорошеність мовних груп і розмитість міжгрупових меж реґіональні політики представляють у Києві саме реґіони, а не групи. Тому міжгруповий компроміс у мовному питанні в Україні буде радше міжреґіональним – тобто компромісом між реґіональними елітами і/або між загальнонаціональними партіями, переважно спертими на еліти й маси певних реґіонів. Проте він не може бути суто територіальним розмежуванням мовних режимів, яке дозволило б одній частині України вживати української мови, а іншій – російської. Таку межу, по-перше, було б важко провести, а по-друге, інституційне пов'язання мов із певними територіями посилювало б реґіональні відмінності та, за умов слабкої національної ідентичності, перешкоджало б утвердженю єдності різних частин країни.

Водночас без певної територіалізації розв'язання мовної проблеми годі досягти компромісу між прагненнями цих частин. Адже мешканці переважно російськомовних реґіонів домагаються не лише практичних умов для вживання своєї мови, а й визнання її офіційного статусу, бачачи в ньому визнання леґітимності їхньої особливої версії українськості. Інакше кажучи, вони прагнуть не так задоволення потреб, як ґарантування прав. Але для мешканців переважно україномовних реґіонів статусна рівність мов неприйнятна, бо суперечить їхнім уявленням про те, якою має бути українська держава, бодай на символічному рівні.

Тому компроміс має передбачати певні відмінності в мовних режимах різних територій, не ділячи, однак, Україну на дві різномовні частини. Найкращим його варіантом було би поєднання іспанської та фінляндської моделей. З одного боку, українська має залишитися єдиною державною мовою, обов'язковою для вживання в державних установах і вивчення в освітніх закладах на всій території країни. З другого, в місцях переважаня носіїв російської мови вона повинна мати статус місцевої офіційної, вживаної в установах і викладаної в школах поряд із державною. Компромісним критерієм визначення таких місць ми вважаємо 50-відсотковий «поріг» числа осіб, які називають цю мову рідною на переписі населення, декларуючи таким чином ідентифікацію з цією мовою та, бодай у принципі, підтримку її супільного вжитку.

За такого критерією російська мова дістала б реґіональний статус лише в Криму та Донбасі – єдиних реґіонах, мешканці яких, за даними опитувань, уважають проблему статусу мов однією з пріоритетних. Крім того, на місцевому рівні російську було б визнано офіційною мовою низки великих міст інших областей сходу та півдня – без накидання двомовного режиму переважно україномовним сільським районам тих областей. Місцевий офіційний статус (на рівні районів чи окремих населених пунктів) здобули б також інші мови, носії яких компактно мешкають у деяких реґіонах, як-от: угорська, румунська, кримськотатарська та ін. Цей варіант є компромісом між бажаннями членів різних мовних/реґіональних груп, тому, за відповідної пропаґандистської кампанії партій, сприйманих як виразники їхніх інтересів, його може підтримати більшість населення в усіх чи майже всіх частинах України.

Аби таке розв'язання мовної проблеми сприяло єдності та стабільності, територіальну диференціацію має бути доповнено низкою інших елементів, із яких тут назвемо лише найголовніші. По-перше, держава мусить забезпечити, щоб офіційна двомовність в окремих реґіонах не обернулася російською одномовністю, а україномовний режим решти країни не означав іґнорування мовних прав член меншин. Задля цього вона має, з одного боку, запровадити атестацію працівників державних установ на знання державної та, в двомовних реґіонах, їхньої офіційної мови (перед цим організувавши достатню кількість безплатних курсів вивчення цих мов), а з другого, чітко окреслити в законах мовні права громадян і забезпечити реальну можливість їх судового захисту.

По-друге, держава повинна суттєво децентралізувати мовну політику, даючи змогу місцевим владам самим вирішувати повсякденні питання відповідно до преференцій більшості – й водночас сприяючи забезпеченню прав меншості не лише судовим захистом індивідуальних прав, а й підтримкою з центрального бюджету групових потреб відповідних меншин. По-третє, мовне законодавство має передбачити механізми задоволення тих потреб, на порушення яких члени мовних груп нині скаржаться найчастіше, як-от: переклад двома мовами інструкцій щодо вживання ліків чи наявність на півдні та сході газет і книжок українською. Нарешті, дуже важливо популяризувати нову мовну політику як компроміс між різними групами в ім'я національної єдності, а не поступку одних сил тискові інших, що спонукав би цих останніх до ескалації своїх вимог.

Поясніть виникнення назви “Україна”.

Поясніть виникнення назви “Україна”

Назва "Україна" вперше вживається в Київському літописі за 1187 р. - по від¬ношенню до Київської та Переяславської земель.

Назва "Україна" походить від слів "край", "країна". Так називали свою землю місцеві жителі. У кін. XII - поч. XIII ст. назва "Укра¬їна" використовується стосовно етнічних українських земель. Поряд з цією назвою тривалий час зберігалася щодо україн¬ських земель назва Русь (руська земля), а населення Закарпаття і зараз називає себе русинами, а свій край - Підкарпатською руссю.

Використання термінів "Україна", "український" у контексті ХIV - ХVII ст. є суто умовним. Потрібно мати на увазі, що тогочасне населення нинішніх українських земель усвідомлювало себе як "руське". Правомірним та коректним для означення цих територій е терміни "Південна Русь" і "Південно-Західна Русь", хоч і вони цілком конвенційні.