13.Політична думка в Україні епохи Відродження та Гетьманської держави.

Протестуючи проти окатоличення, ополячення та феодального гноблення українського народу, полемісти в опосередкованій формі відстоювали його незалежність і свободу. На відміну від цього пасивного спротиву, на захист права України на незалежність активно виступило козацтво. Соціальною основою виникнення козацького руху був протест українського трудового люду проти жорстокого феодально-кріпосницького гноблення як польською шляхтою, так і «своїми» панами. Волелюбні українці з Галичини, Волині, Поділля та інших земель переселялися на незаймані або малонаселені землі Наддніпрянщини, насамперед Лівобережжя. Кількість утікачів особливо зросла у XVI— XVII ст. У цей період український народ практично втратив стару політичну еліту, нащадки давньокиївських князівських родів ставали завзятішими прихильниками єдиної Польщі, ніж багато хто з польських аристократів. Козацтво змогло не лише захистити український народ від цілковитої асиміляції, а й створити в ході національно-визвольної війни власну систему організації державної влади.

Прагнення українського народу до звільнення від польсько-шляхетського гніту знайшло своє відображення у його національно-визвольній боротьбі. Наприкінці XVI ст. Україною прокотилася хвиля антишляхетських, антифеодальних селянсько-козацьких повстань під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка. Гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич Сагайдачний домігся визнання польським урядом автономії українських земель у складі Речі Посполитої. Автономія, зокрема, передбачала: ліквідацію посади старшого над козаками від польського уряду; визнання влади обраного на козацькій раді гетьмана над всією Україною; скасування рішень польського сейму щодо обмежень козацьких прав і вольностей; свободу віросповідання населення України.

Гетьман Богдан Хмельницький продовжив справу П.Сагайдачного. Він очолив визвольну війну українського народу проти польської шляхти 1648—1654 pp., результатом якої стало утворення козацько-гетьманської держави. Державотворчі процеси в тогочасній Україні визначали такі документи, як «Статті про устрій Війська Запорозького», Зборівський договір 1649 p., універсали та офіційні листи Б. Хмельницького. Особливо важливе значення для становлення незалежної української держави мав Зборівський договір, укладений Б. Хмельницьким з польським королем Яном Казимиром. Договір утвердив автономію (владу гетьмана) Правобережної України у складі Речі Посполитої. В результаті укладення договору інші європейські держави визнали Україну як окреме державне утворення з власною територією, органами державної влади, військом, судом, вірою, мовою тощо.

Існування козацько-гетьманської держави як самостійної і незалежної було нетривалим. Ще в ході визвольної війни у Б. Хмельницького та частини його оточення утвердилася думка, що власними силами, без сторонньої допомоги Україна не зможе захиститися від ворожих нападів і зберегти свою незалежність. Тривала війна з Польщею, численні напади Османської імперії спонукали українську гетьманську верхівку звернутися по допомогу до Росії. Великі надії при цьому покладалися на спільне походження, єдину віру, близькість мов, культури та історичної долі українського і російського народів. У 1654 р. між Україною і Росією була укладена угода, за якою Україна увійшла до складу Росії на правах широкої автономії, а в результаті фактично втратила свою незалежність. Після укладення цієї угоди доля української державності вирішувалась у взаємовідносинах України і Росії. Тогочасна українська політична думка відображала особливості цих відносин та політичний устрій козацько-гетьманської держави, особливо виразно це вдалося зробити П. Орлику.